Традиції Крутеньки

Весiлля по Турбурянськи
З давніх-давен славилась Україна розмаїттям народних свят, звичаїв та обрядів. Наші діди і прадіди берегли їх, передавали з роду в рід, з покоління в покоління для того, щоб нащадки ніколи не забували своє коріння, свій родовід, історію свого народу. Та, на жаль, ми все більше переконуємось, що багато чого втрачено, загублено, забуто.
Нові вітри повіяли над Україною, повіяли вони і над Крутеньками. Через багато тисячоліть повертаються до нас забуті звичаї, обряди, бо в них – щедра, багата, дотепна і мудра душа нашого народу.
В своїй роботі ми висвітлюємо обряд крутеньківського весілля, який записано з вуст односельчан: Ставчанської Марії, Цепинюк Анісії, Корчистої Марії, Гнатюк Лідії.
…Починалося весілля в п’ятницю. І в родичів молодого, і в родичів молодої пекли хліб і варили різну їжу, а саме: студенець, колочена квасоля, ковбасу, борщ, печеня, галушки і баба, В цей час дружки від молодої і молодого йшли до багатого двора, де гарні і хороші господарі, просити барвінку молодим на вінки.

Милі господарі, дайте барвіночку

Молодим до віночку
Щоб довести їх головочку
До порядочку.
Поможіть барвінку нарвати
А молодих, – синім цвітом, уквітчати.

Нарваний барвінок дружки складали в нову біду хустину, кінці її не зв’язували, щоб не нашкодити молодим. І приносили барвінок до молодих, а після заходу сонця, приводили дружби вінчальну матку, яка шила молодим віночки. Дружки листочки з барвінку мили в свяченій воді і подавали матці, вона, водночас на капелюшні, яке було заздалегідь сплетене, пришивала червоною ниткою ті листочки „хрестом”. Нитка була дуже довгою, щоб вистачило зшити весь вінок. Переривів нитки не повинно було бути і не доведи Господи, щоб зав’язався вузлик на нитці. А гості, які були запрошені молодими, до вінка співали:

Благословім Боже – 2рази

Ще й отець та й мати

Вашому дитяти – 2 рази

Віночок зачинати
В добрий час зачати
А в луччий  кінчати.
Дайте голку й мамі
Дайте голку й бабі
І сестричці дайте теж
Вона любить
ЇЇ без меж.

Всі, кому давали голку, по три рази пришивали барвінок, а якщо молода була не дай Боже, сиротою то співали так:

По широких ріках пливуть каченята,

Цей віночок файний пошили дівчата.

Віночок з барвінку, котрий не в’яне,

Молода дівчина до шлюбчику стане
Як буде ставати, то буде плакати
Свого татка з гробу стане викликати:
Прийдіть, прийдіть татку
Бо вже віддаюся
І сьогодні у віночок з барвінку вдягнуся.

– Ой не прийду доню
На твоє весілля,
А даю із гробу
Своє благословіння.

А  молодому шили маленький вінець.  Вирізували  із  картону невеличке сердечко, обшивали його барвінком і перев’язували червоними нитками, щоб в нім завжди трималася молодість  і любов. І при тім співали:

Чому пане молодий зажурили
Чи оленичку в ліску вбили?
Не оленичку – красну дівичку.
Та й не убили, а приручили
У барвіночок заквітчали.
Заквітчали та й не на днину
Ой та дай Боже в щасну годину
В годину щасну, в годину красну
Вродив барвінчик для нього рясно.
Вродив барвінчик йому на вінчик-
Його нарвали, в сито збирали,
В сито збирали, на серце клали
В червоні бавни його зв ‘язали
В червоні бавни — навік, на любу
Щоб в своїм віці не знав він згубу…

Наступного дня готували молодих під вінець і знову звучали пісні.
Ой субота не робота
Сумний день
Сумувала молоденька
Цілий день.
Сумувала молоденька
Таки-так
Бо розцвівся на голівці
Дрібний мак.
Ой, куди .ж ти, моя доню, ходила
Та й що твоя голівонька розцвіла
Ой ходила моя мамко у вишневий сад
Та й на мою голівоньку весь цвіт впав.
Ой піди ж ти моя доню стрясися
Та й на своїй голівоньці не носи це.
Ой не піду моя мамко не струшуся
Ще сьогодні квіточками потішуся.

Молодих перед шлюбом вичісували, проходив обряд, чесання. Всі рідні чесали гребінцем по три рази, гребінець тримали платочком новим, а не голою рукою.

Надворі терен тешуть
А в хаті молоду чешуть.
Сідай, сідай молоденька на стілець
Хай  розчешуть русу косу під вінець
Сідай, сідай молоденька на стілець
Подай, подай своїй мамці гребінець.
Ой встань, встань молоденька стихенька
Та вклонися своїй мамці знизенька
Не рік, не два тебе мамка годувала
Доки цього поклоночку дочекалась.

При обряді чесання молода сидить на стільці на великій білій подушці, під якою лежали  гроші.  По обидва боки стільця стояли дружки.  Коли молоду піднімали із стільця, дружки старалися швидше сісти  і забрати гроші, що означало скоріше вийти заміж. Потім всі бралися за руки і староста водив кругом стола три рази, молода кланялася кожному хлібчику, який лежав на столі, що означало – прощалася із маминими харчами і переходила на свій хліб і сіль. Після цього виводив молоду з дружками на поріг хати – перекидав через дах палку і тарілок із барвінком і свяченою водою. Обов’язково повинна палка і тарілок перелетіти  через дах  щоб молода ніколи  не  поверталася до рідної домівки, а приживалася в свекрухи.
Після цього проходив обряд “Сито”.
Мама готовила в сито: пару калачів, багато копійок, цукерки, пряники. Пара калачів – щоб молоді завжди були в парі, копійки – щоб не мали потреби в грошах, солодке – щоб життя було солодким. Сито обгортали в чорну хустку тороками і віддавали старшим свашкам, які несли його до оселі молодого, а ще ¬несли: на тарілках калачі, а зверху на них квітки молодому, батькові, матці. А під час сита співалися пісні:

Ой на хаті на вершечку
Молотили хлопці гречку
Та й ні гречки, ні полови
Лиш в дівчини чорні брови.
Коли я ся розгуляла, тепер мені грайте.
Черевички попорола, на другі старайте.
Черевички з павутички, а панчішки з бамбуку

Черевички попорола, а панчішки під паху.
Від порога до стола, черевички до шевця
Поцілую шевця в губи, щоб зробив добрі луби

Поцілую шевця в ніс, щоб зробив та й приніс.
Сама коні запрягаю, сама ними їду
Сама Ваню полюбила тай за нього піду.
Тяжко греблю викопати, тяжко висипати
Тяжко Ваню полюбити, тяжко висватати
Сама греблю викопала, сама висапала
Сама Ваню полюбила, сама висватала.
Через горб котилася женихами хвалилася
В кого штири, в мене два
Кучеряві обидва.
Я з кумами зійдуся, за цибульку нап’юся
За цибульку та й за мак, напилася аж отак.
Через сад-виноград, викопана фоса
Тай прибігла та дівчина бо милого боса.
Тай прибігла під віконце, тай ніжкою туп-туп
Вийди, вийди мій миленький бо я уже тут-тут.
Та не вийшов же той милий
Вийшла його мати
Якщо нашов хочеш бути
Заходи до хати.
А в нашого свата, на петрушці хата
А петрушка підогнила, а хата си завалила.
Николаю, Николаю, не покажу ,що маю
Під коліном під литкою, сидять гроші з калиткою.
На городі бурячок ще й червона гичка
Сватав мене попів син, хоч я невеличка.
Хоч я невеличка, та всім хлопцям люба
Витесала  мене мамка з зеленого дуба.
Тесала, тесала ще й намалювала
За панича готувала, а за Ваню дала.
Ой сьогодні галушки, та ще й завтра галушки
А в нашої молодої самі білі подушки.
Як я була коло неньки, то була я чепурненька
А як пішла до свекрухи, роздовбали чубок мухи.
Біля воріт молодого зупинялися, танцювали і чекали, щоб вийшли батьки молодого і запросили їх на своє подвір’я.
Ми до свата ідем,  подарунки несем
Ой вишні, черешні, наші свашки величні.
Добрий день, сватку наш, чи попали ми до вас
Ой попали,  попали, бо по хаті пізнали.
Добрий день свахо наша, чи є дома квітка ваша
Ой є дома за столом , п ‘є горілку  стаканом.
На дорозі болото, а за столом золото
Як до нього приступити, цей дарунок подарити.
Тай давайте  свату розширяйте хату
Бо як ми ся потрясем,  ми вам хату рознесем.
А в нашого свата малювана хата
Застелені лавочки,  щоб сідали свашечки.
А в нашого свата на городі яма
Я додому не піду бо я ще неп ‘яна.

