Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Походження і перша згадка про село Білівці.
Білівці – село, розташоване за 18 км. від районного центру, 17 км. від залізничної станції Мамалига. Населення 1200 чоловік, 430дворів.
У різні часи історичного розвитку село Білівці входило до різних державних утворень та імперій: Київської Русі, Галицько-Волинського та Молдовського князівств, турецько-османської імперії, Угорського королівства, Бессарабської губернії царської Росії, боярської Румунії та УРСР у складі СРСР.
Вперше про село згадується в 1459 році, коли польське військо було розбите під Хотином молдавським військом. Стефан Великий після битви розподілив свої землі між своїми воєначальниками. Землі села дісталися одному з них під прізвищем Білеу. Звідси і походить назва Білівці. Інша версія говорить, що село було названо тому, що один пан прибувши сюди, побачив, що всі хатини жителів гарно побілені, він сказав про них: «Білі всі». Згодом це словосполучення, зазнавши певної звукової трансформації, стало назвою села «Білівці».
Село розміщене в одній з балок, яка має підковоподібну форму. Пізніше хаотично забудовувались на схилах балки. Люди селилися в місцях, вигідних для проживання, де була вода, ліс, земля для обробітку. Село має кілька урочищ, наймолодший з яких є кут «Ізвори».
Господарське життя села у давні часи.
Основним заняттям білівчан було сільське господарство. Найбільш розвинутими галузями були землеробство, тваринництво і садівництво. Тільки не значна частина селян займалася домашніми промислами: гончарством, деревообробкою. Найбільш поширеним було ткацтво. Для цього використовували волокно з льону і коноплі, овечої вовни і козячої шерсті. Прядінням займалися жінки переважно в зимовий час. В цей час проходив процес виготовлення полотна, сукна на простих верстатах (кроснах). З полотна виготовляли натільну білизну, рушники, з грубих ниток – верети (рядно), налавники, обіці. З шерстяних ниток виготовляли скорці (килими), сукно, з якого шили верхній одяг.
Земля оброблялася примітивними знаряддями праці, внаслідок чого вона давала низькі врожаї. Ніхто тоді не застосовував сівозмін. Люди висівали те, що користувалось найбільшим попитом: жито, пшеницю, ячмінь і, найбільше, кукурудзу, яка була головною продовольчою культурою.
Ускладнювала землеробство і надмірна розробленість землеволодінь на дрібні нивки, розкидані в різних місцях.
Розширення посівних площ велося, у значній мірі, за рахунок скорочення лук і пасовищ, що обмежувало можливість випасу худоби. Це змушувало селян залишати надовго поля восени і навесні під пасовиська, що унеможливлювало зяблеву оранку.
Скотарство велося у селі примітивно, в основному тварини були низької породи. Багато вирощеної худоби продавалось на ринку, що становило головну статтю селянських прибутків.
Населення села, національний склад.
Дані перепису 1817 року засвідчили наступне: «Билауцы» В.1. свящ., 1 дьяч., 1 поном. Низшего сословия: 85 хоз., 9 вд., 28 бурл., 3 прощ. Всего 119 муж. и жен. Резешская вотчина: обнимает 280 ф. сенокоса, 460 ф. пахотной земли, 200 ф. сельского вагона и 12 ф. семен, 1 безрибний пруд, мельница и 1 сад владельчиский и 5 садов поселенських». Позначення села буквою категорії «В» свідчить, що населення села забезпечене всім посередньо. Землею в селі володіли резеді-селяни, які проживали общиною.
Але крім селянської землі в селі були володіння і землевласників. Землі феодалів оброблялися селянами-кріпаками. З 1788 десятин всієї землі, яка належала селу Білівці – 1121 десятина входила у володіння орендаторів і поміщиків.
