Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Сергій Побережник
Сергій Побережник
Ткачук Р.С. вчитель
вчитель-методист
Хотинської гімназії
Герої не вмирають !
Сергійко, Сергій, Сергій Анатолійович…. Ясний, сонячний жовтневий день, жовтогарячий, багряний листопад, стародавній тисячолітній Хотин, у якому промайнуло твоє веселе, нічим не затьмарене дитинство і юність. Чернівці – обласний центр буковинського краю, місто навчання, безмежного справжнього кохання й останніх років життя, найрідніші та найдорожчі батьки і сестрички з сім’ями, дружина – єдина і кохана, яка подарувала тобі безцінний скарб – донечку і сина, дружня велика родина, однокласники, учителі, учні Хотинської гімназії, де ти навчався, сусіди, колеги по роботі, друзі, представники влади, вдячні земляки, вся Україна проводжала тебе туди, звідки немає вороття, туди, куди тобі ще не час. Попереду в тебе було багато прекрасних задумів, ти не хотів і не думав, що так швидко обірветься ниточка молодого, квітучого життя… Але невблаганна смерть, як завжди, забирає кращих…
Сергій Побережник народився 21 серпня 1982 року у селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області. Тривалий час жив з батьками і двома сестричками у Хотині, де із срібною медаллю закінчив міську гімназію. Майбутній Герой виховувався у шанованій родині, у якій цінуються чесність, порядність, людська гідність. Змалку цікавився історією, літературою, пізніше – правом. На історичних турнірах, правових брейн – рингах був найкращим. Намагався довести свою правоту, ділився своїми знаннями з іншими. Був учасником і призером багатьох олімпіад та інтелектуальних конкурсів. Нагороджений багатьма дипломами та грамотами.
Сергій завжди був активним, творчим, життєрадісним і невгамовним. Захоплювався народними танцями, спортом, туризмом. Учителі і випускники досі згадують, як одного разу на свято Першого дзвоника на шкільне подвір’я з третього поверху гімназії прилетів веселий Карлсон. Це був старшокласник Сергій. Всі дівчата із захопленням дивилися на сміливця.
А скільки у нього було спортивних перемог! Проводяться військово – спортивні змагання – Сергій активний учасник і призер, загадковий Дід Мороз на новорічних ранках, гарний ведучий шкільних вечорів. Він був чудовим танцюристом, виступав з колективом на танцювальних конкурсах районного, обласного рівнів. Його, гармонійно розвиненого, вистачало на все. Сергій користувався заслуженим авторитетом у вчителів, друзів, однокласників. Його всі любили і поважали за доброту, щирість, відвертість, цілеспрямованість, високий інтелект.
Після закінчення Хотинської гімназії Сергій Побережник здобув вищу юридичну та економічну освіту в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича. Працював на Кельменецькій, Чернівецькій, Бориспільській митницях і в центральному апараті митної служби України. До призову на військову службу був начальником відділу персоналу Чернівецької митниці. Колеги відгукуються про Сергія Анатолійовича, як кваліфікованого спеціаліста, професіонала, вмілого керівника. Він брав участь у розробці Митного кодексу. Повсякчас був принциповим і людяним.
Але Сергій не міг змиритися з тим, що на рідну українську землю ступив чобіт окупанта. У його розумінні Україна – єдина, суверенна і незалежна. Вона – найрідніша, тому без роздумів пішов добровольцем боронити країну, родину, нас з вами. Без усіляких сумнівів він ішов життям уперед.+
27 серпня 2014 року Сергій Анатолійович Побережник був призваний до лав Збройних сил України за третьою хвилею мобілізації, до прибуття у зону АТО пройшов підготовку на Яворівському полігоні. Сергій служив у 24-й окремій Залізній механізованій бригаді командиром мінометного розрахунку. Відзначався справедливістю, порядністю, організованістю.
У соцмережах в Інтернеті на своїй сторінці Сергій залишив записи, з яких ми дізналися про його роздуми в останні місяці і дні життя.
4 жовтня
«В усьому потрібно шукати позитив… Стояв у караулі і не міг не сфотографувати схід сонця: ніби й війни немає… На Сході є чудові краєвиди й хороші люди».
11 жовтня
«Війна змінює людину: одного вона робить кращим, а іншого – набагато гіршим, ніж він був. Із війни ніхто не повертається таким, яким він туди пішов».
Сергій був вдячним за все, що йому дарувало життя. У хотинських гімназистів залишилося його відеозвернення із словами подяки учням, батькам учнів, вчителям за гуманітарну допомогу бійцям, яку в зону АТО доставили методист методичного кабінету управління освіти, молоді та спорту Хотинської РДА, вчитель ЗВ Хотинської гімназії Юзько Володимир Іванович і міський підприємець Юрій Кулик. Сергій завірив усіх, що все буде добре і обіцяв повернутися.
13 жовтня 2014 року Герой України Сергій Побережник трагічно загинув. Сумна звістка швидко облетіла все місто, Хотинщину, область. Ніхто не хотів вірити в смерть Сергія, сподіваючись, що хтось зараз скаже, що це помилка, неправда. Але, на жаль, молодої, енергійної, творчої, мужньої людини з великою силою волі та козацького духу, патріота держави не стало.
Про той чорний день згадував товариш Сергія Побережника по службі Євген:
– Ми познайомилися із Сергієм, ще коли проходили навчання півтора місяця тому. Потім нас (групу з 10-ти осіб) перекинули у Чугуїв на Харківщині. Відтоді ми почали воювати… Того трагічного ранку 13 жовтня нашій мінометній батареї надійшла команда зайти на територію Трьоххаток (так село називають військові) і закріплювати бойові позиції. Зазвичай, перед тим, як обкопуватися, територію прочісує розвідка, однак був даний чіткій наказ почати обкопуватися. Ну, ми і почали. Сергій виїхав на завдання близько 8.00 ранку, а вже о 9.30 його не стало…
Сергій Побережник і ще двоє військових підірвалися на розтяжці з гранатами, яку підступно встановили бойовики. Один з наших хлопців вижив і зараз у госпіталі.
