Історія Бочківці

Історія села Бочківці

В північно – східній частині Чернівецької області, на сході Хотинської височини розташоване село Бочківці.

Територія села вкрита садами, виноградниками, з півночі оточена листяним лісом.

Через село проходить автомобільна траса Чернівці – Хотин, з півночі на південь тече маленька річечка, яка ділить Бочківці на дві частини. В центрі села розміщена загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, сільська бібліотека та церква.

В Бочківцях діють сільська рада, пошта, Будинок культури, ряд магазинів і кафе, ТзОВ “Арго”, ТзОВ “Україна” та ще донедавна працював цегельний завод.

Розміщення села нетипове, що свідчить про його старовинне походження. В Бочківцях нараховується 715 дворів, проживає 2003 жителів, територія – 1226,6 га.

Національний склад населення переважно українці, хоча проживають у ньому румуни, молдовани, росіяни, татари та інші.

Село Бочківці розташоване в 25 км від обласного центру – Чернівці та в 30 км від районного – Хотина.

У XVII ст.. наш край був мало заселений. Села були малими: 10- 20 дворів. Саме в цей час було засноване село Бочківці. Перша згадка про Бочківці, як адміністративну одиницю, датується 2 березня 1652 року.

Село засноване за рахунок переселенців з Молдавії та України. В селі дуже поширене прізвище Молдован, що підтверджує припущення про переселенців з Молдавії. Але, ймовірно, воно було засноване десь на початку XVII ст.

Так, у 1646 році в Молдавському князівстві, а територія нашого краю в цей час входила в “Уложенні” господаря Лупу, було законодавчо оформлене кріпосне право. Воно полягало у забороні вечинам (кріпакам) покидати постійне місце проживання.

Назва села Бочківці, за історичною версією, походить від того, що перші поселенці займалися бондарством, цьому сприяла велика кількість бука, що росте на околиці села. Ремісники виготовляли велику кількість бочок для упаковки чорносливу, який збували в навколишніх селах, де був великий попит на нього. Жителі Топорівців скуповували бочки, так як в селі було понад 1000 вуликів і вони торгували також медом у бочках. Звідси і пішла назва села – Бочківці.

Бочківці розташовані на хороших грунтах і мають дуже сприятливі умови для занять землеробством і тваринництвом, тому не викликає подиву той факт, що тут жили люди і в дослав’янський період. В центрі села було знайдено кам’яну сокиру і наконечник стріли, скребачку, залишки глиняного посуду часів трипільської культури.

На околиці села в 1967 році, під час розкопок було відкрите селище тиверців. Воно назване Грозинецьким городищем і існувало в VIII – IX ст.

Зараз село – ціла адміністративна одиниця, але окремі частини села мають різну назву, що свідчить про те, що воно утворено з хуторів: Мале село, Трачка, Готарь, Рит, Караваччина, Колиба.

Майже безперервні війни другої половини ХУІІст. початку ХУІІІст. спустошили край. Селяни втікали з села на Поділля, в Молдавію.

Хотинщина в 1715 році була перетворена в турецьку райю (мілітаризовану зону).

Під час російсько – турецької війни 1735 – 1739 р.р. Буковина стала ареною вирішальних битв. Через територію села проходила турецька армія, а після Ставчанської битви, в якій перемогли росіяни, останні, повертаючись з Молдавії, пограбували села Хотинщини і частини Чернівецької області.

В 1770 році під час чергової російсько-турецької війни Хотинщина була повернута під юрисдикцію молдавського господаря. Але під час виводу російських військ з Буковини сюди увійшли австрійські війська. А вже в 1775 році австрійські війська були виведені з Хотинщини, вона знову стала райю. Саме в цей період в східній частині села Бочківці (Рит) побудували військовий турецький об’єкт. На жаль, залишків об’єкта не залишилося, але в різних частинах села знаходили золоті, турецькі монети цього періоду.

Вже в 1812 році згідно Бухарестського миру Хотинщина (в тому числі й Бочківці) відійшли до Російської імперії, в складі якої перебували аж до 1918 року. До кордону з Австрією від Бочківців було всього 5 кілометрів.

При російській владі панщина була більш жорстокою, ніж раніше, і тому, коли в 1918 році в Австрійській імперії скасували кріпосне право, жителі Бочківців тікали на Буковину. А в самому селі селянська реформа була здійснена не у 1861 році, як у всій російській імперії, а в 1868 році.

