Історія Данківці

Історія села Данківці

Перша письмова згадка про Данківці  виявлена  в документі за 1656 рік. В цей час Молдовою, до якої входив наш край, правив  Стефан Георге (Георгіца) (1653-1658 роки),на прізвисько Бурдуш (гладкий), який заступив на молдовський престол після Василя Лупула, відомого тим, що він видав свою дочку Розанду за Тимоша, сина Богдана Хмельницького.
Як і більшість документів цієї пори, це договори купівлі – продажу які фігурують в більшості писемних згадок про населені пункти нашого краю. Згідно загальноприйнятих норм відлік часу існування поселення  розпочинається із дати першої писемної згадки про нього.
Однак про те, що люди жили на території села набагато раніше є багато свідчень, але не письмових, бо в умовах постійних воєн, зберегти письмена було практично не можливо. Лише знахідки археологічних досліджень зберегли під землею ще багато давніх пам’яток котрі свідчать про те, що  тут проживали люди.
До 1965 року на околицях села, по його готарях, (межах сільських землеволодінь), ще зберігалися давні кургани, які пізніше були розгорнуті бульдозерами, без проведення археологічних досліджень. Один із них за 350 метрів від Перехресної дороги біля дороги на Кельм енці)
Подібні кургани були насипані в багатьох місцях області.
В 1961-1965 роках відомий археолог доктор історичних наук, професор Б.О.Тимощук, обстежив багато з них і виявив там скорчені поховання доби бронзи ( ІІ тисячоліття до нашої ери). Тобто, ці кургани  являються ровесниками єгипетських пірамід.
Відповідно, на території села ще 4 тисячі років тому жили люди, наші далекі пращури. В ці далекі часи племена які жили в межиріччі між Дністром і Прутом  займалися крім рибальства і полювання, землеробством та тваринництвом.
Культурні шари із залишками слідів проживання наших древніх пращурів люди знаходили на берегах річечки Пацак, яка протікає через село та її притоках, але товстим, примітивним черепкам ніхто не приділяв уваги. В давнину люди поселялись на берегах річок, де була чиста вода, а поруч родючі землі, які можна обробляти. Сліди старовинних жител як правило виявляються на відстані 10 – 50 метрів від потоків, в більшості на підвищених берегах, куди при розливах не піднімалась вода. Сліди обпаленої глини від старовинних печей, залишки керамічного посуду, кісток, тощо знаходять на глибині від 0,5 до 2- х метрів.
Ці залишки цінні лише для археолога, тому в більшості випадків селяни копаючи фундаменти під забудову, чи розгортаючи підвищення на своїх присадибних ділянках з метою вирівнювання, не бачачи нічого цінного в сучасному розумінні, в цих залишках слідів проживання людей, не звертають на них уваги і знищують їх назавжди.
В багатьох селах області, де знахідки обстежили науковці, виявлено сліди проживання людей в різні далекі періоди.
Так в селі Баламутівка Заставнівського району виявлено і описано печеру в якій 11 тисяч років до народження Хреста проживали первісні люди. В багатьох селах Хотинщини, не лише в придністровських, виявлено багато слідів які свідчать про те, що наш край був заселений людьми ще багато тисяч років назад.
В другому тисячолітті до народження Христа на Буковині  починають виробляти вироби із міді і бронзи. Знаряддя з цих металів сприяли покращенню життя древніх, бо поліпшилось землеробство і розвинулось скотарство.
Вирубувались ліси і на вільних землях вирощувався хліб, залишки якого обмінювались на металеві знаряддя та зброю.
На початку І тисячоліття до народження Христа наші пращури почали використовувати залізо, що значно покращило умови їхнього життя, бо сприяло розвитку землеробства і ремісництва, давало можливість торгувати надлишками виробленої продукції.
В 5 столітті до н.е. батько історії, Геродот,  називає ці племена скіфами-орачами. Поховання цього періоду досліджені  в Долинянах і Круглику.
У великих придністровських селах зводились системи    захисту у виді земляних валів і ровів, (Рухотин і Дарабани). Всередині цих укріплень були не лише споруди для проживання людей, але і місце для худоби, яка на той час була основною цінністю.
Найдавніші слов’янські поселення 1-2 століття нашої ери знайдені в усіх районах Чернівецької області і по всій Україні.
Перші звістки про слов’ян маємо від Плінія  старшого, Тацита і Птоломея, які називають їх венедами.
У часи перших згадок про слов’ян (ІІ ст. до н. е. –ІІ ст. н. е.) розвивалась зарубинецька культура. Поселення цих часів були досліджені археологами біля села Круглик. Біля наземних жител, стіни в яких були сплетені з хмизу і обмазані з обох сторін глиною,  дослідники знайшли багато давніх речей, найцікавішими з яких були залізний наральник та залишки керамічної посуди, яка була привезена з грецьких міст Північного Причорномор’я. Такі ж поселення були виявлені і біля сіл Ставчани та Малинці.
Період з ІІ по Y ст.н.е. відноситься до черняхівської культури, пам’ятки якої досліджені майже в 200 місцях області, в тому числі  в Комарові та Оселівці Кельменецького району. В цих поселеннях виявлено майстерні в яких виробляли скляний посуд та листове скло, а також гончарний посуд.
У  8-9 століттях після народження Христа між Дністром і Прутом проживали слов’янські племена які у писемних джерелах носили назву тиверців. це так звані племена трипільської культури. Ця назва походить від назви села Трипілля, що на Київщині, де вперше були проведені дослідження цих поселень.
Археологи обстежили трипільські поселення в Хотині, Грозинцях, Рухотині, та в багатьох інших місцях області.
Трипільці обробляли землю кістяними і кам’яними мотиками, вони сіяли пшеницю, ячмінь, просо, а збирали врожай дерев’яними і кістяними серпами в які вкладалися крем’яні пластини. Зерно розмелювалось кам’яними зернотерками, що по своїй формі нагадують сучасні жорна, які ще до тепер наявні в деяких селян.
Жили трипільці в наземних глинобитних спорудах, які складалися з кількох невеликих приміщень, в найбільшому з яких як правило проживала сім’я, а в інших худоба, або зберігалось майно.

СТОРІНКА ДРУГА!

Ця сторінка про захоплення нашого краю  татаро монгольськими загарбниками.

Згадуючи про слов’янське плем’я тиверців, яке заселяло межиріччя Дністра і Прута, київський літописець додає: “Суть гради їх і до сего дня”.
Назва  – тиверці походить від іранської назви Дністра – Тивр, що означало швидкий  , швидкоплинний. Територія тиверців межувала на сході з уличами і полянами, на півночі з древлянами і білими хорватами, на заході (з кінця 9-го століття) з уграми, а на півдні з предками волохів і болгар.
Із згаданих племен, коли вони об’єдналися, утворився український народ. В 2-ій половині 8-го століття поляни заснували державу – Русь, із столицею в граді Києві (звідси назва Київська Русь). Завдяки торгівлі, землеробству і ремеслу, держава полян почала посилюватись. Згодом, до Київської Русі були  приєднані всі українські племена які утворили одну державу.  З прилученням тиверців до Києва в 10 столітті  Буковина увійшла до складу української княжої держави, і стала її складовою частиною.
Київський князь Олег в 885 році воював з тиверцями, а в 907 році тиверці, вже як союзники Олега, пішли з ним в похід на Константинополь. Пізніше тиверські землі ввійшли до складу Київської Русі і в 944 році наддністрянці в складі війська князя Ігоря пішли походом на Візантію.
В складі руських князівств наше межиріччя перебувало з кінця 9 до середини 14 століття, а саме:
– В складі Київської держави (9-11 ст.),
– В складі  Теребовлянського князівства (з другої пол.11 ст.)
– В складі Галицького князівства з 1141 року
– В складі Галицько – Волинського князівства з 1199 року.
Саме в часи розквіту Теребовлянського князівства князь Василько будує на Дністрі сильну дерев’яно земельну фортецю Василів біля селища, яке вже існувало з початку 11-го століття, на мисі, де  Серет впадає в Дністер.
Закріпившись у Василеві, князі взяли під свій контроль торговий шлях по Дністру, і поширили свою владу на інші поселення, що були розташовані між Дністром і Прутом, на Пруті – Ленківське городище –Черн, що дало початок Чернівцям, на Дністрі, окрім Василева – Хмелів, Хотин, Бакота, Кучелмін і Плав. Дністер був тоді найважливішим торговим шляхом з Чорного моря до західних країн. На цьому важливому торговому шляху портові міста Кучелмін (на Сокирянщині), Василів (на Заставнівщині), Хмелів (біля Пригородка) і Хотин  продовжували розбудовуватись.
Найбільшого розвитку Галицька держава досягнула за Ярослава Осмомисла, який князював з 1153р. по 1187р. За цей  час Галич став визначною столицею на сході Європи, а Василів та Хотин – важливими торговими і культурними центрами на Дністрівсько- Прутському межиріччі.
У час монголо-татарської навали,  цей шлях занепав, і разом з ним занепадають всі міста які перетворюються на звичайні села.
Зруйнувавши  Київ , війська хана Батия ранньою весною 1241 року форсувавши Дністер знищили всі укріплені  міста в межиріччі Дністра і Прута.” Прииде к Володимиру, и взя и копцем и изби и не щадя , тако же град Галич, иныи грады леноги, им же несть числа”, сказано в літописі.
Хан Бурундай дотримувався  тактики знищення  всіх укріплених міст навіть тоді, коли вони не оборонялись і здавались без бою. Із 120 поселень 12-13 століття, які були обстежені археологами на Буковині в наші часи,  у 57 з них сліди заселення людей в пізніші роки  не простежуються.
Серед знищених татаро – монголами поселень і такі великі для того часу міста  як Кучелмін – на березі Дністра між селами Непоротове і Ломачинці  Сокирянського району, Хмелів- на околицях села Перебиківці Хотинського району, Цецин- на горі , де зараз розміщена Чернівецька телевежа, та інші.
У Древньому Василеві і Хотині слідів військового  погрому  археологи не виявили, але серед  залишків  руйнувань і пожарищ  не було знайдено  зброї , кістяків полеглих  і всього того,  що  буває в зруйнованих поселеннях  захоплених і знищених в результаті бою, тому археологи прийшли до висновку , що Василів і Хотин були знищені після їх захоплення, але пізніше захисні споруди  відновлювались лише в Хотині.