Побратим Сергія охарактеризував його як справедливого, надійного товариша, який зміг пожертвувати собою заради інших. Так обірвався земний шлях мужньої молодої людини, якій було лише 32…
17 жовтня закарбувався у пам’яті буковинців чорним, оповитим горем і смутком днем. За тобою, Сергію, плакали всі, хто тебе знав і не знав, плакали Хотин і Чернівці, плакала вся Україна, тисячі людей у живому, на декілька кілометрів, коридорі з оберемками квітів, свічками, національними стягами проводжали свого Героя України у безкінечний шлях вічності… А у синьому чистому небі, ніби грім, лунало і лунало «Герої не вмирають!», «Слава Героям!», «Ще не вмерли України і слава і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!»
Під багатоголосне виконання Національного Гімну та оплески Героя поховали з усіма військовими почестями поруч з полеглими на Сході побратимами на Алеї слави на кладовищі в Годилові.
18 жовтня учні Недобоївецького НВК отримали лист з … вічності. Написаний Сергієм Побережником на фронті ще 7 жовтня, за кілька днів до його трагічної смерті. Він надійшов лише після похорону Героя у відповідь на дитячі побажання та посилку в зону АТО.
Останній в житті лист справжнього Героя та патріота мають прочитати усі краяни. Нехай ці рядки навічно закарбуються у пам’яті вдячних нащадків.
«Привіт, друзі! Щиро дякую вам за лист та малюнки, за добрі слова та побажання.
Мене звати Сергій. Я теж родом з Хотинщини. У Чернівцях живуть двоє моїх дітей. Тож я тут, на війні, заради всіх нас: моїх діток, вас, ваших друзів та рідних. Я та хлопці, які нині тут, зробимо все, що у наших силах, заради мирного неба над Україною.
Ми – українці, вільний народ і повинні жити на вільній землі у вільній, незалежній, суверенній державі. Але пам’ятайте і розкажіть своїм друзям, що наше майбутнє залежить не лише від солдатів, а від кожного, хто залишився вдома.
Нам потрібна ваша підтримка, увага, щирі слова і вболівання, терпіння і розуміння. Передавайте привіт Хотинщині!…»
Сергій Побережник, командир мінометного розрахунку, м.Луганськ.
Сергія вже не має з нами. Його трагічна смерть – добровільна жертва в ім’я великої національної ідеї, в ім’я блага українського суспільства.
Славне ім’я нашого земляка Сергія Побережника увійде до звитяжного літопису України і Буковини.
Царство Небесне тобі, Сергію, та вічна пам’ять!
Непомняща Ганна Шмілівна –до вершин науки
Закінчила Хотинську СШ №5 у 1959 році зі срібною медаллю. Моєю першою вчителькою була З.П. Святська. Запам’яталася вона мені як блискучий педагог і дуже добра людина. А класним керівником з п’ятого по десятий класи був учитель історії О.О.Никшич. Його настанови з культури поведінки, взаємовідносин у сім’ї і школі запам’яталися на все життя.
З великою теплотою і вдячністю згадую також таких дорогих серцю вчителів, як Л.А. Дачковська, В.І.Тирончук, Л.Т.Брильова, Г.М.Орлова, Д.М.Ліфшиць, Ф.і.Носова, Г.А.Задов та інших. Щиро вдячна їм за глибокі знання, які дали вони нам, колишнім учням, а особливо керівникові гуртка з математики, яким керував В.І.Тирончук,
У 1961 році я вступила на фізико-математичний факультет Чернівецького держуніверситету, який закінчила з відзнакою. Після того разом зі своїм чоловіком Валерієм Олександровичем працювала в Сибірському відділенні Академії наук. У 1981 році захистила кандидатську дисертацію,У теперішній час працюю на посад старшого наукового співробітника в лабораторії паралель¬них алгоритмів і структур інституту обчислювальної математики і математичної геофізики Сибірського відділення Російської академії наук (м. Новосибірськ, Академмістечко). Опублікувала 83 статті, серед яких більше половини робіт надруковано у працях всесоюзних і міжнародних конференцій, а також у центральних російських і міжнародних журналах. Мої пошукові роботи пов’язані із створенням алгоритмів для паралельних супер- ЕОМ. Про результати цих робіт
доповідала на міжнародних конференціях з паралельного програмування в Японії. Франції, Німеччині, Турції, Польщі, Південній Кореї.
За результатами своїх пошукових робіт тепер читаю спецкурс для студентів старших курсів Новосибірського державного університету на тему «Асоціативні паралельні обчислення». Також є керівником магістерських дисертацій групи студентів НДУ.
Нагороджена медалями «Ветеран праці». «Заслужений ветеран СО АН СССР», ювілейною медаллю «50 років Перемоги над Німеччиною» —як колишня малолітня ув’язнена гетто.
Усім моїм здобуткам—професійним, творчим і просто людським я щиро завдячую долі, що пов’язала мене з таким прекрасним і квітучим містом, як Хотин. І хоч живу я з сім’єю далеко від рідно? оселі, увесь час лину думкою у місто своєї юності, яке нині відзначає тисячолітню істерію свого заснування. Зі святом вас усіх, щастя і радості!
Д. І. ЧОПЧИК
– ЛІКАР, ПРОФЕСОР, НАУКОВЕЦЬ
Д. І. Чопчик народився в 1926 році у Недобоївцях у селянській родині. Закінчивши із золотою медаллю румунську гімназію (теперішня ЗОШ №5), з 1946 по 1953 рік навчався в Чернівецькому медичному інституті.
У1958 році вступив до клінічної ординатури при Київському науково-дослідницькому інституті ортопедії і травматології. Після її закінчення Дмитро Іванович працював у Інституті геронтології та експериментальної медицини Академії медичних наук СРСР.
У 1965 році здобув ступінь кандидата медичних наук. Через два роки його запросили на посаду асистента кафедри фізіотерапії і курортології Київського інституту удосконалення лікарів. У 1979 році, після захисту докторської дисертації, йому було присвоєно звання доцента, а в 1985 році – професора.
