Духовність Білівці

Духовне життя села.

Церква на селі була головним осередком розвитку культури та освіти. Найосвіченішею людиною на селі був священик, а храмом, де людина очища­лась, була церква.

Перша згадка про стару церкву датується 1807 роком: «В селе имеется церковь Михайловская, деревянная, крепкая, ризницею, тварью и книга­ми средственна.»

У 1934 році у володінні церкви було 33 десятини землі, яка, за свідченням документів за 1888 рік, була відписана 9 листопада 1834 року її поміщиками Іваном Івановичем Манолі, Георгієм Родіоновичем Василескулом та іншими заможними селянами.

У «ведомости о церкви» сказано, що церква побудована в 1803 році. Стара церква проіснувала майже 100 років. У 1896 році розпочалося будівництво нової церкви. Це теж була дерев’яна, на кам’яному фундаменті, але вже збудована не в зруб, а брусована і оббита дошками церква. У 1901 році з ініціативи місцевого священика А.Полторацького та при підтримці місцевих жителів 6 вересня церкву було відкрито і освячено. Знаходиться вона на іншому місці, бо село перемістилося на північний схід. Змістився, відповідно, і центр його. Ось тут, на широкій рівній площі, що прилягає до головної вулиці села, на віддалі 4 кілометри від Ярівки і 5 кілометрів від Круглика і розташувався новий храм.Старожили розповідають, що кошти для будівництва храму були зібрані прихожанами Білівців та навколишніх сіл. Двоє жителів села зби­рали гроші для спорудження нового храму цілий рік, мандруючи по Україні, і дійшли аж до Чорного моря. Із добровільних пожертвувань білівчан най­більше золота подарував заможний селянин Паращук Яків.

Від жителя села Білівці Варварюка Петра Тимофійовича, який з 1958 року по 1992 рік був секретарем церковного комітету, ми довідались, що церкву будував архітектор із Кишинева.

         Храм цікавий своєю формою, майстерно вивершеним куполом, оздоблений малюваннями Святих Апостолів: Павла, Іоанна, Марка і Луки. У храмі є образи усіх 12 апостолів, Ісуса Христа, Матері Божої, Святого Георгія, Архангела Михаїла. Останній знаходиться справа біля крилосу. Ця ікона з небагатьох перейшла сюди із старої церкви. Саме таке ім’я і носить храм сьогодні у знак шани до святого Архистратига Михаїла, який здійснив чудо – рухом свого жезла розбив скалу і відвернув воду, яка мала затопити храм.

Святість, велич церкви підкреслюють прекрасні малювання, Гроб Господній, вертеп, багате і пишне оздоблення вівтаря, стін, престолу.

У 1996 році білівачанин Паращук Василь Михайлович здійснив реставрацію вівтаря, корогв та всієї церкви. Це свідчить про небайдужість жителів села, причетність їх до величі і святості.

Краєзнавці відшукали місце древнього храму. Там на місці церковного престолу знаходиться металевий хрест. Неподалік – кам’яний пам’ятник на могилі священика Михайла Васильовича Дмитру. Поруч – плита, на якій засвідчено, що там поховано штабс-капітана Василя Георгійовича Василескула, очевидно, сина поміщика, який пожертвував для церкви своєї землі. Ще одна пам’ятка, хрест, поставлений на могилі поміщика Олександра Манолі.

Довідались краєзнавці і про те, у яких важких умовах виживає церква протягом 50 – 90 років, яких гонінь і переслідувань зазнавали всі, хто підтримував святий храм, беріг віру в Бога в душі і в серці. Очевидці розповідають, що тогочасна влада занедбавши, стративши свою душу старалась згубити і в інших, сіючи цим байдужість і бездуховність у житті.

Та все ж святе завжди залишається святим. І ніякими стараннями безбожних і бездушних людей не можна знищити священної віри людей у Всевишнього. Тому й ніколи не був безлюдним святий храм, тому, таємно, щоб не дізналось недремне око влади, але з великою вірою в душі вінчалися молодята, батьки хрестили своїх немовлят, проводжали в останню путь по­мерлих членів родини. Тому все частіше матері та бабусі навчали дітей та онуків молитви…

Життя виправило помилки людей. У 90-ті роки назавжди покінчили із безглуздими заборонами й переслідуваннями. Довгою, звивистою була наша дорога до храму, але, слава Богу, ми стали на його поріг.