Історія Чепоноси

ХРОНОЛОГІЯ

 

ОСНОВНИХ ПОДІЙ З ІСТОРІЇ

 

 СЕЛА ЧЕПОНОСИ

 

№ п.п	Дата	Подія
1.	Кам”яний вік	Перші поселення на території села (Докази:  кам’яні  знаряддя  праці  в  урочищі  «Кути»)
2.	VI – IX ст.	Насипано кургани-могильники в Пв- Східній околиці села.
3.	1650 (приблизно)	Засновано с.Чепоноси
4.	1817 р.	Перша письмова згадка про село в “Трудах Бессарабской губернской  ученой  архивной комиссии.”
5.	1872 р.	Відкрито Свято – Георгіївську церкву.
6.	1890 р.	В селі відкрито школу.
7.	1914 – 17 р.	Село охоплене І світовою війною.
8.	8-9 січня 1918 р.	Участь жителів села у Хотинському повітовому з”їзді селян. Від села присутні 10 чоловік Лук”янчука В.Я.  обрано заступником Голови Ради повіту.
9.	Січень 1919р.	В селі створене військове відділення повстанців, командиром призначено Лук”янчука В.Я “Хотинське повстання”.
10.	28 червня 1940 р.	Визволення Хотинщини від румунів.
11.	-ІІ-	Створено сільраду. Перший голова Петращук Є.І
12.	1941 – 3.04 44  р.	Участь жителів села у Великій Вітчизняній війні 270 чоловік призвано, не повернулось 52.
13.	1941-1942 р.	Житель села Фостій М.Д. учасник діючої Хотинської підпільної комсомольської    організації.
14.	3 квітня 1944 р.	Село визволено від румуно-фашистських загарбників Червоною Армією. Створено І сільраду: голова – Лук”янчук І.М., секретар – Фостій М.Д.
15.	1947 р.	Організовано колгосп імені Котовського.
16.	1959 р.	Колгосп об”єднано з “Червоною Буковиною” с.Недобоєвці
17.	1957 р.	Школа перейшла з семирічного на восьмирічне навчання.
18.	1967 р.	В селі на честь 50 річчя Жовтня відкрито клуб.
19.	1978 р.	Колгосп села об”єднано з колгоспом “Хотинське повстання”  с. Рукшин.
20.	1989. 31.08	В селі відкрито сільраду.
21.	1990 р.	Утворено колгосп “Дружба”.
22.	1991 р.	Відкрито новий магазин
23.	2000 р.	Колгосп “Дружба” реорганізовано в  ПП “Бавар”.
24.	8 листопада 2000 р.	На  базі  реконструйованого  дитячого  садка в селі відкрито нове  приміщення школи на 170 місць.
25	2006  рік	Телефонізація  села
26	2009  рік	Газифікація  села

 

 

Як кожна людина має своє власне ім’я, свою біографію, так само кожен населений пункт має свою історію, творцями якої є його жителі.

 

Село Чепоноси розташоване на території Хотинської височини у північно-східній частині Чернівецької області і розкинулось по обидві сторони невиличкої річки Сріблянки – правої притоки Дністра. З Півдня, Заходу і Сходу село оточене мішаними лісами. Це дає підставу вірити легенді про походження назви села.

 

“Поселення було розташоване серед дрімучих лісів. Жителі села займалися вирубкою лісу для побудови будинків і на продаж. Заготувавши протягом дня будівельний матеріал чи дрова, люди запитували один одного: “Чи поносим сьогодні дрова чи не поносимо?” Звідси мабуть і пішла назва села Чепоноси ”.

 

Інше припущення за переказами старожилів говорить нам про таке:

 

Посередині села була криниця – чишма, яка функціонує і зараз. Хто її зробив у переказах не має згадки, але у припущеннях старожилів, назва села пішла саме від слова “чишма”- “ЧИШМОН”, “ЧИШПОН”, “ЧИПОН”, “ЧИПОНОСИ” – ЧЕПОНОСИ.

