Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
«Славні імена рідного краю»
Талановитий земляк
Ми – члени експедиційного загону «Славні імена рідного краю», вивчали творчість нашого місцевого поета-пісняра, композитора, співака, нашого сучасника Кіріяка Вячеслва Івановича.
Українців завжди впізнають по пісні. Пісня – весела, жартівлива або сумна, тужлива – душа українського народу.
Яке це диво – українська пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня – то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи, людську душу, даючи їй силу й натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з колисаночки. В ній материнська ласка і любов, світ добра, краси, справедливості.
Живуть у нашому селі надзвичайно гарні, працьовиті і талановиті люди. Є серед них знані і менш відомі науковці, доктори та кандидати наук, лікарі, педагоги, працівники культури, митці слова і просто хороші люди.
Ось таку невимовно багату, щиру душу має наш талановитий земляк Кіріяк В’ячеслав Іванович.
Минають віки, змінюються покоління, а місця, милі й дорогі серцю вічно живуть поруч.. Вони володіють чудовою здатністю полонити людське серце, допомагати в праці, оспівувати душевний біль.
Пісня – душа народу, незмінною супутницею стала вона й для Кіріяка В’ячеслава Івановича.
Успадкував любов до цього виду мистецтва В’ячеслав Іванович від своєї мами – Марії Данилівни – постійної учасниці місцевої художньої самодіяльності. Ще будучи учнем середньої школи В’ячеслав Іванович був активним учасником шкільних та районних пісенних конкурсів, фестивалів.
Тому й не дивно, що закінчивши Білівецьку середню школу, поступає в Чернівецьке культосвітнє училище. Там він пробує писати перші пісні.
А згодом була служба в лавах тодішньої Радянської Армії. Служив він у Мінську, столиці Білорусі, де й мав змогу зустрітися зі своїм музичним кумиром- керівником вокальнео-інструментального ансамблю «Пісняри» Андрієм Мулявіним, який визначив його майбутню долю, вселив віру в силу його таланту.
Після служби Кіріяк В’ячеслав працює культпрацівником Білівецького Будинку культури, учителем Білівецької середньої школи. У цей час навчається на філологічному факультеті Чернівецького державного університету . Любов до музики й художнього слова злились воєдино в його душі. У цей час він стає членом спілки письменників в Хотинському районі.
Не міг залишитися непоміченим талановитий самородок. Згодом В’ячеслава Івановича запросили в Чернівці . Там він працював у філармонії, Будинку офіцерів, нині, уже кілька років поспіль працює художнім керівником Чернівецького комерційного технікуму. Не полишає своєї творчої діяльності.
Відрадно, що серед багатьох талановитих імен Буковини світиться зіронька нашого земляка В’ячеслава Івановича Кіріяка. Він автор багатьох віршів та пісень українською та російською мовами. Серед них «Сад дитинства», «Лаутари», «Новорічна», які співає Ольга Добрянська та дует «Писанка».
Вірші В’ячеслава Івановича дуже гарні, ліричні, задушевні. А пісні облетіли не тільки нашу область, а й усю Україну.
Є ще одне своєрідне захоплення в цієї людини. Живучи в селі, він власноручно майстрував гітари: підбирав деревину для них, витесував, шліфував, вмонтовував потрібну фурнітуру. Одно, двогрифні, більші, менші, різних форм та кольорів гітари виготовив В’ячеслав Іванович. Їх було більше 10. І сьогоднішня незмінна супутниця його життя виготовлена ним самим.
Мельник Олена Іванівна –Заслужений вчитель України
Життя прожити – не поле перейти, – гласить народна мудрість. По-різному воно складається. Для когось стелиться барвистими квітками, іншому готує суворі випробування. Ще комусь – дарує й те, й інше. Та яким би воно не було, людина завжди залишає після себе слід: хтось глибокий і яскравий, дехто – ледь помітний. Усе залежить від особистості.
Поетеса О. Слоньовська у своєму вірші пише:
Люди – неначе зорі
Людина сама вирішує:
Бути зорею чи ні.
Буває, що зорі згорають,
Буває, що падають,
Та тільки не зорі
Першої величини.
Ось про одну з таких непересічних постатей моя творча робота. Талановитий педагог, вихователь і наставник молоді, мудрий керівник, ветеран педагогічної праці, невтомний громадський діяч і просто добра, чуйна людина – Олена Іванівна Мельник.
А життя її незвичайне сплетіння горя й щастя, трагедії й краси, безперервних шукань і високих злетів.
… Долі, кажуть, і конем не об’їдеш. Не розминулися з нею і військовослужбовець, полковник Іван Петрович Бурдейний із Хмельниччини та юна красуня – вчителька із Одещини Демчук Ніна Пилипівна. У 1932 році в молодого подружжя народилася довгождана донечка Оленка. Дівчинка росла жвавою, допитливою, талановитою. Мати, голублячи її поглядом, не раз мріяла, що Оленка теж стане вчителькою. А поки що тривало неспокійне, повне тривог і переїздів життя військовослужбовців. З Кіровоградщини, де вони мешкали раніше, батька перевели в місто Бендери, і сім’я почала приживатися на новому місці. Початок війни обірвав мирні наміри й плани Івана Петровича та Ніни Пилипівни. На річці Дністер дев’ятирічна Оленка з мамою вперше зустрілися віч-на-віч зі смертю: фашистські літаки розбомбили ешелони, якими евакуювалися сім’ї військовослужбов-ців. До сьогодні пам’ятає уже літня жінка, як мати прикривала її собою, як довго бігли вони, тікаючи від чорних ворожих шулік. Уберегла Ніна Пилипівна дочку, відправивши до свого батька-лісника на Одещину. Та не вберегла себе. Смілива, непокірна українка швидко влилася в партизанський загін, який діяв на станції Подгородня, і мужньо боролася з окупантами. За це вороги не помилували її. Ніну разом із рідною сестрою та її чоловіком і ще двома партизанами було повішено в березні 1942 року й поховано в братській могилі поблизу станції. Так у десять літ перше велике горе обрушилося на десятирічну Оленку та її брата. Та жили надією, що ось-ось закінчиться війна, виженуть фашистів із рідної землі, приїде батько й забере їх із собою, бо й тут уже ставало небезпечно. Не раз доводилося дідові з дітьми тікати від окупантів, бачити звірства німецьких загарбників. Тато таки приїхав у 1944 році, але був важко поранений і перевіз дітей до своєї сестри Меланії, яка жила в селі Малинівцях Хмельницької області, а сам лікувався в госпіталі в Кам’янці-Подільському. Коли рани загоїлися, Іван Петрович знову відправився на фронт, а Оленка з братом стали мешкати в другої батькової сестри Ганни Петрівни в Кам’янці-Подільському. Здавалося, життя налагоджується. Оленка стала школяркою.