Заходячи в хату з подарунками свашки танцюють і все, принесене  віддають молодому. Сито, в першу чергу, мама перемінює і дає в руки молодому. В цей час свашки просять сито.

Ой, молодий, молоденький

Не вбав нас
Та дай же нам  розписочку
Відправ нас.
Бо ж буде нам буде
Від пані молодої
Бо ми її слуги
Послужитись мусим.
Стоять коні в плоті, їдять околоти
Їли би й солому, час нам свашкам  вже додому.
Забирайте, що ваше, віддайте що наше
Відправляйте нас в дорогу,  бо далеко нам додому
Ми в Кирію не ходили, сито грошей заробили
Сито грошей заробили, всю мушію закупили.
А ми в свата були та й не бідували
Вони нас напоїли, ще й нагодували.
А ми в свата були,  мед, горілку пили
Мед, горілку й вино, і забрали все  добро.

Перед вінчанням в церкві, молода виходячи з дому, хрестилася по три разі і кланялася в чотири сторони, спочатку до сходу сонця, а свашки співали:
Спасибі вам мамко, спасибі вам тату
Що не давали мені много спати
Поклон за те вам, що рано будили
І що до роботи мене привчили.
Прощавайте, мамко, прощавайте, тату
Прощавай навіки рідная хато.

Тоді сідала молода з дружками на підводи, в які були впряжені гарні заквітчані коні і їхали до церкви. Молоду біля церкви під дзвіницею уже чекав молодий, разом заходили в церкву і обвірчувалися. Після вінчання повертались молоді до своїх домівок, де вже грали музики. Сходились гості, їли, пили, танцювали. Потім молодих заводили за столи і обдаровували. І, нарешті,  матка  робить   молодій  кирпу.   Кирпою  молоді   жіночки   відрізняються   віл неодружених дівчат. Матка збирала волосся, заплітала, клала на голову в кирпу грудочку цукру і кусочок калача, щоб солодко жилося молодій у свекрушиній хаті, щоб завжди був достаток і покривала голову білою хустиною-покривалом. Молоду з молодим виводили з-за стола і як правило на конях везли де свекрухи.   Коней  прикрашали косицями,   а на  іншій  підводі  везли  „сестри”: налавники, скорцу, палатарії, скриню з одягом, софу, стіл, лави. Перед воротами свекрухи співають:

Відкривайте, мамо ліску

Веземо ми  вам невістку?

Корову не здоє
Бо хвоста си боє!..
Виходять батьки молодого з калачами і запрошують у свій дім на хліб, на сіль, на щасливе подружнє життя.

Творча група учнів 9-го класу 2008-2009 н.р.

 

 

