Історія Атаки

Здавалося б, найзвичайнісіньке село, “візитка” Буковини, перший населений пункт області для тих, хто їде у Чернівці з Кам’янця чи Борщова, але й це непримітне маленьке село має свої секрети.

Ось інформація кількарічної давності з чернівецької газети “Доба”:

“Село невеличке, нараховує всього 273 двори, 640 жителів, 308 сімей, 55 дітей, 174 пенсіонери, 9 ветеранів війни, 12 вдів, 1 “афганця”.

Атаки бережуть народні традиції і славляться своїми майстринями – килимарницями та вишивальницями. Колись тканням килимів займалися й чоловіки, як, наприклад, талановитий майстер Іван Пастух. 1945 року він і декілька односельчан створили килимарну артіль, яка відтак перебралася до Хотина. З неї виросла знаменита художньо-килимарна фабрика ім. Н.Крупської, вироби якої експонувалися на виставках у Монреалі, Ляйпцігу тощо. На жаль, з 1994 р. вона залишилася лише в анналах історії”.

Зовсім неподалік Атак, на Збручі, лежить славне своєю фортецею село Окопи. Така близкість двох мілітаризованих топонімів привела до появи ще у Першу світову місцевої приказки про солдата, який “під час атак сидів у Окопах, а коли рили окопи, бігав в Атаки”. (Дещо вільне моє трактування, позаяк не пам’ятаю точнішого формулювання вислову). А й справді, чому саме Атаки?

Давайте розберемося. По допомогу звернемося до вже згаданої газети “Доба”:

Якщо значення топонімів Круглик, Долиняни, Поляна, Млинки, а тим більше Чотири Корчми може пояснити кожен, то такі назви, як Атаки, Анадоли чи Дарабани змушують задуматися. Звичайно, в цих селах знайдуться знавці, які докладно пояснять вам, що і до чого. В Атаках, наприклад, кожен вже знає, що саме з того місця, де тепер розташоване село, запорозькі козаки ходили в атаку на Хотинську фортецю, в якій сиділи турки. Народна топонімія грунтується на тих самих фольклорних засадах, що й казки і легенди. Для фольклору не має значення, що запорожці ніколи не ходили в атаку на Хотин ні з Атак, ні навіть з Чотирьох Корчмів. Чужоземне

слово “атака” не вживалось в українській мові ні за доби козацтва, ні у пізніші часи, тому годі шукати його у творах Котляревського чи Шевченка.

Зате новітня історія знає незаперечний факт атаки з Атак на Хотин – під час Хотинського повстання 1919 р. Атаки були одним з його вогнищ, саме тут повстанці у ніч з 22 на 23 січня захопили румунську артилерійську батарею. Відтак загони атакців, рукшинців та інших пішли в наступ на Хотин і 23 січня визволили місто. Звідки ж взялася незвична назва – Атаки?

Деякі науковці виводили її з турецького atak – “відважний”. Та на час приходу турків на Хотинщину село вже існувало і мало назву Отаки, яку нові господарі переінакшили на Атак. Тому мав рацію відомий фахівець з топонімії Юрій Карпенко, який пов’язував її з молдавським словом “отак”. Хотинщина належала з другої половини XIVст. до Молдавського князівства, і українці запозичили від молдаван багато слів. Деякі з них увійшли в українську мову (чабан, ватра) чи її буковинсько-придністровський діалект (чишма, бульбона). Окремі слова збереглися лише як місцеві назви (Отаки, Магала), а їхнє значення у наш час забулось.

“Отак” – це курінь на березі ріки, який слугував тимчасовим житлом для рибалок та чабанів. Декілька куренів чи колиб утворювали “отаки”. У збірному розумінні “отаки” означало табір. Зазвичай чабани влаштовували в ньому загороду, в яку на ніч заганяли овець. Тому “отак” означав ще й кошару, загін для худоби. “Отаками” називали й військовий табір на березі ріки, де вояки жили в наметах, а поблизу тримали в загороді худобу – провіант, який ішов за військом своїм ходом. Молдавський літописець Мирон Костін повідомляє, що перед польсько-турецькою битвою 1673р. у Хотині загони молдаван і валахів розташувалися окремо від турків у своїх “отаках”.

