Історія Рідківці

Рідківці Новоселицького району згадуються з ХVІІІ ст..як Раранча за 3 км. на схід від села на лівому березі р.Гукова розташоване давньоруське поселення XІІ – ХІІІ ст

Раранча…Ти маленький мій Париже,
 Люблю тебе о будь- якій порі,
 Коли скидає осінь листя риже,
 Коли щебечуть весни у дворі…
 Як Острів Сонця в морі суєти,
 Тебе, мабуть, придумав сам Томазо,
 Надій і мрій, розкішних дум Оазу,
 Мені довічно зіркою світи.
О. Лупул «Раранча»

Так у своєму вірші «Раранча» описав моє село О. Лупул наш випускник, наш буковинський поет. Ось і я в своїй роботі спробую розповісти історію мого села.
Раранча. Рідківка. Рідківці… Етапи історії мого села, моєї Батьківщини. Тут жили мої предки, живуть мої батьки, народився і живу я. За збірником документів з історії Буковини, які систематизував румунський історик Т.Балан під назвою «Буковинські документи в шести томах» село Раранча засновано в 1736 році, походження назви села пов’язують із наявністю колись в околицях села підземних ключів, що були в урочищі Спринчани, але, можливо, варто звернутись до турецьких архівів і спробувати знайти пояснення там, адже назва сусіднього села Магала в перекладі з турецького означає – околиця, а в селі є жителі, прізвища яких в своєму корені мають турецьке походження: Цуркан – покривало, Гамалюк – вантажник, Салагор – чорнороб.
Село, від часу свого заснування розміщувалося і розміщується вздовж берегів річки Гуків.  Це пояснюється дуже легко, адже річка – це вода, а вода – це життя. За археологічними даними за три кілометри на схід від села, на лівому березі річки розташоване поселення ХІІ-ХІІІ століття. Про минуле села з часів Молдавського князівства дуже мало даних є в обласних архівах. Пізніше періоди датують нам набагато більше матеріалу. З приходом  в 1774 році на Буковину Австрійської імперії на нашу землю прийшли нові, європейські стандарти життя. Впорядковувалося сільськогосподарське виробництво, а воно було основною галуззю господарювання, організовувалась промисловість, адміністративний устрій, освіта…
З приходом Австрії на Буковину обговорювалися різні пропозиції щодо подальшого статусу краю, в тогочасних документах можна побачити назви: «Буковинський дистрикт», «Чернівецький генералат», «Галицький прикордонний генералат»; з 1794 року Буковину приєднують до Галицького намісництва і поділено на 4 повіти. Село Раранча ввійшло до складу Чернівецького повіту.
З моменту заснування села, центром духовності села була і є церква. Перша Успенська церква села була дерев’яною  і зараз на її місці встановлено хрест, який знаходиться на обійсті Демика Дмитра. В 30-х роках ХХ століття Буковинська митрополія продала дерев’яну церкву у Мамаїв ці, де вона ще деякий час, допоки там не побудували кам’яну, виконувала свої функції. Одним із перших священників нашої церкви був Мисаїл Пелецкан, який служив у 1784 році у нашому приході.
В 1905 році жителі села звернулися до крайового управління з проханням про дозвіл на проектування будівництва нової церкви, на будівництво якої було виділено з бюджету 10000 крон. Робертом Вітеком була спроектована нова камяна церква яка дії і нині. За підготовку фундаменту церкви відповідав архітектор Якоб Людвар. Церква була освячена перед першою світовою війною. Її сліди (отвори від куль) видно на церковних вітражах.
Окремо хочу сказати про те, що в селі є велика греко-католицька громада, яка на початку ХХ століття поставила перед краєвою владою завдання будівництва церкви. Для будівництва збиралися кошти в громаді. Коли вона була побудована, освячення храму проводив єпископ Андрій Шептицький. Зараз громада греко-католицької церкви будує новий, цегляний храм.
В селі діє громада християн віри Євангельської, які теж мають власний храм.