Селяни мали одержати по 8-8,5 десятин землі у спадкове володіння з правом продажу, однак, внаслідок зловживань, одержали по 4,7 десятин по 50 крб. за десятину при ціні 22 крб.

Більшість земель села, а також луки, міст до 1887 року належали поміщику Ф. Рафаловичу. Так як Рафаловичу належав й Зарожанський та Ставчанський цукрозаводи, основною культурою вирощування на сільських полях був цукровий буряк, який власник цукрозаводів скуповував у селян.

З 1887 по 1940 рік землі, ліс та пасовища належали сім’ї німецького генерала Рупперта. Хоча кріпосне право юридично було скасовано, але селяни продовжували залишатися в кріпосній залежності до 1895 року.

В середині 80-х років XIX ст.. житель села Бочківці Молдован Григорій, копаючи підвальне приміщення на власному подвір’ї, знайшов скарб з турецькими золотими монетами – II половини XVII ст.., що підтверджує той факт, що в Бочківцях перебував турецький гарнізон.

На знайдені гроші Молдован Г. на місці дерев’яної церкви, зведеної у XVII ст., у 1886 році будує в Свято-Михайлівську церкву, яка діє й нині. У цьому ж 1886 році збудовано в Бочківцях приміщення церковної 3-класної приходської школи. Приміщення школи мало 2 кімнати.

В цій школі навчалися відомі не тільки на Буковині люди, але й ті, що здобули собі світову славу. Це визначний майстер пензля Петро Мегик та

композитор-псаломщик, син місцевого священика Володимира Дем’яновича Мегика.

З 1914 по 1918 р. в селі вже діяла 4-класна початкова школа, але старе приміщення школи було знищене, а під неї переобладнали старий будинок сільського священика.

Перша світова війна 1914-1918 років принесла нові страждання, злидні і голод. Бочківці стали ареною запеклих боїв між арміями Австро-Угорщини і Росії. Більшість чоловіків села було мобілізовано, зросли податки.

У березні-квітні йшли запеклі бої на півночі села, але довгий час лінія фронту залишалась незмінною. Ще й сьогодні на околиці села знаходять траншеї, землянки І світової війни. Тут були знайдені зброя, частини військового одягу, які є на даний момент експонатами сільського музею.

Війна залишила в селі горе, руйнування та злидні. В селі було зруйновано більшість будинків, багато людей втікало в Молдавію та Австрію.

На Хотинщину наприкінці війни претендувало 5 держав та 8 урядів.

Восени 1918 року Хотинщину окупували румунські війська. В краї був встановлений жорстокий режим.

Жителі села, що пережили період румунської окупації, а їх в селі залишилось ще багато, з жахом згадують ці часи. Рух по селі дозволявся лише удень:з 6 год. ранку до 6 год. вечора, але ніколи групами. Заборонялися святкування всякого роду, в тому числі й весілля та дні народження. Ввечері та вночі не повинно було в будинках горіти світло. Жандарм ходив ввечері по вулицях і бив вікна в будинках, у яких горіла свічка, а якщо зустрічав в цей час людей, то заарештовував їх і відводив на пост, що знаходився на місці сучасної сільської ради, де часто бив їх, а потім брав ще й штраф.

В селі проводилася послідовна румунізація. В 1926 році була закрита українська початкова школа, а відкрилася семирічна румунська.

Коли 28 червня 1940 року в село вступила Червона Армія, то більшість жителів радо зустрічало червоноармійців, думаючи, що ті несуть їм визволення від національного поневолення.

Зразу по приходу Червоної Армії на території села почали діяти нові органи влади. Спочатку було обрано сільську Раду. Першим головою сільської Ради було обрано Холодило Семена. При сільській Раді було створено ініціативну групу по створенню колгоспу. Молдована Ф.Н. було обрано головою колгоспу, якого фактично не існувало, тому що жителі села не бажали, щоб їхнє майно ставало спільним. Влада бажала активізувати й молодь села. В 1940 році була створена перша комсомольська організація, секретарем якої було обрано Рябого Тимофія Яковича. Першими комсомольцями були Рябой Т.Я., Молдован М.І., Мельничук Е.Я., Бадалій З.С., Лисий А.І., Горбатова Л.М.. Комсомольці допомагали встановлювати нову владу. Але, невдовзі, 22 червня   1941 року

розпочалася II світова війна і територія області стала ареною бойових дій. З села почали виїжджати вчителі, лікарі. Було мобілізовано перших добровольців. З перших днів вторгнення німців в село викликало гнів більшості жителів. Але були і такі, яким не сподобалася радянська влада і вони зустрічали німців з хлібом і сіллю. Було обрано старосту, ним став Бадалій М.Ф.. Бажання прислужитись новому окупаційному режимові не допомогло йому, невдовзі він був убитий своїми односельчанами.