Трохи вщух біль за мамою. Та в березні 1944 року в бою з ворогами загинув полковник Іван Бурдейний.
Дівчинку й хлопчика запропонували відправити в дитячий будинок, але сестри не віддали дітей, так сироти й жили то в Кам’янці – Подільському, то в
Малинівцях. Серце дівчинки краяв жаль за втраченими рідними. Невеселими були сирітські будні, та життя брало своє. Як і для всіх дітей воєнного покоління, сходила для Оленки зоря юності, а разом із нею розквітала й дівоча врода, талант, творчі здібності. Вона прекрасно співала, танцювала, грала ролі в п’єсах, була активною, жвавою. І хоч дуже скривдила її війна, та дівчинка росла великою оптимісткою, життєлюбною.
Після закінчення школи Оленка стала ученицею Чернівецького житлово-комунального технікуму, важко
перехворіла, а одужавши, у 1951 році енергійна, здібна до науки дівчина поступила на другий курс Хотинського педагогічного училища. Була зразковою
студенткою, брала активну участь у художній самодіяльності, у всіх гуртках. Тоді вже оцінювали її як здібного педагога й прекрасного організатора. Тут зустріла й свою долю – доброго, вірного, надійного помічника й люблячого чоловіка
Володимира Феодосійовича Мельника з Білівців. З 1953 року молоді педагоги розпочали трудову діяльність у Жилівській семирічній школі Новоселицького району. А через рік Олена Іванівна поповнила педагогічний колектив Білівецької семирічки, стала вчителькою першого класу (додаток 6).
Молода наставниця, вирісши без матусиної ласки, боляче переживаючи непоправну втрату найдорожчої людини, старалася всю свою любов і душевне тепло віддати маленьким вихованцям. Почалися важкі, неспокійні, але сповнені пошуків, творчості шкільні
будні. Та беручка до всього, завзята й наполеглива вчителька встигала ще й заочно навчатися на філологічному факультеті Чернівецького державного
університету. Вечори віддавалися художній самоді-яльності, репетиціям, виступам. А тут ще й маленька Тетянка підростала і з нетерпінням чекала щирої материнської посмішки й лагідних її рук. Було нелегко, але сміливо й рішуче переборювала Олена Іванівна всі труднощі, впевнено йшла до мети.
Трудова діяльність Олени Іванівни – це сходинки педагогічної майстерності, щоденна натхненна праця, невтомні шукання найефективніших методів і прийомів навчання й виховання молоді.
Бачачи непересічні здібності молодої вчительки, дирекція школи в 1958 році запропонувала їй викладати українську мову і літературу. А в 1961 році разом із одержанням диплома про закінчення університету отримала Мельник О. І. й нове призначення й стала завучем Білівецької середньої школи (додаток 9). Шість років плідної натхненної праці не пропали даремно. Творчий пошук, ініціативність, вивчення передового досвіду освітян району, області, республіки, запровадження нових форм роботи в школі, уміння організувати колектив – усе це торувало стежину Олені Іванівні до призначення її в 1967 році директором Білівецької середньої школи (додаток 10). Не злічити турбот і проблем, які треба було негайно вирішити. Насамперед, мусили викопати криницю, побудувати майстерню, спортзал, зробити капітальний ремонт у старій школі. А за всім цим стояли переживання, численні клопоти, безліч недоспаних ночей, поїздок, зустрічей і, звичайно, ж напружена, самовіддана праця педагога-новатора. І ось усе позаду. Можна було б, здається, і відпочити. Та де там! У мріях Олена Іванівна вже бачила підростаюче покоління в гарній сучасній школі. Не один рік уже виношувала в серці ідею про будівництво, красивого просторого приміщення навчального закладу. Тільки в мріях і казках усе робиться швидко й легко. А насправді… Чимало труднощів переборола, проблем вирішила ця диво-жінка за ті три роки, поки будувалася школа А до того ще й була депутатом районної Ради, багато завдань мала й від виборців. Та ніколи не скаржилася, що важко, завжди була наполегливою в роботі, рішучою, вимогливою до себе й до інших. І ось у 1978 році в Білівцях була відкрита нова десятирічка – гордість, окраса, надія села (додаток 11).
Вдумливий, талановитий керівник, Олена Іванівна зразу ж подбала про затишок у школі та біля неї. З її легкої руки було озеленено класні кімнати та коридори сотнями вазонів, посаджено на території школи п’ятсот ялинок, сорок беріз, верби, горіхи, вишні…
Багато сил, енергії свого серця віддала вона улюбленій справі. За час свого керівництва (29 років була директором школи) зуміла згуртувати дружний, працьовитий колектив педагогів. Доброзичлива, щира, невтомна, завжди в пошуках нового О. І. Мельник перетворила Білівецьку десятирічку в незвичайний заклад, школу радості, дитячий санаторій, оазис добра, тепла й любові, школу-дім.
Найбільше уваги приділяла навчально-виховному процесу, постійно спонукала вчителів до самоосвіти, вдосконалення педагогічної майстерності, вивчення й запровадження передового досвіду. По-материнськи плекала молодих педагогів, які й сьогодні продовжують її справу (додаток 12).