 

 

 

 

Сучасний  вигляд  чишми

 

Первісні поселення на території села існували ще в епоху кам’яного віку (ПАЛЕОЛІТУ). Про це свідчать знахідки кам’яних знарядь праці на різних глибинах ґрунту. Навіть сьогодні, в ХХІ столітті в Південно-Західній частині села – в урочищі “Кути” можна знайти: рубила, скребки, кам’яні сокири та інші знаряддя праці зроблені із каменю.

 

Трипільська культура (ІУ тис. до н.е.) принесла значне пожвавлення у розвитку господарства завдяки осілому способу життя. Залишки скотарсько – землеробського поселення періоду Трипільської культури були відкриті археологічною експедицією під керівництвом Б. Тимощука.

 

 

Курган.(Могила) Пд.-Східна околиця села. Могильне поховання.

 

Досліджене експедицією Б. Тимощука

 

 

 

Середньобронзовий період (ХУ-ХІІ ст. до н.е.) теж залишило відбиток в історії села. Археологічні пам’ятки Комарівської культури також виявлені на території села. Слов’янські поселення УІ-УІІ ст. знайдено в урочищі Кути. Давньоруське поселення ХІІ-ХІІІ ст виявлено в урочищі Корчівка.

 

Нажаль не має ніяких архівних документів та досліджень історії села періоду княжої доби та середньовічної історії .

Село Чепоноси за переказами, а воно на них багате, існувало ще в козацький період і було засновано близько 1650 року. Орної землі було мало тому село зростало дуже повільно. Так, за 167 років після виникнення села, з’являється перша письмова згадка про село в «ТРУДАХ БЕССАРАБСКОЙ ГУБЕРНСКОЙ УЧЕНОЙ АРХИВНОЙ КОМИССИИ», село зросло аж до 48 господарств.

 

« В селе один поп, два дьяка, один староста, 48 хозяйств, 6 вдов, 6 бурлак – бесхозяйственников, 2 прощеных. В 48 хозяйствах 80 человек Помещик Иордатий Димитру имеет 120 фальчей сенокоса, 200 фальчей пахотной земли, 20 фальчей имаша, 320 фальчей заливных лугов, 3 водяных мельницы, одна левада. В селе хозяйства слабые. Село относится ко второй категории. Еды не хватает.»

 

                                                                                  (« ТРУДЫ…….. » ст.40. 1902 г. )

 

Як бачимо, вотчина належала поміщику Іордатію Дімітру. Вона мала 680 фальчів земель, 3 млини поміщика і 6 млинів селянських. Жителі села обробляли панську землю, за що користувалися невеликими земельними наділами.

 

В 1868 році було видано “ Положение о царанах (селянах) Бессарабской губернии”, за яким проходив наділ безземельних селян землею. Але виборні скривали від селян списки господарств , які повинні були бути наділені землею. Одну сім”ю було обділено. Як свідчать джерела замість 41 ділянки було виділено тільки 40.

 

В 1878 році власником села була сім’я Пожогових.

 

Брати Олександр і Григорій, які володіли відповідно 612 і 613 десятинами землі. Через 8 років (1886 р.) поміщицьке володіння було ще більш роздробленим. Власниця Олена Пожогова володіла 132 дес. землі, 239 дес. лісу; Олександр, Володимир, Лев, Федір, Олексій володіли 197 дес. землі і 637 дес. лісу. В цей час всі селяни володіли тільки 543 дес. землі, це на 123 господарства (1878р.)

 

Становище чепоніських селян у ХІХ ст. і майже до середини ХХ ст. залишалось вкрай поганим і важким. Як підтверджують документи на протязі століття землею села користувалися сім”ї поміщиків: Олександри Григоріу, Пожогових, Тодорашків, Сухарів, Остальських, Гуцулів.

