Home / Хотинський район / Рухотин / Видатні особистості Рухотин

Видатні особистості Рухотин

Вихідцями села є заслужені вчителі та лікарі, лісничі та військові, викладачі вузів і бізнесмени. Одні з них виїхали і працюють в багатьох містах України, інші залишились у селі і примножують його славу фанатичним служінням обраній справі. Серед таких людей – вчитель місцевої школи Степан Бранашко, який по крихті збирає інформацію, щоб написати історію Рухотина. Літописця непокоїть той факт, що село вимирає, йдуть в небуття люди, які пам’ятають минувшину, тому більшу частину часу чоловік проводить у бесідах зі старожилами, в бібліотеках. Степан Бранашко збирає також старовинні фотографії жителів, які сучасна молодь бездумно викидає на смітники.

 

 

 

Про минуле свого краю дбає й жителька Рухотина Лідія Василівна

Дарчук, яка понад 50 років пропрацювала сільською

бібліотекаркою. Ця відчайдушна жінка, якій перейшло за сімдесят, усе життя мріяла створити у Рухотині музей з експонатами старовинного побуту. Сучасна молодь навіть слів таких ніколи не чула, а вона зберігала жорна, які купила за власні гроші, дергавку, повісмо, бателев, цівку, бердо, домоткане полотно, сорочки з нього та багато інших речей… Восени цього року її мрія збулася – напередодні святкування ювілею села Лідія Василівна відкрила невеличкий, але такий вистражданий музей, до якого запрошувала усіх, хто завітав до Рухотина.

 

Докієн Олександр Іванович –   поет, що оспівував у своїх творах своє рідне селоРухотин

 

СВЯТИЙ ВЕЧІР

(автобіографічне оповідання)