Про те , яким  Василів і Хотин були в 13 столітті можна  прочитати в працях Б.О.Тимощука
“ Василів – місто Галицької Русі” , „Хотин”, “Давні слов’яни на Дністрі”, “Північна Буковина- земля слов’янська”, “ Зустріч з легендою”.
Татарський гніт приніс на українські землі велике розорення на цілі століття. Цей гніт затримав розвиток ремесла і торгово-грошового господарства, землеробства і культури.
З 1241 року і до1359 року наш край згадується під назвою Шипинська земля, яка в складі Галицько-Волинського князівства була повністю залежна від завойовників
Наш краянин, Аркадій Жуковський – професор Парижського університету пише, що Шипинська земля (назва від с. Шипинці, Кіцманського району) спочатку існувала як частина Галицького князівства.  Сторічний період панування татаро монголів на Буковині(1241-1342 роки)  висвітлений в історичній літературі досить слабо.
Хотинщина перебувала в складі Шипинської землі  яка існувала як автономне адміністративне об’єднання залежне від Золотої орди.  Шипинська земля займала територію сучасної області з центром в селі Шипинцях, а найбільшими поселеннями були Хотин, Цецин,  Хмелів, Василів та інші.

СТОРІНКА ТРЕТЯ!

Ця сторінка про утворення Молдавської держави і входження нашого краю до цієї держави.
В 1342 році угорський король Людовік І (Великий) розбив татаро монголів і прогнав їх рештки на схід. Румунський воєвода Драгош, союзник угорського короля  у війні з монголами , був призначений правителем звільнених територій, а Шипинську землю в 1349 році захопив польський король Казимир Великий.  Однак в 1359 році, не погоджуючись з політикою угорського короля, один з його воєводів  Богдан І перейшов із своїм військом через Карпати, прогнав з Буковини прибічників Людовіка І   і на нових землях створив нову державу – Молдавію , до якої пізніше була приєднана територія Дністровсько- Прутського межиріччя , однак  боротьба за  територію Шипинської землі тривала  ціле 15-те століття між Польщею і Молдавією і лише в 1499р. ця земля остаточно  відійшла до Молдавії.
Історичні згадки про існування Шипинської землі знаходяться в документах  1436 і 1444 років, які опубліковані у  працях В. Уляницького “Матеріали для історії взаємних відносин Росії, Польщі, Молдавії, Валахії і Туреччини в 14-му, 15-му столітті .Москва,1887р. том 3.
За часів правління Романа І , коли до Молдавії була приєднана територія сучасної Буковини вперше в одній із грамот від 30 березня 1392 року зустрічається назва краю – Буковина.
Перебуваючи під протекторатом польських королів Молдавія зміцнюється і найбільшої величі досягає в 15 столітті за правління Олександра Доброго (1401-1432роки), та Стефана Великого (1457-1504роки ). Більшість писемних джерел, грамот і договорів збереглося саме з цього періоду. Ці документи писалися тогочасною українською мовою, а  православне населення  підлягало до Галицької митрополії .
Щоби зробити молдавську церкву незалежною Олександр Добрий заснував у 1401 році незалежну  митрополію в Сучаві. В кінці свого правління О.Добрий розпочав війни за південну Бессарабію, напав на Поділля , яким тоді володіли поляки, але в 1431 році був переможений польським королем і змушений віддати полякам територію сучасного Заставнівського, Кіцманського  і Вижницького районів. Після його смерті 14 січня 1432 року, протягом 25 років точилась боротьба за престол молдавського господаря. Польща і Угорщина підтримували різних претендентів і грабували край.
Попавши в залежність від Польщі послідуючі правителі Молдавії заступаючи на престол спочатку їздили у Варшаву де складали присягу на вірність польському королю і зобов’язувалися у всьому підтримувати польську корону.
Розмаїте політичне життя змушувало найбільш успішного господаря Молдавії Стефана Великого воювати з угорцями , а потім спільно з угорцями проти турків, а ще пізніше разом з турками  проти поляків. Правителі Молдавії, які носили давньоукраїнські титули бояр, воєвод, забезпечували незалежність князівства, використовуючи суперечності між сусідніми великими державами.
Молдавський правитель  Стефан Великий шанував і всіляко підтримував український народ. За це українці любили його і складали про нього пісні, наприклад: “Дунаю-Дунаю, чом смутен течеш?”. Він був одружений з київською княжною Євдокією, сестрою київського князя Семена Олельковича.
У грамотах і в себе вдома молдавський господар вживав тогочасну українську мову. Всі написи по церквах ,та  на надгробних  плитах того часу писані церковнослов’янською мовою з місцевим впливом.
З  пізніших часів, коли Молдавія була загарбана турками, зберігся кам’яний хрест, що був знайдений в селі Василів і зараз експонується  в Чернівецькому краєзнавчому музеї. На ньому легко читається викарбуваний напис “ Року Божого 1698 погрома була у Василеві від кам’янецьких яничарів, і тії яничари порубали Гаврилового сина Ігната і жону  його Одокію”.
Часті напади  поляків і угорців на Буковину змушували буковинців підніматись на боротьбу проти поневолювачів. Великого розмаху на Буковині набули антифеодальні повстання під проводом Мухи і Андрія Борулі в 1490-1492 роках. Повстанці  формували свої загони на Буковині  і нападали на Покуття , але були розбиті а їхні ватажки страчені.
Після смерті  Стефана Великого (2 липня 1504 року) за 10 років із зміцнілої , впливової держави, Молдавія перетворюється  на колонію Туреччини через нерозумне правління Степанового сина Богдана ІІІ Одноокого. Через невдале  сватання до польської королівни Єлизавети, образившись на  поляків, Богдан влітку 1509 року напав на Галичину і дійшов аж до Львова.
У  відповідь , через кілька місяців краківський воєвода М. Каменецький вогнем і мечем пройшовся по буковинських землях. Села Буковини були повністю знищені.

 СТОРІНКА ЧЕТВЕРТА!

