Історія Клішківці

Клішківці – одне з найбільших і найдавніших сіл на Буковині

Знаходиться на віддалі 35 км на північний схід від Чернівців і 25 км на південний захід від Хотина. До Дністра – 17 км, до Прута – 25 км. Найближча залізнична станція – Новоселиця. До неї 22 км.

Село розкинулося на семи горбах. Найвищий – Лишиця. Саме звідти бере свій початок безіменна річечка, яку в народі назвали Клішківчанкою.

 

 

Країна	Україна
Область	Чернівецька
Район	Хотинський
Утворене	10 лютого 1434 р.
Населення:	6308
Площа	1802 га.
Телефонний код	31, 32
Поштові індекси	60014
Адреса сільської ради	Вул..Головна 66
Сільський голова	Ченківський Василь Матвійович

НАЗВА СЕЛА

Чому село називається Клішківці – невідомо і навіть близьких припущень для цього немає.

Саме вірогідне припущення це те, що назва села пішла від імені однієї людини. У нашому випадку це Клішко, син якого вже звався Клішків, а коли родина збільшилась, їх стали називати клішківчанами. А село Клішківці.

До речі, один із членів Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії у 1970 роках звався Зенон Клішко. Він навіть приїжджав у Москву в той час у складі польської партійної делегації.

 

ІСТОРИЧНА ХРОНІКА СЕЛА

16 березня 1490 р. внуки Грози продали село молдавському господареві Штефану Великому за 250 татарських золотих.

У 1526 р. Клішківці були здані туркам.

1580 р. дружина пана Галії (зайняв найвищий цивільний чин у повіті) після смерті чоловіка передала село Ватопедському монастиреві, що знаходився на Афан-горі, а сама постриглася в монашки.

1621 рік. Під стінами Хотинської фортеці розгорнулася велика битва між турецькими і польським військом під командуванням Ходкевича в союзі із запорозькими козаками під командуванням гетьмана Сагайдачного. Козаки та польське військо, які перейшли Дністер у Перебиківцях, пересувалися до Хотина через наше село. Все населення, прихопивши з собою, що тільки можна було взяти, втекло в ліс, а домівки були пограбовані і спалені. Не жаліли християни турецького майна та турків-бусурменів, а ці «турки» були якраз наші прадіди.

«За десять миль навкруг польського війська не залишалося жодної курки, не говорячи вже про більш значні тварини» – пише у своїй книзі «Людолови» Зінаїда Тулиб, ст.534.

Повертаючись з Хотина, поляки та козаки похоронили вбитих під Хотином своїх воїнів у братській могилі на Зарожанській горі, біля Клішківців.

ХVІІІ століття відзначилося безперервними війнами між росіянами і турками. Бої відбувалися на території між Прутом і Дністром. І як наслідок кожної війни, страждало найбільш населення наших сіл, бо росіяни завжди переходили Дністер біля Перебиківців, там він мілкий і широкий, а перейшовши на правий берег Дністра, зразу починали грабувати бусурменів, а ці «бусурмени» були наші прадіди, які , захопивши з собою, що тільки можна, втікали в ліс, рятуючись, а коли поверталися, то заставали все спалине, зруйноване, пограбоване.

У 1711 році Петро І здійснив Прутський похід.

22.07.1739 – турецьке військо розбите під Санківцями.

22.11.1739 – розгром турецьких військ під Ставчанами.

У липні 1769 року турецьку армію розбито під селом Довжок Новоселиць кого району.

02.06.1769 – розбито турецьку армію під Данківцями.

1784 –російсько-австрійські війська робили турецьку армію під Ларгою Кельменецького району.

1788 – російсько-австрійські війська розбили турецьку армію під Ширівцями Хотинського району.

1772 – у селі побудовано першу церкву. Вона була дерев’яна, вкрита Гонтою перший піп був Сімеон Лужицький.

Про життя нашого краю в останній період турецького панування описує А. Афанасьєв-Чужбинський у своїй книзі «Поїздка в Південну Росію» – «Нариси Дністра», яка вийшла в Санкт-Петербурзі в 1863 році.

Власне наша Буковина, або краще сказати, весь Хотинський повіт складав Райю, володіння Хотинського паші, за що мешканців цього краю називали «райанами».

Безперечно, тут вже не залишилося і слідів турецького панування, але місцями ще збереглися фонтани, побудовані турками. Не залишилося відомостей про тодішнє життя, так як немає писемних пам’яток. Із записаних розповідей старожилів можна зробити висновок, що селянам тоді жилося добре, що їх не переслідували і не обмежували в їх правах, за винятком однієї обставини: ні хорошої дружини, ні хорошої дочки ніяк не можна було втримати вдома. Турки їх обов’язково переманювалт на своїх мага маток. Тут жили власне поміщики, які платили певну суму грошей і жили патріархально.