Як рідна мати, дбала вона про дітей, хотіла бачити їх розумними, освіченими, щиро раділа за своїх вихованців, які займали призові місця на районних та обласних олімпіадах, а після закінчення школи поступали у вузи, технікуми, ставали вченими, інженерами, висококваліфікованими спеціалістами різних галузей народного господарства, добрими людьми. Уболівала за здоров’я учнів прагнула створити найкращі умови для навчання й проживання в пришкільному інтернаті. Завдяки її старанням і невсипущій праці за два роки було споруджено прекрасне двоповерхове приміщення інтернату. Дбала про усесторонній розвиток дітей, їхнє оздоровлення. Організовувала для них екскурсії визначними місцями країни, добивалася путівок для відпочинку сімей педагогів. Учителі й учні не раз відвідували Москву, Ленінград, Київ, Брест, Мінськ, Одесу, Львів (додаток 13). Білівчани приймали делегації педагогів із Румунії, самі їздили в село Радівці, обмінювалися досвідом педагогічної діяльності з румунськими колегами.
Ідучи в ногу з життям, Олена Іванівна постійно орієнтувала свій колектив на роботу по-новому. Учителі знають її як невтомного трудівника, чудового організатора, глибоко ерудованого фахівця, майстра педагогічної справи. Олена Іванівна була як мати, добра й мудра порадниця для кожного вчителя й школяра, завжди вміла розрадити людину, вчасно прийти на допомогу. То й не дивно, що її любили й поважали і члени колективу, і діти, і батьки. Десятки вчителів, які працювали в нашій школі, сотні випускників згадують із приємністю своє життя в стінах школи і з вдячністю схиляються перед цією досвідченою, мудрою жінкою. Адже за сорок три роки роботи в школі не одному юнакові чи дівчині дала Олена Іванівна путівку в життя, допомогла вибрати професію, підтримала в найскрутнішу хвилину. Як далекоглядний і завбачливий керівник щиро піклувалася, щоб її учні верталися в рідне село, бо тут, мовляв, найкраща земля, найсмачніша вода й найвродливіші наречені.
Невсипуща творча праця, уболівання за долю школи, учнівського та педагогічного колективів увінчалися, звичайно, успіхом . Не перелічити грамот, нагород та відзнак цієї невтомної трудівниці. Та найдорожчими з них є для ветерана педагогічної праці Мельник Олени Іванівни її перша «Грамота Міністерства освіти Української РСР» за 1957 рік (додаток 14), звання «Відмінник освіти Української РСР» (1973 рік), орден «Знак Пошани» (1978 рік), звання «Заслужений учитель України» (1988 року) (додаток 15). Мельник Олена Іванівна була делегатом з’їзду вчителів України (додаток 16,17), її фотографії постійно прикрашали районну та обласну Дошку пошани. А скільки про неї: писали в газетах (додаток 18), скільки керівників навчальних закладів вивчали її досвід (додаток 19)! Як невтомний організатор і турботлива мати, ця мудра наставниця неодноразово обиралася депутатом до районної та обласної Рад (додаток 20,21) і завжди виконувала волю виборців. Гордиться сьогодні заслужена вчителька й тим, що Білівецькій десятирічці було присвоєно високі звання «Школа зразкової праці й правопорядку» та «Школа імені А.С.Макаренка» в 1988 році. Та найвища нагорода для неї – шана й повага людська. І односельчани віддячують їй сповна. Недарма учні, учителі, батьки зі щирою любов’ю називають Олену Іванівну високими, святими словами – матір’ю, Берегинею школи (додаток 22).
У народі кажуть, що людина протягом життя повинна посадити дерево, збудувати будинок, виростити дитину. Мельник О.І. посадила сотні дерев, побудувала чудові сучасні приміщення школи та пришкільного інтернату, добудувала, як депутат обласної ради, Ярівську неповну середню школу, виростила прекрасну дочку Тетяну та двох онучок – Наталю й Анну, правнучка Володимира, виховала сотні білівецьких юнаків та дівчат. А ще під її керівництвом було викопано дві криниці біля старої й нової шкіл. Цього, звичайно, достатньо, щоб назавжди залишити немеркнучий слід на землі, та хіба тільки це є досягненнями цієї мудрої й доброї жінки? Вона зробила все, що хотіла, що могла зробити, і навіть трохи більше, бо постійно прагнула до чогось високого, дбала про щасливе дитинство малечі, майбутню долю випускників, школи, односельчан.
Кажуть, що яскраві зорі гаснуть швидше, бо інтенсивніше віддають своє світло й тепло. Ні, не згасне ніколи зоря Мельник Олени Іванівни, бо це – зірка першої величини. Маяком невгасимої сили, благодатного сяйва назавжди залишиться вона для білівчан, учительства району, області.
Сьогодні Олена Іванівна – вже прабабуся. Сивина посріблила її голову, та роки не здолали високого духу, ентузіазму, душевної щедрості. Більше десяти років на заслуженому відпочинку ця добра людина, та для нас вона залишається молодою, енергійною, творчою. Тому в її оселі завжди людно: приходять до мудрої наставниці колеги-пенсіонери, учителі школи, батьки, діти. Жодне шкільне свято не обходиться й сьогодні без Почесного вчителя Білівецької ЗОШ (додаток 23).
Ранок за ранком, день за днем спливають весни, літа, зими. Нові покоління білівчан сидять за партами збудованої Оленою Іванівною красуні-школи, онуки й діти її учнів виходять у самостійне життя, а вона знову й знову кожного ранку проводжає очима стежину, що прямує до її другої домівки, найдорожчого дітища й творіння, живе інтересами сьогоднішніх освітян. Про таких людей треба б писати книги, знімати фільми, дорожити кожною їхньою ідеєю, порадою, споруджувати їм найкращі пам’ятники.