1. Манолі – 360 десятин;
2. Вайоман – 100 десятин;
3. Рядович – 100 десятин;
4. Ульянов – 150 десятин;
5Літя Паун – 100 десятин;
6.Ромашкан – 70 десятин;
7.Домбровський – 120 десятин;
8.Магирона – 35 десятин;
9.Семсецький – 30 десятин;
Топонімічна назва земельних угідь села збереглась донині: Семсецьке, Ульянове, Мітьове поле. Православна церква теж мала 33 десятини землі. Територія, де знаходилось село було покрита раніше лісом. Коли в 1739 році відбулася битва під Ставчанами між Росією і Туреччиною, внаслідок воєнних дій ліси були знищені. Завдяки російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. за підписанням мирного Бухарестського договору. Бессарабія була повернена Росії. Значний відгук у краї знайшло повстання у 1812 році в Греції, боротьба проти турків у Дунайських князівствах. На Хотинщині спробували організувати загони, які хотіли перейти кордон і приєднатись до повстанців. Один із таких загонів організував сербський чиновник Янко Цинцар, який проживав в селі Білівці. Відома справа вчителя Ф. Аслановича, який в різний час працював у Білівцях. Він писав вірші, спрямовані проти чинних на той час суспільних порядків. У них прославлялися поляки, які боролися за свободу в результаті Польського повстання 1831 року. В 1868 році на Хотинщині була здійснена реформа кріпосного права, згідно якої селяни одержували по 2 десятини на викуп . Але після цієї реформи становище селян не поліпшилось.
Численність населення, соціальний стан та національний склад села Білівці даного періоду фіксувалися тільки в церковних відомостях – єдиних документах, які велися в той час в селі.
Аналіз церковних відомостей за 1886-1905 рр. показує, що в селі Білівці відбувався приріст населення в декілька разів (за ці роки кількість жителів зросла з 966 чоловік до 1399). В 1886 році в Білівцях нараховувалось 149 господарств. В 1904 році в селі проживало 1530 осіб. В 1913 році в селі було 260 господарств. В той же час в Білівцях після Першої світової війни було тільки 243 господарства.
Згідно церковних відомостей, крім селян-українців, проживали військові та чиновники, які звичайно були росіянами або іншої національності. З 1808 року в селі проживають євреї: „жительство 63 єврея, из них мужского пола 29 душ и женского – 34 души”.
Село Білівці за часів Першої та Другої світових воєн.
Події Першої світової війни негативно позначились на економіці села. Бойові дії, які проходили неподалік, привели до руйнувань, запустіння. В селі був на постої 16 Заамурський прикордонний полк, солдатам якого були потрібні житло та їжа.
Ще більше погіршилось становище жителів Білівців за період румунського панування в краї. Жорстоке поводження з селянами, грабежі і побори, заборона всього українського, і в першу чергу, рідної мови – все це привело до занепаду сільського господарства, культури в селі. В 1930 році в селі проживало 1406 осіб.
Але початок війни, напад фашистської Німеччини на нашу країну поклали кінець мирному життю .Майже на 3 роки білівчани були повернуті в старі, довоєнні порядки боярської Румунії. Економіка села ще більше була зруйнована.
24 березня 1944 року село визволили війська 2-го Українського фронту. Десятки білівчан героїчно билися в рядах Червоної Армії проти гітлерівських окупантів. Багатьох з них нагороджено орденами і медалями за мужність і відвагу. 105 чоловік з 296 загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Довелося білівчанам пережити важкі рани епідемії тифу і голоду
1946-1947рр. (всього за вказаний період померло більше 100 жителів села).
Після війни радянська влада позбавила селян їхньої власності, від якої вони жили, – землі. В 1947 році в Білівцях був організований колгосп «Червона зірка» з 16 господарств. До 1949 року всі господарства опинились у колгоспі. Він володів 1760 га землі, в т.ч. 1920 га орної, близько 60 га садів та виноградників. Виробничий напрям – зерно-буряковий з розвинутим м’ясо-молочним тваринництвом, діяв у колгоспі і виноробний цех.
Після розпаду СРСР, занепаду колгоспів у Білівцях значна частина земель передана у приватну власність. Нині на базі паїв у Білівцях діє фермерське господарство «Тарас», яке очолює Дубчак Володимир Васильович.