Д. І. Чопчик – автор понад 100 наукових робіт, у тому числі 5 монографій, співавтор багатьох підручників.
Крім науково-викладацької роботи, вагоме місце в житті Дмитра Івановича посідала праця на духовній ниві. Він був дияконом Дарницької церкви Євангельських християн баптистів Києва. З 1988 року займався організацією і відкриттям церкви «Воскресіння» у Дніпровському районі столиці, де ніс служіння пресвітера. У 1990 році .виходить з друку його книга «Перемагати спокуси», а в 1993 році – «Духовне відродження». У 2007 році видані ще дві книги.
А нещодавно видрукувана збірка віршів про віру, яку разом із синами – Анатолієм і Віталієм – вирішив присвятити дружині та матері, вірній подрузі і порадниці – Ользі Якимівні Чопчик
.
Трахтенберг Олександр Харитонович
заслужений лікар
Керівник московської клініки легеневої онкології ім. П. А. Герцена, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії РРФСР, заслужений діяч науки РРФСР, заслужений лікар Росії Олександр Харитонович Трахтенберг, котрий провів десятки тисяч складних, але вдалих операцій, народився у Хотині. У десятилітньому віці, будучи в’язнем єврейського гетто, пережив масові розстріли, смерть близьких, голод, страшні хвороби. Подорослішавши, він вирішив рятувати людей і дарувати їм життя, яке дивом не відібрали колись у нього.
Сашко Трахтенберг народився в окупованому Румунією Хотині, мальовничому місті на березі Дністра. До 40-го року із сорока тисяч його жителів майже половину становили євреї. У родині, крім нього, було ще двоє синів (молодший народився за рік до війни). Усе вирішувала мама Леї. До неї приходили за порадою, як до рабина, хоча мала всього три класи освіти. Олександру виповнилося дев’ять років, коли місто відійшло до Радянського Союзу. Хлопчик запам’ятав, як на човнах перепливали Дністер червоноармійці, як їх зустрічали румуни, обмінювалися рукостисканнями. У червні 41-го перша бомба вцілила у пологовий будинок. Споруда була повністю зруйнована, і кілька днів після того на деревах висіли шматки тіл немовлят й породілей.
У місті, де більшість будинків з дерев’яними дахами, почалися пожежі. Згорів будинок Трахтенбергів. Якісь речі вдалося врятувати, але більшість згоріли. Сімейний архів, альбоми з фотографіями, документи — усе перетворилося в попіл. Разом з німцями повернулися й румуни.
— Як і в усіх, у нас за будинком були сад і город. — розповідає Олександр Харитонович. – Ми там і розташувалися. Наступного дня надійшов наказ від румунської адміністрації всім євреям зібратися в чоловічій гімназії. Батьки й старший брат Єфим відправилися на місце збору, а мене з маленьким братиком залишили в саду. .Під вечір, коли вже не міг утерпіти, я з малям на руках пішов у гімназію. Навколо догоряли хати й лежали трупи розстріляних євреїв, тих, хто ховався в підвалах.
До гімназії Сашко не дійшов. На півдорозі він побачив німців з автоматами біля декількох десятків євреїв, вишикуваних у ряд. Сашка із братиком вштовхнули в натовп, але в ту ж мить він побачив маму, тата й брата, які бігли назустріч, розмахуючи білим папірцем: їх відпустили! Сашко кинувся до батьків — одному Богу відомо, чому йому не вистрілили в спину. У той страшний день із гімназії на смерть послали сто шістдесят п’ять чоловік. Серед них були Сашкові двоюрідні брати. Родина Трахтенбергів уникла смерті, але не гетто. З Хотина їх гнали пішки. Спочатку дозволили забрати із собою речі, селяни найближчого села дали візка. Конвоювали румуни на конях. Був намір переправити людей через Дністер, але «операція» не вдалася. Далі знову погнали пішки. Гетто обладнали в Сокирянах. Там уже підготували ями для мерців – розстріляних і померлих від голоду й хвороб. Крім Сашиної родини, у гетто, за колючий дріт, потрапили бабуся, тітка й дядько зі своїми родинами. В одній кімнаті метрів двадцяти перебувало шість родин. Воші, бруд… Щодня хтось помирав. Вивозили мертвих, немов снопи.
Це не можна було назвати життям, та все ж кожен проходив свій шлях. А дорога, якою ішов Сашко, вивела його з гетто. Порятунок прийшов в особі українки — селянки Дарії.
— Як зараз її пам’ятаю: висока, років сімдесяти. Вона – одна із селянок, які приходили в гетто міняти продукти на дивом уцілілі речі в’язнів. Прийшла, взяла за руку й вивела за ворота, – розповідає Трахтенберг,— Удома відмила, почистила, постригла, переодягла, видала за свого онука. Було це в селі Плоске. У Харкові в Дарії Михайлівни справді жила дочка із сином. Ось я й перетворився в цього хлопчика — добре, що сільські його ніколи не бачили, або, може, бачили, але зовсім маленького. Я пас корову, допомагав по господарству. Напевно, спритно з усім порався, бо через якийсь час у мене вже було п’ять корів і п’ять нових господарів. Жив у них по тижню, платили продуктами, в основному картоплею. Дружив з місцевими пастухами – двома хлопчиками й дівчинкою. Щонеділі відпускав своїх друзів-пастухів відпочивати й залишався один з усіма коровами. В понеділок ходив з Дарією в гетто передавати батькам продукти. Так я став годувальником. Батьки й старший брат І якось ще трималися, а маленький важко занедужав і невдовзі помер. Труп сина в братську могилу батьки не віддали, дочекалися понеділка, я відніс його на цвин- : тар, сам вирив могилу й поховав. Хотів запам’ятати місце, але коли в 1964 році приїхав туди й пішов на цвинтар — могилу не знайшов.
У 1944 році Червона армія звільнила євреїв з гетто. Більшість родичів Сашка загинули. Батьки із братом Єфимом забрали Сашка й повернулися до Хотина. Там вони вселилися у маленьку квартирку-сарай. Єфим пішов працювати, Сашко — до школи.