Дай, Боже, щоб так і було. Щоб ніякі тривоги й негаразди не затьмарили більше ніколи долю цієї гідної найвищого щастя жінки – Берегині школи, яка виведе в люди ще не одне покоління білівчан, цієї мудрої наставниці й благородної людини, яка все своє життя сіє в людських серцях розумне, добре, вічне…
Династія Кочурків
Білівці… Промовляю це слово, а в пам’яті невеличке буковинське село. Білівці… Маленька піщинка на карті України, що потопає у буйній зелені садів і квітів. Найбільшим багатством села є люди. Доля розкидала моїх односельців по всіх куточках нашої Вітчизни та за її межами. Є серед них люди різних професій: вчителі й лікарі, вчені і техніки, хлібороби й артисти… За всі свої досягнення вони завдячують вчителям.
Учитель – це не професія. Це поклик душі. Учитель – це людина, яка віддає всі свої знання і вміння дітям. Це людина, яка гарячим серцем зігріває і освітлює шлях своїм вихованцям.
Саме до таких самовідданих, творчих людей належить сім’я педагогів Кочурки Андрія Івановича та Григораш Єфимії Прокопівни. Загальний тру-довий стаж сім’ї нараховує фантастичну суму: 191 рік! Адже славні традиції батьків продовжили їхні діти та онуки.
Кожного ранку, ідучи до школи головною вулицею села, я зустрічаю привітного чоловіка з посрібленими сивиною скронями. Дивлячись на цю усміхнену людину не віриться, що на його долю випав такий складний життєвий шлях. Андрій Іванович народився 27 березня 1927 року в селі Білівці Новоселицького району Чернівецької області в сім’ї селянина.
Навчався у Білівецькій семирічці. Війна не обійшла стороною і цього молодого юнака. В 1944 році Андрій Іванович був призваний до лав Радянської Армії. Довгих сім років захищав мир своєї Вітчизни на кордоні з Фінляндією. За доблесну, самовіддану службу солдат нагороджений орденом « За мужність » та багатьма ювілейними медалями.
1957 рік – демобілізація з армії. В цьому ж році Андрій Іванович призначений вчителем фізичного виховання Білівецької восьмирічки.
З 1956 по 1960 роки заочно навчається у Станіславському Республіканському технікумі фізичної культури.
Але вчитель не зупиняється на досягнутому. Він продовжує вдоско-налювати педагогічну майстерність. В 1967 році поступає в Кам’янець – Подільський держаний педагогічний інститут імені В.П. Затонського . Одержані знання та вміння він використовує в педагогічній роботі та щедро ділиться ними з своїми вихованцями.
За самовіддану працю неодноразово нагороджувався грамотами та похвальними листами. Він удостоєний високої нагороди «Відмінник народної освіти СРСР». Та найбільшою відзнакою своєї праці вчитель вважає перемоги своїх учнів.
Андрій Іванович все своє життя сповідує активну громадянську позицію. Він – голова Ради ветеранів, активний учасник художньої самодіяльності, ініціатор багатьох добрих справ у селі.
Трудовий стаж педагога – тридцять вісім років. Зараз ветеран праці знаходиться на заслуженому відпочинку . Але Андрій Іванович продовжує цікавиться життям школи. Він радо приймає запрошення на шкільні свята і ділиться життєвим досвідом з молодим поколінням. Учні Білівецької ЗОШ є частими гостями цієї привітної оселі.
Справжньою берегинею родини Кочурків, ланкою, яка з’єднувала три покоління сім’ї була Єфімія Прокопівна. Говорити про цю чудову людину легко, бо розповісти про її життя можна на цілі томи. Для неї не було непосильних завдань. І все, що робила, робила на совість, від душі. Багато років обиралася депутатом с/ ради. Активний учасник художньої самодіяльності . Єфімія Прокопівна – обрядовий староста. Вона веде клуб інтернаціональної дружби « Веселка », про активну роботу якого неодноразово писала районна газета « Червона зірка » . Разом з своїми вихованцями Єфімія Прокопівна вшановує ветеранів війни та праці . Вона активний член шкільних та районних методичних об’єднань вчителів на засіданні яких щедро ділиться досвідом з колегами. Та вчитель ніколи не зупиняється на досягнутому. Вона поступає на заочне відділення філологічного факультету ЧДУ, який успішно закінчила у 1968 році.
Вся її титанічна праця відзначена багатьма нагородами. Це Нагородження медаллю « За доблесну працю », значком Відмінник народної освіти Грамотою Міністерства освіти Української РСР у 1977 та 1986 роках Почесною Грамотою за активну участь у другому Всесоюзному фестивалі народної творчості у 1987 році . У 1981 році Григораш Єфимії Прокопівні присвоєно звання учитель – методист. Та найбільшою відзнакою вчителька вважала орден Леніна і , звичайно, участь у роботі ІІІ Всесоюзного з’їзду вчителів, делегатом якого вона була.
Ось як описує свою біографію Єфімія Прокопівна у своєму щоденнику.
« В 1952 році я закінчила Хотинське педагогічне училище. З того часу я працюю в Білівецькій ЗОШ. А пройшло вже з того часу немало і не багато – 40 років.
Найзаповітнішою мрією мого життя весь час було прагнення повторити себе в учнях. Щоб тепер, на схилі літ, подумки оглядаючи зроблене, могла з повним правом сказати: Я з честю виконала свій обов’язок і від того по – справжньому щаслива. Так! Я щаслива. У мене дві дочки – обидві стали вчителями. Один із зятів теж вчитель. З моїх вихованців стали вчителями і трудяться поруч зі мною у школі 5 педагогів.
Усі роки педагогічної праці була у пошуках нового, цікавого. Старалась дати учням міцні і глибокі знання. Для цього постійно виготовляла наочність та роздатковий матеріал. Все це використовувала на уроках для активізації класу. Жодної хвилини часу не витрачаю марно. Завжди проводила і проводжу цікаву позакласну роботу.
Весь зміст мого життя, тривоги і радощі, моя доля – то учні, маленькі мої вихованці.»
