Історія Хотин хот

СЛІДАМИ ІСТОРІЇ 

 

     Хотин – одне з найдревніших міст України, що славиться на весь світ своєю самобутньою історією. Він завжди отожнувалось із славою, непоступливістю і волею до оригінальності.

ХРОНОЛОГІЯ ЗНАЧУЩИХ ПОДІЙ

VIІ тис. до н. е.	Пізньо-палеолілітична стоянка в урощі Грабарня
ІІІ тис. до н. е.	Трипільська стоянка в Старому місті
І тис. до н.е.	Стоянка ранього залізного віку в Старому місті
І ст. н. е.	Троянів вал в Східній частині міста
VІІ – Х ст.	Слов’янське поселення тиверців
поч. ХІ ст.	В результаті привентивного удару Хотин включений в політичну орбіту Київської Русі. Забудова першої фортеці.
ІІ пол. ХІІ ст.	Як буферна зона входить в склад держави Галицького князівства.
1310 р., 10 лютого	Один з документів Ватикану згадує про існування месіонера, що відвідав м. Хотин.
ІІ пол. ХIV ст.	Хотин входить в склад Молдавського князівства.
1395 р.	В додатку до «Воскресенской летописи» згадується місто Хотин.
1433 р.	Житель міста – Ян Хотинський, включений в список «високопоставлених і шанованих друзів королівства Польського»
1457 – 1504 рр.	Розбудова молдавського оборонного муру так «званих мурів Штефана Великого»
1476 р.	Штефан Великий відбиває наступ турецьких військ султана Мухамеда ІІ
1492 р.	Хотинська фортеця атакована повстанськими військами А. Борулі
1538 р.	Польські війська здобувають Хотин
1563 р.	м. Хотин займає князь Д. Вишневецький
1621 р. 2 вересня – 9 жовтня	Хотинська війна
1673 р. 11 жовтня	Хотинська битва
1711 р.	Турецькі феодали захоплюють місто Хотин
1739 – 1807	Боротьба за місто Хотин між турецькими і російськми військами
1812 р. 28 травня	м. Хотин за Бухарестським мирним договором відходить до Російської імперії.
1918 р. 28 лютого	Австро-угорські війська захоплюють місто
1919 р. 22 – 31 січня	У м. Хотині відбувається повстання проти румунської окупації
1940 р. 28 червня	м. Хотин ввійшло в склад Радянського Союзу.
1941 р. 8 липня	Окупація м. Хотина німецько-румунськими військовими частинами
1944 р. 4 квітня	Звільнення м. Хотина
1946 – 1947 рр.	Голодомр в Хотині
2010 р.	Хотинська фортеця ввійшла в сімірку чудес України в номінації «Архітектурні споруди: замки та храми »
2011 р.	В м. Хотині на міжнародному рівні урочисто відсвяткували 390 річницю Хотинської війни

ВІДГОМІН СИВОЇ ДАВНИНИ

     17 тис. років тому льодовик почав відступати на північ, однак його вплив на клімат краю продовжувався ще понад 6 тис. років. Значне потепління настало тільки 11 тис. років тому: середня температура липня досягла 14°С. У Подністров’ї знову виросли сосново-березові гаї з доміш­ками дуба, в’яза та липи і мохово-папоротниковою підсти­лаючою рослинністю. Згодом щезла карликова береза, а в борах з’явилася ялина та кедрова сосна і збільшилася ча­стка дуба та липи.
Ці явища суттєво змінили умови життя і діяльності пер­вісних мисливців. Стада оленів у міру заростання лісом тундростепових просторів відходили на північ, де вони зна­ходили більше кормів і де їм не дошкуляли кровосисні ко­махи, які розвелися внаслідок потепління. Зате у лісах збільшувалося поголів’я нестадних тварин: лосів, козуль, кабанів, різних хижаків. Деякий час у степових місцевостях ще паслися стада диких коней, благородних оленів, бізонів, турів та шерстистих носорогів.

Саме в цих умовах виникає перша вільшукана археологами стоянка доевніх людей – мезолітичне поселення Грабарня. Навіть сьогогдні, через проміжок часу в десять тисяч років, дивує око краса цієї місцини. Похилисте урвище із заходу плавно переходить у неймовірно гарне плато, що захищається з заходу кам’янистим каньоном. Через урочище протікає джерельце доповнюючи крнаєвид своєю неповторною родзинкою.

В 1967 р. археолог Б. Тимощук зумів розгадати таїну цієї місцини. Виявляється в  VIІ тис. до н. е.  тут розміщувалося одне з найдревніших поселень людей  на території Чернівецької області.

Віднайдені на розкопках численні рештки мисливських знарядь свідчять про головне заняття поселенців. Але Грабарня має й свої особливості. На відміну від більшості стоянок цього типу, наша стоянка мала не тимчасовий, а постійний характер. Про це можемо судити з із знайдених решток землянок, а також капища (ритуальних місць).   Як вважають археологи стоянка в урочищі грабарня проіснувала кілька сотень років після чого була залишена в зв’язку із тим, що біологічно були вичерпані ресурси її поселенців.

Епоха енеоліту вважається для україни часом трипільської культури. Незважаючи на те, що перші знахідки трипільського часу В. Хвойка віднайшов на Київщині перш ніж потрапити туди трипільці побували в нашому місті. Хотин може славитися тим, що саме він став можливим ареалом розповсюдження трипільської культури по Україні.

