Історія Пашківці

Історія

   Кожне село , як і людина , має свою історію. Сучасна офіційна назва села – Пашківці.  
  Згідно нарису історії міст і сіл української РСР перша письмова згадка про Пашківці за Молдавським літописом датована 1655 роком. Назва села не змінилася . Неофіційної назви немає.На території сучасного села і прилеглих полів трапляються археологічні знахідки часів неоліту. Це зокрема: кам”яні сокири, які були знайдені в урочищах Зимове, Гортопи, Морокове. Рештки наконечників стріл і списів скіфського періоду були знайдені в цих урочищах. Це є свідченням того, що тут проживали праслов”янські племена та їх предки, починаючи з 4000 років до нашої ери. Рештки глиняного посуду зарубинецького періоду, які теж трапляються у цих урочищах, підтверджують осілий спосіб життя ранньослов”янських племен. Згідно карти розселення східнослов”янських племен в період початку нашої ери тут проживали племена тиверців,які пізніше увійшли до державного об”єднання Київська Русь. Бойові дружини тиверців брали участь у походах Київського князя Олега на Візантію.  Отже, наша земля входила до складу Київської Русі. Ймовірно, що найперші групові поселення були на місці сучасного Селиська, що підтверджується самою назвою урочища.

    Ліс знаходиться за 4 км від сучаского села. За свідченням старожилів тут на великій галявині було кілька хатин. Сліди поселень тут дійсно збереглися. По приходу на нове місце було збудовано кілька жилих будинків з маленькими вікнами і кімнатами. Хатини були вкриті очеретом, у вікна ледь проникало світло. Будинки робили з жердин, мазали глиною. Замість скла використовували плівку з тваринних міхурів. Криниць в селі не було і воду возили далеко з джерела за півтора кілометри. Будинки стояли один від одного на відстані 30 метрів. Вся площа, що зараз під селом, була заросла чагарником, очеретом, кропивою. Переселенці пасли худобу і свиней біля своїх хатин. В чагарниках іноді появлялися хижі звірі, які нападали на свійських тварин.
    Історичних та археологічних даних про поселення на території нашого села молдавського періоду немає, але на території сучасного села збереглися назви урочищ молдавського походження (Фандетура,Градіна). Окрім того, в селі є пам”ятки цього періоду, зокрема турецькі криниці, погреби.
     Село на той ще час не мало сучасної назви. Свою назву воно набуло лише в кінці 18 на почаку 19 століття, коли зелі, що оточують село, стали власністю поміщики Пашканова. Старожителі розповідають, що пізніше Пашкан свою землю і все майно продав поміщику Колпачію, який у своєму володінні мав понад 20 тисяч десятин землі у різних місцях Поділля. Селяни працювали на панщині, а коли кріпосне право було відмінене, одержали наділ і за нього платили викуп. Господарство Колпачія знаходилося за 500 метрів від села на північний схід. Тут був добротний кам”яний будинок, стайні для коней і корів. Нижче двору був ставок, що мав більше 10 гектарів дзеркальної поверхні. Тут була риба і птиця, на греблі був водяний млин. Будинок був у яблуневому саду, а навколо нього була огорожа з частоколу.
    Зараз збереглося місце цього будинку і частково сад.
    Старожителі говорять, що село виникло саме на цьому місці тому, що поміщики побудували фільварок і примусили переселитися своїх селян поближче до господарства, яке потребувало робочих рук.
    З травня 1812 року(за умовами Бухарестського мирного договору між Росією і Туреччиною, за яким північна Бессарабія відійшла від Молдавії до Росії) село входило у Данковецьку волость. 
    До села Пашківці після 1840 року відносився хутір  Гортопи або як його називали “старі Ворничани”. Тут в давні часи було село Ворничани, але десь в середині 19 століття завелася чума і жителі переселились на нове місце, що знаходилося від села Пашківці за 2 кілометри на північний схід. Зараз цей хутір знесено і його жителі перейшли в село Пашківці.
        З  Пашківцями межують населені пункти:   Ворничани, Долиняни,Круглик, Білівці, Ярівка, Крутеньки. 
    Після відміни кріпосного права в Росії у 1861 році значна частина малоземельних селян виїхала у Південну Бессарабію, де землі були малозаселені. Вони там отримали наділи і залишились на постійне проживання. По даний час на територію сучасної Молдови в україномовних селах проживають вихідці з нашого села.   Бідні селяни, які отримали згідно указу земельні наділи залишилися в селі, а на згадку про цей процес збереглася назва урочища на північному сході села “Наділ”. Розпочався процес розшарування селян, виділялися батраки, середняки і заможні селяни. Найбільшу кількість селян становили вільні селяни. вони працювали на поміщика за виділену їм землю. 
    З числа заможніх селян в селі виділялись родини Швеців, Корнівських. коли земля стала товаром її почали скуповувати багаті люди з Клішківців і Зарожан. 
    На місці, де знаходиться сучасна школа, у 80-х роках 19 століття було відкрито місцеву церковно – приходську школу, в якій працював вчителем місцевий дяк.
    У 1907 році на цьому місці на державні кошти було споруджено школу на 3 класи, яку утримувало земство і вчителював земський вчитель. У 1968 році це приміщення було добудовано, де і в даний час знаходиться місцева загальноосвітня школа.