 

Безземелля, борги і податки заставляли селян покидати рідне село і йти на заробітки в інші краї та країни ще на кінці століття ХІХ ст. Хоч сильна хвиля еміграції до країн Заходу припадає на початок ХХ ст.

 

Фрагмент російської мапи 1890р

 

Крім сільського господарства в селі займалися ремеслами і промислами, серед ремесел переважали ткацтво, бондарство, каменярство.

 

Бортництво, рибальство і мисливство були основними промислами жителів села в ХVІІ -ХІХ ст. Вирощували селяни бобові, злакові культури, займалися садівництвом та виноградарством. Одне із урочищ села має назву “ВИЛНИЦЯ”, яка трансформувалась від слова “ ВИННИЦЯ”- місце вирощування винограду та виготовлення вина.

 

ХХ століття для жителів села дуже багате на різного роду події – це соціально-економічного, політичного, військового, релігійного та культурного характерів . Зміни на протязі століття відбувалися у всіх сферах життя. Причиною тому були часті зміни влад та режимів. Взагалі історію села в ХХ т., як всієї Хотинщини можна поділити на такі періоди:

 

– в складі Російської імперії

 

– І румунський період;

 

– І радянський період;

 

– ІІ румунський період;

 

– І І радянський період;

 

– період незалежної України.

 

Кожен з цих періодів вніс свої поправки в життя – буття населення села.

З 1900 до 1917 року в селі панували безземелля, бідність, борги . Великі податки заставляли селян залишати село сім’ї, рідних і виїжджати на заробітки на заробітки за океан та в Європу. Виїжджали переважно в Німеччину, Францію, Канаду, Америку, Бразилію, Уругвай, Парагвай та інші країни. Багато хто з них не добрався до місця але багато і знайшли там свою другу Батьківщину створивши там свої нові сім’ї. Так, до 1913 року із села за свідченнями старожилів із села виїхало близько 50 чоловік.

 

Важко працюючи дехто добре розбагатів, що навіть присилав допомогу рідним або робив заповіт, щоб по його смерті зароблене було передано в рівних частинах рідним братам, сестрам, а якщо таких не було уже в живих – то їх дітям. Так. За роки ІІ радянського періоду близько 20 сімей отримали спадщину із Канади, США, країн Латинської Америки.

 

На 1910 рік в селі нараховувалось 730 жителів. Власної землі в них було 555 десятин                              (відомості із ЧОДА Ф.42 Зб.157. л.58.)

 

Не обминула село і Столипінська аграрна реформа. Десяток сімей вийшли із села і заснували серед лісу хутір Гряда, який існує і зараз. Виходили переважно ті, в кого були великі сім’ї – це Бабинецькі, Фурлети, Беженарі, Соколюки, Нижники та ін.

 

Жовтневу революцію 1917 року селяни зустріли з радістю. По-перше в село почали повертатися чоловіки із фронтів І Світової війни, по-друге селяни приступили до виконання «ДЕКРЕТУ ПРО ЗЕМЛЮ».

 

8-9 січня 1918 року в Хотині був скликаний повітовий з’їзд селян. Від с.Чепоноси було обрано 8 чоловік. Серед них: Кукол Семен Якович, Сандуляк Тодір Георгійович, Лук’янчук Василь Якович, Лук’янчук Михайло Андрійович, Фурлет Василь Олексійович, Бабинецький Іван Литвинович, Якимчук Леонтій Іванович, Фостій Георгій Степанович.

 

Членом президії та секретарем з»їзду було обрано нашого делегата Лук’янчука Василя Яковича .

 

З’їзд прийняв рішення про приєднання Бесарабії як автономії до Федеративно – Радянської республіки.

 

Другим рішенням було створення комісії у складі Лук’янчука В.,   Музики В.. Долгого В., Музики А. та Куяка В. для розробки проекту проведення земельної реформи. Названа комісія   працювала  під головуванням нашого односельчанина Лук’янчука В.Я.

