Видатні особистості Бочківці

ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ СЕЛА БОЧКІВЦІ

ВОЛОДИМИР МЕГИК

29 липня 1886р. в Бочківцях в сім’ї сільського священика народився Володимир Дем’янович Мегик. Початкову освіту отримав у Бочковецькій початковій школі, середню – у Кам’янець-Подільському ліцеї, а духовну – у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії. Перші його музичні твори побачили світу 1912 році. Повернувшись у Бочківці, Володимир Дем’янович 52 роки був беззмінним керівником Бочковецького церковного хору, працював псаломщиком Бочковецької Свято-Михайлівської церкви. У процесі роботи, як керівник церковного хору здійснював аранжування творів Бортнянського “Отче наш”, “Многая Лета”, Лядова “Милость мира”, Орлова “Єдинородний”, Буртневича “Тебе поем”, Виногородова “Господи помилуй”, Лаврова “Херувими”. У творчій співдружності з місцевим вчителем Давидовим Опанасом Дем’яновичем писав партитури для чотирьох голосів (86 музичних шедеврів). За керівництва В.Д. Мегика Бочковецький церковний хор вперше було визначено кращим церковним хором єпархії. Чимало Бочковецьких пісень народженням своїм завдячують Володимиру Мегику. Нащадки В.Мегика, його діти й онуки, справжні продовжувачі пісенного генія земляка.

Петро Мегик

В 1899р. 24 червня в селі Бочківцях народився Петро Мегик. Закінчив початкову школу в рідному селі, потім навчався в Кам’янець-Подільському,де і закінчив середню школу. В 1921 – 1922рр. навчався у Варшавській академії мистецтва, де вивчав малярство та архітектуру. В 1927 році став одним із засновників мистецького гуртка “Спокій”, що об’єднував українські мистецькі сили у Польщі. Викладав у ряді освітніх закладів Варшави, працював над графікою. По закінченні війни переїхав до німецького міста Ротенбург, а відтак в 1949 році в СІТ1А. Жив і творив у Філадельфії. Внесок його в українську та світову культуру вагомий. І не тільки як художника, а й мистецтвознавця, педагога, видавця. Петро Мегик був довголітнім керівником української мистецької студії у Філадельфії, організатором об’єднання митців українців в Америці. У віці 92 років Петро Мегик побував в Україні. Виставка 35 його робіт була в Києві, Львові. Чернівцях. З 4 по 7 жовтня 1991 року митець побував на Буковині. Виставка його творів проходила в приміщенні Чернівецького художнього музею. Помер визначний майстер пензля у серпні 1992 року і похований на українському ” цвинтарів Нью-Джерсі. На початку 70-х років в сільський Будинок культури після навчання повернувся на роботу молодий спеціаліст Юркін Василь Андрійович, а вже з 1977 року очолював один з найбільших в районі культурних закладів. З 1978 року очолює в районі комісію по традиційних святах та обрядах. Є організатором обряду “Похорон”. Під керівництвом Юркіна В.А. в селі було створено один із перших в області хорових колективів■ – для обслуговування обряду “Похорон”, організатором якого він є. На базі Будинку культури проводилися районні, обласні та республіканські семінари. В.А.Юркіна нагороджено медаллю лауреата всесоюзного огляду, дипломом Спілки композиторів СРСР, неодноразово грамотами та дипломами районного відділу культури. Наш мальовничий край здавна славився літературними талантами. Тетяна Валентинівна Швець почала писати у 5 класі., брала участь у районних, обласних, республіканських літературних конкурсах (II місце). Друкувалася в “Радянській освіті”. Твори Т.Швець увійшли до альманаху “Сонячний годинник”. В. 1993 році вийшла перша збірка “Одкровення”. Створила літературний клуб “Джерела” в Бочковецькій школі, де працювала довгий час після закінчення Чернівецького університету. 