Чарівні обряди та ритуали з водою у Торбурянах

Зміст

1.Вода – символ здоров’я і чистоти.
2. Біологічне та побутове значення води.
3.Способи шукання джерел.
4.Історія Польової Криниці.
5.Легенда про Криниці-Журавлі.
6.Сакральні походи до сільських криниць.
7.Увінчення води у прислів’ях.
8.Торбурянські обряди з водою.
9.Лікувальна купальська вода.
10.«Свячена вода».
11.«Примовлена вода».
12.Народна уява про дощову воду та град.
13.Висновок.
Як швидко минають дні,
Коли в людини є хліб і вода,
І як повільно течуть вони,
Коли нема ні ковтка води…
Вода – за найдавнішими уявленнями слов’ян, первісна матерія жіночої статі; персонаж слов’янської, української міфології; символ здоров’я, чистоти. Сила води – як благотворна, так і руйнівна – викликала в уяві багатьох народів побожний трепет. Тому-то первісні люди обожнювали цю стихію, поклонялися їй, приносили жертви. І, як ви зрозуміли, у своїй роботі я описую про чарівні обряди з водою, вірування в неї та шанування води в нашій місцевості, вирушаю у мандрівку до одного найдавнішого казкового села Торбуряни, де наші предки обожнювали і поклонялись їй. Вода освячувала людські взаємини, омивала душу і тіло від усякої скверни. Наші дідусі й бабусі вважали святими місцями криниці, джерела, річки, озера, їх ретельно охороняли, біля води влаштовували різні обряди. У народі вода ототожнювалася із здоров’ям. Традиційним є народне побажання:
Будь здоровая, як вода,
Багата, як земля,
А весела, як весна!
Що нам відомо про воду? Вода – це багато крихітних краплинок, зібраних докупи, що й не можна перелічити. Здається про воду все і всі добре знають. Вода – найрозповсюдженіша рідина на світі. Адже третя частина нашої планети зайнята океанами, морями, річками і озерами. Вона буває легкою і важкою, прісною і солоною, твердою і газоподібною. Люди і все живе користуються нею, як тільки з’явились на світі. І тіло людини більше половини складається із води. Чи могли б ми прожити хоч один день без води? Ні, бо без їжі людина може прожити п’ять тижнів, а без води не проживе і п’ять днів. Бо вода розчиняє різні речовини. Це дуже важливо для живих організмів, бо поживні речовини засвоюються тільки розчиненими. Без води не можна обійтися в побуті. Водою зрошують поля, поливають сади, виноградники. Без води не можуть працювати фабрики, заводи. Усе гине, якщо нема води. Отже, вода – це джерело життя.
Безцінним даром природи – водою з земних глибин починається і закінчується життя людини. А над джерелом підземної води стоять криниці, оповиті легендами та переказами, оспівані в народних піснях. Криниця, як і хата, символізує батьківщину, рідну домівку, чистоту і мудрість, вірність і надію. В ній бачимо безперервність родоводу, вічне буття свого народу, джерело його духовності.
Вода! Вода! Вода!
В криниці, біля хати
радіють їй рослини й пташенята
Тварини і людина,
вона ж усім потрібна
Мандрівник, подорожні знають, як стрепенеться від радості серце, коли побачиш обіч шляху, лісової стежки криницю чи джерело. З вдячністю згадують людину, яка подбала про те, щоб криниця була чистою і росли біля неї верба чи калина, була лавочка та дзвінкий глиняний кухлик. Випивши оцієї води подорожній стає бадьорішим і готовий іти далі.
Село наше здавна славилось гарними криницями, бо жили в ньому люди, що вміли різними способами віднаходити криничні джерела. Люди шукали воду за допомогою вербової гілочки. Прихиливши до землі гілочку, водили нею навкруги. Там, де листочки ворушились, за прикметами була близько вода – можна на тому місці копати криницю. Такий спосіб називався – лозошуканням. Ще бралися чотири яйця клали під дерев’яне відро. Якщо вранці покриються яйці краплинками роси, то на тому місці можна копати криницю. Місце на криницю вибиралося на Маковея, за традицією визначала громада того кутка, де її збиралися копати, а тому криниць було не багато. Лише заможні господарі мали криниці. Починали копати криницю найкращі господарі, коли місяць набирав сили. Копали їх на роздоріжжях, аби кожен, хто проходив дорогою міг напитись. Копали клакою. Існувала приказка: «Якщо пошкодуєш водички – сльози накличеш собі ти на вічки».
У викопану криницю вкидали хрестик з воску, освячений на Йордана, лили освячену воду, сипали мак. Першу воду пили господарі і умивались нею.
В сиву давнину криниці в нашому селі споруджували з дерева. Таких було дуже мало, одна – дві на куті. З часом почали робити з каміння і називали іменем тих, кому вони належали: Микитова, Михайлишина, Семенова, Гаврилова, Тодосієва. В селі було і є багато умільців віднаходити джерела, копати криниці та виготовляти цямриння. Мали дар Божий знаходити місце для копання криниці Гасюк Іван Михайлович, Обершт Василь Мойсейович, Стрижиборода Макарій Гаврилович. Виготовляли цямбриння з дерева Бурлака Віктор Тимофійович, Стрижиборода Микола Степанович, Стижиборода Степан Гнатович. На сьогоднішній день своєю майстерністю на всю Україну славиться майстер Скакун Микола Іванович. Він із своїми синами виливають цямриння різних видів.
Криниці будували найчастіше з журавлем. Між людей ходила легенда. Колись дуже давно-давно, мале хлоп’я загубилось у лісі і захотіло пити. Хлопчик натрапив в лісі на глибоку криницю. Він зовсім знесилився і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись – в небі з’явився журавель. Він спустився біля криниці і, нахиливши свою довгу шию, дістав з неї води. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У хлопчика прибуло сили, і він знайшов стежку додому. Після того випадку люди в пам’ять про доброго птаха стали робити криниці, схожі на журавлів. І називають їх криницями-журавлями.
Історія Польової Криниці та криниці “роздорожної” – цікава й іде з глибокої давнини. У давнину польові криниці копали громади, які роздорожні для духів поля, опікунів нив, та й сами з них користали під час польових робіт, зокрема жнив. Криниця у полі потрібна була, щоб духи поля користали з неї й не викликали дощу, а в душний день – купались би в криниці. . . А перед жнивами, найчастіше у день Івана Купала, вже не чоловіки й не жінки ходили до цієї криниці, а парубки й дівчата. Парубки виливали воду, лагодили цемрики, підсилювали та упорядковували, а дівчата плели вінки та оздоблювали квітами та вінками ПОЛЬОВУ КРИНИЦЮ-ВДОВИЦЮ. А оздоблювали вони лісовими, городнім та польовим зіллям; з водних зел було татарське зілля; з польових – полин та сокирки; с городніх любисток та канупер; з лісових – папороть та ромен-зілля. Обкидаючи криницю зіллям, співали русальних та купальських пісень, водили навколо криниці хороводи. З самих же різних польових квітів плели вінки, якими обкладали криницю.
Там же біля ПОЛЬОВОЇ КРИНИЦІ, розкладали два вогні: один хлопці, а другий дівчата. З того, що розкладали хлопці, брали головешки й обкурювали криницю зсередини й зовні; на вогні, який розкладали дівчата – варили там же спільний обід. Ці вогні мали символічне значення – для духів поля розкладали хлопці, як радість сонця; для русалок та інших духів розкладали дівчата – умилостивляли й обід спільний для духів і для себе готували. Хто копав ті криниці у пізніших часах?
Це історія не менш цікава. Копали батьки й копали парубки. Коли в батьків помре природно чи наглою смертю доросла донька, на віданні, чи син у такому ж віці – батьки в пам’ять передчасно загинутих дітей, як жертва добрим духам-опікунам роду, щоб добре привітали й добре прийняли нові душі – копали в полі криницю. А разом вони вірили, що їх сина чи доньки витатиме в тій криниці й що люди питимуть завжди воду, коли будуть спраглі, будуть дякувати й душа дівчини чи хлопця буде прощена. А вже догляд за тією криницею покладався на парубків та дівчат. Віра в народі була, що з польових криниць пили не лише духи поля, й русалки й польовики. Але копав і порубок у полічи на роздоріжжі криницю тоді, коли нагло помре його кохана дівчина. Він потім давав обіцянку назавжди залишитись парубком, не одружувався, “на віки залишався вдівцем”, а криниця така носила назву КРИНИЦЯ-ВДОВИЦЯ. При чім, копав таку криницю парубок сам без нічиєї допомоги. Були випадки, що криницю копав парубок місяцями (коли глибоко була вода). Допомогти парубкові можна було лише тим, що витягали землю на верх, а чи виливали воду, але спускатись у криницю, коли вона копалась, крім парубка-обітника – ніхто не міг.
Криниця в уяві наших предків була свого роду божеством, а кринична вода мала благотворний вплив у багатьох випадках. Сліди
поклоніння їй як божеству зберігають примовки. Одна з них:
Добрий вечір, кринице, Красная дівице
Водо – дочко Ул’яно,
Земле-мати Тетяно Кагане – брате Петро,
Поздоровляю вас із понеділком
Давайте нам водиці на добро.
Не допускали до криниці нехрещеного, тому що буде падати вся
худоба. Не йшла й породілля, поки годувала нехрещену дитину, «бо м дитина ще не біля Господа стоїть».
Не йшли до криниці і жінки, коли мали свій час. Боже борони щоб жінка підійшла до криниці розвитою. Скотині наливалася вода у дерев’яній жолоби далеко від водоймищ, щоб не осквернила.
Здавна воду увінчують у прислів’ях:
«До води, як і до хліба завжди пошана велика»,
«Силою копати криницю – води з неї не випити»,
«Пішла по воду до криниці, забула про піч»,
«НЕ плюй в криницю бо з неї ще будеш пити водицю».
Воду глибоко шанували наші предки. Особливо велику магічну силу, вірили вони, мала так звана «Непочата вода», набрана з криниці до схід сонця. У ній купали новонародженого, нею напували корів щоб давали більше молока і вмивались, щоб не боятися лихого ока.
Оскільки криниці ставили найчастіше на перехресті стежок, доріг, той ставали вони осередками, де збиралась молодь на різні свята. Тут співали пісень, жартували, танцювали, гадали на власну долю, освідчувались у коханні, напоївши коней вирушали в похід.
Розпрягайте хлопці коні,
Тай лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений
В сад криниченьку копать.
Вода символізує духовність, тому в народних піснях дівчина часто тамує вогонь любові саме водою, ніби надаючи коханню ще й духовності.
Несе Галя воду Коромисло гнеться, А за нею Йванко Як барвінок в’ється. Галю ж моя Галю, Дай води напитись. Ти ж така хороша, Дай хоч подивитись. Вода у ставочку, Піди тай напийся, Я буду в садочку Прийди, подивися.
З давніх –  давен бабусі радили дівчатам: «Хочете до старості бути красивими, то як почуєте перший весняний грім, біжіть до криниці, студеною водою вмивайтесь, вишитим рушником обтирайтесь. Немає близько криниці, біжіть хоч і до річки. Наші предки вважали, що раз вода мала властивість змивати бруд, та з таким успіхом вона могла очистити людину від хвороби, в ній шукали зцілення від усіх недуг.
Цілком окремий був звичай очищення та освячення сільської криниці, з якої село, чи частина села, брали воду для пиття, варива їжі, прання білизни, мащення хати.