До війни він три роки відучився в румунській школі (теперішня ЗОШ І-ІІІ ст.. №5). У школі улюбленим предметом Сашка була математика, і тільки з дев’ятого класу він став цікавитися медициною. Школу за¬кінчив з медаллю — це була перша медаль у Хотині після війни. Перегодом поступив у Чернівецький медінститут.
У медичному інституті було багато євреїв – викладачів та студентів, і здавалося, у мирний час нічого поганого трапитися не може. Однак настав 1953-й. Під час «справи лікарів» звільнили всіх педагогів-євреїв, крім одного. До лікарів-євреїв перестали ходити на прийом. Студентів не чіпали, але закрався сумнів: навіщо закінчувати інститут, якщо немає жодної перспективи? Утішав Сашка, як не дивно, один із професорів-євреїв, вигнаних з інституту. Тільки смерть Сталіна врятувала євреїв від виселення й загибелі. В інституті Сашко захопився хірургією, із третього курсу спостерігав як роблять операції, допомагав медсестрам мити інструменти. На четвертому йому дозволяли під час операції тримати гачки, а на п’ятому студент Трахтенберг уже самостійно видалив апендицит.
З «червоним» дипломом Сашко мав право вибору й потрапив у лікарню водників у Рибинське. Молодим фахівцем опікувався кваліфікований лікар, прекрасна людина Сергій Федорович Клямурис, запропонував жити в його квартирі, зустрів Сашка, як сина.
Клямурис оперував і онкологічних хворих, але для цих операцій не було умов, спеціальної підготовки. З’явилася можливість – і Сашко виїхав до Москви, де вступив у ординатуру онкологічного інституту.
У російській столиці знімав куток у чудової доброї бабусі, спав під іконою. Коли йшов здавати іспит, господарка запалювала свічку й говорила, що йому Бог допомагає. Через якийсь час Трахтенберг одержав квартиру від інституту, але свою бабусю згадував з теплотою й вдячністю.
Своєю спеціальністю Олександр Харитонович вибрав торакальну хірургію. Тема його кандидатської й першої монографії — «Ангіографія при пухлинах легень» (ангіографія – метод рентгенологічного дослідження кровоносних судин після введення рентгеноконтрастної речовини).
У 1971 році О. X. Трахтенберг — уже відомий хірург-онколог – захистив докторську дисертацію, присвячену комбінованому лікуванню раку легень (поєднанні операції з консервативними методами протипухлинної терапії).
З Московським онкологічним інститутом в Олександра Харитоновича пов’язані сорок сім літ життя. Ці роки вмістили в себе десятки наукових праць, відомих не тільки в Росії, але й за кордоном; створену ним школу торакальних хірург їв (його учні очолюють уже кафедри онкології); сміливі, оригінальні методики операцій і багато, багато іншого.
У вирі днів Олександр Харитонович не забуває товаришів по нещастю: приходять до нього й нині за допомогою колишні неповнолітні в’язні фашистських концтаборів, гетто.
75-річчя – зустріти в гарній формі, щоб ще довго міг оперувати. Він проводив також надскладну семигодинну операцію – «без туалету й без цигарки», як сказав сам професор. Цього хворого Олександр Харитонович оперував удруге. Під час першої операції довелося видалити одну легеню. Тепер була уражена друга. Запропонували хіміотерапію, опромінення, але хворий сказав: «Мені потрібен тільки ніж Трахтенберга». «Зважуватися на таку операцію – божевілля», — вважали багато колег, але Олександр Харитонович зважився. Він уже провів чотири подібні операції на єдиній легені, і результат був позитивний. Як завжди після подібної напруги, Олександр Харитонович утрачає сон і спокій. Він їздить до клініки й увечері, і вночі,
і у вихідні
Чи здатен Олександр Харитонович розслаблюватися?
Так, уміє. Він любить оперу, балет, але немає ні сил, ні часу для театру, і якщо трапляється раптом вільний вечір, зустрічається із друзями.
У переддень 60-річчя Перемоги над фашизмом він сказав: «Я – людина мирна. Як усі нормальні люди, хочу миру, хочу, щоб не було потреби в захисниках Батьківщини, щоб лікарям не треба було працювати у військових госпіталях і щоб ніхто ніколи не довідався, що таке гетто».
Про майбутнє Трахтенберг не загадує, але, за його ж словами, «мріє». Хоче зробити атлас-монографію. Тема – пухлини грудної клітки, бо клінічний досвід нагромаджено величезний.
Є ще мрія написати про своє дитинство — про війну, про гетто.
Через двадцять років після звільнення Олександр Харитонович приїхав на Буковину – поклонитися людям, що врятували його й родину від болісної смерті, розшукати пастухів, з якими тоді здружився. Знайшов, звичайно, не всіх. Дарії Михайлівни, головної його рятівниці, уже не було серед живих…
В.А. БІБІК – життя присвячене морю
15 жовтня 2012 виповнилося б 77 років від дня народження Володимира Андрійовича БІБІКА, ветерана Південного науково-дослідного інституту морського рибного господарства та океанографії, де він пропрацював більше 43 років, талановитого вченого, справжнього дослідника і чудової людини.
В.. Д. Бібік народився в 1935 році, закінчивши у 1954 році. з медаллю школу №5 в м.Хотині Чернівецької обл, він в тому ж році вступив на географічний факультет Московського університету. У 1960 відзнакою закінчивши кафедру океанології, де його вчителями були видатні вчені: Н. Н.ЗУБОВ і А. Д. ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ – засновники навчань про морські льоди і гідроструктуру води Світового океану, Володимир Андрійович почав свою трудову діяльність в нашому інституті на посаді наукового співробітника
Він успішно просувався по службових сходах, ставши спочатку зав. сектором, а потім-зав. лабораторією промислової океанографії, де займався питаннями промислової океанографії Чорного, Середземного, Червоного морів та інших районів Індійського океану. Тричі (у 1965, 1969 і 1971 рр..) Беручи участь у наукових експедиціях в Червоне море, де були зібрані унікальні дані по гідроструктуру і динаміку вод. За цими матеріалами були опублікуванняковані статті, які в той час вважалися «піонерськими», про що свідчили численні посилання на них в роботах радянських та закордонних вчених. Запропонована В. А. Бібіком класифікація водних мас Червоного моря стала практично хрестоматійною і була використана проф. В. Івановим і проф. А. Косарєва в монографії «Червоне море» (1992 р.).