 Ця сторінка про те, як через нерозумну політику молдавського господаря наш край у складі Молдавської держави потрапив під васальну залежність Туреччини.
15 січня 1510 року  війська Богдана ІІІ одноокого були розбиті поляками під Хотином , а його змусили  підписати  принизливий договір, та в 1514 році він звернувся по допомогу до Туреччини і визнав султана Селіма за свого зверхника.
З цього часу наш край протягом 298 років перебував у турецькій неволі. Цей період був самим страшним  і важким в історії краю. Смерть і  рабська неволя  чатували на кожну людину. Благодатна буковинська земля  поросла дурманом , обезлюдніла.
Всі молдавські господарі платили велику данину Туреччині, Польщі і Угорщині. Богдан III платив 8тис. злотих, Петро Рариш – 125тис. злотих. Крім податків султану і його придворним потрібно було надсилати щедрі подарунки грішми, хутрами, кіньми. Коли ж чужоземні правителі краю забрали від людей все, тоді товаром стали люди і земля здичавіла.
Майже кожного року на буковинські землі нападали грабіжницькі загони кримських татар, а коли Молдавія попала під васальну залежність Туреччини, то населення змушене було сплачувати велику данину грішми, поставляти хліб, худобу, мед, брати участь у воєнних походах.
Податки постійно зростали.  Якщо на початку 16 століття  нараховувалось 20 назв різних податків, то на початку 18 століття ця цифра зросла до 70.
Під час воєнних походів, які турки здійснювали дуже часто, населення мусило будувати дороги, мости, давати підводи, забезпечувати армію продуктами, тощо.
Жахливим було життя селян Хотинської райї, яка була створена в 1713 році. Тут не діяли ніякі закони, селяни як раби платили данину, будували і ремонтували Хотинську фортецю, відробляли панщину, їх в любий час могли пограбувати чи забрати в неволю.
Рятуючись від податків і грабежів селяни масово втікали в світ за очі. У краї ж спостерігався економічний застій, який на рубежі 17-го, 18-го століття перейшов у занепад.
Неврожаї, голод і хвороби обезлюднювали край. Молдавський літописець І. Некульче  в середині 80-х років 17 століття писав: „був великий голод, вся країна розбрелась, і не могли люди обробляти землю, не вирощували хліб. На дорогах і вулицях лежали знесилені люди і померлі, а продуктів у країні не було.”
Багато сіл в ті часи перестали існувати, а решта обезлюдніли. Подорожуючий німець в 1760 році після відвідин Молдавії писав: „…села напівзруйновані, поля запущені, необроблені, населення всюди дуже бідне, і як же йому бути багатим коли воно живе в постійному страху – не сьогодні так завтра бути пограбованим. Грабують при першій можливості турки, грабують його і власні молдавські князі”.
Люди втікали в Карпатські гори, на  галицькі землі  України.
Але часто вони бралися за зброю і нищили феодальні маєтки. В 1490 – 1492 роках повстанські загони під керівництвом Мухи  та Андрія Борулі громили маєтки на Буковині і Галичині , але були розбиті. Схоплений під Коломиєю А. Боруля був відправлений в Хотин де йому відрубали голову, а його товаришів скинули живими із стін Хотинської фортеці. Загони Мухи також розбили, а його самого відправили в Краківську тюрму де від нелюдських катувань він помер.
У 1563 році, коли молдавський господар Геракліт Деспот прибув до Хотина,  його оточили кілька тисяч селян озброєних косами і ціпами і вимагали скасувати новий податок з двору.
На допомогу буковинському населенню в боротьбі проти турецького гніту активно виступає нова військово-політична сила – українське козацтво.
Вперше запорозькі козаки побували на Буковині в 1563 році на чолі із першим гетьманом Дмитром Вишневецьким, внуком молдавського господаря Стефана Великого. Тоді козаки зайняли Хотинську фортецю і почали переговори з молдавським господарем про спільний похід проти турків, але під час походу на Сучаву молдавські бояри зрадили і допомогли туркам розбити козацьке військо.  Полоненого Вишневецького відправили в Константинополь де його почепили на гак за ребро, довго катували, а потім стратили
В 1574 році 1200 козаків на чолі з отаманом I. Сверчевським героїчно боролися проти турків пліч-о-пліч з ополченнями Буковини, яких очолював Єремія Могила, дядько митрополита П. Могили. Під час зустрічі з молдавським господарем Іваном Лютим козацький отаман заявив: „Не жалування твоє, Івоня, привело нас сюди, про нього ми менше всього думаємо, а рицарська жага до боротьби з жорстоким ворогом християнства”.
В нерівній битві з переважаючими силами турків майже всі козаки загинули.
В 1577 році козацькі загони на чолі з Іваном Підковою знову вступили в Молдавію. Вони звільнили буковинські землі, комендантом Хотинської фортеці став козак Станіслав Коницький.  Однак велика турецька армія витіснила козаків.

СТОРІНКА ПЯТА!

Ця сторінка про саму жорстоку війну 17 століття, про походи українських козаків на Молдавію і про звільнення краю від мусульманського іга російськими військами .
В 1621 році на території Хотинщини пройшла сама жорстока війна 17 століття – Хотинська війна.
У цій вікопомній битві  українські лицарі, очолювані гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, разом із вояками Речі Посполитої, зіграли вирішальну роль у розгромі величезної армії Османської імперії, яка впродовж кількох століть кривавим турецьким ятаганом поневолювала народи Європи.
Турецький султан Осман ІІ змушений був припинити війну і укласти з Польщею мир, який сучасники порівнювали із поразкою.
В цій битві загинуло понад 100 тисяч турків, але …майже все населення краю було знищене. В землі під Хотинською фортецею покоїться прах одного з відомих гетьманів України Яцька Неродича  Бородавки.
Ненавидячи своїх поневолювачів, буковинці повсюдно підтримували козацькі виступи проти турків. Активну участь брали вони і у війні українського народу проти польської шляхти в 1648-1654 роках.
В ході цієї війни козацьке військо двічі побувало на Буковині в 1650 та 1653 роках. Ці походи були направлені проти Молдавії, яка підтримувала поляків.
Восени 1650 року козаки повели наступ на Молдавію двома загонами, на Ясси і Сучаву. При підтримці місцевого населення запоріжці без єдиного пострілу зайняли Хотин, Чернівці і Сучаву.
Молдавський господар Василь Лупул змушений був відмовитись від союзу з поляками і уклав з Б. Хмельницьким мир. Щоби скріпити цю угоду Лупул пообіцяв видати свою дочку Розанду за Тимоша – сина українського гетьмана.
Після того, як козаки потерпіли від поляків поразку  під Берестечком, Лупул почав переговори з поляками про спільну боротьбу з козаками.
Розбивши поляків під Батогом 23 травня 1651 року, Хмельницький весною 1652  року  силою заставив молдаван укласти новий союз,  він поставив ультиматум перед Лупулом, або негайний союз, „ або стотисячне військо прийде в гості”. Союз було укладено і 31 серпня 1652 року відбулося весілля Тимоша із Розандою.
Запобігаючи створенню українсько – молдавської держави, при підтримці турків Лупул був усунутий від керівництва Молдавією.
Воєводою Молдавії став Георгіца, який підтримував зв’язки з Польщею і Туреччиною.
Бажаючи відновити Лупула при владі, Хмельницький направив у Молдавію 8 тисяч козаків під керівництвом Тимоша і полковників Богуна, Носача, Глуха та Пушкаренка. Козацьке військо звільнило майже всю Молдавію, об’єдналося з військом Лупула, але на допомогу Георгіці прийшли польські війська і 17 травня 1653 року козаки потерпіли поразку.
Лупул зібрав вірні війська зайняв Сучаву, але тут його оточили. В Сучаві знаходилась і Розанда. Зібравши кілька тисяч війська Тиміш пішов на виручку тестя. 10 серпня 1653 року він очолив оборону Сучави. Занепокоєні впливом України на Молдавію проти Тимоша було направлено понад 20 тисяч війська поляків, угорців, волохів і молдаван.
2 вересня 1653 року Тимоша було смертельно поранено і через чотири дні він помер. Полковник Микола Федорович , очолив козаків і тримав оборону ще до 9 жовтня, та через відсутність боєзапасів і продуктів на почесних умовах здав фортецю.
Козаки через Чернівці і Хотин повернулись на Україну, де 22 грудня в Чигирині поховали Тимоша.
Козацькі походи за Дністер не припинялися з другої половини 16-го, і до кінця 18-го століть. Особливо серйозних втрат туркам і татарам завдали запорожці під проводом Г. Лободи і С. Наливайка в 1595р. Це дало змогу Є. Могилі за підтримки коронного гетьмана Я. Замойського зайняти престол Молдавського Князівства.
Пам’ять про походи українського козацтва і нині живе в буковинських селах у піснях, переказах і місцевих назвах, у яких домінує оспівування героїчної боротьби запорозького лицарства проти поневолювачів України.
Національно-визвольна війна українського народу 1648-1654 років знайшла свій відгук і на Буковині , де виникло антифеодальне повстання Дітинки після того , як через межиріччя пройшли козацькі війська  які очолював син Богдана Хмельницького – Тиміш.
Повсталі буковинці вигнали молдавських бояр  і край на короткий період став вільним, але після того як 6 вересня 1653 року Тиміш загинув і 9 жовтня козацькі війська на почесних умовах відступили з Молдавії , новий молдавський господар Стефан  Георгіца  жорстоко придушив повстання.
Саме за правління Стефана Георгіци в 1656 році і було оформлено документ, в якому згадувалось село Данківці.
Являючись окраїнними землями  слов’ян,  Буковина була весь час об’єктом нападів войовничих сусідів. На початку 18 століття інтенсивно почала розширювати свої кордони  російська імперія.
Поразка Петра І під час Прутського  походу 1711 року не зупинила Росію від намірів потіснити Туреччину із слов’янських земель. 18 липня 1739 року російські війська на чолі з генерал-аншефом  Румянцевим переправились через Дністер біля села Брідок  Заставнівського району і зосередились біля Вікна. До них скоро  приєднались основні сили  під командуванням графа Христофора Мініха,  які до цього обманним маневром відволікали увагу турків.
Передовий турецький загін був розбитий під Заставною, де турки втратили 600  чоловік вбитими. В полон був взятий Буджацький  Алі- Мурза , та захоплено три прапори і дві булави.
Біля 5 тисяч буковинців допомагали росіянам прокладати мости і з зброєю в руках воювати з турками. Переборовши другий рубіж  турецької оборони  у вузькому переході між селами Рогізна і Рідківці  Новоселицького району, у вирішальній битві  дві армії зустрілись  біля сіл Недобоївці і Ставчани Хотинського району де 17 серпня 1739 року турки були розбиті.
Через два дні начальник  Хотинського гарнізону Колчак –Паша  здав фортецю , але в результаті сепаратного договору між Австрією і Туреччиною  Буковина залишилась  під турецькою неволею.
Лише в результаті  чергової російсько – турецької війни 1768-1774 років, після укладення Кайнарджійського мирного договору, територію області на захід від Чернівець окупувала Австрія.
Ця війна  накрила своїм вогненним крилом і Данківці. Перша битва між росіянами і турками у цій шестирічній війні відбулася 18 квітня 1769 року під Данківцями (Данковецька битва).  Перша російська армія чисельністю 44,5  тисяч воїнів, під командуванням генерала Голіцина А.М., переправившись через Дністер біля села Непоротово на Сокирянщині, на підступах до Хотина, між селами Ворничани і Данківці була зупинена турецькою лінією оборони, але в результаті стрімкого удару прорвала цю лінію, та обійшовши її знищила тили і на другий день взяла в облогу Хотинську фортецю. Пам’яткою про цю битву залишилась лише забута могила російських воїнів, на околиці села, які загинули в цій битві.
Завдяки старанням наших земляків,18 квітня 2004 року на цій могилі, через 235 років була вперше відправлена Божа служба .
Уже віки стоїть забута
Стара могила край села,
Нема кому їх пом’янути,
Забуті їхні імена.

