Культура Атаки

ВЕЧІР

На дворі стало прохолодно,

Замаріла сіра даль

І небо дихає тривожно,

Виблискує вгорі медаль

Художник ніби був незграбний

Розлив палітру кольорів,

Взяв розмазюкав їх так гарно

На полотні семи морів

Земля вкривається потрохи тьмою

Усе буденне спочива,

А там вгорі над долиною

Рожева стелиться зола

Навіть дерева у покої

Не тріпотять уже гіллям,

Їм вітер пісню колискову

Співає і баюкає до сна

Від втоми зліплюються очі

І чується біля воріт

Собачий вий королеві ночі,

Що рапортує денний звіт

І мій єдиний друг вухатий

На місяць тихо поглядає

Він хвостиком своїм кудлатим

Оревуари дню махає

Із темного іще темніше

Із часу в час із мить в мить

Скриплять ледь чутно в хатах миші,

Земля тихесенько сопить

Це ніч свята тепер панує

ЇЇ настала вже пора

Пекельна  дівчина, красуня

Входить в законні, чарівні права

ЇЇ я бачив крізь тумани

( Чи то уява заграла )

У неї брат є сон духмяний,

А чорнота її сестра

 

Вона струнка пливе вдалі

І кожен з вас потоне в стані

А ви не бачили її ?

Коли вам сняться білі сни

Та то вже братець бешкетує

Для нього це найкраща гра,

Вогким повітрям сумно дує

Стара і сива чорнота

Летить на місячній ракеті

Королева всюди устига

Пустити темнії тенета

На землі ріки і моря

КАПІТАН

Здійнялося сонце у небі в горі

Радіє земля і радіють усі

І гори і вітер, берези гілки

Радіти не можуть лиш люди війни

 

Не бачать ці люди прикрасів земних

Учора не стало одного із них

Отам серед верхівок дерев, серед крон

Дивізія є, а там батальйон

Там служать найкращі українські сини:

Красиві, стрункі, молоді юнаки

У кожного з них на серці є шрам

Учора загинув їх друг – капітан

Вони не робили карєри й поблати,

  Вони не тікали від воєнкомату

У кожного з них покотиться сльоза,

Бо хлопцю було всього двадцять два

Служив він відверто вітчизні своїй

     Та серце його припинило свій бій.

Залишилась дома кохана жона

Батько немічний і мати стара

Прийде до них лист, а в ньому слова:

“ Мужайтесь батьки прийшла вже біда.

Прийміть наші палкі співчуття

Вашого сина забрала війна ”

Єдину дитину мали батьки

Зараз від нього фотокартки.

Кохана його, як квітка ясна

Та вже не кохана, а вічна вдова

Мати заплаче й крізь сльози слова

–         О Боже це він, чому це не я ?

За які гріхи наказала себе ?

Забрав ти його, забирай і мене

Кохана востаннє прочитає листи

І фраза його –  Частіше пиши –

Для неї буде прокляттям життя

–         Для мене кохана ти в світі одна

–         А я не сказала, його я люблю,

Тепер вже не виправлю помилку оцю

Уже він не чує кохану свою,

Йому тепер добре бо він у раю

 

Відбудеться похорон і поминки

Пошана , подяка , любов , ордени.

Та все це не виправить те , що було

 Його “ забрала війна ” та чи його одного

І йдуть десь за обрій наші солдати

Їм хочеться жити, не воювати,

Адже він є син і коханий і брат

І миру він хоче більше в стократ

 Ми все вирішуєм НАТО – ЄС …

А що в результаті – цинковий склеп !

Як мати єдину дитину хова

Яка їй різниця АТО чи війна ?

ЯКА КРАСА

Туман стелиться над рікою,

Як нареченої фата

Зорі так близько над водою

Яка краса !

Праворуч замок спохмурілий,

Ліворуч невгава ріка

Грається хвилями сміливо

Яка краса !

В горі місячне проміння,

Горить неначе ожива

І тіней райдужне сплетіння

Яка краса !

Ніхто тебе тут не дратує

І не плюндрує у цю мить,

Ніхто тебе тут  і не чує

Лиш вітер хилитає вить

Ніхто не кине у коханні,

Не скаже немічні слова,

Не засміється із зітхання

Лише гуля трава

Тут хвиля з думкою минає

Радується людський слух,

Адже природа інколи буває

Найкращий друг

Вона ті вислухає завжди

І дасть в пораду співчуття

Не говоритиме, а говорити нащо

Якщо є відчуття

Вона проводить вас крізь дні

Не відвернеться бо щеб пак,

Вона не скаже грубе “ ні ”

Хоч не почуєте і “ так “

Яка краса !

З природою розмову вести

І крізь її прикраси і дива

Своє прокляття нести

Яка краса !

Забудь примари й сни

Лиш ти один й вона одна,

Стати частинкою її

 

 

 

 

Яка краса !

Покинути прожиті ці всі дні.

Ну все замовкаю я

Бо сумно щось стає мені

 

САДИ

У світ як у бурхливе море

Мене печалі корабель несе

Тільки сади мої просторі

Не покидали ще мене

Вони одні мене чекають

І віддають тепло своє,

Вони одні мине сприймають

Всю душу цю таку як є

Іду до них на сповідь наче,

Осміяний із кривдою в очах,

Вони все вислухають так терпляче

І заспокійливо тихенько шелестять

Піду у сад до яблуньки – Ти не забула

Свою дитину неслухняну –

Я обніму її немов старого друга

–          Яка ж ти немічна вже стала

Торкнусь трухлявої кори

– Ти була іншою, я був дитя мале

Не раз розгойдував я ці гілки

Куди ж поділося це все ?

 

 

Сльоза щоку вогнем пече

Гілля схилилось фруктів повне

– З’їш яблучко солодке і смачне,

Життя гірке але коротке

Черешні, матінці вклонюся

Я першою тебе зривав

Чи це не вчора нишком від бабусі

Твої зелені грона у траву ховав ?

Вона боялася за мене,

Я завше був малим в її очах

Бабусі вже нема – померла

І тільки інколи приходить в снах

Мій літачок – горіх стоїть так само

І сливка, що була моя ракета.

Як же вас всіх не вистачало ?

Садочок мій – моя планета

Нап’юся чистої води

Душа відразу стане вільна.

Сади мої, сади мої, сади

Прийміть мене в свої обійми