У давнину було вірування, що криницю охороняють добрі духи-опікуни людського роду. Але до криниці намагалися пройти, залізти й лихі сили, біля криниці у ночі, “перед третіми півнями” у водохрещенську, юр’ївську, купальську та спаську ніч збирались усі лихі сили й проводили “розгри”. Криницю охороняли від цих сил-духів добрі духи вод. Коли лихі сили опанують криницю, залізуть туди, то люди і тварини будуть хворіти, мати різні недуг. Коли ж добрі духи криниці не допустять лихих сил, то вода буде здорова, цілюща, помічна для людей і тварин. Ось чому три-чотири рази на рік треба після тих “розгрів” очищати й освячувати криниці, виганяти лихі сили. Для цього кропили криниці водохрищенською, юрївською, благовіщенською чи Івано-купальською водою, попереднього року.
Навколо криниці мусіли бути посаджені верби, бо на гіллях та і в самій вербі перебували добрі духи вод, і опікуни людського роду. Добрі духи сиділи на гіллях і вартували, щоб лихі духи не просякли в криницю. Тому криниці обсаджували навколо вербами, бо з бітів верби духи вод і духи-опікуни мусіли бачити воду в криниці. Коли ж немає верб навколо криниці, то частіше лихі сили опановували воду, й тоді в селі хворіли люди. Ось тому саме 3-4 рази на рік відбувалися сакральні походи до сільських криниць загальнолюдського користування.
Найголовніший похід був на Водохреща – для людей; Юр’ївський похід — для тварин; Йвано-Купальський, літній, для жнив та осінній —
Спаський – знову для людей.
Ці походи християнська церква прийняла, продовжувала до останнього часу, але надала цим походам християнського змісту.
В нашому селі відзначено кілька форм очищувальних обрядів з водою:
– купання; – обливання; – вмивання; – вмивання росою;
Особливої уваги заслуговують ритуальні дії з водою в день Івана Купала сьомого липня. У цей день наші предки збирали лікарські рослини, плели вінки, купалися, обливалися водою, а ввечері розпалювали вогнище і стрибали через нього, що ніби лікувало їх від хвороб. У цьому релігійному ритуалі брали участь молоді хлопці, дівчата, молоді подружені пари та діти. Вода на Івана Купала вважалась цілющою. Матері будили рано до схід сонця своїх доньок щоб вони принесли до хати води. Кожна намагалась першою добігти до криниці, щоб набрати відро та подивитись на свою вроду. Воду намагалися нести додому, щоб нікого не зустріти по дорозі. Посмакувавши та вмившись Купальською водою, дочка віддавала відро матері, яка ставила його на стіл. А мати на травах заварювала воду для миття волосся. Особливо в цей день радили до схід сонця скупатися в річці чи ставку тим, хто хворів на шкірні хвороби.
Поряд з купанням відомим був звичай вмиватись водою з чотирьох криниць. Побутував звичай при різних недугах купатись або вмиватись
у «чистий» четвер. Як хтось хворий чимось, хай у чистий четвер піде вдосвіта на річку чи ставок, поки ніхто води не брав, і вмиється – всяка хвороба мине – говорила баба Одарка. З лікувальною метою застосовували «свячену воду», тобто посвячену у визначні дні:
на Водохреща – 19 січня; на Стрітення – 15 лютого; на Спаса – 19 серпня.
А напередодні Йордана те місце, де мала освячуватись вода, господиня, яка наткала білого полотна, обгороджувала кругом полотном, щоб не марніло тіло всієї родини. А як святилася вода на Спаса, то хлопці приходили з новими дерев’яними черпаками, набирали води, аби їм ніяка дівка не могла нічого поробити на воді. Жінки довкола водили три круги, щоб від води не було біди. Падали на коліна, притулялись головою до чаші, щоб лихо не чіплялося і щоб муж не бив. Приходили додому, витирали долоні об піч, щоб душа не холонула. Господарі на Йордан носили сніп колосся. З того колосся починався засів, примовляючи: «Як не переводиться вода, так щоб не переводився хліб, щоб на поле не лягли ні град, ні посуха, ні затяжні дощі…» Старі діди Йорданською водою поливали дерева, щоб сік молодий бродив і гілля омолоджувались.
На Стрітення, коли посвятять воду, жінки з вінчальними рушниками бігли до криниці чи до ставка, що біля хати і укладали угоду з водою. Щоб від води не було біди, вони вінчальними рушниками покривали криницю чи ставок, примовляючи: «На тобі моє покривало. Літо тебе вмиває а я втираю. Не забувай за мене і за мої діти , як я за тебе не
забуваю».
З метою профілактики свячену воду широко вживали в практиці дитячого лікування. Бабусі чистою ганчіркою, змоченою у свяченій водиці витирали дитині: очі – щоб добре бачили, ротик – щоб гарно говорив, ручки – щоб майстрували, працювали, ніжки – щоб добре ходили, голівку – щоб розумна була і не хворіла.
із запровадженням християнства з’являється обряд занурювання у воду – таїнство хрещення, існував чудовий звичай класти у купіль новонародженого різні ароматичні трави і квіти. У купіль хлопчика клали любисток, «щоб любили», гілочку дуба «щоб був міцний», барвінок «щоб довго жив», а в купіль дівчинки – ромашку «щоб ніжна була», калину – «щоб красна була», любисток- «щоб люб’язна була». Вода символізувала чистоту і здоров’я. Чиста вода уособлювала чесність правдивість. «На чистій воді не жаль і втонути». Старі бабусі між собою говорили «Біжить вік, як вода по потоках», «Літа пливуть як вода».
А народна мудрість застерігала: «З вогнем не жартуй і воді не вір», «Тиха вода греблі рве».
Фразеологізми є невід’ємною частиною нашого народу. Люди, самі того не помічаючи, щоденно вживають такі фразеологізми: «хоч з мосту та в вводу» – так тяжко, що краще заподіяти собі смерть, «пройти вогонь і воду» – багато всього пережити, «як у воду впасти» – зникнути безслідно, «товкти воду в ступі» – робити що-небуть марно, «нерозлийвода» – нерозлучні, «хоч з лиця воду пити» – дуже гарні на вроду, «як дві краплі води» – дуже подібні, «як у воду дивитися» – точно передбачати події.
Ще в нашому селі жили давно бабки-знахарки, які примовляли над водою. Така вода називалась «примовлена вода», її використовували при найрізноманітніших захворюваннях – навроки, страх, при дитячих хворобах. А примовляли так:
«Водице-кринице!
Ти умиваєш луги, береги, Умий родженого хрещеного (ім’я) Від усякої погані, від усякого болю, Від усякої нечисті, від усякого бруду.»
Люди вважали, що людині яка пошанує воду, не намовши, не вчинеш ніякого зла – вода робиться глухою. Зате шануючи й воду може попросити у неї усякої помочі: вода святая, тобі вклоняюсь, і щастя-долі у тебе питаюсь У твої очки дивиться небо з своєю турботою іду до тебе.
Цілющими властивостями наділяла народна уява дощову воду, град. Одержаною з граду водою лікували хворі очі, давали дітям при коклюші. Поспішали помитися першим весняним дощем, особливо під час весняної грози, бо вірили, що це забезпечить їм здоров’я на увесь рік. Є люди, які зберегли народні традиції і в наш час. Про це я попросила розповісти жительку нашого села, якій виповнилося 96 років Горобчук Єлизовету. «Мене мама, бабця вчили що вода – то є Господні очі. А хто би то зважився Господу кинути щось до очей? Мати сварилась, якщо ми, граючись, кидали у воду глину чи пускали до води лодочку із глею. Бабця говорила: «кинеш у воду щось – рани матимеш на тілі, плюнеш – язик буде ранитися, упустиш до води бруд – умреш від нагальної смерті.»
Батько вчив, що у тілі людському є багато води і та вода зв’язана з усіма водами на світі, пошануєш воду – спасе вона тебе, а не пошануєш – навіть освячена не стане на поміч. Тай боронь, Боже, щось вилляти чи кинути коло води, чи вітром тебе туди, чи дощем принесло – «чекай покари великої, а кара та і на рід твій ляже». А ще навчив мене і я навчаю молодих, щоб до криниці з брудними руками, брудним відром чи в брудній одежі не підходити і брудну воду не виливати, відра біля криниці не мити.
За лікувальну здавна вважали росу. Щоб не пріли ноги, треба заросить до схід сонця. Або покалічив косар пальця – неодмінно промиє рану росою. А дівчата спеціально вибігали вдосвіта, щоб облити росою обличчя аби рум’яними були щоки.
Бувало так, що до Зелених свят не випадали дощі, все засихало. Тоді виходили всі люди з села молитися, святили поля кропили свяченою водою і закликали дощ:
Будем хмароньку просити
Нам пшениченьку зростити
Будем дощик викликати
Наш садочок поливати
Просим тебе, Боже, щиро
Полий дощик на нас мило.
А ще дорослі заставляли малих дітей ховати ляльку і голосити. Голосіння: Боженьку наш! Послухай нас, малесеньких діточок Боже наш! Пошли на нашу землю свою благодать, та полий рясно пшениченьку, щоб хлібчик був та не пошкодуй дощику і для городчику, аби всі люди картопельки мали, а ти, вітре буйнесенький, та прижени хмару дощову, але обмини нас громами і блискавками, сонечко наше красне, та не печи так завзято, не суши землю нашу без міри. Ангели – янголятка, охоронці наші, та просіть і ви Боженьку зглянутись на наші молитви. – Ми цю ляльку ховаємо і тебе, Боженьку, прохаємо, прислухайся до наших благань.
Після цього голосіння і ховання ляльки роздавали поману. Ламали хлібчик на кусочки і роздавали всім.
Ще я хочу розповісти про такий обряд з водою, який дійшов і до наших днів – це обливання. Кожного року на другий день Пасхи існував в нашому селі ритуал обливання водою. А проводився цей обряд так: дівчина, до схід сонця іде по воду до криниці з певною думкою. Що саме вона проказувала – трудно нині сказати. На моє прохання допомогли мені в цьому дві стареньких бабусі Обершт Марина 96 років та Яковчук Ганна 90 років. Розповідання бабусів (дослівно):
«О, я добре пам’ятаю, коли була ще молоденькою дівчинкою, як збудили мене мама і ще далеко до сходу сонця, і послали по «очисну воду» до криниці. Не вмивайся у хаті, доню, а швидше бери гладущ та біжи хутчіш по воду до криниці біля млина. Там верба саме заглядає в криницю, то це є добре. Там і вмийся і на свою вроду подивися, яка ти видаватимешся… А про те, що хтось може обілляти водою ні слова. – Я пішла до криниці як веліла мені мама, все зробила. Враз на мене несподівано хлюпнуло водою… Я так перепудилась, що опустила свій гладущ і сама впала… А це облив мене мій хлопець… Я на нього також хлюпнула води, обоє стали мокрі. А тут стали підходити дівчата, а за ними хлопці. Зчинилося щось дивне… Хлопці обливали дівчат, а дівчата хлопців, мов була велика злива. Прийшла додому і все розповіла мамі. А вона сказала, що це дуже добре, доню, цього року віддашся. А бабуся Ганя доповнила. Вона пояснила, що удосвіта спершу обливав своїх дітей батько, і насамперед дочку яка була на віддання:… Умийся, доню, як земля дощем на весні, та як радіє земля влітку по дощі… Будь розумна здорова, багата й красна, як земля від дощу й весняного сонці… Так нам розповіли ці старенькі «етнографи» про «обливаний понеділок».
Отже, вода у наших пращурів у давнину посідала досить високе й почесне місце як у житті, так і у віруваннях та чаклуваннях.