В 1778 році в селі була заснована народна школа, одна з десяти перших, що були відкриті на Буковині. Діяльність шкіл Буковини в часи Австрії та Австро-Угорщини відображається в щорічних збірниках, де можна знайти повну цифрову характеристику шкіл: кількість учнів, їх склад за статевими, релігійними, національними показниками. Розвиток народних шкіл на Буковині був наслідком політики імператриці Марії-Терезії та її сина імператора Йосифа ІІ. Так у збірнику за 1894 рік можна прочитати слідуючі дані:
населення села – 4 328 чоловік,
в школі навчалися 801 учень.
З них:
Хлопчиків – 414,
Дівчаток – 387
Українців – 786
Німців – 12
Поляків – 3
Православних – 686
Греко-католиків  – 75
Католиків – 28
Іудеїв – 15
Вчителями були:  Сенюк Антон
Зопа Дмитро
Федорівський Лончин
Тарнавський  Федір
За австро-угорський час  є три такі збірники. Про те, що мої односельчани хотіли бути в курсі всіх подій свідчить той факт, що в 1880 році в моєму селі «Руська бесіда» відкрила першу на Буковині хату-читальню. На рубежі
ХІХ-ХХ століття в селі було побудовано нове приміщення школи, директором школи був призначений Іван Ярошинський, а вчителями працювали його діти – син Манолій та донька Євгенія – відома буковинська письменниця.
Після першої світової війни на Буковину прийшла Королівська Румунія, і ось, про що свідчить збірник по освіті в селі за 1929 рік.
Всього дітей шкільного віку – 539
Відвідували школу – 470
З них хлопчиків – 243
дівчаток – 227
Директор школи – Тоака Георгій та 18 вчителів
Що собою являла Румунська влада свідчить штатний розпис примарії комуни Раранча
1.    Примар  Сорочан Іван, освіта 5 класів, 52 роки, українізований румун, платня 2000леїв, одружений, 7 дітей.
2.    Секретар Іцук Агапій, освіта – спеціальні курси,платня 2400 леїв, румун
3.    Агент-інкасатор       Кушнірюк Мирон – платня 1000 леїв.
4.    Дистриб’ютор – 1 румун
5.    Санітарний агент – 1 румун
6.    Кантомір – 1 румун
7.    Жандармський пост – 15 румун
Ось вам наслідки румунізації новою владою.
Про роботу школи в роки другої світової війни матеріалів немає, тому що в цей час вона не працювала.
З приходом в 1944 році радянської влади на Буковину в селі Раранча була відкрита школа, яка працювала за семирічною програмою. Першим її директором був призначений інвалід-фронтовик Пантелеймонов. Нажаль ім’я по-батькові цієї людини не збереглося  в пам’яті жителів села та і в архівах теж. Слідом у село прибули Жулинська Л.У. ,Шрамченко Н.Ф.(беззмінний завуч протягом 20 років), Шкрьоба К.М., нині покійні Онучак М.М., Свічканьова Т.М., Дуднікова С.П….
З повоєнних часів до 70-х років ХХ ст.. в селі працювала початкова школа на куті Круглиця. Вона була 4-класною, працювала в дві зміни, найбільша наповнюваність класів – 18 учнів.
Директором школи в радянські часи були Соловйов Павло Степанович, Бичков Григорій Михайлович, Міхно Борис Олександрович, Анісімова Тетяна Дмитрівна, Бошецький  Іван Афанасійович, Смирнова Алла Олексіївна, Канівський Іван Григорович, Чебан Сергій Арсенійович, Гулик Єва Михайлівна, Макаренко Дмитро Юрійович. В роки незалежної України директором школи став і досі є Ротар Вячеслав Петрович.
Після виходу на пенсію Шрамченко Н.Ф. завучами працювали: Чебан С.А., Кадук З.І., Тимчук  О.Л. На сьогоднішній день завучем Рідківської ЗОШ понад 20 років працює Морараш Василина Василівна.
Завучем початкової школи працює Гавриш Валентина Василівна.
Заступником директора з виховної роботи  працювала Чебан Г.С. Зараз цю посаду займає Васелишена Людмила Іванівна.