6 жовтня цього року жителі села святкуватимуть 350 років від дня першої згадки в історичних джерелах Бочківців. Не злічити тих, чиє родовідне дерево починається з бочковецької родини. Вони стали знаними людьми, кваліфікованими спеціалістами, життєпис котрих є складовою історії рідного села. ПЕТРО МЕГИК З стародавніх часів людина намагається висловити свій по¬гляд на світ за допомогою мистецтва, яке є основним складником її життя. І віддавна людина прагнула збаг¬нути, чому саме основним виявом мистецтва є змагання до того, що ми називаємо красою. Один з провідних філо¬софів античного світу, Плутарх, у своєму творі „Бенкет семи мудреців” ставить рубом питання: „Що таке краса?” І він відповідає: „Світ. Бо все, що держиться ладу, нале¬жить до нього”. Проте ми знаємо, що світ мистецтва — необмежений, до того ж людська натура звикла бунтуватися проти усталених норм при¬роди і життя, вона шукає краси не тільки в світі ладу, але й хаосу. Це можна легко прослідити в народному мистецтві України, з його безмежним діапазоном форм, від строго геометричних до фантастичних. Мистецька творчість Петра Мегика упродовж трьох четвертин нашого сторіччя дає нам нагоду не тільки схарактеризувати його твор¬чість, а й з’ясувати ті умови, те тло, на якому вона виникла. Петро Мегик – митець почав формуватися в половині 20-их років. Буковинець родом, з мальовничого села Бочківців, що на Хотинщині, він виніс з собою притаманну тій частині української землі колористичну буйність з одночасним вибуттям формального ладу, що є основними елементами буковинського народ¬ного мистецтва. Це внутрішнє почуття ладу молодий мистець розвинув і уточнив під час своїх студій у варшавській Академії Мистецтв, як це показують його тогочасні і пізніші рисунки та нечисленні збережені бодай у репродукціях портретні праці. Тому, що рисунок є основним елементом малярства, варто поглянути на те, яку роль відіграє він у малярстві Мегика. Ще 1962 p., отож майже 46 років тому, була видана у Філадельфії невеличка монографія його рисунків. Для Мегика рисунок являє собою незалежну мистецьку форму. Отож він стає близьким до графіки, куди рисунок властиво й нале¬жить. Мегик ставиться до рисунка з повним зрозумінням його важливо¬сті. Як дослідник старих українських форм, він зацікавлений передусім у проблемі мистецької традиції. Ця традиція витворила ритм лінії і стро¬гий, майже графічний рисунок, який обминає деталі і прямо зображує суть даного об’єкта. Українська іконографія і народне мистецтво, які культивують ясність і гостроту вислову, є виявом тієї постійної традиції. Ці фактори не меншою мірою притаманні теж українському класичному й модерністичному мистецтву. Розділ І. Короткі біографічні дані Петро Мегик народився 24 червня 1899 року в селі Бочківці на Бу¬ковині в селянській родині. Початкову освіту здобув в рідному селі. Се¬редню освіту почав у місті Сороки, закінчив у Кам’янці Подільському. Свідоцтво зрілості отримав у травні 1920 року. Літом 1920 року опи¬нився в Польщі. В грудні того ж року здав вступні іспити до Академії Мистецтв у Варшаві і став її студентом. 1925 року закінчив студії маляр¬ства і дістав диплом вчителя рисунків. У роках 1923 до 1939 працював рисівником в Інституті Гістології й Ембріології медичного факультету Варшавського Університету. Рівночасно студіював в Академії Мистецтв стінопис і техніку темпери. В 1927 році об’єднує студентів-українців мистецьких шкіл Вар¬шави в мистецький Гурток „Спокій” і веде його, головуючи в ньому, до 1939 року, до упадку Польщі. Дня 9. VIII. 1928 року одружився з п. Дарією Майковською. Від 1928 до 1935 року працював учителем рисунку й креслення в промислових школах Варшави. В роках 1935-39 був чле¬ном програмової комісії для промислових шкіл Міністерства Освіти Польщі та візитатором промислових шкіл. В роках 1939 до 1944, в часі окупації Польщі військами III Райху, вчителював у промислових шко¬лах. 1944 року примусово вивезений до Німеччини і був призначений до праці у фабриці в місті Ротенбурґ до кінця війни в 1945 році. В роках 1945-49 жив, як виселенець, в Німеччині — малював, брав участь у виставках та співробітничав у видаваному там же періодику „Українське Мистецтво”. В 1949 році Мегик емігрував до ЗСА й оселився у Філадельфії. Тут організує в 1951 році першу виставку українських митців. В 1952 році став головою новоорганізованого Відділу Об’єднання Митців Українців в Америці. В 1952 році з митцем Петром Андрусевим відкрили Українську Мистецьку Студію у Філядельфії, де під проводом П. Мегика місцеві митці-українці вчили студентів засад мистецтва. В 1961 році з перехо¬дом Студії до власного дому, там створився мистецький осередок, голо¬вою якого, як і Студії, до її закриття в 1984 році, був П. Мегик. З місяця травня 1963 року Мегик започаткував видавання