Внаслідок російсько-турецької війни – 1812 рр. і перемог російської армії, Бессарабія, а разом з нею Хотинщина і наші Клішківці, по Бухарестському миру 16.05.1812 року відійшли до Росії.

«Таким чином, – пише автор «Бессарабії» Батюшков у 1892 році, – край, який був раніше російським, а потім перейшов до Валахії і Молдавії і загарбаний у них турками, нарешті знов перейшов до Росії. І хоч мало зберіг туземного російського населення, але внаслідок багатьох воїн із-за нього щедрий политий кров’ю кращих синів Росії і таким чином підготовлений до російського громадянства і російського просвітительства».

За останні сорок років населення Клішківці збільшилося майже в чотири рази, за рахунок втікачів з Польщі та Росії. Там була панщина, а в Бессарабії турки. У них не було кріпацтва, люди жили вільно. Турки бачили прибулих, але не заперечували, щоб вони поселялися, землі було багато, всім вистачало.

Багато прибулих були з дружинами, дітьми, а більшість – одинокі. Наб’є пана або майже прикінчить і подався через Дністер, у Терцію, там воля. Тут вони одружувалися,  брали прізвища дружин, своїх прізвищ не виказували, боячись переслідувань.

З прибуттям нової влади в селі почалися турботи, бродіння, невпевненість у завтрашньому дні. Але не на довго.

Однієї неділі піп оголосив у церкві, що нова влада звільняє від поборів у користь держави та від набору в армію все населення Бессарабії на 50 років. Відносини з орендаторами монастирських земель залишаються у такому стані, як і були раніше. Усі селяни дихнули з полегшенням.

Біду пронесло.

У 1812 році у Клішківцях проживало чотири сім’ї турків. Дві сім’ї відали справами продовольчого складу «магазією», а дві інші прибули в село, щоб розбагатіти, а потім повернутися у свої краї. Всі чотири сім’ї жили багато. Їх дружини завжди вишивали і являлися провідницями різних вишивок: рушників, фесків, кацавейок (кожух, вишитий бісером). З місцевим народом турки жили у злагоді. Мали по декілька наймитів. У селі до недавнього часу був вислів «Живе як турок», що означало – названа людина живе добре, заможно.

1813 рік. На південь від Клішківці , за три кілометри від села знаходилося село Галич. Воно належало разом з Клішківцями, Поляною та Малинештами (тепер Малинівка Новоселицького району) Ватопедському монастиреві.

Про село Галич згадується в грамоті молдавського господаря від 1652 року. Село як село, як багато сіл того часу. У 1813 році в Галичі раптово виникла епідемія чуми. Окремі випадки чуми були і в Клішківцях, про що пише церковний літопис (ст.130-134). Врятувалися від епідемії тільки ті, хто з якихось причин не знаходився в цей час в селі, або при виникненні чуми зразу втік з села.

Зачумлені господарства спалювали, слідкуючи, щоб жодної речі не залишилося не спаленої. Дійшло під кінець до того, що селяни спалили у Галичі все, що тільки могло згоріти. Ті, хто вцілів, перейшли у Клішківці.

«Зачумлених» Клішківчани не захотіли приймати у свою общину і орендатори-греки виділили для них площу на півдні села.

Село простягалося від теперішньої асфальтованої дороги (вул.. Головна) на північ до  Лишиці і Магазії, північною частиною прилягали до лісу, який підходив аж до села.

Свідченням такого положення є старе єврейське кладовище, яке й зараз є біля центральної дороги. Євреї вже давно з’явилися у наших селах і для їх поховань було виділено кладовище в Клішківцях, на якому хоронили євреїв з навколишніх сіл.

Відомо, що єврейська релігія, яка забороняє робити поховання в населених пунктах, а тільки за містом чи селом. Отже, єврейське кладовище було за селом, а коли прийшли галичани й оселилися  на півдні села, воно опинилося всередині села. Це не відповідало єврейському законові і греки виділили землю для Єврейського кладовища на діброві, де воно дійсне і до цього часу.

Новозбудована частина села стала називатися Галичанкою, а за багатьма прибулими збереглося прізвище Галичанський (прибулий з Галича).

Між прибулими і мешканцями старого села зразу виникла ворожнеча, бо галичани зайняли найзручнішу для клішківчан землю – рівну, родючу.

Ця ворожнеча переходила у відкриті бійки двох общин одного села, які тривали більше одного століття і затихли тільки тоді, коли населення фактично змішалося внаслідок одруження й інших причин.

Частина села, яка прилягає до гори Лишиці, звалася з давніх часів і тепер зветься Підлишицею.

Північно-східна частина села, яка межує із Зарожанами, з давніх часів зветься Циганкою так як там, біля ставка,  у своїх наметах поселялися цигани під час свого кочування з однієї місцевості в іншу.. приїдуть підводами, розкладуть намети, всередині яких знаходилися підводи з усіма циганськими пожитками. Чоловіки розкладали перед наметом вогнище, виймали з воза ні ковальні, клепці, молоти, і дзвін ніковалень сповіщав селян, що прибули ковалі.