 

 

 

                           Селянська хата в Турбурянах                                        
П Л А Н
1.    Вступ
2.    Вибір часу для закладин житла
3.    Закладини
4.    Завершення будівництва
5.    «Входини»
6.    Символіка житла

Назносим каміння, назносимо глини,
Збудуємо хатку з дверима у сіни.
Та зробимо в хаті яснеє віконце,
Щоб сяло над нами, мов золото, сонце.
М. Коцюбинський

Українці належать до нації з давньою культурою і релігією. У традиційних звичаях і обрядах втілились висока мораль, своєрідний світогляд, вірування, глибока шана до предків, зразкові родинні звичаї,висока екологічна культура з поважним ставленням до природи та її явищ.
Поступово повертаються давні гарні й мудрі звичаї. Вони вчать злагоді, миру й добру. Адже обряди – невід’ємний елемент духовної культури народу, вираження його психології, світосприйняття, способу мислення, смаків.
Як зберегти і передати іншим усі ті кращі надбання національної культури, що були виплекані протягом століть українським народом. Що треба зробити сьогодні аби й завтра не всихало життєдайне джерело народної мудрості й творчості? Які зусилля докласти, щоб ми, сучасна молодь, не цуралася національного спадку?
Прикро, коли люди забувають духовні традиції, народні звичаї, моральні засади. Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши
минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна чіткіше зрозуміти сьогодення і уявити майбутнє. «Той, хто не знає свого минулого-не вартий майбутнього», – говорив Максим Рильський.
В своїй роботі я висвітлюю тему про селянську забудову  села Крутеньки початку XX століття. Поселення даного періоду  були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках, зручність яких визначалася насамперед природними умовами, і будувалися  на значній відстані одне від одного.
До селянського двору входило: житло, господарські будівлі, прилеглий до них невеликий виробничий майданчик, разом з садом та городом такий двір утворював садибу.
Крутеньки характеризуються вільним типом забудови, це означає, що хата та господарські будівлі розміщуються окремо одне від одного. Так будувалися селяни з найдавніших часів. Будівництво житла здавна було однією з найважливіших подій. З переселенням до нової хати, люди пов’язували свої надії на щасливе й заможне життя. Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі – все це
знайшло відбиття у своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах. Це вибір місця і часу для будівництва житла, його закладини, закінчення будівництва, перехід у новий дім та багато іншого.
Для того, щоб побудувати нову хату,найперше, що робили – вибирали місце. Це було одним з найважливіших обрядів. Зверталась увага на те, як хата буде віддалена від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу. Для будування нової хати, треба було знайти таке місце, яке мало б задовольняти цілий ряд вимог, зокрема:
1.    Щоб город за хатою виходив до річки, ставка, на долину;
2.    Щоб це місце було по можливості на цілині, де земля «спокійна»;
3.    На горбу , де не має вологи;
4.    Та, де ранком не буває роси;
5.    Де не ростуть дерева;
6.    Де колись водилась худоба , була в сім’ї злагода і не вмирали діти;
7.    Де можна вдало розмістити господарські споруди;
8.    Де є зручний під’їзд;
9.    Вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.
Хочу зауважити, що заборон при цьому було значно більше. Не можна було будувати нову хату:
1.    За розмірами меншою від старої ( щоб не зменшилася сім’я);
2.    На місці старої, хоча б трохи не посуваючись убік;
3.    На садибі родини, де були п’яниці та злодії;
4.    Там де люди вимерли від пошесті;
5.    Де часто хворіли;
6.    Де були сварки та розлучення;
7.    Де колись вбили когось чи прокляли місце;
8.    Де були поховання, особливо вішальників;
9.    Де раніше була церква, чи якесь інше святе місце;
10.    Де колись молотили (бо будуть чорти молотити);
11.    На пустирях, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі, на стежках;
12.    Там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша і вкрай небезпечна калина;
13.    Де був сарай чи шопа;
14.    Де був смітник, гноярка, місце, куди виливали помиї;
15.    Де була хата, яка згоріла від удару блискавки.
Крім того, щоб визначити місце для нової хати, ходили до ворожок та розпитували старих людей.
У нашому селі на запланованому місці сіяли жито:
якщо воно зійде гарно, то й місце гарне. У кожному кутку майбутньої хати забивали дерев’яні кілки і наливали в чотири посудини воду. Воду розставляли в кутках, біля кілка. Наступного ранку до схід сонця перевіряли. Якщо вода залишилася не зачепленою, а кількість її побільшала, то це було доброю ознакою. Такий обряд повторювали дві-три ночі поспіль. А ще широко побутував обряд із використанням глиняного посуду. Під цей посуд ввечері клали жмут вовни, а вранці перевіряли, чи не воложилася вовна. Якщо так, то й житло буде вологим і будувати його в цьому місці не бажано.
Усі зазначені магічні обряди, за традицією, виконували тільки чоловіки. Починати будувати нову хату прийнято було навесні та влітку. Найбільш сприятливим днем для закладин у нашому селі вважався четвер. Не бажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш, ніж закладати житло, довідувалися, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після закладин можна працювати всі дні, крім неділі, свята, постів(петрівка, спасівка).
Починалося будівництво рано – вранці. В центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або в східному кутку південного боку ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, кружка води. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи», і починав роботу. Хрест поступово піднімали до вершини даху, а коли закінчували будівництво, то хрест назавжди прибивали на горищі.
Не можна було при зведенні нової хати класти навхрест дерева, бо невдовзі у домі буде мрець.
Копійки, зерно, зілля, часник,свячену воду – все це залишали на новій будівлі. Цей обряд має місце і на сучасному етапі, він досить поширений під час будівництва.
Досить важливим етапом зведення житла було закладання сволока. Під його голову (від сходу сонця) закладали різні предмети, посвячені в церкві, найчастіше ладан (від ударів блискавки). Цей ритуал також зберігся до наших часів.
Завершувалося будівництво хати «клакою». На «куті», або на «толоці» збиралися родичі, сусіди, односельці, місили болото з соломою і вкидали стіни, а потім під(горище). Працювали дружньо,співаючи при цьому пісні. Ось наприклад одна з таких:
Ми зійшлися помагати
Нову хату закладати
І добротну, і хорошу.
Щоб велися у ній гроші,
Щоб родилися хлоп’ята,
А за ними і дівчата.
А чи знаєш, господарю.
Як ту хату закладати?
Треба людей розпитати.
Ми по зорях не гадаєм,
З діда-прадіда все знаєм,
І підкажемо тобі,
Щоб не знав ти зла й біди.
На гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів – це була так звана «квітка». Цей обряд, знову ж таки, активно підтримується майстрами, що зводять житло. Вивершення хати «квіткою» слугує своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а господині накривати стіл.
Закінчуючи будівництво, майстри обов’язково залишали непокритою частину поду(горище) над хоромами, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти усе зло. Закривали отвір через декілька днів. До року хату не білили всю, а залишали хоча б невелику «латку».
Немаловажливим був і обряд «входин», який обов’язково справлявся під час новосілля. Спочатку заходив господар з хлібиною, потім господиня з відром води. Батько молодих господарів з іконою благословляв на всі боки хату і дітей на щасливе життя в новій хаті. Після цього заходили родичі та сусіди і дарували клуночки з житом, хлібом, сіллю, новий посуд, ложки (старий посуд в новій хаті заборонявся). На входини господар обов’язково різав барана чи свиню, тож логічним продовженням було застілля. Молоді господарі частували гостей. Входини закінчувались співами й танцями. Слід зауважити, що в минулому на входини обов’язково спочатку співали обрядових пісень і тільки потім – звичайних. Неодмінно виконували обряди освячення хати, обкурення її ладаном,смирною.
Яка ж була символіка житла? Так, чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували про «справність» господинІ,наявність намальованих червоних квітів на хвіртці,воротах чи над вікнами промовляла про те,що в даній хаті є дівка на виданні чи парубок. Вікна й двері фарбували у червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Оберегами слугували над вікнами і дверима рушники а також нанизані на нитці часник та різні трави.
Молоді господарі поступово «обживали» нову хату, розбудовували подвір’я. Біля хати будували : шопу – для великої рогатої худоби; сарай для коней; кучу для свиней; курник для домашньої птиці;стодолу для зерна й снопів; кошницю для кукурудзи в початках. Плоти, в основному, городили з лози.
ХАТА
Ти стоїш, не багата й не пишна,
Виглядаючи з саду у луг.
Рясний цвіт обтрусили вишні
На солом’яний твій капелюх…
Ти була мені, наче мати,
Ти служила мені, як могла,—
Моя рідна батьківська хата
Не жаліла для нас тепла.
В. Симоненко
В цих словах Василя Симоненка відображається правда життя, яку зрозуміти можне лише тоді, коли знатимеш  і дбатимеш про все те своє і найрідніше…