В селі знову було встановлено жорсткий режим. Однак він не зламав волі людей до опору окупантів. Цей рух в нашому селі був представлений радянською течією.

Активісти села вели підривну роботу, розповсюджували правдиву інформацію за допомогою газети “Правда”, що надходила підпільними шляхами з Молдавії.

Румунські окупанти почали масові арешти активістів села. Під час арешту Бадалія Н.М. знайшли політичну літературу, затримали Поплавця О.Ф. , Молдована Ф.А., Молдована Н.І., Холодного С.І., Лисого Г.І., Остапенка М.Г. Всі вони були засуджені до 3-х річного перебування в концтаборах, а згодом було винесено вирок: всіх стратити. Але в день призначення страти прийшло помилування. В 1944 році в лісі між селами Бочківці та Ржавенці діяв партизанський загін О.В. Ткаченка. Жителька села Бадалій Х.М. була розвідницею цього загону. Партизанський загін взяв участь у 30-ти операціях, до 6-го квітня знищив більше 400 фашистів, 7 квітня з’єднався з Червоною Армією, а 8 квітня вступив у Бочківці. За короткий час окупантів було вигнано і невдовзі в село ввійшла Червона Армія.

В лави діючої армії було мобілізовано 260 жителів села. Знову почала діяти сільська Рада, її головою обрали того ж Холодила Семена, який, ризикуючи своїм життям, зберіг печатку і документи. Проте окупація підірвала його здоров’я і він невдовзі помер.

З перших днів визволення села було відкрито школу, налагоджено зв’язок з райцентром, почав діяти клуб. В селі почали працювати нові вчителі. Серед них Синогач Ф.О.,вчитель історії та Вепрюк А.Т.,вчитель іноземної мови.

По закінченні війни 9 Травня 1945 року 93 жителя села не повернулися з фронтів Великої вітчизняної війни. Вдячні односельчани побудували їм в 1975році пам’ятник, біля якого щорічно 9 Травня вшановують пам’ять загиблих та ветеранів найжахливішої в історії людства війни.

Станом на 1 січня 1945 року село Бочківці входило до складу Хотинського району Чернівецької області.

З перших днів відновлення в краї більшовицького режиму, почалася його радянізція . Ініціатором цього процесу була комуністична партія.

В 1951 році відбулося злиття колгоспу імені Свердлова (село Шилівці) і колгоспу “Червоний партизан” в єдиний, що дістав назву «Червоний партизан».

В цьому ж році колгосп отримав перший автомобіль, а в 1953 році в селі за вказівкою з райкому була створена перша партійна група, що налічувала 3-х

комуністів. Першим секретарем парторганізації було обрано місцевого вчителя Вепрюка А.Т.

У 1959 році про Бочківці читали у всіх центральних газетах, його назва звучала по всесоюзному радіо. 9 випускниць школи на чолі з Молдован Любов’ю створили комсомольсько-молодіжну ланку (комсорг Лиса Л.О.). Поїхали за досвідом до відомої ланкової на Тернопільщину Далинюк Е.І., почали працювати на колгоспному полі. В листопаді 1959 році до ланки приєдналась і молодь с. Шилівці. В 1962 році ланка налічувала 35 дівчат. В 1960 році ланці вдалося зібрати один з найвищих урожаїв кукурудзи в державі.

В 1960 році Люба Молдован була делегатом чергового з’їзду комсомолу і тут її обрали делегатом від СРСР на Міжнародний фестиваль молоді в Хельсінкі. Невдовзі Любу Молдован було нагороджено орденом Ленінського комсомолу. Закінчивши інститут, вона повернулась в село, де працювала агрономом. В 1970 році працює в ЦК ВЛКСМ, а 1979 р. стала доктором економічних наук. Нині Молдован Л.В. працює викладачем в одному з київських інститутів.

В 1967 році в селі ведеться активне культурно-освітнє будівництво Будинку культури на 600 місць, восьмирічної школи на 200 місць. Кабінет Міністрів України нагородив село за будівництво споруд культурно-освітнього напрямку медаллю Т.Г. Шевченка.