періодика „Нотатки з Мистецтва”, редагування й видавання його він довів до 1990 року. Петро Мегик є дійсним членом НТШ та членом-кореспондентом УВАН в Нью-Йорку та почесним членом Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук. В 1971 році Мегик задумав видати книгу про діяльність українців митців на еміграції, почав збирати матеріли для цього видання й шу¬кати співробітників. Книга появилася в 1981 році під назвою: „Книга Творчости Українських Мистців поза Батьківщиною”. Євген Блакитний, архітектор і мистецтвознавець, у своїй статті „Творчість Петра Мегика” в 20-му випуску „Нотаток з мистецтва” за 1980-ий рік, писав: „Перше загальне враження від Мегика-митця це зрівноваже¬ність і гармонія, прагнення досконалості в кожному його творі, чи то буде краєвид, мертва натура, чи портрет. Нічого зайвого, нічого випад¬кового, нічого дратуючого.” Про організаційну працю Петра Мегика дав у вже згаданому ка¬талозі Мегикової виставки 1979 р. свою статтю д-р Володимир Попович. Він писав між іншим: „Не слід забувати, що П. Мегик є в першу чергу мистець-маляр, а щойно опісля редактор. А хто знає мистців зблизька, тому добре ві¬домо, що вони бувають не раз незичливі, заздрісні, а то й не толерантні супроти своїх колег. Нічого подібного в П. Мегика я не запримітив. На¬впаки, він завжди старається допомогти другим, цінить талант і працю інших, не жаліє ні часу, ні труду, щоб зробити прислугу і приємність знайомим і незнайомим мистцям …” Мені дуже подобається одна, рідка в нас прикмета, якою від¬значається П. Мегик — це дбання про нашу культуру, не про себе са¬мого, не про свою студію чи групу, а про загальноукраїнську куль¬туру, і то не із-за адміністративного обов’язку голови чи іншої функції в якійсь установі чи товаристві, а з почуття власної, особистої відповідальності за долю народу… Саме ця віра в незаперечні людські цінності, вміння усвідомити „речі в собі”, прагнення від часового до вічного, від переходячих форм зовнішнього вияву життя до дійсної та незмінної істини, від часового хаосу до позачасової гармонії, уміння схоплювати вічне у витончених мистецьких образах, тяжіння до досконалого, характеризує творчість Петра Мегика. Розділ ІІ. Життєвий шлях Петра Мегика (Євген Багряний) Дуже трудне завдання писати про друга, з яким провелося повне активности життя на протязі понад п’ятдесяти років. Пізнав я Петра Мегика в 1927/28 академічному році, коли то, по вступних іспитах, просто з гімназії я щасливо дістався до Академії Мистецтв у Варшаві. Він уже тоді був абсольвентом тієї ж Академії, учи¬телював у технічних школах, та був молодшим асистентом-рисівником в Інституті гістології й ембріології медич¬ного факультету варшавського університету. До Академії він ще при¬ходив для додаткових студій у майстерні проф. Е. Трояновського, в класі монументально-декоративного мистецтва, вивчаючи техніку темпери й архітектуру нутра. Пам’ятаю, як ми — початківці — з цікавості заглядали до тієї майстерні. Як пристало на майстерню декоративного малярства, стіни робітні були покриті стінописними працями студентів, які — очевидно — були виконані під наглядом і коректою професора. Між тими працями вирізнявся візантиїзований ангел з добре вкомпонованим написом кири¬лицею, який прикував мою особливу увагу. Хтось з тієї майстерні по¬яснив, що ту працю виконав студент-українець, який називається „Меґік” (поляки вимовляли це прізвище по російськи). Те, що мене вражало тоді, це спокійна і повна гідности відвага автора того мальовила, який у серці чужого середовища тим ангелом маніфестував свою і свого на¬роду духовість. Таким був уже тоді Петро Мегик на вершку своєї мо¬лодости, і таким залишився на все своє дальше життя. Я згодом пізнав Мегика особисто. Первісні наші контакти були спорадичні. Ближче пі¬знання прийшло з бігом дальших літ. Тоді я ще не знав того етапу життя Мегика, який попереджував його варшавський період, що тривав аж до страшного 1944 року. А пізнання того етапу є важним тому, що саме в ньому формувався світогляд і духова настанова до життя Мегика. Від зарання життя ця людина була повна енергійної активности та завжди цікавилась великим багатством різних проблем. Обсервуючи уважно за процесами життя в чужому