Історія

Історично село почало формуватися ще в ІІІ тисячолітті до нашої ери. На його території виявлено 3 поселення трипільської культури ( 3 тис. р. до н. е. ). Одне з них виявлено за 1 км на південь від теперішнього села в долині притоки річки Ринги, яка бере початок біля колінковецького лісу. Розкопано поховання доби бронзового віку (ІІ тис . до н.е.). Відкрито поселення черняхівської культури ( ІІ – ІV ст. н.е.) та два слов’янські селища ( ІХ – ХІ ст.) та ХІІ – ХІІІ ст., які розташовані на півдні та південному сході на берегах річки Ринги, вниз за течією, за 2 км від нинішнього села.

Село згадується в документі 1437 року. В селі збереглися будинки, побудовані 1855 році. Дана місцевість, як і вся наша область, споконвічна слов’янська земля,  яка входила до складу Київської Русі, а після розпаду Київської держави, перебувала в складі Галицько – Волинського князівства. На початку XІІ ст. дана територія була захоплена турецькими яничарами, які понад 250 років грабували місцеве населення. Коли будувалася тваринницька ферма в селі, було розкопано поховання турків. Кажуть, що там знаходився турецький цвинтар. Проте населення села разом зі всім українським народом протягом багатьох віків вело героїчну боротьбу за своє національне визволення. Отже, небезпідставно ходять легенди про участь місцевих формувань героїчних  походах запорізьких козаків та в Ставчанській битві проти тих же турецьких загарбників, разом з російськими воїнами. В березні 1869 року мешканці села виступили проти неправильного проведення земельної реформи. Заворушення було придушене солдатами Молдінського піхотного полку.

А це факти ближчої історії. У червні 1903 році відбувся виступ селян проти місцевих властей. В 1914 році за 1 км від села стояли російські війська, проходив фронт. Не примирились селяни із румунською окупацією, коли в 1919 році Хотин піднявся на смертельний герць з загарбниками. Санківчани одразу ж виступили на допомогу повстанцям, фронтовики зі стріх повиймали гвинтівки, селяни – вила і сокири. Коли ці рядки прочитає людина, необізнана з історією Бесарабії і Буковини, то може подумати, що Санківці – це населення якоїсь військової касти. Все війни і війни. Ні, тут споконвіків живуть мирні, добрі люди: хлібороби і тваринники, будівельники і ремісники. А до зброї вони завжди брались тоді, коли над країною нависла небезпека. І часто–густо село потрапляло у вогненну, криваву круговерть. У березневі дні 1944 року по цих гонах рухались машини, тільки бойові. Вибухали снаряди, міни, кулі. Гриміло могутнє «Ура!» атакуючих рот. Йшла битва за визволення Буковини. Попереду був Хотин, перетворений гітлерівцями у важливий опорний пункт на Дністрі. Радянські війська в тяжкому бою вибили гітлерівців із села. (133 стрілецька дивізія Другого Українського фронту). 1948 році було створено колгосп імені Кагановича. Перший голова колгоспу Петрюк Федір, потім Чорновський Василь, Челебій Аліхтерій, Паламар Василь. Потім утворився колгосп імені Дзержинського. За колгоспом Дзержинського закріплено 1213 га землі в тому числі 1033 га орної, 42 га саду, 22 га ставків. Виробничий напрям – зерновий та овоченасінний. Артіль забезпечує насінням кормових буряків, огірків, редиски та іншим всі колгоспи області. Голова колгоспу Шемуляк В., потім Сафроній Тимофійович. З різних причин і експериментів село входило до колгоспу «Україна». Нараховувалось 4 села ( Шилівці, Бочківці, Грозинці, Санківці). Голова Черновський Олександр Петрович. Згодом Грозинці і Санківці утворили колгосп імені XXVІ з’їзду КПРС. А головою колгоспу став Фуркал Степан Матвійович. Потім у селі створений колгосп «Колос», який проіснував до 1998 року. Головою колгоспу був Фуркал С.М., Баланюк П.Ф. Ще з того часу село поділилося на кути: Гагулянка, Запотіччя, Кицки, Горболяни, які існують по даний час, зберігаючи свої назви, а з ними збереглися традиції і звичаї села.

Матеріали розділу зібрано і впорядковано:

вчителем історії Губчак Л. П.,

учнями 8 класу

 

 

Герої не вмирають. Просто йдуть…

 

               Солдат

З ясними, як небо, очима,

з волоссям, як стигле  жито,

звичайний такий хлопчина,

якому б ще жити і жити…

Хто думати міг чи гадати,

Що вже оцією весною

Він піде служити солдатом

І стрінеться із війною?

З ясними, як небо, очима,

з волоссям, як стигле  жито,

Він землю свою, Україну,

Зібрався в бою боронити.

Та якось вечором тихим–

Чи то випадковість чи зрада–

Автоколона їхня

Потрапила у засаду.

З ясними, як небо, очима,

З волоссям, як стигле  жито,

Прийняв свою долю хлопчина,

Навиліт у груди прошитий.

Спи, братику, сном найміцнішим,

Хай  в небі Тобі воздасться

А завтра про тебе напишуть:

«Загинув в бою за Щастя…»

Автор невідомий.

 

Їх було два брати, схожі один на одного: очі – світлі, мов небо, а волосся, мов стигле колосся пшениці. Кольори рідної землі. Росли в добропорядній сім’ї, виховувались, як і всі діти, на прикладах героїзму і патріотизму синів України. Лише не всі , як один із них, Максим, добре засвоїли цей урок.

Між зеленими пагорбами Хотинщини заховалось  маленьке непримітне на перший погляд село Санківці.  В ньому і народився 2 березня 1988 року   «з ясними, як небо, очима , з волоссям, як стигле  жито, звичайний такий хлопчина, якому б ще жити і жити» Максим Вікторович Доник. Щасливим човном дитинства була велика (шість чоловік – дідусь, бабуся, тато, мама й двоє  братів) родина.

Роки його дитинства були заповнені грою, навчанням і працею. Навчання – з 1994 року по 2003 рік – в школі.

Дитячі мрії  про майбутнє. Романтика  його підліткових мрій. Випускник нашої школи знайшов  шлях у центр «цивілізації» – в місто Чернівці, в медичний коледж. Після його закінчення йому пророчили медінститут, але для Максима він здавався чимось недосяжним, таємним. Далі – служба в м. Яворові Львівської області, був десантником, чим дуже пишався. Після завершення служби працював  в  Чернівецькому  Центрі  травматології та ортопедії  Angelholm. Він зарекомендував себе хорошим спеціалістом.

…Призвався  Максим  у свої 26 років солдатом  третього  батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, міста Чернівці.

…В той день в одному із екіпажів броньовика був відсутній фельдшер. І Максим, не задумуючись, попросився на бойове завдання. Та нікому фельдшер не знадобився, бо й самого себе не врятував. Злі підступні ворожі кулі розгромили їхній екіпаж.

…В день 22 червня  сонце змагалося з дощем. Сонце хотіло востаннє зігріти Максима та його друзів, які лежали поруч з ним, своїм лагідним промінням, а небо плакало дощем. І не зрозуміло, чиїх сліз було більше – сотень людей, які зібралися тут, на площі трьохсотого полку, чи  сліз дощу. Всі стояли, схлипуючи та шепочучи: «Чому?». Та було добре чути: «Герої не вмирають!», слова, які луною розлітались Чернівцями.