Починаючи з 1974 р. основним напрямком наукової діяльності В.А. Бібіка становить вивчення ресурсів антарктичного криля – найбільшого резерву харчового білка в Світовому океані і умов середовища її проживання.
Очоливши лабораторію антарктичного криля, Володимир Андрійович з притаманною йому енергією і захопленістю починає займатися новою справою, з’явившись одним з ініціаторів участі України у вивченні Антарктики. В 1992-1993 рр.. він підготував з цього питання ряд документів, які були направлені президенту України, в КМУ, інші організації. Важливість піднятої проблеми говорить сама за себе: В.А. Бібік приймає участь в за сіданнях Міжвідомчої антарктичного Комітету, президії HAH Україні, Комітету з науки Верховної Ради України, на яких розглядалися програми досліджень України в Антарктиці, їх результати. Він неодноразово представляв Україну на засіданнях Робочої групи АНТКОМ по екосистемному моніторингу та управлінню – провідної робочої групи цієї Міжнародної організації.
Багато про що говорить той факт, що в період з 1974 по 2005 р. В.А. Бібік взяв участь в 20 рейсах в Антарктику, що приходили в найскладніших умовах. У 1997 і 1998 рр.. він був начальником I і II українських морських антарктичних експедицій на НДС «Ернст Кренкель», результати яких були відзначені Президії НАНУ, міністерством з науки і освіти України.
У 1997 р. Володимиру Андрійовичу Бібіку було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник промисловості України». Він брав участь у багатьох наукових форумах, зокрема, в 1971 р. брав участь у Всесвітній океанологічної асамблеї «Світ океану» в Токіо (Японія ).
У ПівдНІРО, в інших центрах океанографічних і гідробіологічних досліджень України та Росії Володимир Андрійович відомий як спеціаліст вищої кваліфікації.
Його науковими працями (а це майже сто опублікованих робіт особисто і в співавторстві) і його досвідом користуються молоді дослідники, для багатьох співробітників ПівдНІРО він є вчителем.
Володимир Андрійович працював в лабораторії геоекології Антарктики ІГН НАНУ, не втрачаючи зв’язків з рідним ЮгНІ дивовижна життєлюбність і юнацький запал, справжня. інтелігентність, вміння бути душею будь-якої компанії; здатність в неординарній ситуації знайти те єдино вірне рішення-здобули йому глибоку вміння і авторитет серед тих з ким йому доводилося і доводиться спілкуватися.
Борис
Курліков
(1918-2009рр)
Борис Семенович Курліков народився 1918 року в Хотині.
Дорога в мистецтво була для нього досить складною і водночас цікавою, Внук кріпака з Псковської губернії, купленого місцевим поміщиком для роботи механіка на трачці, син хотинського каменяра-злидаря, він з дитинства пізнав усі “правди” тогочасного життя. До того ж дуже рано померла мати, а батько з І Іершої світової війни повернувся інвалідом.
Перші життєві університети — в наймах. Відрами носив воду багатіям, підмітав підлоги, рубав дрова, — зате міг хоч досхочу наїстися.
На стіні в будинку висіла картина невідомого художника: в лісі тече невеличка річечка з зарослими осокою берегами, а вгорі -птахи. Залюбки розглядав полотно, за що не раз, бувало, діставав штурханів від хазяйки чи кухаря.
Згодом влаштувався прибиральником в > гральному домі на вулиці Фердинанда. Робота не з легких: підмети, подай, принеси… Майже щовечора гральний дім залишав переможцем якийсь Барац, бо після кожного його удару кулі летіли в лузи, а в його кишені — гроші. Саме до нього приглядався Борис Курліков: звичайне обличчя, що легко запам’ятовується, повільні, спокійні рухи рук… Спробував намалювати Бараца. Сидів за столиком біля вікна, наносив на папір олівцем окремі штрихи. Якось його роботу побачив власник дому і був вражений витвором малого автора.
Знайомство з викладачем малювання гімназії Стефаном Филимоновичем Петренком визначило долю Бориса Курлікова. Саме з тих перших уроків учителя, які І Іетренко давав йому безплатно, і розпочалася творча біографія художника. Лише протягом того літа віннамалював більше трьохсот робіт. Це були переважно копії з картин відомих російських художників Шишкіна, Левітана, Рєпіна… Пробував Борис відтворити й своє особисте світобачення і створив ряд оригінальних картин.
У 1937 році в Хотині була організована виставка робіт студійців, на якій експонувалося кілька картин шістнадцятирічного Бориса Курлікова. Збереглося фото тих часів. Біля портрета Шевченка, натюрмортів “Квіти” та “Фрукти” стоїть убого одягнутий хлопець, задоволено посміхається. Поруч — його вчитель.
Уже після війни, майже через двадцять років, Петренко розшукав свого здібного учня, приїжджав до Хотина, розповідав про виставку робіт Курлікова в Румунії, з захопленням познайомився з новими роботами Бориса Семеновича.
А тоді, в далекому 1938-му, Петренко як “пеблагонадійний” змушений був залишити Хотин. Борису ж хотілося вдосконалювати свою майстерність, та грошей на навчання не було. Якось його товариш з досадою сказав: “Он там, за Дністром, для таких здібних юнаків навчання безплатне, усі дороги відкриті…”. Запали ці слова в душу Борисові і, вибравши беззоряну темну літню ніч, він переплив Дністер … Зразу ж потрапив до рук прикордонників, які привели юнака спочатку на заставу, а згодом, не повіривши його поясненням, відправили до Кам’янця-Подільського. Звинувачений у шпигунстві, був відправлений на Північний Урал. Там протягом восьми років працював на каторжних роботах. Під час війни просився на фронт, та в сталінських таборах не хотіли вірити чесним намірам хлопця.