 

 

Похорони в Крутеньках
З давніх-давен славилась Україна розмаїттям народних свят, звичаїв та обрядів. Наші діди і прадіди берегли їх, передавали з роду в рід, з покоління в покоління для того, щоб нащадки ніколи не забували своє коріння, свій родовід, історію свого народу. Та, на жаль, ми все більше переконуємось, що багато чого втрачено, загублено, забуто.
Нові вітри повіяли над Україною, повіяли вони і над Крутеньками. Через багато тисячоліть повертаються до нас забуті звичаї, обряди, бо в них – щедра, багата, дотепна душа народу.
Описувати весілля, хрестини інші обряди, звичаї нашого села – це добре, а от похорони… І все-таки я висвітлюю в своїй роботі обряд похорон в Крутеньках.
Колись давно, ще у XIX столітті, люди про смерть не забували ніколи. Вони постили кожної п’ятниці, щоб Бог повідомив відзнакою про гостини такої гості. Бо перед цим востаннє треба було посповідати і причаститися — востаннє очистити душу. Інакше все, що згрішиш словом, ділом чи помислом буде розходитися з Божим Законом, впаде на голову дітей, внуків, правнуків – аж до дванадцятого покоління, бо десь аж там є той корінь, що в’яже рід.
Наші предки вірили в Бога і готувалися до смерті. Дівчина, яка ткала рушники собі в придане чи на якусь іншу оказію мусила наткати 40 і на смерть.
Наткані рушники складали в скриню і чекали свого порядку. Надходить пора і кожна людина помирає. Люди говорять: „Дитина тільки народилась, а Бог їй вже роки порахував”. Смерть односельчанина – це була велика подія для села. Адже того, – хто був, сміявся, радів, сумував уже не буде ніколи.
Почувши, що задзвонили дзвони в церкві 3 рази, люди знали, що хтось помер, всі насторожувалися, кидали свої роботи, брали свічку і йшли до померлого, аби докласти і свого світла йому на новій дорозі, коли душа буде переселятися до Бога.
Перш, ніж спорядити померлого, рідні скликали трьох сусідів, щоб помити його. Сусіди запалювали свічку, обмивали теплою водою, витирали і вдягали в найновіший одяг. Обов’язково жінкам покривали голову хусткою, а чоловікам ставили головний убір у труну біля голови. Воду виносили із запаленою свічкою і виливали на сухе дерево, щоб вона не текла під ноги. Після цього на рушниках заносили покійного у велику хата і ставили на дві великі лави. Якщо це була матір, то дочка починала голосити:
Мамочко моя рідненька
Мамочко моя старенька
Зозуленько моя лугова
Нащо ти мене кинула?
Нема кому мені правди сказати
Нема на кого діточок лишити
Нема до кого прийти
Ні з ким поговорити.
Звідки ти до мене прилетиш
З якою сторіночки тебе виглядати
Сонечко моє ясне,
Находились твої ніжечки
Наробились твої рученьки
Надивились твої очечки
Пташко моя відлетная
Відлітаєш ти від мене моя мамочко
Не буду вже я тебе бачити,
Личко твоє біле
Чому ти не встанеш та не скажеш
словечка свого Правдивого.
Дуже важливо, що голосити можна тільки до заходу сонця, а після заходу – не можна, щоб душа не приходила і не мучила. Тіло покійника лежало в хаті два дні. За цей час постійно приходили знайомі, рідні із свічкою і васильком. Світили свічку біля покійника для того, щоб було багато світла для душі, щоб легше дорогу до Господа бачила, аби Господь швидше її впізнав. А щоб виголосити жаль від розлуки, голосили:
А ми будемо дзвонити
І хазяйку будити
Най виходить вона з хати
Та най йде нас всіх стрічати
Та не може того стати
Щоб так крепко лягла спати
Щоби дзвону не почула
І навіки вже уснула.
Що із нами вже не буде,
І не вийде межи люди
Куди ж вона ся зібрала
Ще дітей не звікувала
До ряду їх не поклала –
Сама лягла, тай заспала
А ми будем голосити
Тай хазяйку будити.
Після цього запалені свічки тулили до рук померлої і ставили загальний свічник відро з пшеницею. Самі ставали на коліна і молились до Господа, аби вольнії та невольнії гріхи померлій прощав, бо чим більше молитвів тепер таких буде, тим легше си робилось коло душі. І знову ніжне, жальне, аж завиваюче.
Чого на нас ти дивишся
На кого з нас тд гнівишся
Чом не кажеш нам ні слова
Чи слабенька, чи здорова.
Голосіння були різними і малися різновиди для різного віку, статі, родової відзнаки: за дівчиною, дитиною, хлопцем, дядьком, тіткою, мамою, татом. Наприклад, за татом голосили так:
Ой, таточку, мій ріднесенький
Ой, таточку, мій старесенький,
Нащо ж ви нас покидаєте
На кого ж ви нас залишаєте?
Чи будові сухому?
Чи батенькові чужому?
Чи холодній стіні?
Чи чужій чужині?
Звідки ж вас, таточку, виглядати,
Та звідки вас визирати
Ой встаньте, таточку
Та поробіть слідочки
А ми вранці будем вставати
І ваші слідочки, сльозами поливати
Ой, таточку, мій ріднесенький
На яких вас святках дожидать,
Коли для вас столи застилать?
Чи на різдвяних святах
Чи на великодніх святах
Чи на святу неділеньку?
На різдвяні свята сніг стежки позамітає
А на великодні – великі води позаливають
А на святу неділеньку бур’янами позаростають
А ми будем ті бур’яни рвати
А ми будем свого таточка в гості дожидати.
Та й садочки цвітуть і зозуленьки кують
А я вийду водиці брати
Та й буду соловейків питати
Ви, зозуленьки сивенькі,
Високо літаєте, багато світа видаєте
Чи не чули мого таточка ріднесенького
Чи не бачили мого таточка старесенького
А зозуленьки літають та кують
Та нам сиротам жалю завдать.
На третій день починалися похорони. Хоронили до обіду, щоб щастя з хати не забрав. На подвір’ї з’являлися процасія, священник і пєвчі. Виносили покійника з хати ногами вперед, щоб ще когось з собою не взяв. А потім усі рідні на якусь мить зачиняли за ним двері, залишались у хаті, аби за душею померлого не відійшли. Під ритуальний спів священника і пєвчих на подвір’ї починались прощатися
Ой, мамочко, дзвони дзвонять
І вас виряджають
Вже прийшов слуга Господній і благословляють
Вже не буде моя мамка ножками ходити
Хто ж мене буде моя мамко
Так як ви любити.
Вже прийшов слуга Господній
та й виносять з хати,
Вже зійшлася вся родина
Мамку виряджати.
Ой родинко наша рідна
Станьте всі в рядочок
Та й не пустіть мою мамку
У темний гробочок.
Все, відхід від оселі навіки. Виносять покійника у труні на спеціальних ношах. На воротах стелять налавник і подушку, переносять через це померлого і дають теє все за поману одному із рідних.
Якщо покійник молодий хлопець чи дівчини – то у весільному вбранні, труну несуть молоді парубки, їм теж в’яжуть на ліву руку ширінку з весільною квіткою.
Якщо померла літня людина, незалежно чоловік чи жінка, несуть чоловіки.
Та ось процасія наближається до церковних воріт. На розчинену браму стелять рушник і на нього ставлять калач зі свічкою.
Ой станьте, станьте, бо вже ворота
Велика впала на нас скорбота
Сюди мамка ходила в свята
Сюди несуть її, щоб си прощати.
Несуть ховати у вічну хату,
Нічо не може з собою взяти
Усе, що мала, усе лишила,
Лиш штири дошки собі купила.
У церкві служиться панахида, відтак – „Останнє цілування . При останньому цілуванні кожен вибачається перед душею, за недобре „сподіяне в її адресу, ще раз, – бо в церкві май приймлено, – є телефон до Бога (купол і хрест)”.
У церкві тіло хрестять – з церкви відходить воно у останню путь.
Існувало у нашому селі повір’я, поки похоронна процесія йде із церкви на цвинтар, то в цей час нічого не можна робити, бо не доробишся ніколи. А якщо зустріти по дорозі похорон і невідпровадити мерця – буде переслідувати і снитися.
Біля цвинтарної брами знову стелили рушник і роздавали все запоману. Найстрашніше було, коли опускали тіло в яму: була людина – і нема. Вивільняється з його тіла повністю душа. Але так тяжко розлучатися з тим, що було при тобі щодня, від першого твого кроку.
Встаньте, мамко, підойміться
На світ цей подивіться
Та у ямку не лягайте
А додому си вертайте
Бо там сонечко не гріє
Бо там вітер не повіє
Бо там дощик не намочи
І не підеш куди схочеш
Де ми будемо здибати
Звідки будемо вас чекати
Чи у полі на дорозі
Чи у церкві на порозі?
Зозуленька буде кувати
А ви мамко розгнивати
Святе сонечко пригріє
Ваше тіло почорніє.
Опісля всіх обрядів священик „запечатував” гріб і всі кидали в яму по грудочці землі. Ще на деякий час всі затримувалися на кладовищі слухаючи проповідь батюшки. Після цього рідні померлого запрошували всіх на поминальний обід.
У другій половині ХХ століття релігійні переконання переслідувалися радянською владою. Священика, дяка і пєвчих у похоронній процесії замінили партійний керівник і духова музика, яка грала похоронний марш.
Та після розпаду «єдіного і могучєго» СРСР народ знову вільно «дихнув» повернувшись до Бога. До звичаїв дідів-прадідів, і закинув геть комуністичні обряди.
На сьогоднішній день в обряді похорону майже нічого не змінилися, тільки більш по-багацькому хоронять, живуть люди заможніше.
В селі існувало і існує багато різних повір’їв, прикмет пов’язаних з похоронами:
•    якщо несуть покійника, зустрічні люди повинні зупинитись і зняти шапки.
•    Не можна свистати, кричати, хрюкати.
•    Як мертвець на лаві – застеляти дзеркало рушниками, „щоб смерть іншим в очі не дивилась”.
•    На двері перекинути рушник, „припинити смерті дорогу, аби ще когось за мерцем не забрала”.
•    Якщо не пом’янеш душу на третій день по відході – буде ночами під вікнами скиглити.
•    Якщо на дев’ятий день розсердиться – то буде в хазяйстві падіж.
•    На сороковий день слід у церкві відчитувати панахиду.
•    На цвинтарі розташовують гробки головою до заходу, аби мрець дивився очима на схід.
•    До сорока днів на цвинтарі постійно має бути (на грудях померлого) чаша з водою, щоб душа не приходила додому.
•    На гробі постійно має процвітати барвінок.