Історія однієї родини
Є дати в житті народу, що золотими літерами виписані на скрижалях історії. Є священні куточки на рідній землі, дорогі серцю кожної людини. Ніколи не заростає до них стежина. Сюди приходять сивоголові дідусі й зовсім юні школярі, комбайнери й учителі, інженери й академіки… Приходять, щоб із трепетом у душі поставити квіти на сірий граніт, хвилину-другу помовчати в задумі, зітхнути, прогнавши важкий спогад чи непрохану сльозу.
Стоїть у центрі мого села, у скверику біля Будинку культури, пам’ятник
воїнам-односельчанам, які не повернулися з кривавих доріг війни. Горить, палає Вічний вогонь біля нього. Це – вогонь людських сердець, що згоріли в полум’ї Великої Вітчизняної війни. Вогонь беззавітної любові до рідної землі справжніх патріотів, що віддали своє життя заради щастя інших, задля сьогоднішнього благополуччя. Це незгасимий символ нашої пам’яті про безстрашні подвиги й незабутні імена синів і дочок нашої землі, яких ще й досі ждуть додому згорьовані матері, посивілі дружини, дорослі діти, галасливі й безтурботні онуки…Біля підніжжя пам’ятника – завжди свіжі квіти, як знак щирої вдячності й беззавітної любові. На мармуровій плиті золотими літерами викарбувані сто три прізвища. Та це не просто літери, за кожним прізвищем – людська доля.
Війна обірвала не одну пісню, посріблила не одну материнську, батьківську, вдовину голову, посіяла вічну печаль і тихий смуток не в одну душу. Глибокий слід залишила вона в кожному серці моїх славних білівчан. Навіть у сильних і мужніх чоловіків, які не раз дивилися смерті у вічі, викликає вона важку гарячу сльозу. Біль назавжди осів і в душі моєї прапрабабусі Кіріяк Дарії Дмитрівни. Це людина незвичайної сили волі, мудрості й мужності. Життя цієї жінки – це вузька доріжка, устелена колючками й терном. Важкі випробування випали на її гірку долю. А було все так.
У багатодітній сім’ї Дмитращука Дмитра Івановича народилася донька, яку нарекли Дарійкою. Життя великої родини було важким, невеселим. Швидко прийшлося подорослішати дівчинці. Як тільки виповнилося їй дев’ять років постійні нестатки, злидні змусили піти працювати. На вродливу, завзяту до роботи, хоч і бідну дівчину, заглядали місцеві хлопці. Коли відсвяткувала Дарія своє шістнадцятиріччя, посватався гарний заможний сільський парубок Кіріяк Феодосій Федорович, за котрого й вийшла згодом заміж. Жили дружно, разом були всюди: на ниві, на городі, по господарству поралися спільно. Любов і повага, мир і злагода панували в цій сім’ї. Здавалося, ось і прийшло справжнє щастя. Бог послав чудовому подружжю семеро дітей. Клопотів вистачало всім. Спочатку було важкувато, бо сім’я велика, працювати доводилося вдень і вночі. Та минали роки, діти підростали. Уже й самі на хліб собі стали заробляти. А далі все пішло як звичайно…
Стали старші свої гніздечка вити. Першим одружився Семен, за ним – Йосип. Усе б було добре, якби несподівано не прийшло нове лихо – війна.
На все життя запам’ятався Дарії Дмитрівні гіркий липневий день 1944 року, коли відправила на фронт одночасно чотирьох синів: Семена, Йосипа, Миколу, Василя. Провела їх стривожена мати ген-ген за село. Сумно порипували не змащені колеса зношеного воза, виснажені працею, чорні від горя й розлуки понуро йшли шляхом жінки. Білокрилою чайкою забилася в обіймах синів мати, а відпускати не хотіла. Важкі хвилини розлуки.
Підвода зникла за видолинком, а вбита горем мати все стояла, і несила було їй повертатися додому… Тягар розлуки тиснув на немічні жіночі плечі. Та треба було працювати, щоб жити, щоб дочекатися повернення з війни синів. Важко
було, тривожні думки підкрадалися час від часу: «Боже, чому тепер, коли б тільки радіти, тішитися онуками, нам таке горе ? Невже я їх більше не побачу ? Чому змогла вберегти від тифу, інших болячок, а від цього ні ?..» На той час у сина Семена було вже троє дітей, у Йосипа – одна донька.