Тут кілька сот лежать в могилі
Солдат, полеглих християн,
Зверх двісті літ, з тих пір понині
Росте навкіл один бур’ян.

Вони прийшли, щоби звільнити
Від бусурманів, від катів
Слов’янський край, усіма битий
Що в крові власній вже кипів.

Солдатські душі сотні років
Надгробний камінь стережуть
В забуті душі прийде спокій
Якщо могилу збережуть.

Якщо в молитві проспівають
За убієнних упокій,
З могили душі позлітають
І в рай полине їхній стрій.

Прийдіть живі, віддайте шану,
Солдат полеглих пом’яніть,
Із забуття років – туману,
Із невідомості верніть.

В 1806 році Росія витісняє Турцію з буковинської  землі. Турецьке поневолення нашого краю тривало 298 років!
Майже на століття запанував мир.
Буковинська земля була розділена навпіл між Австрією і Росією.

В 1812 році буковинські землі були розділені між Росією і Австрією. Кордон  розділив їх по лінії від Дністра до Прута через села Онут, Баламутівку, Чорнівку і Новоселицю. Проживши в мирі 102 роки ці дві імперії розпочали війну за новий поділ світу.
Російський генерал Карбишев  звів три лінії оборони від кордону вглиб своєї території.
Третя лінія тилового забезпечення була збудована на данковецьких полях, в місці можливого прориву армії ворога по дорозі на Кельменці. Тисячі солдатів кілька місяців копали підземні укріплення,  перекриваючи їх трьома рядами обтесаних сокирами стовбурів віковічних дубів. В Данківцях розміщався штаб російського корпусу, працювало 5 пекарень, лазня, в будинках селян жили офіцери.
В період активних бойових дій більшість жителів села були відселені на Кельменеччину і Сокирянщину.
До цієї лінії оборони австро-угорці так і не прорвалися і бої біля села не велися, тому , що Брусиловський прорив 1916 року відкинув їх далеко назад.
Ця війна переросла в революції в обох імперіях, які привели їх до розпаду. У 1918 році данківчани повернулись в свої домівки. Ще багато років після війни вони збирали тріски на своїх полях, викопували із землі дубові стовбури, за переказами і зараз ще окремі бункери залишились під землею, адже дуб в землі може зберігатися сотні років.
Від цих подій збереглася лише назва поля Пріски (Тріски, залишки від обтесаних дубів).
Та в 1918 році австрійці все ж таки побували в Данківцях.  Внаслідок революції  в Росії  її війська без бою покинули Буковину і 28 лютого 1918 року австріяки окупували Хотинський повіт. Однак революція в Австро-угорській імперії привела і її саму до розпаду тому завойовники теж поспішно покидали наш край.

СТОРІНКА СЬОМА!

Ця сторінка про загарбання  нашого краю  румунськими загарбниками.
1 листопада 1918 року у село зайшла відступаюча обозна частина австрійських військ яка перевозила зброю і зупинилась на ночівлю. В 11 годин вечора данківчани – бувші солдати російської армії,  напали на австрійців і захопили багато зброї.
„В цю ніч ми захопили 15 ящиків бомб, 500 гвинтівок і багато боєприпасів.  Захоплену зброю ми заховали в шкільному підвалі,” – згадував пізніше активний учасник цих подій Леваднюк Терентій.
Захоплення зброї організував Данковецький  волосний комітет, який був створений ще 20 січня 1918 року. Він складався із 20 чоловік. Головою комітету був обраний Руснак Леонід Пилипович , секретарем – Русак Олена Пилипівна. Члени комітету – Леваднюк Т.Н., Леваднюк А.Н., Ткач С.І., Паньков Ф.А., Серафимовський Н.Л., Рибчук А.Л., Чабан А.П., Бих П.Г., Грек Д.А.,  Грек П.С., Паньківський П. А., Малий О.П., Малий Г.П., Гураль Є.І., Дутка А.Н., Кушнір І.О., Довгий Ф.А., Кравецький С.М.
.Лише кілька днів наша земля була вільною, росіяни і австріяки відступили, в них були свої проблеми –революція!
Але на зміну одним завойовникам прийшли інші. В ніч на 10 листопада 1918 року   2-а кавалерійська дивізія румунських окупантів захопила м, Хотин і всю Буковину. Ранком 11 листопада командуючий румунськими військами віддав наказ, що той, хто має будь-яку зброю, повинен її здати протягом 24 годин, а у випадку, якщо не здасть, то буде розстріляний.
В ніч на 12 листопада румунські окупанти  вчинили кривавий напад на села району. Сотні людей були розстріляні і замучені, багато побиті палками.
Ввечері 29 грудня 1918 року в село прибули два ескадрони і розташувавшись біля управи, дали вказівку скликати на схід людей, попередивши, що той хто не з’явиться буде суворо покараний.
Людей зганяли румуни і староста Панько Андрій із своїми помічниками. Всіх людей построїли в два ряди біля хати Михайла Рибчука і по черзі роздягали до гола, клали на сніг і били. Побитих відводили в сторону, але слідкували, якщо хто сильно стогнав, то його брали вдруге на побиття. Ця бійня тривала біля чотирьох годин.
Били старих і малих. Побили Білоуса Петра -70 років, Глухого Івана -60 років, Чебана Митрофана -25 років, Дубчака Афанасія – 12 років, Гураля Афанасія -11 років.
Після побоїща офіцер сказав: „ Побачивши румунського солдата, поклонись, попроси в хату, нагодуй його і зігрій; побачивши румунського офіцера, скинь шапку, коня нагодуй і дай води;  знай, що ви відтепер і назавжди сини „великої матері”  Румунії. Пам’ятай, що румунська влада принесла культуру і цивілізацію”.
Стоячи в слякоті,  скривавлені селяни спостерігали як горіли хати тих, хто не з’явився на збір.
Розлючені палачі  замучили Панькова Устима Миколайовича. Його роздягнутого кілька годин били ногами, батогами,  прикладами на подвір’ї в присутності батька, а потім розстріляли.
Розстріляли стариків Аскаліна Захарія і Дубчака Корнія лише за те, що вони не розказали в кого є зброя. Їх трупи не дозволяли забрати з вулиці протягом трьох днів.
У наказі румунського військового міністра генерала Гаджеу зазначалося: „У зв’язку з тим, що румунському населенню Буковини загрожують більшовицькі банди, уряд вирішив надати необхідну допомогу”.
У всіх, в минулому,  австрійських районах окупанти ввели стан облоги.
Загарбники нікому не подобались. Їхня жорстокість не знала меж. Буковинцям заборонялось майже все:
–  Ніхто не має права ходити після восьми годин вечора, а вдень групами більше 4-х чоловік.
–  Забороняється запалювати світло в хатах після 8-ми годин вечора.
– Забороняється носити російську військову форму і нагороди.
– Перехід жителя одного села в інше допускається лише за дозволом військового коменданта.
– Всі, хто не здав зброю, підлягає арешту, штрафується, або позбавляється волі від трьох місяців і більше.
– Діти в школах повинні співати румунський національний гімн.