Деякі “отаки” ще в XVIIст. стали невеликими селами, які так і називалися – Отаки. Турки, опанувавши Хотинщину на початку XVIIIст., вимовляли цю назву по-своєму – Атак, бо в їхній мові існувало відповідне слово, щоправда, з іншим значенням. Коли Хотинщина на початку ХІХст.

увійшла до складуРосійської імперії, чиновники-росіяни почали називати їх Атаками. Це пояснювалось не лише турецьким впливом, а й співзвучністю із словом “атака”, яке увійшло в російську мову за Петра І. Свою роль відіграла й російська вимова з її “аканням”.

У ХІХст. село найчастіше позначалося як “Атаки Хотинскія”, бо у повіті були ще й “Атаки Рестевскія”. Наприкінці ХІХст. вони ввійшли до складу Рестева (Верстіва), і населений пункт називався Рестео-Атаками. 7 вересня 1946р. село перейменували у Дністрівку (Кельменецького р-ну), але місцеві жителі пам’ятають стару назву і знають, що води Дністровського водосховища покрили колишні Атаки, а не Верстів.

Найдавніша документальна згадка про Отаки під Хотином, яку вдалося відшукати, відноситься до 1715 р. Саме тоді уряд Османської Порти остаточно відокремив Хотинщину від Молдавського князівства і перетворив її у адміністративну одиницю – нахійє. У сусідніх державах її називали Хотинською райєю, так турки позначали підвладне християнське населення. До її складу входили території Хотинського, Кельменецького, Сокирянського, більшої частини Новоселицького і ще 4 районів на півночі Молдови. Нова влада склала реєстр усіх 93 сіл. Переважна більшість – 74 села – стояли пусткою, жителі їх покинули. Турецькі посадовці пояснювали, що селяни розбіглися “через вторгнення московитів або через злодіяння і насильства шведів і київського воєводи, які раніше зимували у цих місцях”.

Справді, після поразки під Полтавою в 1709р. окремі підрозділи шведів забрели на Хотинщину, де до них приєдналися ватаги київського воєводи Юзефа Потоцького, прибічника Карла ХІІ. Не маючи постачання, шведська і польська воячня грабувала населення. Наприкінці літа 1711р. на Хотинщині з’явилась 7-тисячна драгунська дивізія російського генерала К.Е.Реньє, яка після невдачі Прутського походу Петра І обхідним шляхом відступала з-під Браїлова. Голодні драгуни теж пограбували місцевих жителів. Коли росіяни перейшли Дністер і посунули углиб Поділля, на Хотинщину повернулися шведи і поляки, які бешкетували там упродовж двох років. 1713р. турки

перекинули сюди декілька дивізій з Боснії і витіснили розбишак за межі краю.

З джерел відомо, що турецькі війська, які прибули до Хотина, не грабували місцеве населення, бо мали добре налагоджене постачання. З іншого боку, після шведів, поляків і росіян вже не було що грабувати. Зате турецькі солдати поґвалтували всіх жінок, незважаючи на вік і соціальний стан. Це мало наслідком втечу значної частини населення за Дністер.

Отож у 1715р. нова влада виявила жителів лише в 19-ти селах. Під №59 у турецькому реєстрі значилося “село Отаче”, в якому проживало 7 чоловіків. Турки рахували осіб тільки чоловічої статі, яким виповнилося 15 років, лише з них стягувалися податки. Жінки і діти податків не платили, тому посадовці ними не цікавились. Для порівняння, у “селі Ленковтсі” проживало 29 чоловіків. Можливо, серед тих чоловіків були й пращури народного артиста України Павла Дворського та екс-народного депутата України Анатолія Корчинського. 39 чоловіків проживало в “селі Маресиничі”. Так турки записали назву Маршинців Новоселицького р-ну. Невідомо, чи був серед тамтешніх жителів бодай один Ротару.