Туди поспішали люди: кому сапку треба зробити, кому серпа, кому сокиру… Працьовиті руки селян-циган вмить все робили, а за роботу брали тільки гроші. Чоловіки заробляли гроші, а їжа – це жіноча справа. Тільки розкладуть намети, а жінки, взявши в руки заяложені карти, вже подалися селом: кому погадають, у кого дещо вижебрають, а у кого вкрадуть, що не надійно лежало. Повертаються на місце стоянок навантажені-перенавантажені, як бджоли: мука кукурудзяна на мамалигу, молоко в глечиках, сир, сметана, масло та інше. Усе приносять і відразу ж починають готувати їжу. З жінками у село також ідуть і дівчата, щоб перейняти «ремесло» матерів, а хлопчаки працюють з батьками. Вимазані у вугілля, ніколи не вмиті, кують залізо, б’ють клевцями та величезними молотами, аж луна йде лісом, який простягався за ставком. Бідно та важко жилося циганам, проте весело та вільно.

1818 рік. Проведено перший перепис населення за весь період існування краю («Століття приєднання Бессарабії до Росії», ст.41)

1820 рік. В архіві є список села: дворів 299, населення 1522 осіб, з низ чоловіків – 797, жінок – 725. єдине начальство села – це староста Сафроній Попов та піп Іоан Лужицький. Ні греків, ні представників старої влади, ні представників нової.

У списку є розділи: духовні, дворяни, прихожани, службовці, пусті.не було в селі пана. Ніколи клішківчани не були кріпаками у прямому розумінні цього слова. Раніше вони належали бояринові Голія, але не як кріпаки, а відробляли панові певні дні, в залежності від кількості землі, взятої у пана для обробітку, щоб мати продукти для своїх потреб. Одяг готували собі самі.

Цей порядок зберігся і після переходу села у власність монастиреві. Наприклад: за дві фалчі (3 га ) землі, взятої в орендаторів, потрібно було відпрацювати 18 робочих днів. По 6 робочих днів за 1 га на рік.

У кінці робочого дня селянин отримував від ватаги (панського наймита) спеціально виготовлену з якогось грецького дерева малесеньку лопатку, на зразок цієї, що тепер їдять морозиво.

Відробивши необхідну кількість днів, отримавши свої «дерев’яшки», селянин був вільний, міг робити, що бажає, ніхто до нього нічого не мав.

Час від часу ватага перевіряв дерев’яшки, перелічував їх, а восени забирав, щоб на наступну весну видавати знов.

Зі списку села видно, що чоловіків було більше, ніж жінок. Пояснюється це тим, що втікачі з Польщі та з Росії були в більшості чоловіки.

Внаслідок такого положення попит на дівчат був великий, бо ж нежонаті прагнули мати сім’ю. Тільки придбати собі дружину у Клішківцях було не так і легко. Люди знали, що серед прибулих були й злочинці, які у себе вдома щось накоїли погане і втекли від правосуддя в Бессарабію. Тому треба було людину, яка ставала клішківчанином, перевірити часом. Про її порядність могли підтвердити тільки корінні мешканці села. В архіві 1824 року випадково збереглося  таке свідчення.

Свідчення:

Хотинська цінута. Села Клішківці корінні мешканці даємо це свідчення цього ж села приходському священику Іоану Лужицькому про те, що селянин Івана Петровича Буражинського син Іван, православного віросповідання з малолітства проживав у нас і поводив себе чесно, благородно, а тому і ми засвідчуємо за нього по чистій нашій совісті і справедливості, що не має ніяких перешкод для його одруження.

У чому і підписалися. За незнанням грамоти знаком хреста.

Генварь, 17 дня 1824 року.

Х  Василь Горобець, Х  Іван Кравець.

Ще до 1820 року і пізніше населення села широко використовувало найману робочу силу, з чого видно, що люди жили не бідно. Бо ж не стане селянин наймати наймита, якщо самому немає що робити.

Згідно списку населення за цей рік у селі працювало 32 наймити (так вони записані в книзі). Це постійні приписані у хазяїна робітники. Прізвищ у них немає. Тільки імена. Згодом вони візьмуть прізвища дружин.

Крім наймитів у селі було 18 комірників. Це тих, що не мали власного будинку – «квартиранти», не мали землі, а мали сім’ї. Вони не вважалися як двір, а входили до того двору, у кого наймали квартиру (комору). Усі комірники і члени їх сімей теж наймитували, бо ж треба було з чогось жити. Взагалі, на кожних 5 дворів припадав один наймит.

Найпопулярніші імена того часу – Ганна та Марія. Майже в кожній шостій хаті: 148 Марій та 96 Ганн на 725 жінок.

