Home / Хотинський район / Крутеньки / Видатні особистості Крутеньки

Видатні особистості Крутеньки

Моє село і односельці
З  давніх-давен славиться Буковина своїми майстрами з різних видів професій.
Це: художники, вишивальниці, різб’ярі, поети, композитори, музиканти, прозаїки, і просто люди, які завжди допоможуть.
Я, хочу розповісти про свого односельчанина, художника з важкою долею Мартинюка Петра Миколайовича.
Ця людина вміє не тільки малювати, а й грає на музичних інструментах.
Мартинюк Петро Миколайович народився 19 квітня 1967 року в селі Крутеньки Хотинського району. Першою пробудила в хлопчика любов до рідної землі мати, Анна Володимирівна. З особливою ніжністю згадує Петро Миколайович, як  з батьком Миколою Івановичем, ходили в поле. Не забуває і про бабусю, яку любив понад усе; старшого брата, який вже багато років проживає поза межами України, – цих простих, добрих, чесних і невтомних людей, серед яких минуло дитинство.
З дитячих років запали в душу хлопчика казки, легенди. А ще любив Петрик малювати. І виходило це у нього якось надзвичайно, по-особливому.
У 1974 році, коли Петру виповнилось сім років, він пішов у перший клас місцевої школи. Оскільки вже вмів читати та писати, то дуже швидко призвичаївся до шкільного життя : вчився старанно, багато читав, але понад усе любив уроки малювання та музики.
Ще тоді, будучи малим школярем він напевне знав, що у майбутньому обов’язково стане художником.
Багато його малюнків прикрашали шкільні виставки, а також були приємними подарунками для однокласників.
У 1979 році одночасно навчається у художній школі в м. Хотині.
Після закінчення восьмирічної сільської школи у 1982 році, відразу вступає у художнє училище в м. Чернівцях.
У 1986 році закінчує його.
Коли виповнилося  19 років, пішов до армії.
Прийшовши у рідне село, почав працювати художником у місцевому будинку культури. Односельчани постійно звертались, і ніколи Петро Миколайович не відмовляв людям.
І досі крутеньківчани пишаються пам’ятником, який стоїть при в’їзді в село.
Але не встиг він зробити все, що задумав.
У 1990 р. сталась страшна трагедія, яку ніхто не очікував…
…На даний час Петро Миколайович уже 17 років в інвалідному кріслі.
Складною видалася доля, але і зараз, ціною неймовірних страждань та зусиль, Петро Миколайович не покидає пензля. „Малювати, – каже, –  це для мене єдина втіха, це для мене значить – жити!”.
Малює на різні теми. Декілька років тому почав малювати портрети. Перевагу надає масляним фарбам.
І зараз, як і колись, Петро Миколайович несамотній, люди навідуються до його оселі, просять щоб щось намалював…

 

 