Тихий зимовий вечір огортав землю синявою. Було чисте безхмарне небо, і лише на заході відсвічувало малиново. Немов якийсь художник вправно підібрав фарби і зафарбував його Де-не-де з’являлися вечірні зорі. Над самісіньким лісом всміхалась сяюча красуня Венера. А трохи далі на північ, ніби перлина серед перлин – Полярна зірка. Ось і зійшов над сільськими садами молодий місяць. Ото й справді неначе мамин серп, що висів у клуні на цвяху. А над ним яскравою цяточкою світила маленька ледь помітна зірочка. Смеркало, потихеньку підкрадалася ніч. У темряві ховалися горбаті толоки, що були вкриті снігом немов білим пухом. Ой насипала його зима цього року! З усіх боків чорною веренею село обступив віковий ліс, що таємничо стояв мов зачарований, у всій своїй красі. У селі гавкали собаки, рипіли біля хат хвіртки. Видно, як заметушилися люди. Між двома велетенськими горбами розляглося маленьке чепурне село Рухотин.  Посеред самісінького села, на пагорбі під ясним місячним сяйвом блистіли бані сільської церкви. Чепурні хати вночі здавалися казковими, вони ніби всміхалися своїми очима-віконцями з-під кошлатих брів стріх, в яких сіяло світло. На дахах було повне снігу. Надворі завзято хазяйнував мороз. Тихенько потріскувала розмальовані гарними візерунками шибки. Надворі стало ясно, немов удень. З димарів весело піднімався стовпом вгору дим. небо було густо засіяне зорями. Здавалося, їхні промінчики весел( танцювали на снігу, а він, ніби весь був засіяний діамантами. Осі вона, настала вельмишановна пані-Українська Різдвяна ніч.   І  ніким не перевершена її краса, оспівана піснями і овіяна легендами й казками. Вона зазирала у віконця кожної хати.
У хаті було чисто і гарно прибрано , в печі весело горів вогонь, ніби щось собі наспівував, гугу-гугу. На печі гралися діти, біля вікна стояв широкий дубовий стіл. За давнім звичаєм на столі були тільки пісні страви. І чого тільки не було на ньому: і галушки, і вареники з картоплею та капустою, і гриби, і варена квасоля, і картопля, і пампушки, а саме найголовніше – пшеничка, з маком та меленими горіхами. Мати готувала помани. Накладала всього потроху в нові тарелі. Пшенички, вареного рису, цукерок та печива, а зверху на таріль ставила калач, на якому горіла свічка. Діти весело заглядали з печі на стіл. Раз-по-раз питаючи:
–    Мамо, а нам поману принесуть?
–    Принесуть, обов’язково принесуть, мої рідні. Ви лише тихо сидіть, та не бешкетуйте.
Ось загавкав собака, у хаті всі замовкли, на мить стало тихо, мов у церкві.
–    Вуйна Фросина йде, – сказала мати.
Рипнули двері, у хату ввійшла жінка літ шістдесяти, тримаючи у руках щось гарне , загорнуте в хустині.
–    Доброго вечора вам, сусідоньки, – привіталася вона. Не позамерзали?
–    Та ні, – ніби хором відповіли діти. Вона розгорнула біленьку хустину, в якій була помана, запалила свічку, промовила:
–    Васильку злазь з печі, на тобі синку за всі померлі душі, бо вони цілий рік чекають цього вечора.
–    Дякую, вуйно , – відповіло  хлопченя.
Він був такий щасливий. Тримав у руках поману, усміхався і бліде світло від свічки освітлювало обличчя. Від того здавалася усмішка дитрЩщт всі усмішки на світі,
які я колись бачив. І вся ця картина зливалася в одну гармонію краси; дитяча щирість, український калач у його маленьких рученятах, що здавався золотим. І в те золото влилась вся велич і багатство українських полів і святість звичаю нашого мудрого, доброго, працьовитого народу, народу – творця, хлібороба.
–    Сідайте до столу, вуйно:
–    Ні-ні, дякую файно, там мої мене чекають.
–    Ну то нате вам, вуйночко, за мого неня, – простягнула мати їй поману.
–    Хай Бог прийме, – відповіла вона тихим голосом. Вуйна перехрестилася до образів і прошепотіла молитву. А потім вийшла з хати, а за нею мама. До хати знов зайшли тітка Віра та вуйна Юстина, Матка Мотрина з-за потоку, і тітка Льоня. Коли всі порозходилися , матір запросила до святкового столу.
Всі сіли, підвівся батько, а за ним і вся родина. Він повернувся до ікони, що була в куті хати під самісінькою стелею у біленькому вишитому рушничку, з якої на нас дивилася Матір Божа з малим Ісусом на руках. Тато почав говорити молитву, усі стояли і повторювали за ним слова. Потім тричі перехрестилися, взялися до вечері. Спочатку всі відкуштували пшенички, а потім вже їли все. Батьки згадували своїх покійних родичів, далеких і близьких, а тато ще й згадав про війну, про загиблих його товаришів.
–    Хай буде їм усім земля пухом, – промовив він. Всі їли, велика і дружна сім’я. Весело потріскували запалені свічки. Потім подякувавши Богові за вечерю полягали Спати. Я довго не міг заснути, все дивився у вікно, за яким була казкова зоряна українська ніч. Одна з найкращих ночей мого життя.
Неповторна, незабутня, як та далека і близька вечеря “Святого вечора”. З тими людьми, які були рідними і добрими,

Переповнена материнською любов’ю і теплотою, божою ласкою нашої святої Богородиці, Божої Матінки.
Докієн Олександр 19 січня 2002 року.

ОСТРІВ ДИТИНСТВА
Острів дитинства — біля села,
Мов корабель па причалі,
Хлюпочеться лагідно хвиля Дністра
І мчиться в незвідані далі.
Острове мій, тут спокійна душа,
Сміх дитинства завис над тобою,
Куди б мене доля не занесла —
Назавжди ти в серці зі мною.
Казкові світанки, дзвінкі солов’ї,
Ну як же тебе не любити!
В перлинах ожини — маки-огні
Мені будуть завжди світити.

 

Лісничий Олександр – учасник АТО