Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Історія
Перша письмова згадка про Грозинці Уперше про село згадується в документі XVII століття – феодальна грамота від 4 березня 1652 року. Філологи твердять, що назва села, очевидно, виникла від імені Грозу. Справді, в писемних пам’ятках XV століття згадуються місцеві бояри Грозу Витязь, Грозу Кашота, Грозу Купчич. Можливо, село належало одному з цих феодалів і назва його походить від імені володаря. Якщо це так, то Грозинці існували уже в XV столітті. Це припущення підтверджене археологічними матеріалами. Під час реконструкції асфальтової дороги в центрі Грозинець робітники натрапили на давній могильник. Студенти історичного факультету Чернівецького університету провели обстеження на місці знахідки і встановили, що то рештки сільського кладовища феодальних Грозинець. Воно датується XIV-XVI століттями. Недалеко від кладовища, на правому березі потоку, виявлено рештки житла XIV століття. Це була напівземлянка, заглиблена приблизно на третину своєї висоти. Верх її зроблений з дерева. Житло опалювалося примітивною пічкою, складеною з каміння на глиняному розчині. Подібні житла виявлені і в інших селищах того часу (наприклад, у Каплівці Хотинського району, Васловівцях Заставнівського). Це свідчить про те, що в XIV столітті сільське населення Північної Буковини жило в напівземлянках. У давніші часи, коли наша територія входила до Галицько-Волинського князівства, масовим типом житла в селах були наземні дерев’яні будівлі зрубової або стовпової конструкції. Оскільки на території села поки що не виявлено більш давніх пам’яток, які були б пов’язані з історією Грозинець, слід вважати, що вони існували вже у XIV столітті.
Сторожовий курган
Густо вкривають територію Чернівецької області стародавні могили-кургани. Споруджувати їх почали ще в мідному віці (друга половина І-ІІІ тисячоліття до н.е.) як надмогильні пам’ятники. Особливо високі кургани насипали на місці поховань племінних вождів у скіфську епоху (І тисячоліття до н.е.). У зв’язку з прийняттям християнства звичай насипати кургани в пам’ять померлих відмирає. Все ж тепер встановлено: кургани будували і в середні віки. Один з них розташований на околиці с. Грозинці Хотинського району, досліджувався археологічною експедицією Чернівецького національного університету. Грозинецький курган розміщувався на високому пагорбі, з якого було досить зручно вести спостереження за навколишньою місцевістю. Його сучасна висота – 2 метри. В давнину він був значно вищим. Під час розкопок на місці кургану не виявлено жодних поховань. Водночас тут на давній поверхні під насипом землі виявлено рештки дерев’яної сторожової вежі, яка була знищена вогнем. Найімовірніше, її спалили під час ворожого нападу. Тут же лежали уламки побитих глиняних горщиків, які свідчать, що сталося це десь у XVII столітті. Незабаром на місці дерев’яної вежі насипали високий курган, на якому, очевидно, також стояла дерев’яна вежа. З неї за допомогою сигнальних вогнів інформували населення про наближення грабіжницьких загонів. Споруджували сторожову вежу в Грозинцях у неспокійний час. Тоді на наші землі безперервно нападали загони кримських татар та турецьких яничар. Вони спалювали, руйнували і спустошували міста і села, забирали в полон людей, продавали їх у рабство на східних ринках або використовували як кріпаків і рабів у своїх господарствах. Уряд Молдавського князівства, до якого тоді входила Північна Буковина, мало дбав про захист населення. Воно мусило само боронитися. З цією метою на території Північної Буковини в середні віки будували дерев’яні сторожові вежі і насипали сторожові кургани-могили. Викликають інтерес знайдені рештки кінської вуздечки (залізні вудила), які спеціально були покладені в центрі кургану. Припустимо, що це рештки чаклунського обряду, здійснюваного під час спорудження кургану.
Грозинецьке городище.