 

Жителі села обрали його делегатом на повітовій з’їзд . В. Лук’янчук був секретарем. З’їзд прийняв резолюцію про наділення селян землею. В. Лук’янчук приймав участь в націоналізації   Зарожанського цукрового заводу.

 

Всього селянам Чепоніс наділено 537 дес. землі. Але використовувати наділи у своїх інтересах селяни не змогли. Вже 28 лютого 1918 року Хотинщину окупували австро-угорські війська, які відновили по селах нові порядки. 10 листопада 1918 року на зміну австро-угорським окупантам прийшли румунські.

 

Окупаційний режим, знущання над мирними жителями, грабежі, щоденне покарання привело до повстання проти румунських загарбників.

 

Активну участь в Хотинському повстанні загін в кількості 70 чоловік входив до Рукшинського полку і тримав лінію оборони біля с. Керстенці. Після придушення повстання його учасники перейшли за Дністер.

 

Каральний загін румунських окупантів спалив в селі декілька хат, млин, розстріляв 6 чоловік ( І. Нижник, В. М. Лісничий, І. І. Фурлет та ін..)

 

На кожний двір було накладено контрибуцію в розмірі 250 лей.

 

Над селом настала темна, безпросвітна ніч окупації, яка тривала 22 роки. 28 червня 1940 р. прийшло визволення, а з ним право вільного користування рідною  мовою, вільного виконання українських пісень, право на навчання, працю, відпочинок.

 

Віроломний напад фашистської Німеччини 22 червня 1941 року перервав мирну працю селян, як і всього радянського народу. Вже 24 червня кілька десятків чоловік призвали до армії і відправили на фронт. Але Червона Армія з  боями відступила на Схід.

 

7 липня 1941 року в село повернулись окупанти, які відновили старі порядки. Румунізація всього українського, яка проводилася у передвоєнні роки набрала особливого розмаху. Село входило до Рукшинської примарії і нараховувало тоді 1681 чоловік. Та жителі села не корились окупантам.

 

В селі діяла невелика підпільна група на чолі з Михайлом Дементійовичем Фостієм, який працював в Рукшинській примарії і мав доступ до друкарської машинки та шапірографа.

 

М.Д. Фостій був членом Хотинської підпільної комсомольської організації і за завданням її керівників друкував листівки, в яких розповідалась правда про надії на фронті, був заклик до непокори окупантам та підняття духу земляків. Друкувались дотепні віршовані рядки В. Манченка наприклад: « Король Мигай, як той бугай лиш

 

роги , дай .» Окупанти від таких листівок шаленіли. Коли підпільна організація через зраду була викрита, її активних членів заарештовано.

 

П’ятьох комсомольців 24 жовтня 1942 р. розстріляли, а М. Д. Фостій разом з іншими був відправлений на довічну каторгу в центр Румунії. Там він поневірявся до серпня 1944 року, поки не звільнили радянські війська.

 

Повернувшись додому Михайло Дементійович приймав активну участь в громадському житті села, очолював сільську раду, працював начальником поштового відділення. Обирався депутатом районної та обласної рад. В 2004 році перестало битися серце відважного воїна-трударя, але люди з вдячністю пам’ятають про нього.

 

3 квітня 1944 року Чепоноси були звільнені бійцями 1318 стрілецького полку. Через кілька тижнів 270 чоловік з села були призвані до лав діючої армії. Вони громили ворога на різних фронтах і в його лігві – Берліні.

 

Додому з фронтових доріг не повернулися – 52 чоловіка.

 

 

1985 рік. Колишні бійці 1318 стрілецького полку покладають квіти до пам’ятника

 

 

 

Урочистості до Дня Перемоги біля пам’ятника 2010 рік

 

Важкі повоєнні роки не минули і село Чепоноси.

 

Від голодомору в 1946 – 1947 р. р. в Чепоносах за офіційними даними померло 39 осіб, неофіційно близько сотні. В церковних книгах частково збережені записи прізвищ померлих в 1946-47 роках. Причини смерті вказанні такі: «истощеніє», «замерз».