1823 рік

         У село прибув новий орендатор монастирських земель Михалатій Теутул. У списках написано «дворянин» з дружиною, трьома дітьми та п’ятьма наймитами. Життя пішло як і раніше з орендаторами греками.

 

14 липня 1868 року

         Опубліковано положення про бессарабських селян, згідно якого вони, вільні хлібороби, отримали наділи землі зі складу вотчин, на яких проживали.

Клішківчани по цьому закону отримували наділи з монастирської землі по 3,5 га на двір.

1874 рік

         Відбувся перший рекрутський набір юнаків у російську армію.

1870 рік

         Орендатор – грек Пекар виїхав на свою батьківщину у Грецію. Покидаючи село, він подарував приміщення своєї контори для школи (старе приміщення восьмирічної школи, тепер школи імені Л. Каденюка). 8 вересня 1870 року в селі відкрито першу школу. Називалася вона – двокласне училище. Перша вчителька в селі була Олександра Багницька.

1880 рік

         У селі відкрита пошта. Працював начальник пошти і один листоноша.

1880-1881 рр.

         У Клішківцях побудовано нову камінну церкву. Підрядчик Шостаковський. На побудову витрачено 17628, 90 крб., з них пожертвування селян-прихожан – 3982,43 крб., асигнування з доходів маєтків закордонних монастирів у Бессарабії 13646,47 крб. На побудову сторожки і кам’яної огорожі витрачено 4 тисячі карбованців: з пожертвувань прихожан.

1883 рік

         У Клішківцях відкрито земську дільничну лікарню з прийомним покоєм на три ліжка. Вона розташувалася у маленькому будиночку, який раніше належав грекам – орендаторам і знаходився через дорогу від бувшої контори греків, старого приміщення школи.

У лікарні працювали: лікар, фельдшер, і медсестра-акушерка. Лікування проводилося безкоштовно. Після огляду хворому тут-таки в лікарні видавалися ліки теж безкоштовно.

Незважаючи на безкоштовність лікування, населення мало зверталося по допомогу лікаря, надаючи перевагу послугам  всяких знахарів та шептух.

1897 рік

         У січні на урочищі Діброва було відкрито земське ремісниче училище з трьома відділами: ковалів, бондарів, колісників. Розраховане на 25 учнів. Існувало училище за рахунок земства. Для училища було побудовано 4 кам’яні будинки: один головний корпус для навчання, та три будинки – квартири для вчителів і інтернат, де проживали всі 25  учнів. Навчання, одяг і їжа були безплатні, навіть учні з Клішківців жили в інтернаті. Училище випустило багато хороших ремісників. Під час першої світової війни училище було розбите снарядами і перестало існувати.

1906 рік

         Відкрито церковно-приходську школу. 1907 рік. Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. клішківчани 11квітня 1907 року самочинно вийшли на урочище в Галич в кількості 400 чоловік, захопили монастирську землю 200 десятин і почали орати. Прибувші драгуни вигнали селян, а керівників виступу – Галичанського Микиту, Побережника Якова забрали в Хотин в тюрму.

1912 рік

         З першого січня 1912 року в селі почала працювати Солонківська церковно-приходська школа зі строком навчання 3 роки. Приміщення було побудовано за рахунок доходів закордонних монастирів та земства.

1914 рік

         З першого серпня почалася Перша світова війна. Незабаром все чоловіче населення було мобілізоване в армію. Залишилися тільки жінки, старі чоловіки та діти. Село стало прифронтовим. Сюди прибуло військо, яке розташувалося по квартирах. У гарних клішківських садах розташувалася кіннота. Не маючи що їсти, коні обгризали кору дерев. Сади висихали. На протязі чотирьох років війська обох армій – російської та австрійської –  наступали або відступали то в одну, то в іншу сторону, знищуючи все на своїй дорозі, а під кінець все залишилося на своїх позиціях.

1917 рік

         Про революційні події в Петрограді люди дізналися дуже швидко. Війська восьмої російської армії проводили на Галичанській долині щоденно мітинги. Незабаром і клішківчани почали приєднуватися до них. Революційний настрій серед селян був високий. Клішківчани приймали найактивнішу участь у своїх подіях.. був організований перший волосний революційний комітет, на чолі з Томіним Дементієм активно працювали над організацією і проведенням четвертого і п’ятого селянських з’їздів.

1918 рік

         У листопаді наш край зайняли війська королівської Румунії. У Клішківцях  розквартирувався один батальйон солдатів, пост і секція жандармів. Почалася підготовка до повстання проти окупантів. У село прибув Йосип Іванович Мардар’єв. Проведено нараду з активом села, обрано керівників загону повстанців, розподілено обов’язки. Загальне керівництво покладено на Палагнюка Семена Васильовича. Сигнал початку повстання – три гарматних постріли.