Я впевнена, що мрія вчительки здійснилася: вона знайшла своє продовження у вихованцях різних поколінь. На сумні роковини смерті наставника у одному з часописів області була опублікована стаття « Тепло вчительки відчуваємо і нині ». Ось які теплі рядки присвятили Єфімії Прокопівні її учні.
« Такої певної святої,
такої рідної, як ти,
такої щирої, простої,
вже більше, мабуть, не знайти.
Можна бути вчителем за професією і ніколи не бути ним в очах і серцях учнів. Образ улюбленого вчителя згодом у серцях учнів викликає таку велику повагу, шану, що вона переходить у почуття святості і вдячності до тяжкої й величної праці педагога.
Саме про таку особистість хочемо розповісти і цим воскресити в пам’яті образ дорогої нам людини, мудрого наставника.
Єфімія Прокопівна Григораш – вчитель вищої категорії, відмінник освіти, вчитель-методист. За багаторічну роботу нагороджена багатьма медалями й грамотами. Та найбільшим визнанням її титанічної праці є пам’ять у серцях вихованців.
Єфімія Прокопівна зростала у багатодітній родині в селі Данківцях Хотинського району, закінчила Хотинське педучилище, пізніше – філологічний факультет Чернівецького державного університету. З 1952 по1994 років працювала в Білівецькій середній школі.
Але зоря її погасла надто рано. 22 червня 1995 року перестало битися серце дорогої нам людини. Біль і смуток поселився в наших серцях.
Понад 40 років свого короткого життя віддала вона благородній справі вчителя Вона була людиною з творчим вогником, умінням заглянути в душу школяра. Водночас добра і строга, настільки справедлива, віддана дитячому серцю, що її уроків просто неможливо забути, навіть коли тобі під шістдесят.
Вже онуки пішли до школи, але й нині відчуваємо тепло руки вчительки, що виводила дитячою маленькою ручкою перше слово “мама”. Тільки тепер на відстані років усвідомлюєш, як багато праці, свого здоров’я, часу віддавала вона нам.
Єфімія Прокопівна була нам другою матір’ю, яка завжди турбувалася про нас, любила, раділа успіхам і переживала невдачі.
Це була людина великої душі, бо материнське серце – то невичерпне джерело любові до дітей. Цим залишила помітний слід у серцях сотень вихованців.
її випускники-люди різних професій, серед них чимало педагогів у багатьох куточках України та за кордоном.
Ми, її вихованці 50-х років, і тепер пам’ятаємо той день, коли в клас зайшла зовсім іще юна, тендітна, вродлива, з розкішними косами дівчина. Пізніше наш однокласник Віктор на запитання, хто його вчителька, відповість: “Та, що найкрасивіша, найдобріша, найрозумніша, і та, що має найдовші коси”.
Працювала невтомно. Коли люди поволі гасили каганці, її віконечко ще світилося. Поповнюючи свою педагогічну скарбницю всім найкращим з досвіду колег, виробляла власний стиль.
Дух творчості, відповідальності ніколи не покидав її. Згодом у неї вчилися професійності педагоги району. Вона була керівником методоб’єднання вчителів початкових класів.
“Коли любиш свою професію, любиш дітей, коли знайшов себе в житті, бачиш плоди своєї праці, то не відчуваєш втоми. Життя для мене немислиме без школи, без вас, дорогі мої діти”, – сказала вона якось на зустрічі з випускниками.
Наш клас був її справжньою лабораторією, багатим музеєм, створеним власними руками. Цікавий альбом-естафета обійшов всі простори колишнього Радянського Союзу, від Карпат і до Камчатки, де учні з різних міст ділилися враженнями про свою школу та клас. Сотні листів розповідали нам про роки війни. А магнітофонні записи повертали нас у дитинство. Із сльозами на очах, ми, випускники, не впізнаючи свого дитячого голосочку, слухали віршики у власному виконанні. Дуже багато було цікавих справ і традицій – це забути неможливо .
Батьківською стежиною пішла старша донька Людмила. Ще під час навчання у десятирічці вже твердо знала, що стане педагогом. Вчилася гарно. Найбільше любила математику та географію. Та шкільне життя не обмежувалося навчанням. Життя буяло, мов весняний сад. Людмила активна в усьому: співає, декламує, відвідує драмгурток, займається спортом. Після закінчення Білівецької ЗОШ в 1973 році дівчина поступила в Чернівецький державний університет на географічний факультет. Навчаючись в університеті, Людмила знайомиться із славним юнаком Козаком Богданом. На п’ятому курсі вони створюють сім’ю. По закінченні навчання в 1988 році молоді педагоги їдуть на роботу в село Ворона Коломийського району Івано – Франківської області вчителями географії.
Педагог – початківець зарекомендувала себе з найкращої сторони. Це вчитель від Бога. Як одному з кращих вчителів області їй довірено представляти Франківщину в 1996 році на Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року ». Людмила Андріївна стала лауреатом конкурсу в номінації «Вчитель географії ».Вона – педагог з тридцяти чотирьохрічним стажем роботи, вчитель вищої категорії, вчитель – методист, відмінник освіти. Людмила Андріївна не лише прекрасний педагог, а й людина з активною громадською позицією. Односельці виявили їй високе довір’я. В 2002 році Людмила Андріївна обрана головою сільської ради. Цю посаду вона поєднувала з роботою у школі з 2002 по 2010 роки.
Другом і порадником в житті та роботі став для Людмили її чоловік Богдан. Юнак народився на Франківщині в 1953 році в селі Княж Двір Коломийського району. Закінчивши сільську десятирічку та пройшовши службу в лавах Радянської Армії, Богдан поступає на географічний факультет Чернівецького державного університету, де і навчається з 1973 по 1978 роки. Доля подарувала йому зустріч з буковинською юнкою – Людмилою. З того часу йдуть вони по житті рука в руку. Богдан Ілліч також не зрадив вчительської долі. З моменту закінчення університету і по сьогоднішній день вже тридцять чотири роки він викладає географію в Отинійській ЗОШ. Це талановитий педагог, який користується повагою серед колег, авторитетом у батьків, любов’ю дітей. Богдан Ілліч живе своєю роботою. Вчитель не тільки проводить уроки, а й веде краєзнавчу роботу. Він організовує туристичні походи та поїздки по славних місцях рідного краю.