 

В 1947 році в селі насильно радянською владою був організований колгосп

 

ім.. Котовського. Колективне господарство володіло 1087 га. землі.

 

Пізніше колгосп с. Чепоноси приєднували до с. Долиняни  –  колгосп   імені  Котовського,  с. Недобоївці – колгосп «Радянська Буковина», пізніше в1976 році до Рукшина – колгосп «Хотинське повстання». Тільки після 1985 року в селі знову відновлено сільську раду та колгосп «Дружба». Змінювалось наша держава, змінювалось село Чепоноси. Роботящими руками селян створювався добробут.                                       В 1967 році був відкритий новий прекрасний клуб в якому зараз розміщується сільська рада, сільська бібліотека із бібліотечним фондом більше 20 тисяч примірників книг брошур та журналів.

 

 

Сучасний  вигляд  сільського  клубу

 

Старе приміщення клубу, в якому в довоєнний румунський період проводились зібрання християн бабтистів, а після віни стало клубом – було передане в розпорядження ФАП, в якому Октябріна Петрівна Беженар пропрацювала медичною сестрою, а Квачинська Ольга Сергіївна дитячою медсестрою більше 40 років – невтомні трудівниці, які насправді стали історією села і прийняли на свої руки не одне немовля та продовжили життя не одному жителю села.

 

 

 

ФАП с. Чепоноси

 

(Колишній клуб,  за  румунської  влади  молитовний  будинок бабтистів)

3. СУЧАСНИЙ СТАН

 

За період незалежності село знову переносить багато змін і потрясінь але як і все, вони мають свої плюси і мінуси.

В селі стало працювати 4 магазини, дитяча дошкільна установа, відділення зв’язку, проведено телефонізацію та газифікацію села.

Відділення зв’язку. (Будівлі понад сто літ). За румунського періоду -жандармський пост.

Дошкільна установа «Сонечко» . Приміщення колгоспної контори.

 

Реорганізація колгоспу та розпаювання землі привело до того, що більше половини розпайованої землі пустує. Не засівається з року в рік останні 10 років. Жителі села, які мали роботу в колгоспі, а це близько двохсот чоловік втратили її. Тому населення змушене, щоб якось вижити, виїжджає на заробітки за межі села: найближче до сусідніх сіл на поденне, а найдалі – за кордон. Наразі за кордоном перебувають близько 100 чоловік. Місця роботи їх – Італія, Іспанія, Португалія, Польща, Австрія, Німеччина, США та інші держави.

Виїзд за кордон односельчан має як позитивне так і негативне значення. Позитивним є те, що заробітчани передають зароблені кошти рідним, які не тільки використовують їх для харчування, а й для покращення житлово-побутових умов. Останнім часом в селі здійснюється багато робіт жителями села з будівництва та реконструкції будинків, газифікації та інших робіт.

Великим недоліком еміграційного руху є те, що вже не одна сім’я розпалася. Діти, залишені на дідусів та бабусь обділені материнською та батьківською любов’ю зростають під впливом вулиці. Звичайно це відіб’ється на їхньому здоров’ї та здоров’ї суспільства в майбутньому.

На початок 2011 року село Чепоноси налічує 496 дворів, з яких близько 350 уже газифіковано та 240 телефонізовано стаціонарним зв’язком. В школі навчається 138 учнів, в дошкільному навчальному закладі -25 дітей.

За останніми даними сільської ради на території села зареєстровано 1207 чоловік, з них 1009 віком від 18 років і старше . Найстарші жителі села – Бабинецька  Ольга  Іванівна  (1922  р.н.),  Нижник  Ольга  Олександрівна  (1923 р.н.),  учасники війни та бойових дій Бурдейний Микола Мефодійович 1925 р.н., Литвинюк Олександр Леонтійович 1926 р.н. та жителі села Фурлет Іван Костянтинович, Фурлет Михайло Костянтинович,Якимчук Петро Аврамович..