1919 рік

         У ніч на 23 січня, більш як 400 клішківчан піднялися на боротьбу з окупантами. Внаслідок запеклих боїв 14 чоловік жандармів було знешкоджено, а чотири роти піхотинців вигнані з села. Перслідувати їх не стали. «Хай вони собі втікають з Богом у свою Румунію», – говорили повстанці. За чотири роки війни вони стільки набачилися крові, що вважали: досить проливати її ще. Але помилилися.

На четвертий день румунські війська, отримавши у підкріплення ще чотири роти з міста Дорохой, повернулися назад. Клішківчани їх зустріли на краю села. Жорстокі бої точилися протягом тижня, а відчувши гостру нестачу патронів, повстанці відступили на північ села на з’єднання з Червоною армією. Захищаючи рідне село 31 селянин загинув від рук поневолювачів.

 

Півстоліття в сім’ї єдиній

1940-1990

         28 червня  – одна з найважливіших дат у літописі північної Буковини, у тому числі наших славних Клішківців.

28 червня 1940 року Червона армія форсувала Дністер і розбрелася містами і селами нашого краю. Її зустрічали з хлібом-сіллю, зі сльозами радощів, тому що Радянська держава не залишить наш край на поталу окупантам – всі були впевнені, сумніву ні в кого не було, але коли саме прийде звільнення, ніхто не знав. Народ чекав, народ знемагав.

На протязі двох десятиліть неодноразово розносилися чутки, що Радянський Союз наказав окупантам звільнити край від своєї присутності. Люди раділи, переказували новини один одному, але час проходив – окупація залишалася. І так 22 роки.

28 червня 1940 року вранці знову рознеслася чутка, що окупантам наказано забиратися на свою територію. Одні повірили, навіть на поле пішли працювати, а інші – ні. Думали – чергова бесіда, яка не справдиться, але коли побачили дорогою Галичанки Вірсту Антона Софроновича, який, скинувши свій піджак, розмахував ним у повітрі і гукав щосили, зразу повеселішали. «Люди добрі! – кричав Антон. – Заховуйте коней, майно, заховуйте все, що можна заховати, бо окупанти втікають з нашої території, але ще можуть вас пограбувати. Бережіться, люди, бережіться! Скоро прийдуть наші. У першу чергу окупантам потрібно коней і підвід, щоб вивезти награбоване у свій край. Ховайте все, товариші!»

Люди почули таке дороге слово  «товариш» – кругом все зарухалося. Дорогою до лісу заторохтіли підводи. Навздогін їм роздавалися постріли жандармів, але на них не звертали уваги. Пригнані до установ підводи, при першій нагоді розбігалися. Як грім з ясного неба вразив окупантів радянський ультиматум про звільнення незаконно загарбаної північної Буковини. Люди залишили роботу. Усі поспішали на центральну дорогу, тепер вулиця Головна, зустрічати визволителів. У небі почувся гуркіт мотору, то був радянський літак. Усі підняли руки вгору в знак вітання літака. Раптом полетіли на землю, немов весняні ластівки, невеликі червонуваті листки із зверненням радянського командування до народу. Незабаром майже кожен селянин тримав у руках листівку – «До населення Бессарабії і Північної Буковини. Настав бажаний час вашого визволення з ярма румунських панів, поміщиків, капіталістів. Багато горя і бідувань ви, наші брати, зазнали за роки воєнної окупації Вашого краю. Вас безжалісно грабували, відбирали Ваші землі, які були политі потом Ваших батьків, матерів і братів. Вас душили величезними податками, поміщицькими налогами, 14-16 годинним робочим днем.

Вас по-насильницькому намагалися румунізувати… Населення закликається берегти народне добро, фабрики, заводи від руйнувань та пограбування».

Листівки переходили з рук в руки, читалися-перечитувалися. На центральній дорозі в декількох місцях гуртувалися люди, щоб хлібом-сіллю зустрічати Червону армію.

Першими з’явилися радянські танки. Вони їхали дорогою з Чернівців з відкритими люками. Погруддя радянських танкістів закидані квітами. Ось хвилююча хвилина, коли Буревський Микола Ілліч піднімається на броню танка з хлібом-сіллю, щоб вручити його капітану-танкісту. Ось міцний поцілунок визволителя і визволеного.

Щоб увічнити цю незабутню, пізніше клішківчани назвуть вулицю, проти якої відбувалася ця подія, вулиця 28 червня.

За танками прослідувала кавалерія. З обох сторін стіною стояли люди. Без кінця приносили квіти, встеляли дорогу радянським бійцям. «Ура!» – котилося хвилею на Хотин.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР затвердила Закон про приєднання нашого краю до СРСР.

З перших днів було організовано сільську раду. Першим головою сільської ради був Рашківський Тимофій Іванович – житель Хотина. Під керівництвом сільської ради в селі був створений земельний комітет. Очолював його Вірста Омелян Кузьмич. Були взяті на облік усі землі, залишені людьми. Вони були передані в користування найбіднішого селянства.