СТОРІНКА ВОСЬМА!

Ця сторінка про Данковецький полк і його участь в Хотинському повстанні проти нових поневолювачів , та про 21 рік страшної неволі.
Не пройшло і три місяці як буковинці 23 січня 1919 року стихійно піднялись на боротьбу проти нових завойовників. Розпочалось Хотинське повстання. Повстанці вбили головного ката поневоленого народу генерала Поеташа, який командував окупаційними військами і прогнали окупантів із своїх земель.
Селяни кожного села створювали свої військові загони. В Данківцях всі чоловіки села записались в другий Хотинський полк , котрий пізніше називався Данковецьким полком, бо формувався у волосному селі Данківцях. Цим полком командував поручик Головатий з с. Каплівка, а його заступником був данківчанин  Л.Руснак. Полк формувався з жителів 12 сіл – Дарабан, Каплівки, Ставчан, Круглика, Пашківець, Турбурян, Михайлівки, Левінців, Слободи, Кишло, Ворничан і Данківець.
Першими в загін повстанців вступили Леваднюк Андрій, Грек Павло, Довгий Володимир, Грек Олексій, Дубчак Петро, Дубчак Дуня, Панько Аня, Грек Михайло, Глухий Василь, Леваднюк Терентій, Чебан Митрофан, Панько Філарет, Рибчук Олексій, Білоус Петро, Гураль Семен, Кушнір Семен, Аскалін Григорій, Бевзюк Єфрем, Білоус Терентій, Русак Василь, Кушнір Іван, Серафимський Никифор, Грек Іван.
Секретарем штабу була вчителька Данковецької школи Руснак Олена Пилипівна. Полк складався з 10 рот по 120 чоловік у кожній. До полку приймалися всі. Тому, хто не мав зброї, її видавали зі складу, який був розміщений у шкільному підвалі. Складом завідував Ткач С. І.
Данковецькому полку було дано наказ переслідувати румунські війська, що відступали з Хотина на Мамалигу і Липкани.
Хотинська Директорія доручила командування армії повстанців військовому начальнику Є. Янушевському, та начальнику штабу армії О.Філіпчуку. Але ці керівні органи почали формуватись лише 27 січня, коли румунські війська вже почали витісняти повстанців із визволених територій.
Спочатку повстанці вигнали румунів з краю, але стихійність виступу, люті морози і відсутність допомоги не дозволили довго стояти проти регулярної румунської армії. Повстанці змушені були відступати за Дністер. Разом з ними втікали із села всі люди.
Розлючені румунські карателі розстрілювали всіх чоловіків і хлопців віком старших 14 років. Понад 11 тисяч буковинців було розстріляно.
Майже все село Данківці було спалене, із 400 будинків залишилося лише 20, спалені були і села Атаки, Рукшин, Недобоївці, Долиняни, Ставчани, Каплівка, Чепоноси, Владична, Пригородок, та Керстенці,  багато інших сіл були спалені наполовину.
В Данківцях залишилися лише ті хатинки в яких загарбники зустріли старих, немічних, хворих  людей. Тисячі біженців, котрі пізніше повернулись до згарищ своїх домівок було піддано катуванням, багатьох судили і відправили  на каторгу.
Після повстання кількість жителів села зменшилась більше ніж на триста людей – одні загинули, а інші боялись повернутись із-за Дністра,  бо їх чекала смерть, або каторга.
Людське життя було на межі зі смертю, бо кожного дня били, всіх і за все. Якось серед ночі каральний загін румунських жандармів зігнав на сільський схід всіх жителів села Данківці.  До ранку всіх зігнаних до примарії 85 данківчан так били, що „жандарі були мокрі від поту, а селяни від крові”, та на ранок виявилось, що офіцер помилився, бо це в Динівцях , Новоселицького району селяни побили трьох румунських солдатів, які грабували селян. На другий день 285 жителів цього села також одержали свою „порцію”.
30 жителів села Левінці були посаджені в тюрму за те, що побили румунів, котрі пограбували сільський млин. Тих хто приходив жалітись на свавілля окупантів били, штрафували і знущались як лише хотіли.
В Недобоївцях спалили 550 із 600 будинків, біля 300 в Рукшині. Особливо жорстокими румуни були в Атаках, селі, де розпочалось повстання із взяття мосту через Дністер. Вони палили це село протягом трьох днів, залишивши лише 20 будинків, де розмістились самі окупанти, які охороняли міст.
Всіх активних учасників збройного повстання всюди розстрілювали. Так в Хотині було розстріляно 500 чоловік, в Недобоївцях і Рукшині біля 200 , а ще більше в Каплівці. Людей як правило зганяли на площу, мовби-би для ознайомлення з якимось наказом, а потім розстрілювали з  кулеметів, як це було в Хотині на другий день після його взяття.
Вбитих і розстріляних забороняли хоронити. „Нехай їх собаки їдять”, – говорили окупанти.
Підпалили і пограбували, одне із самих багатих сіл Данковецького повіту Ворничани. Хоча ворничанці сплатили контрибуцію в сумі 10 тисяч леїв, та паліям цього показалось замало і вони зажадали ще з кожної хати по 10 леїв, хто не сплатив цієї додаткової  плати, того палили .
До 298 років турецького поневолення, самих чорних і страшних років в історії Буковини, добавились ще 21 рік румунської неволі.

СТОРІНКА ДЕВЯТА!

Ця сторінка про радянський період краю і початок війни 1941 року.
28 червня 1940 року радянська армія визволила Буковину від румунської окупації. Данківчани радо зустріли визволителів, хоча і побоювались їх, адже через Дністер проривалось багато різноманітної інформації про радянську владу.

Давши свободу, вона забирала землю, а це нікому не подобалось. Як жити і як вести себе при новій владі ніхто не знав

 Кушнір Аксентій  написав листа в село Гринчук, що на лівому березі Дністра, до Петра Кушніра, батька своєї дружини, який там залишився після Хотинського повстання з проханням порадити, як бути?.
Відповідь Петра була лаконічною, але конкретною: „Якщо колгоспу у вас немає, то і не шукай його, але якщо лише почнуть створювати, то йди першим, бо потім буде пізно.”