 

 

 

І народилась дитина

Відродження України неможливе без пробудження  національної свідомості  українського народу, насамперед молоді. Чому система виховання та освіти мусить бути саме національною? А тому, що  дитина повинна знаходитись під постійним виховуючим впливом матеріальної і духовної культури свого народу. Це потрібно, найперше,  для повноцінного розвитку природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, виявлення етно-психологічних здібностей. Юні громадяни незалежної України повинні з раннього віку вивчати кожну сторінку історії свого народу, повертати до життя  народні обряди, свята, традиції, аби не заростала   традиційна стежка чужорідним чортополохом знань, аби міцним був місток  від минулого до майбутнього. Вони повинні, мов сонячні промінчики збирати росянисті перли народних знань,  щоби бути гідними продовжувачами славного козацького роду. Багато років назад в селі Торбуряни ( Крутеньки ) був обряд народження дитини. Він зберігся і до сьогоднішніх днів частково. Ще до народження дитини, для матерів, які під серцем носили немовлят  були такі строгі правила:

1) не можна  з хати давати вогню, бо дитина напасною буде рости;

2) вагітній жінці не можна йти за куму, бо помре або ця, або та, що народиться, дитина;

3) вагітній жінці на можна переступати через крайку, шнур, колючі дроти, щоб в її народженій  дитині пуповина не обвивалася навколо шиї і не задушила немовля;

4)не можна нічого красти, хоч би як хотілося  бо буде дитина із знаками, родимками;

5) « не задивляйся, жінко, на неприємне», –  на звірину, жабу – ропуху і так далі.

6) радили старі бабусі молодим жінкам двох колосків, котрі вкупі виросли, не рвати, і двох яблук не брати, і двох сливок, що зрослися, не їсти бо  народяться близнята;

7) яйце і капусту не сміли сховати в пазуху, бо без волосся на голові народяться син чи дочка;

8)носа не затикати, коли чути сморід, бо дитині з рота тхнутиме;

9) « не проси і не благай у лихої людини нічого, бо вона зі злості зарубає сокиру в поріг слідом за тобою при виході, а дитина буде з розтятою губою»

У нашому селі породіллі дуже боялись поганих очей і  щоб їх не урекли злі очі, вони одягалися в чоловічу сорочку, у полу зав’язували часник і пушку солі.                                                                          І народилася дитина … Це було надзвичайною подією. Моша – це бабка, яка приймала роди, лишала на хвіртці знак: рушник, значить родився хлопчик, а шириньку – дівчинка.
Новонароджене дитя клали на припічок і стукали злегка  його головою об притулу, аби таке тверде було, як притула. Баба – повитуха купала дитину у кориті – теплій воді забороняла воду цю на ніч з хати виносити аби спання не винести. В цій купелі баба клала подарунок від батька – гроші, а від мами – мед. А воду на перше купання приносив тато чи хтось інший з чоловічого роду не з криниці або з найблищого проточного рівчака – оберега, щоб доля була розв’язаною, адже криниця має чотири сторони і долю мов окільцьовують: може битись цілий вік, як пташка в клітці.                      Вода грілася в горщику, в якому варили мамалигу – щоб поле йому файно родило,  а виливали в корито, де робився заміс на хліб – щоб була багата.