Наприкінці 60-х років в селі з΄явилися перші легковики, мотоцикли, телевізори, холодильники, пральні машини. Колгоспники почали отримувати щомісячну зарплату, пенсіонери – пенсію. Зросла й матеріально-технічна база колгоспу. Село почало змінюватись на краще. Жителі почали будувати цегельні будинки. За сумлінну працю багатьох жителів села нагороджено орденами та медалями. Орденом Леніна було нагороджено Почтар К.О., Рябой К.І., орденом Трудового Червоного Прапора – Рябого В.Ф., Швець М.І., Савицьку Д.Д.

В 1976 році в селі було побудовано цегельний завод. І його перший директор був Бадалій П.Й., багато односельчан отримали нове місце роботи. В 80-х роках життєвий рівень мешканців села значно покращився. Більшість людей жили в достатку. В селі працювала восьмирічна школа, Будинок культури, клуб, ряд продовольчих та промислових магазинів, кафе, фельдшерський пункт.

В 1985 році почав діяти Будинок побуту, де можна було скористатись послугами перукаря, фотографа, швеця та майстрів інших послуг. Покращилися й побутові умови, тому що ринок був насичений товарами широкого вжитку.

На початку 1990 року почалося в державі національне відродження, а вже 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України.

1 грудня 1991 р. майже всі жителі села Бочківців на Всеукраїнському референдумі скористалися правом голосу. Більше 90% підтвердили Акт проголошення незалежності України.

В незалежній Україні справдилося економічне прагнення селян володіти та користуватися своєю землею. Земельні паї отримали 622 жителі.

Соціальна сфера за останнє десятиріччя зазнала суттєвих змін. Зменшилася купівельна спроможність населення. Скоротився обсяг житлового будівництва.

Серйозною проблемою багатьох жителів в селі є безробіття, рятуючись від якого, значна частина жителів йде торгувати на базари або емігрує на заробітки в Італію, Грецію, Португалію, Ізраїль та інші країни.

Правда, в 90-х роках на базі Будинку побуту було створено ТЗоВ “Арго”, багато жителів села отримали роботу та високу зарплату.

Але все ж таки останні роки проведення економічних реформ показали, що тенденції економічного розвитку сприяють покращенню життя громадян України і віриться, що незабаром ми будемо жити не гірше, ніж у розвинутих європейських державах.

Жителі села залишили велику культурну спадщину.

29 липня 1886р. в Бочківцях в сім’ї сільського священика народився Володимир Дем’янович Мегик. Початкову освіту отримав у Бочковецькій початковій школі, середню – у Кам’янець-Подільському ліцеї, а духовну – у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії. Перші його музичні твори побачили світ у 1912 році.

Повернувшись у Бочківці, Володимир Дем’янович 52 роки був беззмінним керівником Бочковецького церковного хору, працював псаломщиком Бочковецької Свято-Михайлівської церкви. У процесі роботи, як керівник церковного хору здійснював аранжування творів Бортнянського “Отче наш”, “Многая Лета”, Лядова “Милость мира”, Орлова “Єдинородний”, Буртневича “Тебе поем”, Виногородова “Господи помилуй”, Лаврова “Херувими”. У творчій співдружності з місцевим вчителем Давидовим Опанасом Дем’яновичем писав партитури для чотирьох голосів (86 музичних шедеврів).

За керівництва В.Д. Мегика Бочковецький церковний хор вперше було визначено кращим церковним хором єпархії. Чимало Бочковецьких пісень народженням своїм завдячують Володимиру Мегику. Нащадки В.Мегика, його діти й онуки, справжні продовжувачі пісенного генія земляка.

В 1899р. 24 червня в селі Бочківцях народився Петро Мегик. Закінчив початкову школу в рідному селі, потім навчався в Кам’янець-Подільському,де і закінчив середню школу. В 1921 – 1922рр. навчався у Варшавській академії мистецтв, де вивчав малярство та архітектуру.

В 1927 році став одним із засновників мистецького гуртка “Спокій”, що об’єднував українські мистецькі сили у Польщі. Викладав у ряді освітніх закладів Варшави, працював над графікою. По закінченні війни переїхав до німецького міста Ротенбург, а відтак в 1949 році в США. Жив і творив у Філадельфії.

Внесок його в українську та світову культуру вагомий. І не тільки як художника, а й мистецтвознавця, педагога, видавця. Петро Мегик був довголітнім   керівником   української   мистецької   студії   у   Філадельфії,

організатором об’єднання митців – українців в Америці. У віці 92 років Петро Мегик побував в Україні. Виставка 35 його робіт була в Києві, Львові,Чернівцях. З 4 по 7 жовтня 1991 року митець побував на Буковині. Виставка його творів проходила в приміщенні Чернівецького художнього музею. Помер визначний майстер пензля у серпні 1992 року і похований на українському цвинтарі в Нью-Джерсі.