У серпні з України прибула група вчителів, тому що всі бувші вчителі виїхали в Румунію разом з окупантами.

З першого вересня в селі почали працювати три школи. Одна семирічна і дві початкові. Тоді ж на  Солонцях почала працювати вечірня школа.

На початку вересня був організований комсомольський осередок. Секретарем був Кушнір Василь Ісайович. Перші комсомольці села: Григора Архип Кіндратович, Дьордійчук Кость Семенович, Картацький Василь Сергійович, Шовган Іван Варфоломійович.

На початку січня 1941 року відбулися вибори депутата до Верховної Ради СРСР. Уперше в історії краю на виборах до скриньки пішли чоловіки і жінки, бо раніше голосували лише чоловіки, а тепер усі, хто досяг 18-ти річного віку.

У лютому 1941 року було створено ініціативну групу по організації колгоспу в  селі. На початку березня був організований колгосп імені Леніна. Це був один з перших колгоспів на Буковині. Головою був Чебаник Георгій Тимофійович. У колгоспі була одна польова бригада і ферма. Бригадиром був Козаріз Гаврило Васильович; ланкові: Мельник Дарія Антонівна, Гаврилін Хіона Калістратівна, Козаріз Ганна Костянтинівна. Держава виділила для колгоспу два трактори ХТЗ, були прислані до них два тракториста, так як з місцевого населення трактористів не було.

Вранці трактори виїхали з села, а за ними подався величезний гурт людей. Усі хотіли побачити роботу техніки – члени новоутвореного колгоспу і не члени.

Під двома потужними лемешами незабаром почали перевертатися і межі. Ті межі, за які колись вбивав брат брата, сусід сусіда, роками не сходилися близькі люди.

У квітні 1941 року в селі організовано партійний осередок, який складався з 6 членів партії та 4 кандидатів. Секретарем був Джуньківський Юрій Михайлович, директор семирічної школи.

Багато клішківчан виїхали на роботу в міста СРСР. Та недовго судилося Клішківцям будувати нове життя.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина разом зі своїми сателітами: Румунією, Угорщиною та Фінляндією напали на СРСР. Закінчилося мирне життя. Війна!

У селі відбувся мітинг, на якому селяни, як усі радянські люди, висловили гнів, ненависть до ворога. Готовність відстояти незалежність Країни Рад.

До лав Червоної армії влилося понад 100 клішківчан-добровольців, селяни здали до фонду оборони країни 49 голів великої рогатої худоби і 250 овець.

6 липня 1941 року румуни знову заняли Клішківці. Почалася нова окупація краю, але селяни не корилися. Багато йшли у партизани і продовжували боротьбу. У кінці лютого 1944 року в районі навколишніх сіл  почав діяти партизанський загін Дмитра Назарійовича Шаблюка. Він налічував більше 20 чоловік. У березні почав діяти у Ржавинському лісі партизанський загін Олександра Васильовича Тканка. До нього приєднався загін Шаблюка.

28 березня 1944 року партизани зустрілися з танкістами 44 танкової бригади полковника Гусаковського. Вони сіли на броню танків як стрілки, тому що танкам потрібно було об’їжджати ті місця, де німці зірвали мости, і поїхали до Недобоївці, де зустрілися з військами, які визволяли Хотин.

Після звільнення і встановлення Радянської влади головою Клішковецької сільської ради було призначено Дьордійчука Івана Олександровича. Почалося нове життя визволеного краю під лозунгом «Все для фронту! Все для перемоги!» Люди здавали у фонд Червоної армії продукти. Багато селян, не чекаючи мобілізації, пішли до Червоної армії: Ротар Кузьма Федотович, Галичанський Петро Семенович та інші.

16 квітня в селі почало працювати три початкові школи. У травні 1944 року всі чоловіки віком від 17  до 55 років були мобілізовані в ряди Червоної армії. З Клішківці пішло 650 чоловік. 335 з них не повернулося додому. Велика кількість урядових нагород була подякою за їх героїчні вчинки.

Влітку 1944 року замість Дьордійчука І. О. головою сільської ради був призначений Баблюк Д. Н., бувший командир партизанського загону.

1945 рік. Усі чекали з часу на час, що фашистська Німеччина капітулює, а вона не здавалася. У село поверталися покалічені війною люди. Похоронки приходили і приходили, здавалося, їм не буде кінця й краю.

9 травня 1945 року Німеччина капітулювала. Радості не було меж. Усі чекали, що скоро прийдуть з фронту рідні, ті кого обминула військова «м’ясорубка». А вони не приходили.

Незабаром почали приходити листи з новими номерами, з новими польовими поштами. Війська рухалися на схід на Японію.