Після ув’язнення повернувся у рідне місто, не терпілося зайнятися улюбленою справою, Спочатку працював художником в артілі, трохи згодом — в товаристві художників, у художньому фонді, де трудився понад чверть століття. Малював, ніби боявся, що не встигне відтворити на полотні природу рідного краю, його людей. Прийшов до Бориса Семеновича й успіх. Участь в обласних, республіканських та всесоюзних виставках увінчала його здобутки дипломами, медалями (в тому числі і золотою), почесними званнями лауреата. Його запрошували з персональною виставкою рязанці.
У 1954 році Борис Курліков закінчив з відзнакою Московський народний університет культури і перейшов працювати художником-оформлювачем до Хотинської художньої майстерні, де працював аж до виходу на пенсію.Борис Семенович Курліков ~~ людинознавець. Це переконливо доводять портрети, створені художником. Схвильовано оспівує митець героїчне минуле рідного краю, його чарівну природу. Надзвичайно цікавими є картини, що відтворюють найтрагічніші сторінки епохи сталінізму.
Твори Бориса Курлікова приваблюють, милують, захоплюють. Вони виразні, веселковобарвні. На виставках біля них подовгу затримуються любителі прекрасного, зачаровані радісними переливами сонячних барв, правдивістю і щирістю зображуваного.
У своє рідне місто над Дністром художник щиро закоханий, і весь свій вільний час віддає створенню живописних полотен про нього.
Невтомний, непосидющий, талановитий Борис Курліков щоденно в пошуках. І нові, все нові картини з’являються з-під його пензля.
Буковинська поетеса Оксана Довгань присвятила митцеві вірша “Художник”.
Зоя КОРОБОВА
(Нар. 1946)
Добре пам’ятаю третє серпня 1994 року, коли я вперше зустрілася з нею в Чернівцях. Якраз відкрився III Міжнародний фестиваль “Доля” під директоруванням Мар’яна Гаденка.
Київська гостя приїхала як член журі фестивалю. Тоді буковинці побачили чимало популярних митців: Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич, Ніна Матвієнко, Віталій Білоножко, Надія Шестак, Анатолій Матвійчук та інші.
Було трошки свята і трохи “будня…”. Стояла спека + 33 – +35. Ранкові обласні радіовісті принесли чергове “втішне” повідомлення: “… в зв’язку з різким погіршенням стану води в річці Дністер, подача її в місто буде обмежена; перед вживанням воду потрібно обов’язково кип’ятити…”.
“Мій Дністер…” — прохопилися печаллю темнаві очі київської гості.
“Мій?” — здивувалася я, на що місцева журналістка, віднедавна Заслужений працівник культури України Любомира Паранюк прошепотіла: “Та це ж Зоя Ісаківна Коробова… Наша Зоя, із Хотина”.
О, це ім’я було мені добре відоме. Я давно слухала її радіопередачі. І про себе відзначала, як завжди зворушливо-тепло звучить її, здебільшого елюційно стриманий голос, коли ефір випускає буковинські програми — багатопалітровий духовний інкруст: композитори, співаки, письменники, актори, викладачі…
Левко Дутківський, Володимир Івасюк, Павло Дворський, Андрій Кушніренко, Юрій Гіна, Дмитро Гнатюк, Андрій Шкурган, Софія Ротару, Михайло Ткач, Софія Майданська, Назарій Яремчук, дуети “Писанка” — Оксана Савчук і Іван Кавацюк, “Скриня” — Марійка та Володимир Лобураки, Марія Миколайчук,Іван Миколайчук, Зіновія Пенюк… — це тільки кілька знакових імен з Буковини, про кого звучали окремі її передачі, інтерв’ю, бесіди.
Так ось яка вона — Зоя Коробова: стримана, сумовита, але й з гумором; гарна… трішки іронічна… дещо сентиментальна, але й безкомпромісна, пряма.
Це перше, побіжне враження. Я б так хотіла побачити ваш, тобто “коробівський” Хотин”, — раділа я, що вже вочевидь знаюся з нею. “Колись поїдемо…” — мовила лаконічно.
І те “колись” не забарилося… Ми ступили на хотинську землю, відвідали дорогі для Зої місця…
Вона йшла сюди з внутрішнім острахом, наче боялася втратити те, що гріло пам’ять і давало зміст її перебуванню на цьому світі.
Проте — прийшла…
Стояла біля обдертого муру старої фортеці і схвильовано дивилася, як спокійно котить норовисті хвилі сивий Дністер. Такий сивий, синій, що здавалося, його води там, угорі, а недосяжний високий безмеж притулився тут, внизу, до берегових крутосхилів і легковажно сміється над плином часу, ніби чує над ним якусь свою підсвідому владу.
Хвиля за хвилею…
День за днем…
Рік за роком…
Спливає життя. Минає. А вічне світло цих віщих вод карбує на тлі проминання єдину для кожної людини заповідь:”… навчися думати про життя так, щоб тобі хотілося хоч трохи затриматись у ньому”.
Про що думала, що бачила вона у цій плавучій синяві, зазираючи в її віщість через миттєво промайнулі десятиліття?
Може, той день, коли так несподівано для себе з своїм одним і назавжди єдиним Юрком Богдашевським — молодим, та вже досить знаним театральним критиком, нині заслуженим діячем мистецтв Україні], професором Київського театрального інститут)’ ім. Карпенка-Карого, головним редактором часопису “Український театр” залишала рідний Хотин… Здавалося, не надовго, а вийшло, як вийшло…
А, може, те далеке, чуже весілля, куди її вперше взяв із собою батько і де почула чаклуна-скрипаля, в чиїх руках наче б не скрипка грала, а сама невидима душа ного. Він і не взнав ніколи, що, завдяки йому, вона в музичній школі з-поміж усіх інструментів вибрала саме — скрипку…
Але… Раптова хвороба… Рука… І втрачена надія — грати… Була в болісному смуткові, їйби підказати тоді, що то не біда, бо найгірше в сенсі людського буття — втрата людиною її істинного скарбу: людської гідності і душі. Та ніхто подібного не говорив. Вона рано залишилася без батьків. Ні тато, ні мама не встигли ані натішитись своєю донечкою, ні побачити, що, попри всі виверти і протяги часу, їхня розумниця таки зуміла зберегти і гідність, і душу свою… Як і ту давню скрипкову магію… Музика увійшла в її життя і окреслила долю.