За самовіддану працю, за високі досягнення у педагогічній царині Богдан Ілліч, вчитель вищої категорії, вчитель – методист, удостоєний звання відмінник освіти.
Найбільшим багатством та гордістю сім’ї Козак є діти, яких вони народили та виховали у любові і злагоді.
Донька, Федченко – Козак Галина – педагог у третьому поколінні. Середню освіту здобула у рідній Воронській школі. Вчилася гарно, наука давалася легко. Та найбільше подобалася французька мова. З нею дівчина вирішила поєднати свою долю. За доброю сімейною традицією вищу освіту здобула у Чернівецькому національному університеті на факультеті іноземних мов. Університетські роки промайнули в наполегливій праці, старанному і вдумливому навчанні.
Отриманий багаж знань віддає крапля по краплі своїм вихованцям ось уже десять років. У 2001 році, після завершення навчання, Галина Богданівна отримала направлення в Отинійську ЗОШ на посаду викладача французької та англійської мов, де працює і понині.
Галина Богданівна не лише талановитий, вдумливий педагог, а й хороша дружина і турботлива мати. Вона вміло планує свій день, щоби ви – стачило часу на сім’ю, на навчання та на дозвілля школярів.
Молодша дочка Андрія Івановича та Єфимії Прокопівни – Зінаїда Бучинська – Кочурка наслідувала приклад сестри Людмили. Активна в навчанні, спорті, культмасовій роботі – такою вона запам’яталася вчителям та учням Білівецької ЗОШ. Це була тендітна, миловидна дівчина з вольовим характером. З самого дитинства вона мріяла бути схожою на своїх батьків. Пройшов час. Дитяча мрія почала ставати реальністю. У 1977 році Зінаїда стає студенткою географічного факультету Чернівецького державного університету. А в 1982 році новоспечений педагог розпочинає трудову діяльність у Крутеньківській восьмирічній школі Хотинського району. В даній школі Зінаїда Андріївна викладала географію п’ять років. У 1987 році переводиться на посаду вчителя географії Чернівецької ЗОШ № 11, в якій працювала до 1991 року. З 1991 року і донині викладає в Чернівецької ЗОШ № 1. Школа стала для неї другою домівкою. Тут, серед колег та учнів відзначає свої злети та успіхи, найпам’ятніші віхи життя.Загальний трудовий стаж педагога тридцять років. Її вихованці , натхненні прикладом вчителя, штурмують вершини географії. Учні Зінаїди Андріївни є учасниками та призерами олімпіад з географії. Саме тому молоде покоління гуртується навколо свого наставника. Разом відкривають незвідані далі рідного буковинського краю. Учитель подає приклад і в роботі, і у відпочинку. ЇЇ чудовим співом насолоджуються на численних святах школи. Керівництво школи та міське управління освіти присвоїло мудрому вчителю звання вчителя вищої категорії, вчителя – методиста та нагородили грамотою Міністерства освіти України.
Продовжувачем славних традицій численної родини Кочурків став син
Зінаїди Андріївни – Бучинський Юрій Володимирович, мамина гордість, опора і надія. Це наймолодша гілочка на родовому дереві сім’ї Кочурків. Закінчивши навчання у Чернівецькій ЗОШ №1, юнак стає студентом інженерно – технічного факультету Чернівецького національного університету. Любов до техніки стала його покликанням. Саме тому, після одержання диплому даного навчального закладу в 2011 році, Юрій Володимирович обіймає посаду інженера – педагога в чернівецькій автошколі. Стаж роботи викладача мінімальний. Та він уже проявив педагогічні здібності і користується заслуженим авторитетом в колег та учнів школи.
Хочеться вірити, що Юрій продовжить традиції свого славного роду, що дерево, дбайливо висаджене у благодатний грунт Андрієм Івановичем та Єфимією Прокопівною даватиме щедрі плоди ще багато років.
У всякого своя доля
Холодне зимове надвечір’я. Із-за покритих візерунками шибок у хату намагається проникнути вітер, тихо потріскують у грубі дрова, про щось спокійно гоготить вогонь. На душі чомусь так легко, радісно, приємно. Можливо, від тепла, що розходиться по хаті, а, може, від щирої, задушевної мелодії, що її ледь чутно наспівує господиня, тримаючи на колінах своє миле онуча, свою Альонку. Незчулася, як уста самі почали підспівувати відому й багатьма улюблену пісню:
Така її доля…О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду ?
«Часто розмірковую над словами Т.Г.Шевченка, якими він розпочав свою славнозвісну поему « Сон »:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий…
Як справедливо сказав славний Кобзар! Від чого ж залежить отой шлях, ота доля? Що це – творіння рук людських, чи щось інше, непідвладне нам? І чи завжди широкий отой життєвий шлях? Чому в одних він просторий, квітучий, а в інших – навпаки», — так роздумувала моя співрозмовниця. А далі повідала мені та маленькій Альонці свою долю.
Ранньою весняною порою, коли розталі сніги наповнюють повітря свіжістю й вологою, коли щирі оченята первоцвіту відкриваються назустріч теплим вітрам та сонцю, прийшла у світ Тетяна Олексіївна Заплітна. З великою любов’ю згадує вона вже в зрілому віці оту чепурну біленьку хатину, збоку – вишневий садок та стрункі пахучі ружі під вікном. І, напевне, тільки напіввідкритий світ природи щоразу манив до себе допитливу дитину, палку юнку, а згодом дорослу жінку, приносив миттєві хвилини насолоди, надихав на пісню, на творчість.
