Традиції Зарожани

Традиційне ткацтво
Цікавлячись історією та культурою наших предків, ми дізналися як у людей села Зарожани розвивались  колись естетичні почуття, як вони працювали, щоб народилось мистецтво як наслідок їх трудової діяльності. Цікаво було дізнаватися з різної літератури, як наші пращури вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків, а також – повинні були навчитися художньо-образно сприймати дійсність.
Як результат пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту – перед нами постали різні види мистецтва, серед яких нас найбільше привабило ткацтво як один з найдавніших і найважливіших елементів буковинської культури, й зокрема, культури нашого села.
Виявляється, ткацтво належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію й глибокі традиції.
Як відомо з історії, у нашій місцевості перші відомості про існування ткацтва відносяться ще до періоду енеоліту (ІУ-ПІ тисячоліття до нашої ери). Саме тоді на території нашого краю проживало населення трипільської культури. Про це свідчать знахідки в сусідніх селах нашого району: в Круглику та вДолинянах.
Для демонстрування ми обрали традиційний буковинський виріб,який згідно класифікації видів сировини, техніки виконання та функціонального призначення належить до групи впорядкування житла і господарських потреб, а саме – служить для утеплення і прикрашання стін, для застеляння підлоги.
Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти і опрацьовувати потрібну сировину.
Даний виріб виготовлений з відбірної шерсті високої якості.

Цінним цей виріб є для нас тим, що він, в першу чергу,тому, що він уже справжній раритет, якому понад 100 років. Нам його подарувала для українознавчої кімнати місцева жителька Мельницька Марія Василівна. А їй він дістався ще від бабусі – Вакарюк Фросини Василівни, 1887 р.н.. Тобто ткали цю килимову доріжку приблизно десь на початку XX століття. Це вже, так звана, сімейна реліквія для Марії Василівни, котра з розповідей своєї бабусі намагалася нам описати технологію виготовлення цього виробу, пояснити значення кольорової гами та познайомити з традиціями, до яких мала причетність дана доріжка. Як зауважила Марія Василівна цей виріб зроблений винятково вручну. Саме ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «власний почерк», «свою руку». Кожна людина як згадує власниця виробу, щось утворюючи нове, завжди залишалася в межах художніх традицій того осередку, де працювала. Тобто дотримувалася стійкої системи творення образів, естетичних уявлень. Основне тоді було в традиціях   нашого   народного   мистецтва  –  матеріал,   техніка виготовлення предметів, а також принципи і втілення образу.
Ткали доріжку для власних потреб вручну на кроснах.

Для основи виробу застосовували однотонну, міцно скручену бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Фарбували пряжу натуральними – рослинними ( з відварів трав, кори ) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом.
Орнамент для цього виробу вибрали геометричний, який , до речі, найбільш поширений у західних областях України. Характерною ознакою даної доріжки є членування основного поля на рівну кількість частин і поперечно-смугастий уклад основних геометричних фігур. Це здебільшого ромби і трикутники.
Колорит побудований на гармонії насичених дзвінких жовтогарячих тонів, що контрастують з невеликою кількістю білої, чорної та зеленої барв. До речі, фарби виготовляли за рецептами, які зберігали таємниці й передавалися з роду в рід.
Щодо використання в усіх геометричних малюнках мотиву ромба, то варто підкреслити, що його характер, конфігурація тут різні. Він тут і витягнутої форми і розчленований на трикутники. У створенні малюнка на доріжці проявлено безмежну фантазію, яка була притаманна для буковинських умільців.
Ткали цей виріб так званою «лічильною» технікою. Ця техніка характерна тим, що кольорові нитки закладали у зів для переплетення з основою по всій ширині доріжки і прибивали їх бердом.
Існувало тоді, як казала Марія Василівна, кілька різновидів цієї техніки: «закладне», «забиране», «у вічко», «на косу нитку». А що стосується сировини, з якої виготовляли подібні вироби, варто додати, що її тоді називали «волічкою» – шерстяні нитки тонкої пряжі.
Слід зазначити, що наші предки намагалися виготовляти будь-які вироби згідно естетичних вимог, традиційних у минулому столітті. Під час ткання виробу вони намагалися забезпечити м’який, еластичний настил. Для досягнення цього ефекту намотувалися нитки основи без нависання, але й не дуже сильно, пам’ятаючи, що слабкий натяг ниток призведе до дірчастої структури виробу, а надто сильний ускладнить прокладання ниток утоку.
Традиції ткацтва подібних виробів передавалися з покоління в покоління. Адже згідно обрядів і звичаїв, що побутували десятки років в Україні, подібні ткані вироби було обов’язковою складовою частиною приданого дівчини, яка виходила заміж. Таку доріжку застеляли під ноги нареченій, яка виходила з хати удень весілля, нею прикрашали стіни в хатах, дарували рідним на весілля.

Однак, сьогодні, як зауважила Марія Василівна, цей вид декоративного мистецтва в Україні занепав. Кількість досвідчених ткачів, зайнятих цим виробництвом , зменшилася до одиниць.
Актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.