У вересні 1945 року Японія капітулювала. Цього ж року організовано споживчу кооперацію. Перший голова був Дьордійчук Максим Герасимович. У селі відкрито Будинок культури, який очолював інвалід праці Петращук Петро Григорович.

Організовано у Клішківцях дитячий будинок, в який приймалися діти, що залишилися сиротами під час війни. Директором був Пірогов.

Вперше в селі проведено перепис дітей шкільного віку і тих, кому потрібно з’явитися до першого класу на перше вересня. З першого вересня почала працювати  одна середня школа – прогресивка, директор Коваль Іван Васильович, і дві початкові школи.

У всіх школах організовані паралельні класи: А, Б, В. радянська влада у першу чергу дбала про підростаюче покоління, виростити його освіченим, розумним і гідним своїх батьків-героїв.

У січні 1946 року на південній околиці села була організована машино-тракторна станція (МТС). Вона була як організація районного значення, тільки розміщалася у Клішківцях. Для майстерень були пристосовані три сільські будиночки. Директором був Пітта Іван Васильович.

У січні 1946 року в селі створено партійну організацію, яка налічувала 4 членів ВКП та трьох кандидатів. Секретарем парторганізації був завідуючий політосвітою МТС Шарандак Степан Васильович. Першими сільськими комуністами були: Романюк Гаврило Іванович, Григоруца Тимофій  Єремійович, Ротар Юхим Трохимович, Гиждиван Тимофій Калістратович. Партійна організація очолила боротьбу за господарське і культурне життя села, проводила пояснювальну роботу серед населення, згуртовувала і ціле спрямовувала актив села на колективізацію.

У серпні 1947 року в селі створено колгосп імені Сталіна. Організатором була партійна організація. Очолив колгосп голова сільської ради Баблюк Дмитро Назарович, залишивши заступником у сільській раді Романюка Гаврила Івановича.

21 листопада 1947 року Романюк Гаврило Іванович був убитий по-злодійськи з обріза Чорнобровим Дмитром Михайловичем та Хрипою Савином Володимировичем. За цей ганебний вчинок Чорнобров був засуджений на 25 років ув’язнення, Хрипа – на 10.

У березні 1948 року в селі були організовані іще три колгоспи: імені Леніна, імені Карла Маркса, імені 8 Березня. Разом з існуючим імені Сталіна, в селі було 4 колгоспи. Клішківці стало село загальної колективізації. Землю між колгоспами поділили територіально.

У серпні 1950 року колгоспники 4-х колгоспів об’єдналися в один колгосп імені Леніна. Об’єднані колгоспи очолював Степанов Павло Степанович. На місці 4-х колгоспів чотири рільничі бригади, ферми збільшилися. 4 квітня 1950 року розпочалося будівництво нової середньої школи за кошти держави. Воно було закінчено у грудні 1951 року.

З першого січня 1952 року школа почала працювати у новому приміщенні. Директор Телима Василь Васильович.

1958 рік. Розбудовано лікарню на 50 ліжок, в лікарні працює 7 лікарів, 32 чоловік середнього медперсоналу. Головний лікар Сойбельман Григорій Григорович.

1967 рік. Поставлено пам’ятник загиблим воїнам-клішківчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Літній воїн у скорбному мовчанні схилив голову перед могилами. Перед пам’ятником напис:

Товаришу!

Куди б ти не йшов, не їхав,

Зупинись!

Могилі цій дорогій всім серцем поклонись.

У 1967 році розбудовано двохповерховий будинок побутового обслуговування. Завідуючим призначено Чебана Василя Івановича. Кращі працівники:

–         Вишивальниці – Зіна Величко, Ніна Побережник.

–         годинникар – Сандуляк Петро Андрійович.

–         швея – Луценко Юлія Семенівна.

Цього ж року  учнями посадженго парк біля середньої школи підкерівництвом учителя біології Романовського Юлія Захаровича.

З першого вересня 1971 року в селі відкрито Клішковецьку музичну школу. Директором призначено Фокшука Василя Костянтиновича.

5 листопада відкрито новий будинок культури. Побудований він на кошти колгоспу імені Леніна і коштував 385.000 карбованців. Директор БК – Ісопчук Танасій Григорович. У будинку культури розмістилась центральна сільська бібліотека та кімната щастя, де урочисто почалися реєстрації шлюбу.

У 19725 році побудовано двохповерховий будинок Клішковецької сільської ради.

На нижньому поверсі розмістилося правління і весь управлінський персонал колгоспу імені Леніна. Верхній поверх зайняла сільська рада. До жовтневих свят 1975 року перед будинком культури відкрито пам‘ятник В. І. Леніну.

1 вересня 1976 року зданий в експлуатацію магазин «Меблі» із суцільнозварених металевих конструкцій.

1978 рік. У селі відкрито філіал художньої школи.

28 червня 1979 року. Відкрито новий «Універмаг», двохповерхова будівля з 895 кв. метрами робочої площі.