Народження Тетянки було радістю для двох родин: Вакарчуків – по
маминій лінії та Чуравіних – по батьковій. Молода працьовита Наталя
Костянтинівна понад усе на світі любила свою донечку. Не менше радів дитині й Олексій Георгійович. Та недовгим було їх щастя. Війна порушила мирний спокій і цієї сім’ї. Олексія забрали на фронт. Молода дружина взяла на себе весь тягар турбот про господарство, донечку. Нелегко, ой нелегко було одній і нивку свою порати, і утримувати худобу,і дитину ростити. Та винесла все вольова,працьовита Таля ( так люб’язно називали її в селі), і навіть вечорами внапівтемній хатині знаходила сили співати. Бо дуже вже любила пісню ця душевна жінка. Сильно хотілося їй, щоб її кровинка успадкувала від неї любов до цього невичернного джерела народної мудрості.
Війна котилася на спад. Уже над нашою землею розвіювалися чорні хмари, нічну тишу не пронизувало грізне гудіння фашистських винищувачів, не топтав землю ворожий чобіт…Країна, заліковуючи тяжкі рани, поверталася до мирного життя, люди – до спокійної праці. Та не було спокою в душі Наталії Костянтинівни. Уже більше року не одержувала вона ніякої вісточки від чоловіка. А незадовго прийшло повідомлення, що Чуравін Олексій Георгійович пропав безвісти. Цей лист обірвав надію на вимріяне щасливе сімейне життя. І здавалося, що вже ніколи не буде радості в її хаті, не звучатиме в ній весела пісня. Але росла Тетянка. Уже й у школу пішла. Турботи домашні,
робота в полі, вічні нестатки – усе подолала Наталя Костянтинівна. Одного
не могла знести – невідомості. Душа переймалася неспокоєм: «Де її чоловік? Чому все так, а не як в інших? А якщовін живий десь?» Та біда одна не ходить, звалилося ще одне несподіване лихо. Важко захворіла єдина надія, розрада вжитті – донечка. Матеріальні статки дуже мізерні, грошей на лікування дитини не було, організм ослаб, хвороба прогресувала. Лікарі не подавали ніякої надії. Та любляча мати, мов одинока ластівка перед дощем, довгих півтори року боролася за життя Тетяни. Дівчинці довелося залишити навчання , а матері – спродати останній килимок, налавничок, улюблену, дорогу на той час річ тернову хустину…І підняла таки на ноги свою доню. На диво лікарям, на радість матусі Тетяна повернулася в школу, бо дуже вже хотілося їй бути освіченою. Важко переживала безграмотність матері, намагалася вчити її ще будучи в початкових класах. І домоглася свого : читати й рахувати Наталю Костянтинівну навчила її дочка-школярка. Тоді й зрозуміла, що буде вчителькою. Часто зимовими вечорами просила матусю розповісти їй про батька. «Мамо, а які в мого татка очі, якого він зросту?» — запитувала Тетяна, ніби відчувала, що незабаром зустрінеться з ним. І ось однієї спекотної серпневої днини отримала листа. Зворотня адреса була дуже несподіваною – Іванівська область. З трепетним відчуттям схопила семикласниця-донечка листа й швиденько вголос читати. Так, це лист від нього, її батька. «Він живий, та чому ж не повернувся, чому не з нами?» — стиснулося в грудях маленьке серденько. Радість і смуток одночасно наповнили її душу.
Олексій Георгійович був танкістом. Під час одного з боїв його танк підірвався й згорів майже вщент. Непритомного вже за два дні після бою, коли діюча армія відступила, знайшли його місцеві жителі й виходили. Коли одужав і вперше побачив себе в дзеркалі, втратив свідомість і впав. Прийшовши до тями, довго картав долю: чому залишився живий? Отоді й вирішив, що до коханої дружини понівеченим не повернеться, нехай краще пам’ятає його таким, яким був до війни – гарним, статечним чоловіком. Назавжди залишився жити в містечку Пистяки.
Та нерідко ночами снилася йому його Танечка. Постійні тривоги й переживання за долю своєї доньки – первістки не давали йому спокою. Мріяв побачити.
Згодом відбулася довгождана зустріч. У батька закінчила середню школу, там, у центрі Росії, демонструвала любов до рідного слова, стала самодіяльною співачкою, декламатором. Коли на одному із шкільних літературних конкурсів прочитала «Лілею» Т. Г. Шевченка, то всі однокласники захотіли вивчити цей твір. Гордості дівчини-українки не було меж.
Отримала атестат про середню освіту й повернулася до матері, у рідні Білівці. Відчувши в собі артистичні здібності, гарна вродою Тетяна поступає вчитися в Чернівецьке культурно-освітнє училище, а далі був Кам’янець- Подільський педагогічний інститут і вимріяна в дитинстві професія вчителя. З 1960 року Тетяна Олексіївна старша піонервожата Білівецької середньої школи. Дванадцять років віддала улюбленій справі. Скільки було цікавих конкурсів, перемог, нагород… Потім викладала російську мову й літературу, була директором школи, а останні шістнадцять років – голова місцевої сільської ради. Усе б, здавалося, добре. У професійній діяльності досягла Олімпу. І будинок побудувала, і криницю викопала, і сад посадила, та щасливою себе не
відчувала. Бо не змогла через хворобу народити дитину. Прожило молоде подружжя Заплітних дванадцять років, а нащадків так Бог і не післав.
« Ну як же я без дітей? Моя мама без чоловіка у важкі повоєнні часи змогла мене виростити й вивести в люди. А я? Хіба не зможу?» – розмірковувала неодноразово Тетяна Олексіївна. Та й старенькій бабусі Наталії ще хотілося онуків пестити, поспівати своїх улюблених дівоцьких пісень.