    Село розміщене в лісостеповій місцевості, біля села протікає струмок Сталенівка, але місцеві жителі називають його “Матка”. За селом є долина, яка має назву Сеникова за прізвищем власника цієї долини, що йому належала більше 100 років тому. На полях і в лісі водяться дикі кози, зайці, лисиці. У лісі ростуть дерева: липа, граб, дуб, клен, тополя, калина, ліщина лісова та верба. На луках переважають такі трави: конюшина, жовтець, щавель, волошка. В лісі ростуть гриби: білий гриб, маслюки, підосичники, лисички. В селі є такі корисні копалини: глина, будівельний камінь, який використовують у будівництві.
    Жителі села в давні часи займалися землеробством. Після відміни кріпосного права земля поміщика орендувалась, а також роздавалась селянам для посіву і обробітку. Селяни з цієї землі давали поміщикові половину зібраного урожаю.
    У роки Першої світової війни на території села проходили російські війська, штаб знаходився в Новоселиці і протягом 1915-1916 років тут були розташовані війська генерала Бруслова, зокрема 9-ї армії П.Лечинського. 
    Пам”яттю про цей період є криниці на в”їзді та виїзді з села, які збереглися до цих часів, які були спрорудженні місцевими жителями та російськими солдатами. бойових дій на тертторії села не було.
   У буремному 1917 році більшовицькі військово-революційні комітети вели агітацію серед місцевого селянства щоб не допустити їх під вплив Центральної Ради. Особливої підтримки наших жителів вони не дістали, хоча через постоялих тут російських солдатів прагнули встановити більшовицьку радянську владу і взяти під свій контроль Хотинський повіт.
  На початку  січня 1918 року було скликано хотинський повітовий з”їзд селян, який визнав більшовицьку владу і передбачив наділення селян землею. За наші землі велося суперництво між Центральною Радою, більшовицькою радою та румунсько-молдавською державою. Все вирішили статті Брестського договору між радянською Росією та Німеччиною за якими наші землі відійшли під австрійську окупацію.
  З розпадом австрійської імперії Хотинщина опинилася під владою Румунії з листопада 1918 року.
  У січні 1918 року, як згадує наш колишній односельчанин БугаІ.В. у спогадах від 11 липня 1968 року наші земляки взяли участь у Хотинському повстанні проти Румунських окупантів. Зокрема:Корнівський Д.,Драгуца М.М.,Драгуца О.Ф., Швець П.М. Вони діяли разом із повстанцями із села Ставчан, Данківців і після поразки перейшли на лівий берег Дністра, де були радянські війська.
  В нашому краї становилася влада румунських окупантів до 28 червня 1940 року. Згідно умов радянсько-німецького договору від 23 серпня 1939 року радянські війська 28 червня вступили на територію нашого краю і встановили тут радянську владу, розпочали колективізацію на селі. Цей процес зупинила Велика Вітчизняна Війна. У липні 1941 році край був окупований румунськими війстками, відновилося румунське пакнування.
  Сусідні села були спалені, а наше залишилося. в нашому селі проживала Дашкевич Графіна, яка дуже добре знала молдавську мову. І коли румуни наближалися до нашого села ця жінка разом з нашими односельчанами взяли з церкви корогви,хліб, сіль і вийшли напроти румунів біля кладовища. Коли війська підійшли ближче,  вона переговорила з ними, запевнила, що воювати з ними тут ніхто не буде. І так село залишилося цілим і непошкодженим. 
  4 квітня 1944 року радянські війська звільнили наше село від окупантів. Це було 163-я дивізія другого українського фронту. З приходом радянських військ розпочалася кампаеія  по масовому вилученні в жителів села коней, зерна, коштовностей для потреб фронту. На кошти, здані добровільно Танащуком Антоном було виготовлено танк, за що він отримав особисту подяку  від верховного головнокомандуючого Сталіна Й.В. 
  В травні 1944 року понад 150 жителів села були мобілізовано в Радянську Армію. 62 воїни загинули або пропали безвісти на фронтах Великої Вітчизняної війни. Тих, що повернулися, нагороджено орденами Вітчизняної війни, орденами Червоної зірки, медалями “За відвагу”. 
  В 1972 році було споруджено пам”ятник загиблим воїнам-односельчанам. 
  Із встановленням радянської влади в селі було створено сільську раду, першим головою якої був Галущак Василь Омелянович, секретарем – Дашкевич Микола Дмитрович. 
  В жовтні 1946 року в селі було організовано два колгоспи:”Нове життя” і “28 червня”, які очолили Буга І.В. і Грейцар В. Згодом вони були з”єднані в колгосп “Прогрес”. В 1963 році перейменований в “Комунар”, а в 1998 році в селянську спілку “Пашковецька”.
  У квітні 2000 року з початком реформування агропромислового комплексу на базі селянської спілки було створено ТзОВ “Весна”, у вересні 2000 року  – приватне підприємство “Шана”,а з листопада 2001 року – колективне підприємство “Урожай”.
  В селі діє амбулаторія сімейної медицини, будинок культури, навчально-виховний комплекс, відділення зв”язку, АТС, сільська рада та 2 приватні магазини. 
  У 2003 році при в”їзді в село силами сільської громади споруджена капличка. У 2006 році наші односельчани отримали у свої оселі природний газ, збудованого за власні кошти газопроводу. Близько сотні жителів села отримали земельні паї, на яких дбайливо господарюють, вирощуючи овочі та фрукти, надіючись на краще майбутнє.