У школі гарний, цікавий, потужний педагогічний колектив в складі 51 педагога. Серед випускників нашої школи науковець, поет, редактор видавництва ЧНУ Лупул О.В., дослідник нанофізики, кандидат фізико-математичних наук Довганюк М.М. Морараш Г.В. досліджує життєвий творчий шлях Євгенії Ярошинської. Багато випускників нашої школи стали вчителями, науковцями, військовими, лікарями, інженерами і просто гарними людьми. Де б не працювали, чи просто жили чи знаходилися жителі нашого села, вони всюди гідно представляють свою маленьку батьківщину.
На долю рідківчан випало пережити дві війни.
Перша світова війна стала важким випробуванням для жителів нашого села, адже сільські землі стали лінією фронту і село часто піддавалося артилерійським обстрілам, які вела російська артилерія з боку с. Колінківці. Жителів села військова влада декілька разів евакуйовувала до Кучурова.
Особливо постраждало наше село в період з 27 грудня 1915 року по 14 січня 1916 року – так звана «Новорічна битва», та 18-26 січня 1916 року  – «Йорданська битва». В «Новорічній битві» австрійці покладали надію на електрозагородження в долині між нашим селом та Топорівцями, але артилерія зруйнувала цю надію, бо справу вирішила саме артилерія, якої було багато і в росіян і в австрійців. Останні доставили до Раранча 305мм гаубичну батарею, що стріляла 209кілограмовими снарядами на відстань до 11 км.
Втрати в обох боків були величезними. Полеглих ховали в найближчому тилу, спочатку звозили на толоку, де зараз дитсадок №1, а потім силами жителів села хоронили в братській могилі біля братської могили, що була на околиці села від русько-турецької війни 1739 року. Загиблих поляків ховали в братській могилі на сільському цвинтарі, цьому сприяла велика група жителів села – поляків. В румунський період значну частину похованих родичі з Польщі перевезли на Батьківщину. Багато цвинтарів було розкидано по полях села, але в радянські часи вони були знищені, переорані.
В січні 1916 року на раранчівсько-топорівській ділянці фронту австрійські війська мали 17000 чоловік діючої армії, 15000 – резерву та 180 гармат. Щоб уявити собі загальний фронт «Йорданської битви», треба сказати, що гул канонади було чути з-під Раранча до Дорна-Ватри (Румунія), а це – 140 км.
З перших днів Великої Вітчизняної війни село опинилося у вирі воєнного протистояння. В перший день війни над селом відбувся повітряний бій між двома радянськими і двома німецькими літаками. Багато жителів села були свідками того двобою, в результаті якого один радянський літак був підбитий і впав в урочищі Кашулівка. Коли на місце падіння літака прибігли жителі села, які були поблизу в полі, вони побачили, що льотчик загинув, тоді ж його було переправлено до міста Чернівці, де лейтенанта Якима Мірошниченка було поховано в братській могилі на центральному кладовищі. В 80-х роках учні нашої школи, разом зі своїм класним керівником Канівською Ярославою Михайлівною, знайшли родичів загиблого і вони побували на місці його смерті, де встановлено пам’ятний знак.
З червневих днів 1941 року серед моїх односельців є мобілізовані до діючої армії, яких кинули в саме пекло війни абсолютно не підготовленими. Із 27 рідківчан 13 загинуло в червні-липні 1941 року практично в себе вдома: під Чернівцями, біля села Карапчів, біля села Кам’яна, при форсуванні р. Прут, р. Дністер, біля Кам’янець Подільського та Вінниці. Це були перші жертви мого рідного села на тій війні. Буквально на п’ятий день війни в село вернулася румунська влада і, звичайно, окупаційні порядки: введено комендантську годину, заборонено розмовляти українською мовою, на кожен двір було встановлено розмір обов’язкової поставки продовольства та фуражу. Так архівними даними для потреб румунської армії в 1941 році в жителів села було забрано муки різної – 3800кг, квасолі – 1000 кг, картоплі 30000 кг, рису – 150кг, цукру – 500кг, олії – 100л.