Дитину після купання загортали у мамин весільний рушник, яким її на весіллі, як хусткою тепер, покривали, означає цей обряд таке, щоб мамка дочекалася свою дитину  благословити на подружнє життя. Воду після купання, якщо це день, тато виливав на чотири дороги, щоб щастя зазирало з кожної сторони.
Рубали хлопчикові пупа до сокири, а зав’язували не ниткою,а конопляним повісмом. Мати не мала право  відтяти пупа рідній дитині, бо ж  і дитину відітне від себе, загубиться син чи дочка в світах, забуде батька, матір, рідні пороги, звичаї. Пісні і край свій забуде, де вперше сонце ясне побачила. Поки дитина не хрещена, в сорочечки її не одягали, а мотали в пеленки з татових чи маминих сорочок. Першу сорочку шили з крижми – полотна, яке намотували хрещені батьки до свічки, з якою йшли хрестити народженика. Заповивали у мамину зимову  хустку, складену в четверо, щоб мамин дух біля дитини стояв. Замість подушки в колиску складали мамину горбатку, що служило оберегом. Колиска була плетена з лози і підчеплена до сволока.

В Торбурянах говорили старі бабки, що діти, які народились в неділю – мають велике щастя, в понеділок, вівторок, середу – так собі, середньою доля буде, а в п’ятницю – недобре. Найщасливіші вранці на світ приходять, звичайні – опівдні,  А нещасливі – ввечері. А ще бабусі радили пеленки на сонці не сушити, бо « сонця » дитину візьмуться – живіт болітиме.

Мама до шести неділь, поки не увела маля в церкву, молитву не прийняла, не мала права не до криниці йти, ні переходити дорогу, ні переходити межу. Поки дитина не хрещена, у хату не мали права зайти чужі, а якщо треба було терміново то несли « одкупну », аби те,  що дитині не охрещеній  перед очима ходить, за ними не пішло. Так само з нехрещеною дитиною не можна було кудись з’являтись: « з нехрещеним ходити – нечистого розносити, бо він душу нехрещену пильно стереже». Як мама  виходила з хати, коло нехрещеника клала ніж, « щоб ніщо зле до нього не приступало, бо і задушити могло», та віник, щоб, одігнати нечисту силу. Отож якнайшвидше старалися дитину охрестити. Спочатку хрещеними батьками у нас були лише весільні батьки. Потім почали добирати кумів, ще трьох, « щоб було чотири – як світ має чотири сторони». В даний час кумів беруть дуже багато.

А щоб взяти за кумів, потрібні калачі. І давали хрещеним батькам наші бабусі – прабабусі. Щоб краще приготувати, бралися сіяти муку стоячи.
Кухарка пече калачі, родина допомагає  готувати різні страви: борщ, галушки, баба, студенець, печеня.
Куми йшли прямо до церкви. У руках вони несли крижму – кусок полотна перев’язаного червоною стрічкою, якщо це дівчинка, синьою якщо хлопчик. У полотно замотана свічка, з під крижми   виглядав зелений васильок, щоб в дитини було гарне квітуче життя.          Куми знали, що хрестити дитину –  це вводити її в Христову вір, присвячуючи її душу Богові. А хрест має чотири кінці. В куми брали найчесніших, найсправедливіших, найдобріших, щоб дитина була чесною, доброю справедливою, бо  все від  хрещення батьків переходить до неї.
В церкві проходив обряд похрестин. Після хрещення та бабка, що приймала роди, виносила дитину із церкви і несла її додому. На воротях вона переходила савок з розжареним вугіллям – дуба ( на хлопця ) чи з берези ( на дівчинку ),щоб дитина не боялася ні блискавиць, ні грому, щоб ніхто їй зла не міг заподіяти. Моша заносила дитину до хати прикладала до немовляти крижми,  запалювала свічки  і віддавала дитину мамі. Мама повинна була  піднести дитину з крижмами до сволока і за три рази затулити до стелі свічки. Після цього хрещена матка розповивала фіненятко і клала на кожух, щоб було кучерявим.
Після цього розглядали бабина чи дідове життя: чи не розгнівив кого зопалу, чи прощає все і всім.  Очищений перед людьми і Богом, брав дід немовля на руки,  тричі дув йому на чоло і передавав з рук в руки хрещеним батькам, цим самим обдаровуючи онука. Моша забирає з онука дідового дарунки і промовляє такі слова:
« Спасибі вам за дари
Такі файні як і ви,
Які мали – такі дали,
Такі  і нам сподобали».
Після хрестин хрещені батьки несли перед Богом більшу відповідальність, ніж, рідні батьки. А як дитина залишилась сиротою, то опікунами були хрещені батьки.
Після похрестин знову починалися будні.  Мов ясочка, схилившись над лозною колискою молода мати, обережно колихає свого первістка і наспівує: « Ой  люлі, люлі, засинай синуля, заплющ оченята – давно пора спати». Ногою колисала колиску, а руки вправно випрядали з кужілочки ниточку ще й  лагідно виспівувала колискові пісні. Дитина ще не розуміла маминих слів, але як весняна земля ловить рясний дощ , так і вона ловить лагідність з маминого голосу і стає лагідною. Через маленьку колисаночку мовби пробігає  ціле життя, щоб звернутися знову до колиски.                    Мама народжує тіло дитини, мама народжує й душу – кажуть наші прабабусі. Тому колись у родинах був своєрідний культ матері. Без маминого благословення не орали землю, не засівали поле, не входили в нову оселю, не вирушали в дорогу. Дитина, проснувшись, вмивала личко і цілувала матінці руку перед тим, як звернутися до Господа  з Отченашем.
Коли дитину відлучали від грудей, то спроваджували на свій хліб. Робили це, коли місяць був повний, щоб доля була повною. На поріг коли хліб – сіль. Дитина ручкою, при маминій допомозі, ламає хліб, в сіль мочає, кусає. «Через поріг, через поріг, у світ з благословенням Божим, з покровом Матері Божої» – говорила мати, передаючи дитину через поріг батькові.
Наші прабабусі переконані, що обряд народження дитини в Торбурянах залишиться в пам’ять молодого покоління.

Творча група під керівництвом

Обершт О.В.- педагога-організатора та Гасюка П.П. – вчителя історії

 

 

 

Лиш в ружі та калині

 

 

 

Воротар, воротар воротарчику

 

Втвори втвори воріточка

 

Ах то ж там/2

 

А що же нам/2

 

А що же нам/2

 

За дар везе/2

 

Яроє, яроє горняточко.

 

Найкраще, найкраще дівчаточко.

 

Ці веснянки – гаївки дуже стародавні, але з їх змісту можна догадуватись, що вони віддзеркалюють далеку давнину.

 

Після вечірні, веснянки-гаївки і дзвони припинялися до наступного дня. Після вечірні парубки і підлітки починали проводити великодні ігри. Музики, танці, різні вистави на перший день Великодня – не відбувалися. Дуже цікаво в нашому селі проходив другий день Великодня. За стародавнім звичаєм його називали «Обливальний понеділок»

 

Петро Іванович Бабин про «Обливальний понеділок».

 

Найбільш яскравий момент святочного обходу – це ходження з хати до хати з свяченою водою, васильком, квітами. До схід сонця, дівчина з певною думкою про свого хлопця, йде по воду до криниці. Що саме вона думала і пошепки говорила зараз трудно сказати. Потім збиралася юрба хлопців і ходили до дівчат вливати і поздоровляти з Пасхою. Дівчата пригощали хлопців галунками, солодощами, а хлопці запрошували дівчат на толоку на танець. Вливали дівчат строго до обіду, а після обіду грали музики і на толоку збігалися молодь, старі, діти. Починався танцювальний вечір сільським народним данцем «Гори-мари», в цей танець ставали всі; молоді, парубки, дівки, старі, діти. І так веселилися до заходу сонця.