Вивченню старослов’янських укріплень у селі Грозинці Хотинського району приділялася основна увага археологічної експедиції історичного факультету Чернівецького національного університету під керівництвом
І. Гойла і Б. Тимощука. Тут під час розкопок вдалося виявити залишки дерев’яної фортеці, яка була одним із найдавніших укріплень східних слов’ян на території України. Вона збудована приблизно наприкінці VII – початку VIII століття як важливий оборонний пункт місцевого населення від грабіжницьких загонів кочівників південних степів. Від стародавніх укріплень зберігся вал висотою до 2м, який обмежує овальний майданчик розміром 315х 270 м. Завдяки розкопкам встановлено, що вал спорудили на рубежі ІХ-Хст. на місці давніших укріплень. Вони являли собою вкопаний у землю частокіл, який із зовнішнього боку додатково був скріплений невисокою глиняною укосиною. З внутрішнього боку до частоколу прилягали зрубні будівлі розміром близько 3×3 м. Рештки печей – кам’янок, уламки посуду, кістки тварин та інші знахідки вказують на те, що зруби використовувалися як житла. Вони значно зміцнювали частокіл, а також служили бойовими майданчиками для воїнів. Окрім того, в систему оборони фортеці входили баштоподібні зруби, які виступали трохи вперед за лінію частоколу. Перед частоколом пролягав рів глибиною 1 м і шириною 3 м. На території фортеці виявлено рештки понад 50 напівземлянкових жител і залізоробних горнів, зруйнованих під час реконструкції укріплень. Очевидно, в IX ст. тут виробляли кричне залізо. Поряд з фортецею розташовувалося велике селище VІІІ – Х ст. За 400 м на північний захід виявлено інше тогочасне поселення, на якому простежено сліди 43 жител. За 1 км від городища, поблизу Колінківців, розташовувалися ще два селища того ж часу. Раніше, в VI-VII ст., на території Грозинецького гнізда поселень існувало лише одне невелике селище. Отже, фортеця у Грозинцях, споруджена на початку IX ст. і перебудована на рубежі ІХ-Х ст., була адміністративно-господарським центром щодо сусідніх землеробських поселень, а також сховищем для місцевих жителів на випадок ворожого нападу.
Грозинецька поміщиця
Неможливо не написати про грозинецьку поміщицю Надію Іванівну Руперт, яка зробила свій внесок в історію села. Про Надію Іванівну Руперт документів майже не збереглося, окрім запису у дарчій грамоті на землю, яка була складена нею, власноручно підписана і офіційно завірена. Судячи з прізвища, вона родом з обрусілих німців, яких на той час було немало. Згідно з Бухарестським мирним договором від 16 травня 1812 року між Росією і Туреччиною бессарабська земля перейшла у володіння Росії й існувала як область.
У 1873 році Бессарабія була проголошена губернією, і саме в цей час Іван Рудольфович Руперт був призначений у Бессарабію на державну посаду секретаря губернії. З цього часу і починається історія панів Рупертів на кордоні двох сіл – Грозинців і Бочківців. Руперти отримали земельний наділ, який складався з великого поля, що знаходилося біля Колінківських чагрів, та найкращих земель у селі, де вони побудували маєток і звідки пізніше донька Надія виділила частину для побудови кам’яної церкви у Грозинцях. Судячи з дарчої грамоти, пані користується старою бессарабською мірою для вимірювання землі. Це говорить про те, що Росія не вводила своїх законів на території Бессарабії. Там діяли старі молдавські міри землі, і пані їх добре знала. Сам панський рід Рупертів ставився до своїх підлеглих справедливо, і усі мешканці села бажали працювати у панських володіннях. Усі, хто починав працювати у пана з самого початку його поселення, намагалися своє місце праці передати своїм дітям або іншим родичам. У часи окупації Бессарабії румунами сама пані збідніла. Родичі її померли, вона залишилася одна і до того ж неодружена. Румуни, диктуючи свої закони, купили панське поле, за яке держава повинна була заплатити 25% вартості, а решту сплачували мешканці, котрі отримали паї панської землі. У володінні пані залишилася земля, яка прилягала до маєтку, городище з порожніми ставами, зарослі бур’яном, які використовувалися для