Наприкінці березня 1944 року в село повернулася радянська влада. Почалася мобілізація жителів села на фронт. Загальна кількість рідківчан мобілізованих на фронт в 1941-1944 роках  сягала 428 чоловік 1898-1926 років народження. Навіки залишилися на своїх фронтових дорогах 211 жителів нашого села, 70 з них пропали безвісті. Важливими були фронтові шляхи рідківчан; всі ті, хто був мобілізований в 1944 році відразу були направлені в пункт підготовки і формувалися військовими частинами в Марійський АРСР (тепер Республіка Марій Ел Російської Федерації), а вже звідти їх направляли на фронт. Всі вони прийняли бойове хрещення в боях за визволення Прибалтики в складі першого Прибалтійського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Баграмяна І. Х. і загинули під Лієпаєю, Ерглі, Єлгавою та під Кенігсбергом.
Хто з них пережив пекло битв за Прибалтику, були направлені на переформування частин і далі продовжили свій бойовий шлях дорогами Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, дехто дійшов і до Німеччини.
З приходом радянської влади в селі почалась колективізація, яка тривала майже 10 років, і ще в середині 50х рр. в Рідківцях були одноосібники.
З перших днів колективізації в селі було створено три колгоспи: ім. Шевченка, ім. Котовського, ім. Молотова. Частина заможних селян були оголошені куркулями, майно реквізовано, а сім’ї вислані до Сибіру. До середини 50х рр. ХХ ст. в селі відбулося об’єднання колгоспів в одне господарство, яке отримало назву «Заповіт Ілліча», а після адміністративної реформи початку 60х рр., колгосп був перейменований у «Пам’ять Ілліча».
Селу Рідківці та його колгоспу пощастило в тому плані, що в середині 50х рр. головою правління колгоспу був призначений Литвинюк Роман Аксентійович, який зумів дуже розумно організувати людей, виробництво, що в 1958 році, за досягнення колгоспу був нагороджений орденом Леніна, треба відзначити, що цю посаду він займав до 1969 року. В період його керівництва колгосп став багатогалузевим господарством, у якому працювала: молочнотоварна ферма, молодняк ВРХ, вівцеферма, свиноферма, птахоферма, великий автопарк, тракторна бригада з великим машинним парком, та трьома рільничими бригадами, адже в господарстві було 3000 га землі.
Наше село славилося працьовитими людьми. Таких людей, які були удостоєні нагород Союзу РСР дуже багато. Серед них:
доярки
Тулик Савета Григорівна (Герой Соціалістичної Праці, орден Леніна), Кирнадз Д. (орден Трудового Червоного Прапора)
Кирнадз Є. (орден Трудового Червоного Прапора)
ланкові:
Орчук М.Т. (орден Леніна)
Базишина Д.В. (орден Жовтневої революції)
механізатори:
Присакар М.В. (орден Трудового Червоного Прапора)
Присакар В.І. (орден Трудового Червоного Прапора)
Василинчук М. (орден Трудового Червоного Прапора)
Бригадир садогородної бригади
Кирнадз В.Т. (орден Трудового Червоного Прапора)
На кінець 60-х років ХХ століття господарство стало мільйонером, на його рахунку було більше трьох мільйонів карбованців. В селі було побудовано фактично молочнотоварна ферма, вівцеферма, свиноферма, птахоферма, великий автопарк, тракторна бригада з великим машинним парком, два дитячих садки, будинок культури, адміністративний будинок, сільська амбулаторія, приміщення пожежної станції, магазини в центрі села, пам’ятники в центрі села, будинок першого корпусу нашої школи, було посаджено сільський парк.
Як наслідок аграрної політики часів проголошення незалежності України, майно колгоспу, землі були розпайовані, отримали нових власників, і відповідно до можливих здібностей вони задіяні для розвитку села. В цей час було побудовано АЗС, новий магазин «Тетяна», магазин в центрі реконструйовано в магазин, та ресторан «Ольга»,  магазин продовольчих товарів в кафе-бар «Марія», розширено кафе «Ромашка», проведено газифікацію села.
Та хочеться вірити, що село буде розвиватися і далі, і вже незабаром в нас з’явиться нова школа, адже життя продовжується не дивлячись, які політичні бурі витають у верхах.