За кожним селом були закріплені турецькі офіцери або солдати, зобов’язані повернути райятів у їхнє село і слідкувати за тим, щоб їм не чинились утиски. Дата прибуття, ім’я та особливі прикмети кожного райята заносились у дефтер – список платників податків, який зберігався у хотинського дефтердара – начальника податкової служби. 21 рабі юл-ахира 1128р. за хіджрою (14 квітня 1716р.) Отаки були передані під нагляд яничарського аги (капітана). Та навряд чи командир турецьких гвардійців переймався цим дорученням. Мабуть, питаннями села займався хтось з його підлеглих.

Коли турки облаштувались у Хотині, вони взялися й за Отаки. Невідомий на ім’я секретар хотинського арсеналу писав, що дефтердар Мустафа-ага заснував навпроти Жванця, “у місцевості, яка називається Атак”, ярмарок, збудувавши на березі Дністра великий караван-сарай, навіси

для торговців і конюшні для купецьких коней. “Там було 50 корчмів, у яких проживали музиканти-поляки і гарні дівчата. Двадцять яничар охороняють там порядок. Ярмарок проводиться сім разів на рік”. Отаки стали осередком торгівлі, який відвідували купці з Речі Посполитої, Османської імперії та інших країн.

Секретар хотинського арсеналу писав, що трохи вище по Дністру, навпроти польського форту Акуб, тобто Окоп, на узвишші розташоване “на рідкість чарівне місце, на схилі якого б’ють джерела, наче у раю”. Турки називали це місце Атаком. Там росли розкішні сади, посаджені за розпорядженням якогось вельможі. За ними лежала долина Кіредж-хане (Побілений дім) – “теж дуже приємне місце з густою тінню від дубів”. Командир яничарської роти облаштував джерело у вигляді чишми на схилі цієї долини. До цього був причетний і секретар арсеналу. За турецькою традицією, він склав вірша і вирізьбив його на мармуровій плиті, яку вмурували у стінку чишми.

Описуючи красу струмків, секретар зазначив, що там ростуть дикі іриси, схожі на моркву. Сусідні поля засіяні пшеницею та маком, з насіння якого витискали макову олію. “З пшеничного борошна готується щось схоже на плов, який їдять, занурюючи ложку в макову олію. Мак іноді такий великий, мов зерна граната. Діти беруть із собою в школу одну-дві головки маку і їдять макові зернята як солодощі”. Секретар описав інші околиці Хотина та деякі будівлі, споруджені турками, і шкодував, що росіяни 1739 року зробили з цього всього, як сказав би Котляревський, “скирту гною”, пограбувавши навіть турецьке кладовище. Мабуть, жителям Отак теж було не з медом під час російсько-турецьких війн.

1769 року Хотинщина знову включена до Молдавського князівства. 1772р. проведено перепис платників податків. У списки вносилися імена голів сімей у селах. Записи робилися молдавською мовою. Отаки вказані в документі як “Махалаоа Отачилор от Хотин” (Хотинське передмістя Отаки). У ньому жило 13 сімей. Першим значився двірник – сільський голова, Семен.

Далі вказані: Іван Черней, його син Пилип, Степан-русин (українець), Григорій з Клішківців, корчмар Іван, Семен Руснак, Іван з Покретки, його брат Микола, Василь Подклеський, піп Андрій, дяк Павло та розстрижений піп Михайло. Прізвищами тоді майже не користувались, хіба прізвиськами. Наявність священика і дяка говорить про існування окремої парафії. Йшлося про ярмаркове передмістя, а тут могли мешкати й євреї, та їхні прізвища потрапили в окремий список під заголовком “Євреї з міста Хотина”, де перераховано 59 осіб. Наймитів, калік і вдовиць не вносили до списків. І все ж Отаки були малим селом, яке почало зростати лише на початку ХІХст., коли число дворів збільшилося утричі. Про це дізнаємося з “Клірових відомостей” Хотинщини за 1811 рік, де згадана й “селенія отакъ церковь Богословская деревяная нова, ризницею и утварами, книгами средная”. Парафія нараховувала 45 з чвертю (?) дворів, де жило 367 душ “обоего пола”: 181 “мужеска” і 186 “женьска”. У графі “Кто прихожаны” вказано – “Руски” (українці).Священиком був 47-річний о.Іоанн Гловатинський з Тернопілля. 1793р. Австрія повернула Хотинщину Туреччині. І. Гловатинський, не бажаючи втрачати парафію, залишився у Новоселиці. Через шість років його перевели в Отаки, де його застало захоплення Хотинщини російським військом наприкінці 1806р. Він мав трьох синів, яким було 18, 14 і 10 років.