1988 рік. Здано в експлуатацію Клішковецьку амбулаторію. Двохповерхова сучасна споруда з усіма необхідними кабінетами для сучасної сільської амбулаторії.

07.10.1989 року відкрито реконструйовану площу Слави.

За 50 років радянської влади з нашого села вийшло 82 лікарі, 188 вчителів, 87 інженерів, 59 спеціалістів сільського господарства з вищою освітою, 119 фельдшерів та медсестер, 91 кооператор 121 спеціаліст с/г, 104 закінчили технікуми. Всього з нашого села закінчили вищу і середню  освіту 851 чоловік.

Ріст добробуту нашого за роки радянської влади: 1500 нових будинків.

Про кутки села: З самих давніх часів село поділялось на 4 кутки:

1.  Підлишиця – північно – західна частина села. Назва у неї пішла від гори Лишиці, яка височить над селом, з цієї гори видно майже все село, а в погожий день видно на заході гори Карпати віддаль до яких 100 км.

2. Циганка – північно-східна частина села. Назва у неї пішла від циган. Там, біля ставочка, з самих давніх часів зупинялись ночуючі цигани. Місцевість облюбована ними була чудова: гарний станок, гар­на травичка кругом, близкість лісу – все це приваблювало далеких вихідців з Індії.

Приїдуть, розіпнуть намети і веселий передзвін наковальні привабливо запрошує селян приходити, зробити з заліза ту чи іншу річ. І люди йшли, цигани їм робили чи ремонтували різні речі, а село тимчасом збільшувалось, розширювалось, дійшло до циганського ставка, звідси і пішла назва кутка.

3. Решетня – це південно-східна частина села. Раніше вона нале­жала до Галичини, бужа її окраїною. Там жили пара хлопчиків, які возили на південь Бессарабії продавати часник, а звідтіль привозили готові решета, які з вигодою збували селянам. У них водилась копійчина, вони верховодили над іншими, були “калфи” і незабаром всіх хлопчаків цього кутка почали називати “решітниками”. Хлопці поодружувались, село розрослось на схід, непомітно виділи-лось від Галичанки, а назва “решітники” залишилась.

4. Галичанка – південно-західна частина села.

Назва у неї пішла від слова “Галич”. Раніше це було село у місцевості, яку й зараз називають урочище Галич. Там з’явилась надзвичайно небезпечна епідемія чуми. Багато людей повмирало, а ті, що вціліли, спалили і покинули своє село і перейшли жити на окраїну клішківців, місцевість, яка називається Галичанка, тобто прибулі з Галича.

 

КЛІШКЩВЕЦЬКА  СІЛЬСЬКА  РАДА   /дані на  1991 рік/

Будинок сільської Ради побудовано у 1974-75 роках на кошти сільської Ради. Це двоповерхова будова, на верхньому поверсі працює сільська Рада, а нижній поверх відданий на тимчасове користу­вання колгоспові.

На верхньому поверсі є окремі кабінети для голови сільської Ради, секретаря, заступника голови, військово-обліковий стіл, дві кімнати для розміщення бухгалтерії, є малий актовий зал.

При виконкомі створено і працюють комісії: по сільському гос­подарстві, по торгівлі і громадському харчуванні, по соціалістич­ній законності, по культурі і народній освіті, у справах молоді, по охороні здоров’я і соціальному забезпеченню, планово-бюджетна, по шляховому будівництві і благоустрою села і інші. Працюють вуличні комітети

Клішківська сільська рада утворена на початку липня 1940 року з активістів – підпільників: Чебаника Георгія, Карвацького Сергія, Вірсти Омеляна, Дьордійчука Івана і інших.

Під керівництвом с/ради активно проводиться заготівля сільгосппродуктів.

В 1944 році і пізніше при допомозі с/Ради була проведена мобілізація чоловіків до лав Червоної Армії, розповсюдження серед населення державних позик, організація колгоспу, сільпо, організовується допомога сім’ям фронтовиків.

1376 році сільська Рада була переможець області у соціалі­стичному змаганні, нагороджена Перехідним Червоним прапором і грошовою премією в сумі 5000 крб.

Головами с/Ради працювали:

1940 рік – Рашківський Тимофій Іванович.

1944-1953; 1964-1971 – Баблюк Дмитро Назарович.

1953-1955; 1957-1962 – Гиждиван Тимофій Сільвестрович.

1955-1957 – Фіцько Микола Миколайович.

1962-1964 – Балахтар Гнат Микитович.

1971-1975 – Сафтюк Василь Тимофійович.

1975-1990 – Роскошинська Ліда Пилипівна

1990 рік Мельничук Віктор Анатолійович.

 

1979 рік. У січні проведено загальний перепис населення. В селі проживає 7826 душ.

1983 рік. Населення Клішківців становить 6882 душі.