випасу власної худоби, і частина лісу під назвою Городчик. Він був найгустіший і найгарніший на всій території лісів від Пруту і до Дністра. Його можна було вважати еталоном лісів. Навіть під час Першої світової війни цей ліс не постраждав. З худоби у пані збереглося п’ять пар волів, близько тридцяти корів, п’ять коней – одна пара для фаетона, друга – для швидкого перевезення молока до Колінківців і один старий кінь блукав собі по саду біля маєтку. У дворі було багато курей, індиків (їх пані любила), декілька свиней зі свиноматкою та кнуром. Маєток охороняли по три охоронці з допомогою собак (їх було 21). Собаки, майже всі одної породи, давнього високого родоводу. Як був побудований панський палац? Уся площа маєтку була розподілена на два великі квадрати. Нижній квадрат використовувався виключно під посіви різних зернових культур. На іншому квадраті землі, в одному куті, була побудована панська хата з усіма прибудовами та господарством, яке сягало майже середини між квадратами. Поряд з панським маєтком була побудована кам’яна дорога, яка служила готарем між двома селами і пролягала до толоки в Глинищах. Від цієї шосейної дороги і був заїзд до панського двору. Панський двір з боку дороги відділяла широка канава, за якою весь берег був засаджений колючим деревом «малай» і шипшиною. Через проміжок 30-40 метрів уже без канави була посаджена жива огорожа, теж з малаю, яка не давала можливості нікому пробратися на територію маєтку. Смуга між огорожами з колючих дерев постійно засівалася. Дорога в’їзду до маєтку вела прямо до господарчого двору. Панський будинок стояв паралельно до Кам’яної дороги. Він мав вигляд великого палацу на високому кам’яному підмурку. Був одноповерховий, покритий ґонтовою драницею, верх закінчувався ажурним гребенем з цікавими виступами зубців з драниць. На самому вершечку в двох місцях були прилаштовані дві різьблені невеличкі фігурки чоловічих постатей та багато димарів з цегли, верх яких прикрашали куполоподібні теремки, виготовлені з кованого заліза і дроту; багато різьблених та покритих драницею маленьких вікон для вентиляції. Будинок мав два входи: один -парадний, другий – на господарчий двір. З парадного входу вели різьблені з дуба двері, до яких з обох боків були викладені з тесаного каменю східці. Внизу сходів стояли двері, гарно викувані з заліза, які вели до великого погреба. По краю сходів були прилаштовані перила, художньо оздоблені кованим залізом. З парадного боку будинку було сім вікон. Усередині будинку була кімната для очікування, дві приймальні (по два вікна в кожній), з лівого боку – бібліотека з одним вікном. Перед парадним входом був майже квадратовий гарний двір, засіяний травою, а по краю від дороги, яка вела до господарчого двору, тягнулася алея старих лип. У кінці парадного дворика – клумби з квітами. Від садів двір відгороджували два могутніх дерева – каштани, а далі росли різні декоративні дерева. За каштанами росли близько десяти смерек. Це був другий дворик для панського відпочинку. Він був дуже доглянутий і гарний. Тут у погожі дні влітку пані любила обідати і вечеряти. Під смереками стояв розкішний стіл та лавки. До цього дворика прилягала липова алея, яка виходила у фруктовий сад. У другому кінці дворика біля дороги стояли два кам’яні хрести і один дерев’яний на трьох могилах. Перед могилами – клумби з квітами і поряд могутній граб, Друга половина будинку виходила на господарчий двір. З цього боку в будинку було вісім вікон. Вхідні двері були з боку великої дерев’яної веранди, до яких вели східці. З веранди двері вели до кухні, з кухні був вхід до їдальні, а далі йшли три прохідні кімнати. З їдальні ліворуч вели двері до бібліотеки. Біля веранди у дворі був невеликий будиночок, покритий черепицею, який називався коморою для зберігання різних продуктів, а внизу з виходом під каштан розміщався погріб, де влітку зберігали лід з тирсою. Посередині двору стояла криниця і довгі видовбані тревки для напоювання худоби. Позаду цих будівель стояв довгий курник, ворота якого виходили між будовами до головного двору. Окремо за