Ну що ж, розкажемо і про храм та пов’язану з ним легенду. Про час, коли був збудований Іоанно-Богословський храм в Отаках, дізнаємося з “Клірових відомостей” за 1840 рік. Церква “селенія Хотинскихъ Отак построена 1792 года тщаниемъ прихожанъ”. У 1840 році церква була “зданиемъ деревянная, покрыта гонтою, кришею ветха, колокольня на 4-хъ деревянныхъ столбахъ крепка. Престолъ въ ней одинъ холодной воимя Святаго Апостола и Евангелиста Іоанна Богослова. Утварью средственна, книгами и ризницею скудная”. До нас не дійшло жодного зображення цієї церкви. Мабуть, вона виглядала так само, як і Царе-Костянтинівська церква уХотині, збудована 1764 року: зрубна будівля на кам’яному фундаменті, що складалася з квадратної нави та вужчих чотирикутних притвору і вівтарної

частини. Над навою знаходилась баня зі світловим ліхтарем. Мабуть, отацька церква була меншою за розмірами.

У 1840р. в Атаках нараховувалось 49 дворів, де мешкали 198 чоловіків і 194 жінки, а ще жили дві дворянські сім’ї (2 чоловіки і 4 жінки). Кожна з цих сімей займала лише по чверті двору.

З церквою Іоанна Богослова пов’язана дивна легенда: начебто у ній побував Олександр Пушкін, який вінчав тут доньку свого товариша Пущіна. Мабуть, на цей випадок світило російської літератури позичило в о.Гловатинського ризи, кадило і все інше, необхідне для здійснення таїнства. “Ай да Пушкін, ай да (і т.д.)!” Як не шкода, Пушкін тут не бував.

1876р. в Атаках відкрилась однокласна школа. З її найперших учителів вдалося встановити прізвища Миколи Осиповича Васильєва (1877-1881рр.), Катерини Феодотівни Фугурської (1885-1918), та Миколи Решетника – учителя гімнастики з 1911 року. Місцевий панотець навчав дітей закону божого. З 1895 року “законоучителем” був о.Семен Григорович Власьєв. У школі вчилися 31 хлопчик і 19 дівчаток. Викладання велося російською, хоча більшість дітей були українцями, і лише незначна частина – росіянами, троє – євреями і одна дитина походила з поляків.

Більшість дітей одержувала початкову освіту. Дехто закінчував середню школу в Хотині. Лише одиниці здобули вищу освіту. Скажімо, Юхим Лискун (1873-1958), який завдяки успіхам у навчанні став стипендіатом фонду ім. Л.М.Геєвського – одного з провідних діячів Хотинського земства. Щорічна стипендія 300 руб. дала можливість талановитому атакцю закінчити 1895 року Московський сільськогосподарський інститут. Згодом він став відомим ученим-зоотехніком, академіком і лауреатом Державної премії СРСР.

Ось така історія маленького села на березі Дністра.

Використана лытература:

1. Буковина. Історичний нарис. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 159с.

2. Буковина. Історичний нарис. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 108с.

3. Буковина. Історичний нарис. Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – 274с.

4. Геренчук К.І. Природа Чернівецької області. Львів, 1978. – 264 с.

5. Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина, Молодий буковинець. Чернівці, 2002, – С. 63 – 65.

6. Історія міст і сіл УРСР. Київ, 1969. – 664с.