Духовність Долиняни

Могили… Скільки їх на нашій багатостраждальній землі? Скільки молодих людей, сповнених великої віри і надії у щасливу долю рідної неньки-України, вона прийняла у свої обійми? Ніхто сьогодні не спроможний назвати кількість жертв, які заплатив наш народ у боротьбі за свою волю і незалежність. Лише світла пам’ять про героїв, кращих синів і доньок, які віддали цьому найдорожче – життя, вдячність нащадків за нинішнє буття.
Долинянською трагедією називають односельчани день 22 грудня 1919 року. Історія нашого народу знає багато трагічних сторінок, що вкарбувалися у свідомість наших людей нечуваним страшним болем, смутком і жалем за понесені втрати, пам’яттю, що будила до подальшої боротьби і не згасла ніколи. 92 роки пройшло з того часу, але люди пам’ятають той день, пам’ятають тих, хто впав за волю України.
Йшов 1919 рік. В умовах розпаду Російської імперії зароджуються паростки молодої Української держави. У важких умовах економічного хаосу політичної боротьби різних партій, не дивлячись на постійні дії провокаційних антиукраїнських сил, уряд України – Центраьна Рада – приймає ряд законодавчих актів, що в кінцевому підсумку привели до проголошення Незалежної України.
Через віки, через страждання і муки, через зневагу і мільйони смертей своїх синів і дочок йшла Україна до жаданої волі.
Народе України! Твоєю силою, волею, словом, утворилась на українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю і право робочого люду.
Поки істоія людства буде існувати, доти будуть всі наші нащадки з жахом і огидою згадувати тих людей, які знищили наших юнаків.
Зберіть усі хмари зі всього світу – ви не складете тої нерозважної туги, що навіяло серце. Жалю нема ваги. Найпалкіші діти України, найдорожчі жертви на залізний вівтар волі. Священна Україно! Чи хотіла вона такого? Бідна, нещасна, стократ нещасна і самотня в дні своєї волі віддала свою оборону, свою чесну молодь. О ні, наших жертв не можна забути…

У Долинянах – там молоде юнацтво
На прю криваву з ворогами стало,
За України славу, честь, багатство
Життя юнацьке там поклало.
Над Долинянами сніг і пронизливий вітер
У січні ридає, голосить, гуде.
Шукає могили, де воїни-діти
На вічнім спочинку. Немає ніде…

У центрі села, біля обеліску, стоїть хрест. Що він означає? Про що він розповідає? А про це дізналася пошукова група «Спомин». Ось про що розповіли жителі села.
Того січневого дня випадково хотинчани наскочили на румунський кавалерійський загін. Зчинилася перестрілка. Румуни повернули до Хотина і звідти відкрили гарматний вогонь по місцевості. У багатьох селах люди піднялися на повстання. Початок повстання викликав небачений ентузіазм і піднесення в людей. Усі верстви населення без найменших сумнівів підтримували його. Загони повстанців не давали ворогам зупинитися. Відтупаючи, румунські війська палили селянські хати, знущалися над мирним населенням, чинили всілякі безчинства. Село Ставчани румуни спалили і зрівняли з землею. Страшно було дивитися на ту картину. Дійшла черга і до жителів села Долиняни. Румуни почали вигонити всю молодь на сильний мороз. Збирали їх і закривали у великі сараї. Юнакам було по 18 і більше років. З кожної хати виводили хлопців. Так румуни хотіли помститися мирному населенню.
Першу групу хлопців (їх було 54) закрили у хліву на подвір’ї, де зараз проживає Сорокін Л. В. А іншу, де було 80 молодиків, у хліву Катеренчука Ф. П.
Під вечір посилювався мороз. Тріщали дерева. Румуни від злості не знали, що робити. І тут пролунав наказ вивести першу партію хлопців. Їх поставили під стіною стодоли і розстріляли. Не милували нікого, убивали всіх, неначе опудала на військовому полі. 54 долинянці… славні… молоді… Вони уже не повернуться ніколи…
У день трагедії від крові танув сніг і ярками стікав за будівлю. 70 років не заростали ті ярки травою. Того дня рідних не підпускали до убитих тіл. Забороняли румуни їх хоронити.
Сутеніло. Румуни вирушили до другого подвір’я, де було закрито 80 хлопців. Але враз пролунав наказ: «Не стріляти!» В паніці румуни почали відступати.
Тільки одній людині в цьому пеклі вдалось вижити. Це був Гаврилюк Петро. Його поранило. Він разом з убитими впав на землю. Інші трупи впали на нього. Румуни, після пострілів, штиками пробивали ще кожне тіло, але його не зачипили. Вночі, ввесь від крові, замерзлий Гаврилюк вибирається з-під трупів і доповзає до своєї хатани, яка знаходиться неподалік. Той страшний день йому запам’ятався на все життя. Не дожив він до цих світлих днів, коли наша держава стала незалежною. Але про ті події часто розказував своїм рідним і близьким.
Тільки через день люди мали змогу забрати тіла загиблих і похоронити їх на сільському кладовищі. Ще донині не висихають сльози матерів, тих стареньких матерів, що виплакали очі при вікні, виглядаючи своїх синів-соколят. А виглядали вони їх цілу ніч, бо румуни заборонили виходити з хати, лякаючи розстрілом. В деяких сім’ях забрали по одному сину, в інших – двоє, а у сім’ї Баратинського Т. В. – аж чотирьох. Мати посивіла за хвилину, а батько втратив розум.
Село плакало. Люди ходили похмурі. Земля не встигала випивати молоденьку кров. Цю криваву розправу над населенням будуть пам’ятати всі люди.
В знак пам’яті про цю трагедію вирішила громада села встановити на подвір’ї Сорокіної Л. В. хрест. І кожного року 22 січня сюди сходяться люди з села, щоб хвилиною мовчання вшанувати пам’ять загиблих. Тут проводяться мітинги і правиться панахида.
Кожного року тут лунають такі слова:

Двадцять друге січня – славні роковини,
В Києві збудилась воля України.
Над Дніпром засяяла зіркою ясною, 
Згомоніли дзвони срібною луною.
І знов у котрий це вже раз
Зійшлися ми в одній родині,
Щоб пам’януть той славний час.
В нас у січні свято,
В день двадцять другий,
Треба хлопців-долинянців
В цей день пам’янути.
Бо вони змагались
У цей день холодний,
Щоб державу Українську
Мали ми сьогодні.
54 юних одчайдухів, 
Стократ більший був там враг,
Не вступились, не подались –
Всі лягли отут у нас.
Клянемось вам для оборони честі
Ваш заповіт аж до кінця сповнити,
Підняти прапор, вгору чин піднести,
До ясних зір, у сонячні блакиті.
О, Боже, наш добрий!
З високого неба
Дитячу молитву
Несемо до тебе.
За тих, що боролись
На нашій землі.
За правду, за волю
Із ворогом клятим.
Що в бою упали
В цю зиму криваву,
Прийми їх до себе,
Прийми в свою славу.

 У 1880 році було побудовано церкву. Перший священник був Брицький Борис. Проводилися ремонти в церкві у 1954, 1965, 1993 і в 2005 роках. Першою вінчалася Мала Марія. Зараз церква має такий вигляд. Священник Малий В’ячеслав з сусіднього села Круглик.

 Колись давним-давно, як каже зараз жителька нашого села Адажій Ганна Іванівна: “Сотні років тому, було село Долиняни зовсім мале. Люди були бідні, будували маленькі хатки на дві кімнати з маленькими вікнами.

І виблискували вони на пагорбах білими побіленими стінами. І був на краю села маленький неглибокий ставок, навкруги нього було багато папороті і рогозу. Далі за ставком височів великий ліс, в якому було багато різних трав, дерев, квітів, грибів. Перед лісом був ніби острівець, його називали віктина, – невелике підвищення землі, яке простяглось від лісу аж до села, навкруг якого і був ставок. На віктині височіла невелика дерев’яна церква. Я ще малою чула, як розказували старі люди, що ту церкву побудували турки, які воювали біля Хотинської фортеці.
А Ротар Варвара, яка зараз проживає біля ставка, розповіла, що про цю церкву згадував ще її прадід. Одного разу прадід казав: “На краю віктини стояла церква. Вона була невелика, туди всі ходили молитись. Одного разу падав сильний дощ і віяв дуже сильний вітер. Під час цієї бурі віктина ніби розкололась і одна її частина відійшла (посунулась) до лісу, а інша – залишилась біля села. Та частина біля лісу, мабуть, дуже намокла, і під землею утворилось провалля. Це було саме біля церкви. І церква провалилась у те провалля з людьми, які там були. Провалля було дуже глибоке, бо церква зникла в одну мить і її так і не знайшли”.

Ніхто не знає чому так сталося: може це все від сильних дощів, які під землею вирили глибокі нори, може це якась вища сила. Та і дуже багато років пройшло… Збереглися тільки усні перекази від діда-прадіда та різні чутки. А дно все мулило, про церкву забували…
За радянської влади у селі заснували колективне господарство «Маяк». Біля ставка була побудована велика ферма, де розводили коней, корів, овець, свиней. І у колгоспі вирішили розширити ставок, бо потрібно було багато води для фермерського господарства. Таким чином ставок почали розкопувати, розширювати – перетворився він на велике озеро. Вода була чиста, було тут багато риби, влітку всі ішли купатись і відпочивати. А ті, хто дуже любив риболовлю, ходили рибалити навіть уночі. Ротар Віра розповідає: “Чула вночі дзвони, які лунали з-під землі. Це було в ніч на велике свято – Великдень. Відлуння цих дзвонів можна почути щорічно”. Також розповіла Мацкуляк Любов, що біля цього місця вже кілька років хочуть побудувати дерев’яний міст, щоб люди могли переходити і перегонити худобу, а також переїхати автомобілями, але ніяк не виходить. Міст постійно ламається, його ніяк не можуть добудувати до кінця.
Зараз на тому місці, де була церква, росте дуже багато очерету і папороті. Хоч дно ставка у тому місці мілке, але там ніхто не купається і не ловить рибу.

Ніхто не знає, чи святе це місце, чи, може, навпаки, але така подія в селі була.