Історія родини Тодорюків

У кожного народу, кожної держави є дати і події які складають історію і є національною гордістю. Для нас і для прийдешніх поколінь такою знаковою віхою є і буде Перемога у Великій Вітчизняній війні. Війна… Всього лише одне слово, але від нього стає моторошно. Скільки жертв, сліз, переживань. Далеко не всі хто пішов на фронт повернулися додому живими. Багатьом солдатам не судилося знову стати на рідну землю. Велика Вітчизняна залишила свій слід і в біографії моєї сім’ї. Три моїх прадідусі брали участь у цій війні.                                                                                                               Спочатку розповім про прадідусів, які не повернулися до своїх дружин і маленьких дітей. Тодорюк Микола Єлісейович народився в 1920 році в багатодітній сім’ї. У рік, коли почалася війна, мій прадідусь тільки одружився. У жовтні 1942 року у нього народився син – мій дідусь Іван. А вже у січні 1943 року, залишивши вдома молоду дружину з трьохмісячним сином, був призваний лав Радянської Армії. Воював він на півночі Білорусії де і загинув у нерівному бою у цьому ж 1943 році. Моя прабабуся Ганна виховувала сина вже сама.                                                                                       Другий прадідусь Харюк Іларіон Федорович 1919 року народження був призваний на фронт на самому початку війни у 1941 році. Ішов з великою надією повернутися до своїх дружини і маленької донечки. Але не судилося. Коли його єдиній дочці і моїй бабусі виповнилося 2 роки у 1943 році одержати похоронку на її батька. Мій прадідусь по маминій сім’ї Обершт Пантелей Степанович народився у 1903 році в багатодітній селянській родині. Виріс веселим, роботящим хлопцем. У 1928 році одружився на моїй прабабусі Парасковії Пантелеївні – дівчині із небагатої сім’ї. Коли розпочалася війна у їхній сім’ї вже було восьмеро дітей, яких треба було піднімати на ноги, виховувати добрими людьми. І виховав би, якщоб не війна. Восени 1941 року був призваний на 3-ій Український фронт. Під час звільнення Одеської області у 1943 році був направлений на захід – Молдова, Румунія, Венгрія, Словенія, де за відважні бої був нагороджений медалями « За звільнення Будапешта», «За звільнення Бєлграда». Потів воював у Білорусії , а далі під Кенігсбергом. Перші дні на війні запам’яталися йому на все життя, адже вперше він побачив смерть, побачив жах війни, та її наслідки. З самого початку було надзвичайно важко пристосуватися до важких і часом нестерпних умов військового часу. В цей період від нього приходило дуже мало листів, адже все-ж-таки йшла війна, постійні бої та нестача вільного гасу, бомбардування ешелонів з поштою – все це ставило перешкоди для сповіщення моєї бабусі про ситуацію на фронті та відомості про нього самого, а коли писав, то повідомляв, що в нього все добре й скоро повернеться додому, заспокоюючи тим самим і сім’ю і самого себе. З часом приходило ще менше листів, в залежності від просування радянських військ. Під час кровопролитних боїв мій прадідусь отримав серйозні поранення, найстрашнішим з яких було поранення після якого він залишився інвалідом. Але було це уже на фінальній лінії фронту. І новину про закінчення війни мій прадідусь почув у госпіталі. Повернувся він додому інвалідом I групи по зору. Вдома на нього чекала дружина і діти, двоє з яких, через хвороби, які в той час вважалися невиліковними, померли в роки війни. На його долю випали і післявоєнна розруха, колективізація, голод.                                                                                                       Та незважаючи на втрачене здоров’я прадідусь зміг знайти в собі сили жити далі, бо відповідальність за дітей творить чудеса. Він вів підсобне господарство, утримував корову, бо велику сім’ю треба ж було прогодувати. Після війни у прадідуся з прабабусею народилося ще четверо дітей. Усіх шістьох дітей прадідусь вивів як кажуть “у люди”, усі знайшли свої другі половинки. Помер мій прадідусь Тимофій у 1979 році. Прабабуся хоч прожила нелегке життя, але дожила до 92-х річного віку і померла у 1989 році коли я ішла до першого класу. Я ще пам’ятаю деякі її розповіді про війну, про холод, але мені, маленькій тоді було дуже страшно від таких розповідей, і я ніяк не могла повірити як люди могли так важко жити. Це тільки епізод того часу, маленька частина лихоліття. І так було у всіх сім’ях без виключення. Перемога дала нам можливість мирно жити, і це нам треба пам’ятати. Вже пройшло багато років з часу смерті моїх прадідусів і я дуже шкодую, що навіть мої тато і мама не знали їх за життя, що мої бабуся і дідусь по татовій лінії виросли сиротами, та все ж таки я відчуваю гордість за їх подвиг перед народом та рідною земле, за те, що вони не шкодуючи свого життя боролися за свободу та щастя народу, за майбутнє своїх дітей. На такі вчинки здатні лише справжні патріоти свого народу й тому нашим головним завданням є насамперед пам’ятати про тих, хто своїм потом та кров’ю вибороли свободу нам та майбутнім поколінням. Ми ніколи не забудем про їхній подвиг в ім’я миру та життя.