довкіллі, його головна увага і справжня журба зосереджувалася на долі рідного середовища, на тому, як збагатити і розгорнути культуру свого народу. Петро Мегик народився 24 червня 1899 року на зеленій Буковині. Про рідні околиці і про свої хлоп’ячі роки там пережиті, він згадує з лю¬бовною ностальгією. Центральною постаттю спогадів є його батько Дем’ян. Був поважною, релігійною людиною, старшим церковним братом і статечним членом громади. Всі його шанували за великі прикмети його чеснот. Не курив і не пив горілчаних напоїв. І одного й другого не до¬зволяв нікому робити в своїй хаті. Коли до села в часі Першої світової війни прийшло московське військо, Дем’ян Мегик домігся від коменданта частини заяви на письмі, що в хаті господаря не вільно курити. У часі тієї війни Петро Мегик роз¬почав середню освіту, як виселений із прифронтової зони, в місті Сороки над Дністром, а після революції перейшов до Кам’янця Подільського. Матуральні іспити здавав весною 1920 року. Матуральне свідоцтво на своїм папері вгорі мало Державний герб України — Тризуб. Мегик ча¬сто згадує, що середню освіту зміг закінчити завдяки державній сти¬пендії України, яку він діставав у сумі 2500 гривень у місяць. У Кам’янці він перебув у 1919 році плямистий тиф. Невмолимість подій йшла далі. Вільна Українська Держава перестала існувати. Українську армію роз¬зброєно та інтерновано за дротами таборів новопосталої Польщі. Укра¬їнці знайшлись на заході: в Польщі, в Німеччині, в Австрії, в Чехословаччині, у Франції. Українська молодь громадно йшла до вищих шкіл цілої Європи здобувати знання і нові кваліфікації. З тією хвилею по¬дався на захід також Петро Мегик. Він тільки сам знає, якими способами і з якими пригодами до¬бився восени до Варшави без знання польської мови, без засобів до життя, лише з великими надіями, з мрією дістатися до Академії Ми¬стецтв, і на те все мав одиноку зброю — українське матуральне свідоц¬тво з державним тризубом в кишені на грудях. Був це дуже важкий початок еміграції для нашого молодого абсольвента. Чуже, незнане місто, без однієї знайомої душі – страшило труднощами і непривітністю. Якось добився до будинку Академії, що була ціллю його мрій. До останньої війни будинок Академії містився на побережній вулиці недалеко ріки Висли. З оповідань Мегика виходить, що спочатку він обережно тримався тієї околиці, де містилася Академія. З конечности мусів ночувати під котримсь із мостів на Вислі разом із іншими волоцюгами. Як тільки відкрилися фронтові двері Академії, Мегик зі своїм ма-туральним свідоцтвом зголосився до канцелярії, де тоді урядував голов¬ний секретар Академії, старший пан з бородою, Снєґурський. Розмова велася російською мовою. Після формальностей, Мегика допущено до вступного іспиту. Петро Мегик — славити Бога — іспити здав успішно. Але він тоді певно ще не знав, що ректор Академії і сенат професорів з його появою зустрінувся з проблемою, для якої попередньо не було прецеденсу. В дискусії виринуло питання, чи вище навчальне заведення такого спе¬цифічного характеру, як Державна Академія Мистецтв у Варшаві, в якій досі навчалася виключно польська молодь, може прийняти на студії чу¬жинця з матурою, що її видала чужа держава ? Остаточно це питання вияснив проф. Кароль Тіхи, який мав також закінчене право. Він розу¬мував, що коли в правних приписах Академії нема виразної заборони приймати чужинця, тоді заряд Академії має право прийняти чужинця на студії і його матуру признати правосильною. З такими то перипетіями Мегик став студентом Академії Мистецтв у Варшаві. Акліматизація в нових обставинах йшла поволі та з чималими труднощами, які сунулися на голову нашого бідного студента з усіх боків. В одній майстерні знайшлися молоді адепти мистецтва з різних середовищ та життєвих обставин, тож життя вимагало деякого часу. Для чужинця Мегика, та й ще з „п’ятном” українця, початки були особ¬ливо трудні й болючі. На його щастя, були там і розумні одиниці, які його обороняли від шовіністичних нападів локальних „патріотич¬них героїв”. Поза Академією життя Мегика також було повне труднощів. Ря¬туючись від нужди, якимсь способом знайшов нічну працю в одній із друкарень, де заробляв на скромненьке життя та на навчальні