— Про що ви думаєте? — не втримавшись, запитую стиха. День сонячний, чистий, свіжий. Пахне полином, травами. Десь близько дзуменять бджоли. Світиться німою замисленістю Хотинська фортеця. На мурі — тонка жіноча рука. Гладить його…
— Коли я була маленькою, Дністер… була велика ріка. Тепер мені боляче… Сумна картина…
Дністер і справді змалів. Але бистрі води його іскрять тою ж віщістю, що й тисячоліття назад: горе і журба не вічні, втрата відболить, мине… Пам’ять, пам’ять дивиться у вічі — “… не згуби мене”.
Крізь прорізи в фортечних стінах, мов крізь ті ж часові протяги, пробивався мерехтливий силует її дитинства, червоніла плодами перед хатою, де живуть тепер чужі люди, посаджена ще матусиними руками яблунька… Ще живе її 5-та школа, де не затоптані забуттям сліди дорогих учителів Лариси і Олексія Турунових — батьків її вірної подруги, посестри, любої Наталі, з якою вже ніколи не перейде цей старенький дощатий передфортечний місток і не загляне в те хатнє вікно, що, здається, дивиться зараз в самісінькі денця її глибоких печальних очей. Нема вже Наталочки…
Про що можна думати вдома, куди так рідко випадає можливість приїхати, бо на це є багато різних, справді поважних причин, а минуле, як попіл Клааса, б’є в груди і, як би його не віддаляли часові перехрестя, кличе на незабутні стежини, місточки, кладочки…
Я знала її голос задовго до того, як побачила, кому він належить. Коли радіоефір України сповіщав про передачі, які готувала і буде вести Зоя Коробова, — відкладалися усі, навіть нагальні справи, налаштовувався слух серця і — перегорталася чергова сторінка нескінченної книги відкриттів, пізнань і — що найвартісніше — внутрішнього осяяння чимось дорогим, земним і високим. Бо виникав стан взаємопроникнення, збагачення, окрилення.
Степан Снігур 
(1915 -1995)
Степан Олексійович Снігур народився 25 листопада 1915 року на Поділлі в селянській родині. Навчався в Кам’янець-Подільському педагогічному технікумі, де почав пробувати свої сили в журналістиці. Згодом працює в редакції газети в селі Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Пережив і чорні дні, коли тільки за те, що у прізвищі «батьки всіх народів» у газетному номері виявилася не та буква, кілька його колег зникли з життя назавжди ….. Його обминула лиха година, бо був у відрядженні.
У перші дні війни Степан Олексійович Снігур – командир винищувального батальйону. На фронті, в короткі хвилини перепочинку між боями, відточує своє перо журналіста. Пройшов у визвольному поході аж до Праги, де й зустрів Перемогу, відзначений орденами Вітчизняної війни І ступеня, Слави ІІІ ступеня, багатьма медалями.
Після війни здобув вищу освіту на філологічному факультеті Чернівецького університету, став викладачем педучилища у Хотині, відтоді назавжди пов’язав своє життя з цим старовинним містом, полюбив усім серцем його людей, захопився його історією. Від тої любові, від захоплення й народилися його нариси, оповідання, гуморески, публіцистичні статті, повісті й п’єси. Спочатку в періодичних виданнях, а відтак і окремими книгами побачили світ п’єси Степана Снігура «Полум’я» і «Полум’яні серця», збірка документальних нарисів «Юнь іде в життя», документальні повісті «Буревій», «Альпійські троянди», а згодом і повість для дітей «Татів наган».
Чи не найбільшу популярність принесли письменникові п’єса «Полум’яні серця» – про героїчну боротьбу молодіжної підпільної організації в роки Великої Вітчизняної війни. Під пером драматурга ожили Кузьма Галкін, його побратими Володимир Манченко, Олександр Непомящий, Микола Салтанчук, Дмитро Семенчук.
У документальній повісті «Альпійські троянди» Степан Снігур Значно розширює і поглиблює свою розповідь про Хотинське підпілля, розкриває суть подвигу, показує коріння, з якого він виріс.
У п’єсі «Полум’я» та повісті «Буревій» художньо відтворено події 1919 року, коли хотинські повстанці підняли над містом прапор боротьби проти румуно-боярських загарбників, за злуку з ненькою-Україною.
У 1992 році у видавництві «Карпати»вийшла окремою книгою повість Степана Снігура для дітей «Татів наган».
В останні роки життя письменник працював над створенням серії оповідань, завершив роман-есе про Хотин «Сповідь», видав збірку новел «Коли приходить любов».
Помер Степан Снігур 16 березня 1995 року.
Валентина Пешехонова
(1959)
Валентина Леонідівна Пешехонова народилася 2 жовтня 1959 року в місті Хотині Чернівецької області. Закінчила міську середню школу №5, працювала в Будинку піонерів, у бібліотеці рідної школи. Згодом закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету ім. Юрія Федьковича.
Перші поетичні спроби Валентини Пешехонової з’явилися на сторінках районної газети ще тоді, коли вона навчалася в школі, і знайшли чимало прихильників серед читачів “районки”. В її творчому почерку відчувається нестримний азарт, хвилююча відкритість, закоханість у життя. Пише Валентина переважно російською мовою, її вірші публікувалися в обласній пресі, а також у збірках творчості молодих “Ранковий клич”, ” Відлуння”, “Витоки”, які вийшли у видавництві “Карпати”.
У 1989 році побачила світ перша збірка поетеси у видавництві “Карпати” під назвою “Земное счастье”. Найвища мелодія в ній – мелодія материнства, – зазначає в передмові Тамара Севернюк. Материнство і радість, материнство і тривога, материнство і надія…..Віра в добру тишу в світі, у самий світ, дружелюбний, неосяжний, який заглядає в дитячу колиску очима незабудок, не віщуючи нікому нічого поганого.
