Видатні особистості Ярівка

Ким же насправді був полковник Петро Болбочан?

Народився він 5 жовтня 1883 р. у с Гиждів колишнього Хотинського повіту, (нині с Ярівка) в сім’ї священика. Навчався у Кишинівській духовній семінарії, потім вступив до Чугуївського юнкерського училища, яке закінчив у 1906 буремному році першої російської революції і вже тоді організував гурток для поширення української мови.

 

 

Першу світову війну П. Болбочан зустрів ад’ютантом 38-го піхотного
Тобольського полку в чині поручика. В 1916 p., тяжко поранений у груди,
був визнаний непридатним до стройової служби и зарахований на
інтендантську посаду 5-го корпусу, який перебував у той час на фронті.

В листопаді 1917 р. Болбочану присвоїли звання підполковника й нагородили за виняткову хоробрість у боях проти німців.

Після проголошення незалежності України П. Болбочан сформував із добровольців 1-й Український Республіканський полк, був призначений його командиром. У лютому 1918 р., гвд час відступу з Києва під натиском більшовицького війська, підполковник Болбочан зі своїм загоном ішов позаду всіх, прикриваючи відступ. Проявив себе енергійним організатором як губернський комендант Волині. Мешканці Житомира про нього говорили; «Це був перший комендант від початку революції, котрий замість мітингів, почав творити лад і порядок».

Більшовицьке командування бачило у Болбочані серйозного противника й прагнуло до його фізичного знищення або моральної компрометації. У їхніх газетах що «Болбочан найнебезпечніший противник радянської влади» і пропонувалась винагорода «за живого чи мертвого» – 50000 рублів.

На Болбочана було також покладене завдання виправити помилку українського уряду, допущену при підписанні Брестського мирного договору, за яким Крим не був включений до складу УНР. У квітні 1918 р. він одержав наказ: випередити німців, зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот у Севастополі, поставити їх уже перед фактом.

Після гетьманського перевороту Болбочан утворив «Першу Запорізьку дивізію», одержав у листопаді 1918 р. звання полковника. Але у жовтні.він дав згоду Володимиру Винниченку на участь у проти гетьманському повстанні. В. Винниченко домовився із представниками радянської Росії про допомогу в повстанні проти гетьмана, в обмін на обіцянку легалізувати діяльність комуністичної парта в Україні. П. Болбочан таких компромісів не визнавав, що й стало причиною особистої неприязні.

На чолі Запорізького корпусу П. Болбочан захопив Харків та встановив владу Директорії, Але незабаром місто перед загрозою, більшовицького наступу було залишене без бою. Цей факт і дав підставу його недругам В.Винниченку І.Мазепі, Б.Мартосу, П. Христкюку звинуватити Болбочана в нездатності керувати військами,боягутстві, зрадництві.

Як же було насправді?

У своїх спогадах В, Антонов-Овсієнко, командувач більшовицького війська, повідомляє, що проти його 20000 осіб на Харківському напрямку діяли українські частини, гірші за інших – до 4000 багнетів, 500 шабель, 8 гармат легких, 2 гаубиці, 2 бронепотяги.

Відзначимо, що полковник Болбочан ніколи не виступав проти української держави та її уряду. Будучи дисциплінованим і відповідальним командиром, він беззаперечно виконував усі накази головного командування армії. Правда, відвертий і щирий за характером, не криючись, різко критикував непослідовну суперечливу політику уряду та його міністрів, чим викликав незадоволення останніх та налаштовував їх проти себе.

Він чесно воював як проти білої, так і проти червоної армій. Жодного разу не заявляв про перехід на той чи інший бік. Проте став жертвою обставин часу та пліток, які про нього поширював малописьменний сотник Омелян Волох.

9 червня 1919 року П.Болбочан був заарештований начальником котрозвідки М.Чеботорьовим. Після арешту П. Болбочана в окремих частинах Запорізького корпусу почалися заворушення. Лунали пропозиції розгромити Гайдамацький полк і силою звільнити свого командира. Справа дійшла до сутичок між запорожцями й козаками Гайдамацького полку О. Волоха. Тільки втручання заарештованого П. Болбочана зупинило розвал війська. Він умовив своїх бійців утриматися від насильницьких дій і зажадав відправки до Києва.

Суд над ним відбувся   10 червня у Чорному Острові   і тривав сім годин. Полковника засудили до смертної кари з формулюванням: за участь у поміщицькій   авантюрі С.Шемета,   28 червня 1919 року був розстріляний на станції Балин поблизу Кам’янця – Подільського.

Доля України завжди хвилювала Петра. Він вірив у краще майбутнє свого краю.

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

 

Ще зовсім молода непокірна,

А на чолі блакитно-жовтий стяг,

Тобі завжди будем служити вірно,

Нехай Господь благословляє твій шлях.

І.Нема життя без України,

 

Бо Україна – це доля, бо Україна це мати, яку не вибирають, як і долю, бо –

Україна – це пісня, яка вічна на цій землі.