матеріяли. Мав чималі клопоти з польською мовою, з чого виходили різні — іноді комічні ситуації. Усе те Мегик мусів терпіти. Своєю чесністю, пильністю та стійкістю характеру постепенно здобув собі чимало друзів між товаришами-студентами і признання та пошану у професорів. Почав опановувати мову, нав’язав контакти з осе редками української еміграції у Варшаві, став членом української сту¬дентської громади. Пізнав місто, обставини, можливості та труднощі. Морально стало легше. Разом із тим пізнав одну важливу правду, що українець мусить знати свій фах краще, ніж поляк, бо інакше праці не дістане, а як дістане, то на ній довго не вдержиться. Ті причини, як та¬кож природна пильність та впорядкованість допомогли Мегикові засво¬їти ті матеріяли практичного і теоретичного характеру, які постачала програма Академії. „На протязі перших чотирьох років студіював олійне малярство та склав іспит зо всіх вимаганих програмою теоретичних предметів. 1925 року склав державний іспит і одержав диплом учителя рисунків для технічних шкіл”. Так пише Мегик про свої студії в життєписній записці. Того ж 1925 р. матеріяльна ситуація значно поправилася. Йому вдалося одержати працю молодшого асистента-рисівника в Інституті гі¬стології й ембріології медичного факультету при варшавському Універ¬ситеті. Праця вимагала 20 годин тижнево, яку можна було виконувати в різних годинах і навіть у свята. Завданням було виконувати рисунки з різних медичних препаратів, бачених через мікроскоп. Праця вима¬гала великої уваги і терпеливости, до чого Мегик дуже добре надавався. Ті рисунки знайшли велике признання. їх репродуковано в кольорах у медичних журналах Польщі, а згодом у закордонних виданнях. У тридцятих роках праця Мегика була відзначена медаллю. У згаданих лябораторіях Мегик працював до 1939 р. — до вибуху останньої війни. Вчителювати почав у 1928 році. Вчив у столярсько-будівельній та в метало-оздібній (ювелірній) школах. Викладав технічне креслення і рисунок. Рівнобіжно до зайнять у школах і лябораторіях Мегик за¬кінчив у 1935 році курс Міністерства освіти для директорів професійних шкіл. Після тих іспитів він був покликаний до програмової комісії про¬фесійного шкільництва при тому ж міністерстві. На тому становищі він працював до 1939 р. В 1938 році він був призначений візитатором про¬фесійних шкіл в одній з округ Варшави. Наладнавши свої господарсько-економічні справи, Петро Мегик вирішив увійти в подружній стан. Одружився з панною Дарією Май-ковською, яка походила з відомої в Галичині священичої родини. По¬дружжя постійно жило у Варшаві. Зайнявши Польщу, німці замкнули всі загальноосвітні школи, від елементарних і до університетів включно. Вийняток зробили з про¬фесійними школами, з яких мали намір брати кваліфікованих робітни¬ків для воєнного промислу. Мегик міг працювати в професійних шко¬лах аж до весни 1944 р. Так виглядали справи на фронті боротьби за існування, на якому перед воєнними роками у Варшаві з’явився заляканий і непевний завтрішнього дня Петро Мегик. Та всі ті здобутки насправді були для нього тільки засобами для праці над збагаченням культури своєї української збір-ноти. До тієї праці він підходив з типовою йому безпосередністю і про стотою. В тому випадку його логіка була незвичайно проста: великі справи складаються з малих і від тих малих щоденних праць треба по¬чинати виконування своїх культурних і громадських обов’язків, не че¬каючи на вийняткові, героїчні обставини, які можуть ніколи не прийти. Подібно підходить він і до людей. Кожна одиниця на свій лад може бути корисна у праці для важливої спільної цілі. Його глибока віра в слушність справи дає йому чималу силу переконування і якийсь особливий магнетизм, яким він вміє заохочувати до праці своє довкілля. В його натурі є гарячий темперамент буковинця, який іноді спа¬лахує й тоді чимало нецензурних термінів експльодує таким фаєрвер-ком, що доводиться затикати вуха. Але під поверхнею тієї вибуховости криється велика сила терпеливости, яка дозволяє йому видержати справжні тортури, коли того вимагає важлива справа. Він є добрим знавцем людських характерів, їх позитивів і негативів. Вміє вибачати помилки з вирозумінням, яке рідко можна в нашій громаді зустрінути. Одначе — при всіх тих прикметах в його пам’яті є негаснуча візія короткотривалої, але ясної і справжньої незалежности української дер¬жави, яка дозволила йому здобути освіту, даючи скромну стипендію. Колись при розповідях Мегик висловив типове для нього наставления до тієї стипендії: ,,Я дістав стипендію від української держави. Держава перестала існувати, тому цей борг буду сплачувати працею над культу¬рою свого народу до кінця мого життя.” При такій нескладній, але гли¬бокій життьовій філософії, при таких моральних настановах, та при своїй непосидючій натурі — Петро Мегик мусів діяти. В Академії Мистецтв та в інших мистецьких школах Варшави по¬явилися студенти-українці. Мегик увійшов з ними в контакт і при укра¬їнській студентській громаді зорганізував секцію студентів мистецьких шкіл. При зміні обставин та при напливі нових членів, згадана секція перейняла форми самостійної організації під назвою: Український Ми¬стецький Гурток „Спокій”. Ініціятором гуртка був Мегик. Розділ ІІІ. Творчість Петра Мегика На тлі сучасної доби, творчість П. Мегика є явищем небуденним. Вже при побіжному огляді його образів відчуваєш, що маєш справу з митцем з ,,Божої ласки”. Митцем, що збагнув сенс сучасної доби, спромігся пізнати вічне в часовому просторі і за первісною формою відчуття дійсності збагнув конструктивний сенс руху — гармонію прийдешнього. Це робить його твори — творами справжнього мистецтва. Безперечно, що така здібність притаманна лише виключно обда¬рованим натурам — таким є митець Петро Мегик. Перше загальне враження від Мегика-митця, це зрівноваженість і гармонія, прагнення досконалості в кожному його творі, чи то буде краєвид, мертва натура чи портрет. Нічого зайвого, нічого випадкового, нічого дратуючого. Навіть сильних кольорових контрастів уникає ми¬тець. Все в міру — зрівноважена міцна композиційна побудова твору, добрий рисунок, гармонійно зі смаком підібрана кольорова гама, добре розроблені плани в краєвидах — їх перспектива. Мегик, митець, який уміє звільнитись від зовнішніх випадкових впливів оточення, уміє ігнорувати риси притаманні людині сьогоднішнього дня, випадкові настрої, кон’юнктурні цілі, а натомість він прагне душевного спокою та мудрості самовпевнення — прагне віри в незаперечні цінності, які дають йому змогу зрозуміти сенс життя, його історичну тенденцію та роблять його творчість досконалою, сприятли¬вою для всіх. Саме ця віра в незаперечні людські цінності, вміння усвідомити „речі в собі”, прагнення від часового до вічного, від переходячих форм зовнішнього вияву життя до дійсної та незмінної істини, від часового хаосу до позачасової гармонії, уміння схоплювати вічне у витончених мистецьких образах, тяжіння до досконалого характеризує творчість Петра Мегика. Мегика радше треба назвати митцем рівноваги й гармонії, мит¬цем, що не пішов за натовпом модних абстрактних мистецьких течій, а волів землю під ногами та своє власне мистецьке „я”, тобто в мистец¬тві волів творити, а не „витворяти”. В сюжетах своїх творів Мегик обмежує себе зовсім простими бу¬денними предметами, які він уміє опоетизувати своїм пензлем. Уміння уза¬гальнювати, спрощувати вибрану малярську форму — свідчить про високу культуру митця. Так в портретному малярстві, Петро Мегик, не так дбає про фізичну схожість, скільки про духове єство, характер портретованої особи. Головне для митця Мегика — вловити та зафіксувати на полотні все те, що він бачить, намагання зро¬бити вічним те, що, як він знає, безперестанно міняється не тільки протягом дня, з ранку до вечора, але навіть у відтинку корот¬кого часу. Краєвиди Мегика вражають своєю гармонійною завершеністю, соковито-барвистою, зрівноваженою кольоровою гамою. Петро Мегик не просто змальовує краєвид, він його компонує, спрощує, створює за¬ново, відкидаючи все зайве, випадкове, непотрібне і тим досягає макси¬мальної виразності. В особі Петра Мегика українське сучасне малярство має видатного митця європейського масштабу, митця модерного, що стоїть на рівні здобутків світового мистецтва, модернізм якого, як і вся твор¬чість Петра Мегика, глибоко закорінені в тяглості традицій україн¬ського мистецтва.

Учасники АТО

Ткач Микола, учасник АТО

Максимчук Михайло, учасник АТО