Ще не звикла мати, що синів немає вдома, як прийшла чорна звістка, що боєць-піхотинець Семен Кіріяк поліг смертю хоробрих у бою з фашистами. Мов підстрелена птаха, падала додолу й випростовувалася на ноги вбита горем мати. «Що я скажу молодій дружині, у якої на руках троє дітей: Василько, Дарійка (названа на честь бабусі) та Іванко? Боже, дай сили пережити це й допомогти ростити онуків»,- проказувала крізь плач Дарія Дмитрівна, а рясні краплі пекучих сліз проникали крізь горезвісний трикутник. Важко переживала мати смерть рідної дитини, та на цьому не скінчилося.
Трохи згодом прийшли майже водночас ще дві похоронки: на Йосипа та Миколу, якому в день смерті сповнилося всього дев’ятнадцять років. Рвалося на клаптики материнське серце, ладна була в той час і сама померти, життя, здавалося, втратило всякий сенс. Та маленька незрима іскорка надії горіла в її душі. Усе тішила себе думкою, що неправда це і ще побачить вона своїх соколиків. Адже ж на війні траплялося багато несподіванок, ну не може ж так бути…
Та повернувся з війни лише син Василь. А мати жила надією. Виглядала вона своїх бійців до кінця життя, до останнього подиху, навіть у передсмертній агонії шептала їх імена. Це було вічне чекання.
Щороку обливалася білим, наче молоком, цвітом стара груша, що стояла серед двору. Під нею часто бавилися в дитинстві її хлопчаки. А наприкінці літа вона рясно покривалася плодами. Тихими погожими ночами грушки так лунко падали в траву, що їх гупання вривалося в сон Дарії Дмитрівни. А вуста шепотіли: «Ідуть, це вони, мої синочки, прийшли-таки». Швидко зводилася, і мерщій до вікна, а там немає нікого. Довго-довго вслухалася в німу порожнечу ночі, та їх не було.
Працюючи в колгоспі, мати забувала між людьми непоправне горе. Своїми потрісканими від праці й негоди руками Дарія Дмитрівна піднімала село з руїни, вирощувала хліб, ростила онуків і робила все, що тільки треба було робити. А думка про зустріч зі своїми дітьми не покидала її.
Минали дні, місяці, роки… І хоч розумом знала, що чекати вже нікого, усе ж виходила на те місце, де колись розлучалася з синами. А звідти поверне до пам’ятника, покладе біля підніжжя оберемок польових квітів, поговорить із німою тишею й повертається додому.
Ось так і текло життя Дарії Дмитрівни в рідному селі з важкими, виснажливими буднями й скромними святами, з великими трудовими здобутками й дрібними життєвими негараздами. Підростали онуки, на долю яких випало рости без батьків. Щиросерда бабуся старалася як могла, допомагала онукам, зводила їх на ноги. А в серці не вмирала надія. Та роки брали своє. Так і пішла з життя бабуня Дарія (так люб’язно називали її всі рідні), не дочекавшись своїх синів, та для всієї нашої родини вона була й завжди залишиться Берегинею високої моралі, духовності, вірності й віри, надії й любові. Її чекання є гідним для наслідування прикладом оптимізму для всіх наступних поколінь родини Кіріяків, а значить і для мене. І хоч змінилися наші прізвища, погляди на життя, змінилися часи, усе ж, щоб бути гідним високого звання людини, ми повинні пам’ятати щирі гарячі сльози матерів за синами, довічне чекання вдів та сиріт, не бути байдужими до скрипу милиць і сумних поглядів ветеранів Великої Вітчизняної війни. Наші серця мають бути прикуті до п’єдесталів, на яких звелися герої-переможці, наші визволителі й рятівники, наші батьки, брати, дідусі, прадіди.
Я щиро вдячна за все вистраждане й завойоване попередниками нашими, за все побудоване їхніми благородними чесними руками, за непоправні втрати, глибоку ненависть до фашистського рабства, за силу духу й великий оптимізм, священну науку, як нам жити, щоб перемогти.