На початку 70-х років в сільський Будинок культури після навчання повернувся на роботу молодий спеціаліст Юркін Василь Андрійович, а вже з 1977 року очолював один з найбільших в районі культурних закладів. З 1978 року очолює в районі комісію по традиційних святах та обрядах. Є організатором обряду “Похорон”.

На базі Будинку культури проводилися районні, обласні та республіканські семінари.

В.А.Юркіна нагороджено медаллю лауреата всесоюзного огляду, дипломом Спілки композиторів СРСР, неодноразово грамотами та дипломами районного відділу культури.

Наш мальовничий край здавна славився літературними талантами. Тетяна Валентинівна Швець почала писати у 5 класі., брала участь у районних, обласних, республіканських літературних конкурсах (II місце), друкувалася в “Радянській освіті”. Твори Т.Швець увійшли до альманаху “Сонячний годинник”. В. 1993 році вийшла перша збірка “Одкровення”. Створила літературний клуб “Джерела” в Бочковецькій школі, де працювала довгий час після закінчення Чернівецького університету.

26 вересня 2012 року жителі села святкуватимуть 355 років від дня першої згадки в історичних джерелах Бочківців. Не злічити тих, чиє родовідне дерево починається з бочковецької родини. Вони стали знаними людьми, кваліфікованими спеціалістами, життєпис котрих є складовою історії рідного села.

Використані джерела та література

1. 1.Матеріали Чернівецького державного архіву.
2. 2.Історія міст і сіл Української РСР Чернівецької області, Київ, 1969р.
3. 3.Північна Буковина, її минуле і сучасне. Карпати, Ужгород, 1969 р.
4. 4.А.Жуковський. Історія Буковини “Час”, Чернівці, 1993р.
   1. 5.В.Дорошенко. Унікальна людина. ” Свобода,” Джерсі Сіті, 9 вересня 1979р.
   2. 6.І.Бондар “Історія сіл мовою експонатів”. “Червона зарка”, 11 січня 1986 рік.
   3. 7.В.Кравчук. Бочківські звіз дини. “Червона зірка”, 11 серпня 1970 рік .

ЗВІДКИ   ПІШЛА НАЗВА   СЕЛА   БОЧКІВЦІ

Ніхто не відає, коли це було, тільки розповідають, що в одному невеличкому селі жила вродлива дівчина, золотоволоса, струнка, немов та квітка усміхнена. Мабуть, чарівність і красу подарували їй мати – земля, на якій вона зросла. Покохала дівчина гарного сільського парубка за його вроду, дужі руки, гаряче серце й добрі очі.

Однак недовгим було їх щастя. Довідалися батьки хлопця про кохання сина до дівчини з бідняцької сім’ї і заборонили йому зустрічатися з нею. Довго сумували закохані, землю слізьми зросили, а далі вирішили вдвох втекти в світ широкий.

Мандрували вони дрімучими лісами, горами, полями. Без їжі, знесилені, упали край порослої чагарником стежини і ніби провалились у безодню. Одне тільки гріло серце, що вони разом і ніщо, і ніхто не розлучить їх.

Так і поснули, побравшись за руки. А ранком, тільки-но сонце послало на землю перше проміння, їх розбудило жеботіння невеличкого струмочка, який освіжив і до життя повернув.

Глянув юнак навкруги – густий і широкий ліс, а там далі невеличка галявина видніється.

Природа довкола була чудовою: могутні дерева, ягоди, гриби, а ще джерельна вода із струмочка…   Куди ще далі йти?

І вирішили закохані тут зупинитись. Попросили Божого благословіння та захисту у рідної землі та й почали хатинку будувати.

А для того, щоб прогодувати сім’ю, молодий чоловік навчився майструвати гарні бочки. Здавалось, що сама природа допомагала йому вибирати потрібне дерево, бо якщо серце сповнене любов’ю і добром, то будь-яка справа наладиться.

Йшов час. Зачули люди з навколишніх сіл про славного боднаря, часто йшли до нього за бочками, відповідаючи зустрічним, що йдуть бочки закуповувати. А відтак і собі стали розчищати ліс навкруги та невеличкі хатинки ставити. Згодом і самі почали виготовляти бочки. Тому і назвали село Бочківцями.

Роки минали, село зростало, змінювалося, а назва зосталася, як вічна пам’ять