  Так поступили більшість селян, а тих заможних селян, які утримувались від вступу в колгосп чекав Сибір. Перші два колгоспи в селі ім. Молотова та ім. Чапаєва проіснували не довго, бо після початку війни 22 червня 1941 року селяни назад розібрали своє майно і лише в травні 1944 року колгосп знову відновився,
Найкоротшої літньої ночі, в неділю 22 червня 1941 року, після важкої праці на полі, Данківці прокинулись від тривожного виття собак. Над селом стояв незвичний гул, низько над землею, в сторону Хотина, пролітали чорні літаки, а через хвилину – другу звідти доносились, мов перекати страшного грому, вибухи. Небо над містом палало,  заграва освітила все навкіл на десятки кілометрів.
Поміж грім лунали слова переляканих селян: – Війна!
О 5.30 ранку дев’ять німецьких бомбардувальників нанесли бомбовий удар по південній околиці Хотина де розміщувався парк бойової техніки 180 окремого зенітного артилерійського дивізіону, 494 артилерійського полку та 475 гаубичного артилерійського полку. Було знищено багато техніки, боєприпасів, пального, прямим попаданням бомби зруйновано кількаповерховий госпіталь з солдатами, а також розбомблено центральну частину міста в якій проживали офіцери та солдати. В пожежах і руйнуваннях загинуло багато військових і ще більше мирних жителів міста.
В ніч на 23 червня біля Хотина десантувалася група із 100 парашутистів – диверсантів, з німецького 800 полку особливого призначення „Бранденбург”. Частина з них була одягнута в форму червоноармійців і міліціонерів. Диверсанти зайняли частину будинків в місті, але утримати їх і захопити переправу через Дністер не змогли. Частина з них були вбиті, 11 взяті в полон, а решта розбіглись і сіяли паніку серед населення.
Розпочалась мобілізація в армію. Паніка не дала змоги призвати в армію всіх боєздатних чоловіків, що і врятувало більшість з них, бо із 17 призваних з Данківець на 2-3 день війни, жоден додому не повернувся. Їхні імена збереглися в другому томі Книги пам’яті України і в пам’яті рідних.
Біля тридцяти чоловіків-данківчан призвали в армію і з Хотина направили на збірний пункт в Чернівці. Групу супроводжував цивільний працівник військкомату. Йшли пішки. Вже під Недобоївцями колону обстріляв німецький літак. Групу розділили по п’ять чоловік, назначили в кожній старшого який мав довести її до Чернівець.
Під Садгорою  група була свідком як німецький літак розстріляв пару возів з солдатами, а потім кілька кругів ганявся за втікаючими солдатами. Біля Магалянського мосту через Прут їх зустрів патруль і повернув назад в Хотинський військкомат, доступ в Чернівці був закритий.
– То може напишете нам папірець, що ви нас повертаєте? – запитали у військового.
– Что? Напісать?  Іваненко, отвєді в овраг, провєрь і єслі надо „распіші”,- скомандував офіцер.
Відвівши групу в бік, солдат –українець оглянувши одежу данківчан, особливо постоли, капелюхи, торби, чуючи мову,  оглянувши порепані мозолясті руки, зрозумів, що перед ним селяни і  відпустив їх, розповівши, що біля міста було виявлено і розстріляно кілька подібних груп, які виявились переодягненими німецькими диверсантами, які будь-що проривались в Чернівці.
– То куди нам іти? – запитали чоловіки.
– Додому, – відповів солдат.
Так і зробили, виявилось, що інші групи також були повернуті назад, що дозволило їм дожити до 1944 року, коли знову були призвані в армію.
В перші дні війни бої на території району майже не велись. Війська несли втрати лише від бомбардувань та артилерійських обстрілів. Через те, що на півночі на московському напрямку німці прорвались на багато сотень кілометрів і виникала загроза оточення, за наказом командування війська планово відступали з Буковини на схід.
Через неможливість вивезення боєприпасів, величезний склад зброї в Каплівському лісі на Бені був підірваний. 5 червня три середні радянські танки відступали з Кельменець на Хотин, та біля Перехресної дороги були підбиті румунськими гарматами, які стріляли прямою наводкою з лісу „Липники”.
7 червня в село повернулася стара румунська влада, на чолі із примарем (старостою), котрий очолював примарію більше трьох років до 1940 року.
В Хотині в перші дні війни було спалено 2573 будівлі, розстріляно1076 чоловік, почались масові арешти євреїв, для яких створювались спеціальні табори (гетто). Кілька єврейських сімей було вивезено і з Данківець. Про поневіряння і нелюдські муки в цих таборах розповідала після війни дружина Лейби – Дікля, якій вдалося якось врятувати свою сім’ю. „Від голоду і холоду страждало наше тіло, але душевні страждання були страшнішими, тому, що нас не мали за людей. Це було пекло при житті”.

За звітом Хотинської повітової управи губернатору Буковини Колотеску, з повіту в 1941 році було вигнано в Трансністрію (Задністрянщину) 38496 євреїв, з них 11335 чоловіків,14768 жінок і 13395 дітей.
За роки війни на території області було розстріляно 16246 чоловік мирного населення і військовополонених, 69726 чоловік загнано на каторжні роботи в Румунії і Німеччину, 64330 чоловік зазнали арешту.
В серпні 1941 року в Хотині було створено три підпільні групи на чолі з К. Галкіним, В. Звенигородським, та Д. Семенчиком, які об’єднались і розпочали боротьбу проти загарбників. Вони випускали листівки, збирали зброю, підпалили казарму, вели агітацію серед населення. Та 9 серпня 1942 року підпільників заарештували і після жорстоких допитів засудили , а 24 жовтня 1942 року на кладовищі Гореча в Чернівцях розстріляли п’ятьох керівників штабу на чолі з К. Галкіним.  Решту підпільників відправили на каторгу. В кінці 1943 року в Хотині діяла антифашистська організація під керівництвом Д.М.Пелипикова.
Населення Данківець, як і всієї Хотинщини, не користувалося довірою в румунів і тому вони  не брали в свою армію буковинців. Всі чоловіки призивалися лише в „Кончетрали” – „трудову армію”. В центральних районах Румунії  призвані вели будівництво, працювали на різних військових підприємствах, тощо.

СТОРІНКА ДЕСЯТА!

Ця сторінка про наших дідів і прадідів- солдатів тієї війни, про те, як визволялись Данківці, про полеглих героїв.
Визволення району від загарбників відбувалось в березні-квітні 1944 року в результаті успішного здійснення двох грандіозних військових операцій, які здійснювали 1-й і 2-й Українські фронти. Перший фронт під командуванням маршала Жукова К.Г. розпочав 4 березня Проскурівсько- Чернівецьку наступальну операцію, а Другий фронт під командуванням Маршала Конєва І.С. 5 березня Умансько-Батошанську операцію.