першою будовою, далеко від двору, були розташовані дерев’яні приміщення, в яких тримали свиней. Були і тимчасові споруди з дощок навколо лозниці, де сушили сливи, які потім засипали у нові дерев’яні бочки, забивали з обох боків і відправляли до Швейцарії. Злі язики говорили, що пані скуповувала російські золоті карбованці, укладала в бочки зі сливами і таким чином переправляла золото до Швейцарського банку. Це могли бути плітки. На решті земель, що належали до помістя, були посаджені чотири ряди яблунь, поміж якими ішло п’ять рядів слив. Сад був добре оброблений і доглянутий, дерева підкопані, щовесни підгноєні. Між деревами росла трава, яку скошували на сіно для худоби, а потім збирали врожай з дерев. У цьому квадраті по краю стояв ряд горіхів. На готарі двох сіл у 1933 році був побудований медичний пункт, яким завідував лікар Святенко. У 1934 році на пожертви почали будувати лікарню для двох сіл, для якої пані Руперт теж подарувала ділянку землі зі свого власного маєтку на розі нижнього квадрату площею в один гектар, де лікарня знаходиться й досі. Біля самої дороги вирізали два горіхи і обидва ряди малаю, які обгороджували панський город. Почалося будівництво лікарні. Надія Іванівна виділила три пари волів, які возили каміння з Березової гори. Люди щодня добровільно з обох сіл приходили на допомогу будівельникам. Будова закінчилася у 1936 році. Пані мала радіоприймач на батарейках, тож вона мала можливість знати щодня усі новини. 26 червня пізно ввечері робітники востаннє бачили свою пані. Вона від’їхала до села Колінківці, а звідти на авто поїхала до Чернівців на деякий час. Усім працівникам було наказано тримати службу без неї. Такі від’їзди траплялися і раніше, тому робітники вірили, що пані повернеться. І тільки тоді, коли група з п’яти чоловік прийшла до палацу і пригрозила розстрілом, робітники відкрили ворота і двері до хати, звідки взяли килими прикрасити паркани біля головного шляху. Вночі зрубали дві смереки біля школи і побудували арку на головному шляху, прикрасили гілками смереки, приладнали червоний прапор і повісили маленький портрет Сталіна. Люди вперше побачили «батька всіх народів» та познайомилися з прапором
Моє село Грозинці
Серед населених пунктів, що розкинулися широкою смугою мальовничою Хотинською височиною, одним із найдавніших є село Грозинці. Тут збереглися укріплення ранньослов’янської фортеці VШ-Х ст., яка була важливим центром літописного племені тиверців. На території села відомо й багато інших цікавих пам’яток, починаючи від поселень трипільської доби й закінчуючи численними рештками оборонних укріплень з часів Першої світової війни. Всі вони свідчать про те, що Грозинці мають багатовікову історію, упродовж якої жителям села довелося пережити чимало трагічних лихоліть. Однак, незважаючи на ворожі нашестя і кровопролитні війни, які прокочувалися через село, працелюбні грозинчани щоразу відроджували зруйновані оселі, засівали поля, висаджували нові дерева, і життя продовжувалося – у дітях, онуках, правнуках.
Вислідом цієї важкої праці багатьох поколінь місцевих селян і є сучасні Грозинці – велике село з ошатними будинками, що потопають в зелені фруктових садів і горіхів, із закладами освіти, охорони здоров’я й культури, з передовими фермерськими господарствами, які славляться на всю Хотинщину й Чернівецьку область високими врожаями. Звичайно, грозинчани не лише працьовиті, але й талановиті, творчі люди. Упродовж століть вони плекали і нині продовжують творити непересічні духовні цінності, які втілились у самобутніх піснях і легендах, колоритних вишивках і виробах традиційного ткацтва.
Історичні періоди в житті села
Кінець VІІІ – ХІ ст. – у складі Київської Русі
ХІ – ХІV ст. – у складі Галицько – Волинської держави
ХІV ст.- 1812 рік – у складі Молдавського князівства під владою
Османської імперії
1812-1918 рр. – у складі Росії
1918-1940 рр. – панування боярської Румунії
1940- 1941рр. – у складі Радянської України
1941- 1944 рр. – румунська окупаційна влада
1944 – 1991 рр. – у складі Радянської України
991-2011 рр. – у складі незалежної України