Спілкування з творічістю Валентини Пешехонової – це завжди свято, – хвилююче, трепетне, неповторне.
Поетеса належить до тих жінок, на долю яких випало звичайне земне щастя. зараз вона виховує двох донечок. Саме їм і присвятила цикл дитячих віршів, написаних українською мовою.
Справа художника – народжувати радість.
(К. Паустовський)
Ці слова узяті за основу в творчості молодої художниці з маленького живописного, провінційного містечка Хотин, Ольги Дідик.
Ще з дитинства вона полюбила різноманіття буковинських полів, тиху заколисуючу енергію лісів тасадів, якими така багата батьківська земля. І цю красу всесвіту Ольга вирішила розповісти звичноюмовою пензля та фарб. Показати нам те, повз що ми пройшли, схиливши голову, зайняті своїмищоденними проблемами.
У 1988 р. Ольга закінчила Хотинську дитячу художню школу, клас викладача Піхута Олександра Миколайовича.
У 1995 р. – Львівський коледж декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша. У 2005 р. закінчила Львівську Академію Друку ім. Івана Федорова, за спеціальністю «Графіка».
Відповідно до природи свого художнього дару, Ольга працює в реалістичному живописі. Чарівний світ пейзажу і натюрморта проводить чітку лінію в усій творчості художника. У своїх творах Ольга Володимирівна Дідик з’являється не лише цікавим художником, але і видатною особистістю. Її виняткове почуття форми і неабиякий композиційний дар переводять нечисленну спадщину художниці в розряд унікальних у своєму роді речей.
«Займатися тим, що любиш, яке близьке серцю, чого прагне душа, зовсім не важко, – розповіла Ольга Володимирівна. – А для справжнього твору необхідно сповна задіяти талант, віддатися творчості і не думати про матеріальні вигоди».
Живопис і графіка Ольги знаходить своїх прихильників в багатьох країнах світу, в Японії, Австралії, США, Італії, Польщі, Ізраїлі, Росії, Молдові . Вона неодноразово брала участь у виставках районного, обласного, республіканського масштабів. Художник працює під псевдонімом ” МИКИТА” , яке закріпилося за нею ще з коледжу . Проживає і працює в м . Хотин, Чернівецької обл.
Талановита людина – талановита не лише в праці. Своєю сім’єю Ольга Дідик теж може пишатися, адже вона є тим форпостом, де її розуміють і підтримують. Разом з чоловіком Олександром виховують трьох дітей . Сім’я Дідик є міцним невеличким творчим колективом, в якому всі займаються улюбленою справою. Хобі батька, Олександра, – фотографія, любов до гри на гітарі перейшли до сина Антона, який навчається в музичній школі; найменша Анна займається вокалом, а Олександра малює, їй мати прищепила любов до дивовижного світу мистецтва.
Щоденно Ольга з головою занурюється у наполегливу працю, у свій своєрідний світ творчості, світ краси і неперевершеності. Ні дня без ескізу, ні хвилинки вільного часу! У своїх роботах автор прагне показати простоту і велич природи, багатство фарб і настрій кожної пори року. Класичні пейзажі і натюрморти цієї людини дарують неповторне враження.
Побачивши роботи Ольги на її сайті, Ви не залишитеся байдужими, бо матимете можливість самі доторкнутися до тих таємничих струн душі, які лунали в серці митця під час створення її шедеврів. Зі світом і любов’ю, Ольга зустріне кожного, хто постукає в її дивний світ живопису.
Корінний хотинчанин Олександр Дідик є творчою людиною.
В юнацькому війці вишивав собі і друзям на футболках, джинсах назви улюблених музичних груп в готичному стилі, на службі в армії його подругою стала гітара, він і досі гарно співає та грає, передаючи свій талант сину Антону, який у 2010 році на обласному конкурсі виграв Гран – прі.
Вже декілька останніх років Олександр захоплюється фотографією.
Він народився 21 грудня 1969 року в овіяному козацькою славою, старовинному місті Хотин Чернівецької області, в сім’ї службовців. На даний час працює електромонтером Укртелекому, є профі у своїй справі, щасливий, коли налагоджує зв’язок людей зі світом. У вільний від роботи та домашніх справ час, перевагу надає своєму хобі – захопленню фотографією.
Олександр не брав участі у відомих фотовиставках, хоча його роботи можуть бути гідно представлені, він не піклується про публікацію своїх робіт, швидше за все, розцінює своє захоплення фотографією, як хобі.
Фотоапарат узяв в руки з 14 років , але серйозно займатися фотографією, як фотомистецтвом став з 38 – ми, розуміючи що окрім сімейних портретів є багато ще цікавих і емоційно насичених сюжетів.
Олександр несамовито любить дітей, разом з дружиною, відомою художницею Ольгою Дідик (псевдонім Микита) виховують трьох дітей. Отже митцю найкраще вдаються щирі, вражаючі своєю простотою сюжети з дитячого життя. Переважає в його творчості чорно – біла фотографія, фотохудожник робить предметну композицію деякою непізнаною і таємничою субстанцією . Близькою темою, як для людини та громадянина, для Олександра є портрети місцевих жителів та зображення картин соціально-громадського життя, вони знаходять гідне місце на відбитках його фотографій. Не нехтуючи у фотографії мистецтвом фотоколажу, Олександр насичує свої роботипочуттям гумору, які заряджають великим потенціалом позитиву навіть найпохмурішу людину.
Усі справи та роботи фотохудожника спрямовані на збереження усього Доброго і Вічного вусьому світі!!! Він любить життя, людей, дітей, усе прекрасне, і це прагне донести людям у своїх роботах.Олександр не хоче прожити даремно життя. Його життєве кредо – поспішати робити добро,адже часу залишилося не багато…
Із 2007 року Олександр Дідик активно виставляє свої фотографії в Інтернеті, на багатьох фоторесурсах.