42-га гвардійська, 133 і 163 стрілецькі дивізії та 4-та гвардійська повітрянодесантна дивізія, які входили до 40 армії 2-го Українського фронту і перебували на правому фланзі свого фронту, звернули з свого основного напрямку на захід для того, щоби оточити велике німецьке угрупування в районі Кам’янця -Подільського і не дати 1-й німецькій танковій армії генерала Хубе прорватись через Хотин, на Румунію.
Форсувавши 22 березня Дністер  в районі сіл Василівка і Волошкове Сокирянського району, вже 23 березня вони звільнили місто Сокиряни, а 27 Кельменці.  Хоча  найважливішою подією цих днів був вихід з’єднань 40 армії 26 березня до державного кордону в районі Мамалиги, але війська виконували головне завдання і повернули з Мамалиги на Недобоївці для того, щоби перекрити шлях відступу німців з Хотина.
Передові частини 133 стрілецької дивізії полковника Андрія Петровича Дмитрієва і 163 стрілецької дивізії полковника Ф.В.Карлова  у важкому бою протягом 27-28 березня  звільнивши Левінці,  обминули сильно укріплену лінію оборони по дорозі Левінці-Чотири корчми,  розширили зовнішнє кільце оточення, повели  наступ по дузі через Білівці, Круглик, Ставчани на Недобоївці.
28 березня досягнувши Недобоївців вони перерізали дорогу Хотин – Новоселиця і зустріли 44-ту гвардійську танкову бригаду підполковника Й.І.Гусаковського ( 1-й Український фронт). Тут  відбулася зустріч двох Українських фронтів – Першого і Другого. В кільце було взято біля двадцяти німецьких дивізій, які знаходились біля К. Подільського.
31 березня 1944 року 133 стрілецька дивізія розпочала наступ в напрямку Хотина, звільнила Данківці і впритул підійшла до суцільної лінії оборони німців перед Каплівкою.
Данківці звільняв 681 стрілецький полк, яким командував майор Павло Семенович Білаонов.
(За подвиги 681 полку при форсуванні Дністра і визволення Сокирянського, Кельменецького та Хотинського районів 13 вересня 1944 року Білаонову П.С. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни – генерал-лейтенант.)
Першими в село ввійшли дві роти  старших лейтенантів Миколи Павловича Кулікова, який пізніше в 1953 році був головою Данковецького  колгоспу ІМ. Молотова  і Віктора Опанасовича Шовкопляса .
Не змігши прорвати німецьку оборону в напрямку Хотина із сторони Ленінців, 681 полк обійшов оборонну лінію, яка проходила по дорозі Хотин – Кельменці і зайшовши в село Данківці зі сторони села Крутеньки рота М.П. Кулікова без артилерійської підтримки атакувала вогневі точки вздовж дороги Левінці-Чотири Корчми. Західним схилом поля Гаван бойовою лавою рота кілька разів атакувала кулеметні гнізда розміщені вздовж дороги, але під щільним вогнем , коли кілька воїнів були вбиті і поранені, залягала і відкочувалась на окраїну села.
Лише після того як західніше Савового вітряка було встановлено кулемет, котрий обстрілював німця з флангу і не давав йому можливості  вести прицільний вогонь, той при черговій атаці кинув гранату в наступаючу лаву і відповз в сторону дороги до чергового кулеметного гнізда.
Пізніше М.П.Куліков зустрічаючись із данківчанами згадував про той бій і як жителі крайніх сіл від Гавана приймали воїнів-визволителів.
Гітлерівці в районі Хотина втратили 4650 вбитими, 1250 полоненими, 40 танків, 20 гармат,100 автомобілів.
В боях за визволення району загинуло 182 радянських воїнів і з них 10 офіцерів.
Залишивши напризволяще своїх солдат під К.Подільським гітлерівці хотіли вивезти з оточення своїх офіцерів, але транспортний літак Юнкерс, переповнений офіцерами був підбитий і впав за Данківцями.
У травні 1944 року на визволених землях була проведена мобілізація. Із сіл Хотинщини в діючу армію було направлено 12150 чоловік, з них близько двохсот з Данківець. 4158 воїнів з Хотинщини загинули на фронтах, в тому числі 68 данківчан.
Багато буковинців прославились, показали себе мужніми воїнами визволяючи від фашизму Німеччину, Прибалтику, Східну Прусію, Польщу, Чехословаччину, Австрію, Монголію, Китай. Більшість з них воювали в складі 125 Красносельської стрілецької дивізії, яка входила спочатку до складу 3-го Білоруського фронту, а з грудня 1944 року до 1-го Українського фронту.
Один з небагатьох, хто пройшов війну від першого дня, уродженець Каплівки , командир відділення розвідки, кавалер трьох орденів Слави  старший сержант М.С.Дудка. Мистецтво розвідника він опановував в окопах під Сталінградом, вивчив мову і звички ворога, тренувався в боротьбі і снайперській стрільбі. Розвідгрупа М.Дудки здобула 17 „язиків”.
Мужність і героїзм у боях проявив уродженець Данківець І.Г.Малий, який за бойові подвиги нагороджений двома орденами Червоної Зірки.
Данківчанин Петро Олексійович Григораш, кавалер орденів Вітчизняної війни ІІ ступеня, Слави ІІІ ступеня, медалей за визволення Варшави і взяття Берліна, брав участь в штурмі рейхстагу і залишив на його стіні напис: „Прибыл в Берлин Григораш Петр Алексеевич из Данкивец”.
Шістдесят вісім, або кожен третій, із тих данківчан, хто був призваний в 1944 році не повернувся з фронтових доріг додому, в свої родини. Та їхні душі серед нас і крізь небеса до нас долинає їх голос, голос прохання і побажання  жити в добрі, єдності, злагоді і мирі.