«Життя прожити – не поле перейти», — часто повторювала мудра жінка. Слова прості, а скільки в них надзвичайно складного й незбагненного. Особливо, якщо доля не дуже ласкава до людини. Тоді вона подібна до нещасного моряка, що в маленькому розбитому човнику блукає серед бурхливого моря. І скільки треба мати мужності, сили волі, любові й віри, щоб не скоритися, не занепасти духом, а зуміти подолати всі перешкоди й небезпеки й іти далі, жити так, як велить власна совість. Не кожному це вдається. І тільки люди надзвичайно стійкі морально успішно долають негаразди й вириваються на вершину життя. Але змусити людину бути сильною не зможе ніхто. Треба, щоб вона сама цього захотіла. Це нам довела своїм життям Тетяна Олексіївна Заплітна.
Як тривожний набат щоразу частіше стали звучати в її душі Шевченкові слова:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
А іншим разом, перечитуючи улюблену поему «Наймичка» Т. Г. Шевченка, натрапила на рядки:
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом’яне?
Хто поживе доброчесно
В добрую годину
І згадає дякуючи,
Як своя дитина?..
Цей твір ще раз підкреслив Тетяні Олексіївні, що безцінне та безцільне життя тих, хто не відчув щастя материнства.
Не одну ніч проплакала ображена долею жінка, не одну ніч не зімкнувши ока думала: «А що як узяти собі немовля з дитбудинку?» Мріяла про те, що поряд буде рости інше життя, яке згодом тягнутиме до тебе свої рученята, називатиме мамою, а більшої радості вона й не мислила.
Не сумніваючись у собі, узяла з будинку немовляти на виховання хлопчика, від якого відмовилася рідна мати. Щоб оздоровити двотижневе кволе, ослаблене дитя, треба було лягти в лікарню. Спеціалісти радили, хоч би два – три місяці погодувати материнським молоком. У районній лікарні міста
Хотина пробула з Любчиком (так називала його мама), бо нарекла йому ім’я Любомир, десять тижнів. Ніхто не думав, що дитя буде жити, лікарі не обіцяли нічого. Та в неї не було іншої думки, вона й небо ладна була прихилити,
лиш би жив її синочок. Цілі ночі й дні не змикала очей, наспівувала пісеньок, раділа першій усмішці дитини, першому несмілому «агу». Усі матері-білівчанки, хто годував у цей час своїх дітей грудним молоком, охоче ділилися з
Тетяною Олексіївною. Збирали його в пляшки. А водії , які возили колгоспну продукцію на Хотинський сирзавод, доставляли в лікарню й таке цінне для життя хворої дитини материнське молоко. Це були просто чудові люди, які перейнялися горем нещасливої жінки, – шофери Кочурка Михайло Григорович та Ватаманюк Володимир Дмитрович; жінки-матері – Ватаманюк Марія Григорівна, Руда Марія Іванівна, Біла Марія Якимівна. Та й не тільки вони, а майже півсела людей боролися за життя усиновленого хлопчика.
«Завдяки таким людям, — говорить Тетяна Олексіївна, — нашому малюкові вдалося вижити». Нелегко було й Михайлові Івановичу, її чоловіку. Щоб отримати стафілакоковий гемоглобін, він щотижня змушений був їздити в Хмельницький і здавати там кров.
Через десять тижнів щаслива мати повернулася в село зі своїм Любчиком. Щиро дякувала всім, хто допоміг їм у біді. Здавалося, усе погане позаду. Гучними, на все село були хрестини синочка Любомира. Кумів було аж тридцять, нікого не хотіли обминути з тих, хто хоч якось був причетний до одужання їхнього дитяти.
Та непідкупна хвороба прогресувала й проявилася, коли малюкові виповнилося один рік і два місяці. Знову були неспокійні дні й ночі в районній лікарні, потім перевезли до Чернівецької обласної дитячої клініки, звідки не судилося повернутися дитині живою. Поховала свого улюбленця й, здавалося, життя втратило для неї зміст. Місця собі знайти не могла, оплакувала дитячі речі, бігала на кладовище… А вночі кликала до Бога: «Господи, ну чому ж так, за що мені все це? Як бути далі? Як випрохати в тебе, Боже, синочка?» І внутрішній голос підказав: «Бери іншу дитину, Таню. Не гай часу, тоді ти зарадиш горю, відчуєш повноцінним своє життя й одним знедоленим менше на світі стане».
Пройшло чотири місяці…Знову взяла з будинку дитини малюка, який і зараз живе з ними. І якщо не ладилося в сім’ї Заплітних , або коли були
щасливі моменти, то подихом її життя був її син, її Любомир, якого ростила й пестила, називала квіточкою й сонечком, учила творити добро , бути людяним, мужнім, бо такою була сама. І хоч не раз чула нарікання й образи від тих , хто не розумів її, та не звертала уваги ні на кого.Тетяна Олексіївна жила й живе для сина, і він для неї найрідніший. Зараз він самостійний, працює, має сім’ю і вдячний, що в нього така мама. Найкраща, найсильніша, найрідніша у світі. Це він подарував щасливій бабусі улюблену онучку Альонку, яка стала змістом її сьогодення. І коли часом у Тетяни Олексіївни під час розповіді накочується непрохана сльоза, швиденько витирає її й благає: «Не плач, бабусю, я тебе люблю», та щиро цілує заплакані очі. А любляча бабуся починає гарно наспівувати:
О боже мій милий ! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Дуже вже любить пісню Тетяна Олексіївна, вона – це друге крило її життя. Тридцять три роки очолює вона фольклорний ансамбль «Білівчанка», який у 2003 році виборов звання народного. І сьогодні на сільській аматорській сцені,
учасник багатьох районних оглядів, конкурсів, а нещодавно їздила на фестиваль фольклорних колективів у Румунію. У селі кажуть, що ця чудова жінка прожила життя у вишитій сорочці.
Коли я дивлюся на неї, то думаю: Тетяна Олексіївна – людина надзвичайної сили й краси. Її життя гідне бути зразком для наслідування в усі часи й для всіх поколінь. Бо, як сказав М. Луків:
Людина ціниться по тому,
Чи вона зробила, що могла,
Стільки сил у неї вистачало,
Щоб на світі більше щастя стало.