1. Бивзюк Дмитро Сидорович, 1914 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 33 гв. мсбр. Загинув 13.02. 45р.Похований у м. Пижице Щецинського воєводства в Польщі.
2. Бивзюк Семен Васильович, 1927 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 54 гв. сп 19 гв. сд. Загинув 15.08. 45 р. Похований в с. Манжуй-Гол у Китаї.
3. Бих Василь Михайлович, 1917 р. н., українець. Мобілізований 8.04.44 р. Рядовий 1270 сп 385 сд. Загинув 3.01.1945 р. Похований в с. Пжитули Ломжинського воєводства в Польщі.
4.Білоус Василь Петрович, 1919 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Загинув 14.01. 45 р. Похований в с. Гожкув Краківського воєводства в Польщі.
5.Білоус Володимир Петрович ,1921 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 915 сп 246 сд. Помер від ран 18.01.45р.в 265 ОМСБ. Похований в с. Гожкув Краківського воєводства в Польщі.
6. Білоус Іван Петрович, 1917 р.н., українець. Мобілізований у червні 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941 р.
7. Білоус Микола Михайлович, 1926 р.н., українець. Мобілізований 8.05. 1944 р. Рядовий 1268 сп 385 сд. Загинув 22.01.45р. Похований в с. Заремби Остроленківського воєводства в Польщі.
8. Білоус Микола Павлович, 1907 р.н., українець. Мобілізований 17.11.1944 р. Рядовий 91 гв сп 33 гв сд. Загинув 18.04. 45 р. Похований в с. Зелене Калінінградської області в Росії.
9. Войцишин Василь Павлович, 1912 р.н., українець. Мобілізований 8.05. 1944 р. Рядовий 727 сп 219 сд. Помер від ран 5.03.45р. в 374 ОМСБ. Похований в с. Лієлауце Добельського району в Латвії.
10. Войцишин Іван Михайлович ,1921 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1944р.
11. Войцишин Яків Андрійович, 1990 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Загинув 2.05.45 р. Похований у м. Щецин у Польщі.
12. Глухий Авксентій Андрійович, 1920 р.н. українець. Мобілізований 20.05. 1944 р. Рядовий 364 сп 139 сд. Загинув у січні 1945р. в Польщі.
13. Глухий Авксентій Прокопович, 1923 р.н. українець. Мобілізований 15.05. 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти в квітні 1945р.
14. Глухий Дмитро Васильович, 1917 р.н. українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941р.
15. Глухий Іван Антипович,1913 р.н. українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Загинув 28.07 41р. Похований в м. Черкаси.
16. Глухий Микита Миколайович, 1909 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 41 обрв 2 шісбр. Загинув 30.04. 45р. Похований в Берліні у Німеччині.
17.Глухий Петро Прокопович, 1910 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 1320 сп 413 сд. Загинув 13.05. 45р.Похований в с. Преров, округ Росток у Німеччині.
18. Головатий Карпо Дем’янович, 1924 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 364 сп 139сд. Загинув 11.02. 45р. Похований в с. Шталенбах Торуньського воєводства в Польщі.
19.Грек Василь Андрійович, 1919 р.н. українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1944р.
20. Грек Василь Олексійович, 1919 р.н. українець. Мобілізований у 1941р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941р.
21.Грек Василь Юхимович, 1920 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 923 сп 251сд. Помер від ран 2.03. 45р. в 4332 ХППГ. Похований в с. Нагірне Багратіонівського р-ну Калінінградської області в Росії.
22. Григораш Іван Миколайович, 1922р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 1178 сп 350 сд. Помер від ран 19.04. 45р. в 439 ОМСБ. Похований в с. Фрідріхсхайн, округ Коттбус у Німеччині.
23. Григораш Микита Андрійович, 1926 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 31 ад. Загинув 22.01.45р. Похований в м. Величка Краківського воєводства в Польщі.
24. Гула Андрій Миколайович, 1914 р.н. українець. Мобілізований у 1941р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941р.
25. Гула Василь Федорович, 1920 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р.. Рядовий 507 сп 148 сд. Загинув 22.03.45р. Похований в с. Хондорф Опольського воєводства в Польщі.
26. Гула Семен Мойсейович, 1920 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р . Рядовий. Помер від ран 17.04. 45р. в 2032 ЕГ. Похований у м. Глевіце Щецинського воєводства в Польщі.
27.Гураль Василь Леонтійович, 1921 р.н. українець. Мобілізований 20.09.44 р. Рядовий 812 сп 304 сд. Загинув 27.03. 45р. Похований в с. Пітус Катовицького воєводства в Польщі.
28.Гураль Феодосій Семенович, 1920 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 5 гв сп 3 гв сд. Загинув 20.01.45р. Похований в с. Ольховатка  Гусівського районуКалінінградської області в Росії.
29.Гуцул Дмитро Васильович, 1911р.н. українець. Мобілізований у 1941р. Рядовий . Пропав безвісти в 1941р.
30. Долгий Мануїл Юхимович ,1903 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944р.
31. Долгий Онисій Якимович, 1920 р.н. українець. Мобілізований 15.05.44р. Рядовий. Пропав безвісти в квітні 1945р.
32. Долгий Семен Никифорович, 1912 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 492 сп 199 сд. Загинув 25.04.45р. Похований в с. Фрідріхсталь Щецинського воєводства в Польщі.
33. Дудка Іван Михайлович, 1925 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти в листопаді 1944р.
34. Дубчак Григорій Іванович, 1917 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти в травні 1945р.
35.Дудчак Макар Манолійович,   1900 р.н. українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 7 опомбр. Загинув 19.02.45р. Похований в м. Гужица Гожовського воєводства в Польщі.
36.Дудчак Михайло Іванович, 1925 р.н., українець. Мобілізований 8.05. 1944 р. Рядовий 29 гв мсб30 гв мсбр. Помер від ран 23.04.45р в 93 ФЕП 1006 ЕГ. Похований в м Равич Лещинського воєводства в Польщі.
37. Дубчак Онисим Іванович,1909р.н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941р.
38.Дудчак Онуфрій Іванович, 1921 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 396 сп 135сд. Загинув 25.04 45р. Похований в с. Операу Вроцлавського воєводства в Польщі.
39.Дудчак Прокопій Васильович 1905 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 89 опомб. Помер від ран 2.05. 45 р. в 2547 ЕГ 2 А. Похований в м Щецін у Польщі.
40. Дячук Іван Леонтійович, 1915 р.н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941 р. в р-ні м. Житомир.
41. Корпан Петро Васильович, 1898 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий, Пропав безвісти в 1944р.
42. Кушнір Антон Семенович, 1916 р.н., українець. Мобілізований у 1941р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941 р.
43. Кушнір Василь Юхимович, 1926 р.н., українець. Мобілізований 15.05. 1944 р. рядовий 1262 сп 380 сд. Загинув12.04.45 р. в Польщі
44.Леваднюк Іван Андрійович,1906 р.н., українець. Мобілізований у червні 1941р. Рядовий 60 гсд. Загинув 4.07.1941 р. Похований в с. Турятка Глибоцького р-ну.
45.Ленюк Яків Костянтинович, 1918 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 1906 лап 31 адп. Загинув 2.04.45р. Похований у м. Вроцлав у Польщі.
46. Майстришин Антон Іванович, 1911р.н., українець. Мобілізований 8.05.1944 р. Сержант 1270 сп 385 сд. Загинув 15.03.45р. Похований в с. Квашин Гданського воєводства в Польщі.
47.Майстришин Іван Прокопович, 1905 р.н., українець. Мобілізований у 1941р. Рядовий. Пропав безвісти в 1942 р.
48.Майстришин Петро Прокопович, 1917 р.н., українець. Мобілізований 12.05.44 р. Рядовий 287 ап 143 сд. Загинув 12.04.45р. Похований в с. Мішковице Щецинського воєводства у Польщі.
49. Максимчук Степан Маркович, 1923 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Загинув 22.01.45р. Похований у м. Величка Краківського воєводства у Польщі.
50.Максимчук Тихон Іванович,1910 р.н., українець. Мобілізований 25.06.41р. Рядовий 22 опомб 164 сд. Загинув 2.08.41р. Похований в с. Вільшанка Одеської області.
51. Малий Карпо Семенович, 1900 р.н., українець. Мобілізований 8.05.44 р. Рядовий 1268 сп 385 сд. Загинув 23.01.45р. Похований в с. Заремби Остроленківського воєводства в Польщі.
52. Малий Павло Онуфрійович, 1922 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 1248сп 376сд. Загинув 16.02. 45р. Похований в с. Джуксте Тукумського р-ну в Латвії.
53. Милищук Григорій Кирилович, 1917 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 364 сп 139сд. Загинув 10.02.45р. Похований в с. Кленсьнік Торуньського воєводства в Польщі.
54. Милищук Онуфрій Кирилович, 1921 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Загинув 10.02. 45р. Похований в с. Клєнсьнік Торуньського воєводства в Польщі.
55. Мучник Леон Ідельович, 1922р.н., єврей. Мобілізований у 1944р. Рядовий 7 гв пдсп 2 гв пдд. Загинув 21.12.44р.Похований в с. Гінєв, округ Кошице в Словаччині.
56. Паньков Іван Миколайович, 1917 р.н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941 р. в р-ні м. Харків.
57. Паньков Микола Мефодійович, 1906р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Мол. сержант 123 опомб 5 опомбр. Загинув 8.05.45р. Похований в с. Ноймаркт в Австрії.
58. Паньков Спиридон Олексійович, 1900р.н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1942р.
59.Паньков Федір Андрійович, 1908 р.н., українець. Мобілізований 8.05.44 р. Рядовий 99 зсп 33 зсбр. Помер від хвороби 30.08 44 р. в 5830 ЕГ. Похований в м. Навашино Нижньоновгородської області в Росії.
60.Паньковський Василь Власович, 1924 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 427 мінп. Загинув 19.10.44р. в 41 МЕП. Похований в с. Гороховець Владимирської області в Росії.
61. Рибчук Давид Гнатович,1911 р.н., українець. Мобілізований 8.05.44р. Рядовий 1270 сп 385 сд. Загинув 9.12.44р.Похований в с. Нове Седляце Ломжинського воєводства в Польщі.
62. Рибчук Микола Григорович, 1908 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 824 гап 15ад. Загинув 9.04.45 р. Похований в с.Аутлекен Зеленоградського р-ну Калінінградської обл.. в Росії.
63. Руснак Василь Іларіонович,1905 р.н., українець. Мобілізований 9.05.44 р. Рядовий 1266 сп 385 сд. Загинув 15.03. 45 р. Похований в с. Банін Гданського воєводства в Польщі.
64. Руснак Федір Іванович, 1911 р.н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти в 1941р.
65. Софійчук Іван Михайлович, 1900р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 123 опомб 5 опомбр. Загинув 8.05. 45р. Похований в с. Ноймаркт в Австрії.
66. Ткач Василь Іванович, 1926 р.н., українець. Мобілізований 10.05.44 р. Мол. Сержант 1262 сп 380 сд. Загинув 16.01.45р. Похований в с.Славково Остроленківського воєводства в Польщі.
67. Ткач Петро Іванович, 1923 р.н., українець. Мобілізований у 1944 р. рядовий 19 опомб 8 опомбр. Загинув 2.06. 45р.
68. Цепенюк Василь Миколайович, 1913 р.н. українець. Мобілізований 8.04.44 р. Рядовий 1266 сп 385 сд. Помер від ран 10.03.45р. в 470 ОМСБ. Похований в с. Шильберг Гданського воєводства в Польщі.

Вічна пам’ять героям!

 Шістдесят вісім вдів – це 68 нещасливих доль, це мінімум 68 ненароджених дітей, це 68 трагедій!
48 вдів одержали похоронки з вказівкою місця де похований солдат, а 20 солдат пропали безвісті!

Усі післявоєнні роки самовіддано трудились в місцевому господарстві, незважаючи на одержані на війні поранення  багато наших односельців. Та війна залишила свої страшні сліди і по одному вони протягом 60 –ти післявоєнних років відходили у вічність.:

СТОРІНКА ОДИНАДЦЯТА!

 Ця сторінка про Голод 1946-1947 років, який забрав у вічність таку ж кількість людей наших земляків, як і минула війна.
Ще не повернулись всі фронтовики, які були перекинуті на японський фронт, ще не відбудувалось село, як прийшла нова біда ГОЛОД 1947 РОКУ!
Селянам були встановлені такі високі норми здачі державі хліба, м’яса, яєць, що в умовах посушливого 1947 року для сім’ї нічого не залишалось.
Голодні      селяни їли собак, котів, ворон, лободу і все, що лише можна було з’їсти. За хлібину віддавали останні цінні речі, килими, прикраси, хустки, кожухи.
Люди пухли від голоду і помирали цілими сім’ями.

Від голоду в селі померло біля сотні людей. НІХТО НЕ РОЗПОВІСТЬ ПРО ЦЮ ТРАГІЧНУ СТОРІНКУ НАШОЇ ІСТОРІЇ, ЯК ТОЙ, ХТО ПЕРЕЖИВ ЇЇ
-СТОРІНКА ДВАНАДЦЯТА!
Ця сторінка про радянський період, про наше сьогодення і наші надії на краще майбуття.
Є два погляди щодо років радянського повоєнного періоду 1944-1991 років, позитивний і негативний, але  ніхто не буде заперечувати того, що в цілому це були роки розвитку і розбудови села. Ті методи якими будувався соціалізм були лояльнішими відносно періодів турецького чи румунського поневолення.
Все тече, все міняється, говорили древні мудреці. Міняються часи, міняються люди.
В 1991 році Україна і її складова частинка, наш край, стали незалежними.