За рівнем господарства трипільці стояли вище за ту-земну людність, тому їхній мирний прихід призвів до підне­сення рівня життя і відтак до своєрідного демографічного вибуху. За кілька століть Середнє Подністров’я покрилося великою кількістю скотарсько-землеробських поселень. Хотинське поселення трипільців відзначається своєю невиликою площею і цікавим переростанням в інше поселення цього типу, що знаходиться в 300 метрах від річки Дністер.

Епоха панування скіфів на причорномор’ї не обыйшла територію міста. Обабіч фортеці археологи знаходять численні знахідки. Хоча поселення, яке тут розміщувалося було швидше раньослов’янського типу  йому постійно потрібно було вступати в військові конфлікти із скіфами.

У війнах зі скіфами місцеві воїни запозичили елемен­ти скіфського військового мистецтва, зразки зброї і деякі звичаї. Зросла роль бойових коней, упряж яких прикра­шалася бронзовими орнаментованими бляхами і пряжка­ми. Набір таких речей разом з бронзовими вудилами та сокирою-кельтом знайдено в складі скарбу біля стоянки. Але й самі скіфи-завойовники залишили після себе деякі пам’ятки, зокрема кургани. Не­крополі скіфського часу досліджувалися біля східної частини міста. Щоправда, деякі поховання були пограбовані.

На кордоні нашого міста та селища Анадоли проходить Троянів вал побудований місцевими жителями для захисту від войовничих гунів,  які 374 року увірва­лися зі сходу в Північне Причорномор’я і завдали нищівної поразки остготському союзові племен. Рештки готів відсту­пили за Дністер і попрямували до Дунаю, прагнучи пере­йти на територію Римської імперії. Разом з ними покинула рідні місця й частина населення Середнього Подністров’я. Ті, що залишилися, почали споруджувати укріплені лінії – так звані траянові вали. Вони насипалися передусім утих місцях, де береги Дністра були низькі й доступні для втор­гнення кочовиків. Окрім того, оборонні лінії будувалися між Дністром і Прутом. Вони являли собою земляні вали висо­тою 6-8 м, насипані з глини, яку утрамбовували. Перед валом, на відстані 2-3 м від його підніжжя, викопували рів глибиною до 2 м. На вершинах валів додатково робили дерев’яні стіни з товстих колод. Очевидно, споруджуючи такі оборонні лінії, які тяглися на декілька, а інколи на де­сятки кілометрів, місцева землеробська людність прагнула захиститися від несподіваних нападів гуннської кінноти. Що ж до назви цих валів – траянові – то вона виникла пізніше й означала «старовинні».

Із V ст. територію міста заселяли слов’янські племена тиверців. Саме вони напевно збудували першу дерев’яну фортецю на березі річки Дністер, яка напевно була знищена одним із набігів войовничих авар. Тиверці запровадили потужні ярмарки в місті і фактично перші почали використовувати річку не тільки для риболовлі, а й для торгівлі із грецьким факторіями та фракійцями.

«ГРАД НА ДНЕСТРЕ РЕЦЕ ХОТІНЬ»

     З утворенням Київської Русі тиверці виступали її військовими союзниками. Так вони брали участь у поході князя Олега на Царгород у 907 р., а 944 року разом з князем Ігорем воювали проти Візантійської імперії. Проте надмірне ставлення наступника Ігоря Святослава до тиверців (князь як відомо більше віддавав перевагу варязькому бойовому хисту) похитнула дружбу.

У 80-х роках Х ст. князь Володимир Святославович розпочав військовми шляхом встановлювати батьківський кордон із сосідньою Польщею та  згодом із Угорщиною. Після успішного завоювання Червенської землі та приєднання земель білих хорватів (сучасне Закарпаття). На території Київської держави залишається лише один «острівець свободи» – землі тиверців у Подністров’ї. Выйна проти тиверців швидше за все тривала в 1001 – 1002 рр. Вона була кровопролитною і підступною. Про це ми можемо судити із вщент спалених поселень тиверців і поховань і численних поховань скалічених людей.

Володимир після перемоги над тиверцями вірно вирішує збудувати кам’янистий форт для означення окраїн території власної держави та розбудови поселення. Саме навколо цього форту й виникає середньовічне місто Хотин.

Для спорудження Хотинського замку було використано видов­жений скелястий мис заввишки понад 20 м, розташований між Дністром і глибоким каньйоном потоку, який огинав цю скелю із західного і північного боків. Будівничі вибрали за­значений мис невипадково. Очевидно, люди з давніх-да­вен користувалися прилеглим каньйоном, що прорізав ви­сокий скелястий берег Дністра, як зручним проходом до ріки. Сюди, до переправи, через віковічні дрімучі ліси схо­дилися суходільні дороги, утворюючи своєрідне перехрес­тя, адже сам Дністер і його береги теж слугували шляхами сполучення. Отже, призначення Хотинського замку поляга­ло в контролі цього важливого перехрестя комунікацій та обороні річкової переправи.
Згідно з традиціями давньоруського оборонного зод­чества, перші укріплення були дерев’яно-земляними. їх ос­нову становив земляний вал, зміцнений дубовими зрубни­ми конструкціями та заборолами на вершині. Крім того, із зовнішнього боку валу в скелі видовбали рів трикутної фо­рми завширшки 6 м і заглибшки до 3 м. Внутрішній двір замку був невеликий – розмірами 50×40 м. Він знаходився у північній частині нинішньої цитаделі, займаючи площу між Комендантським палацом і зовнішніми стінами Північної ба­шти, але з тією різницею, що лежав він на глибині 9 м від сучасної поверхні.

Після розпаду Київської Русі місто потрапило під владу теребовлянського князя Василька Ростиславовича (1084 р.), через це самовільне захоплення у останього виникає конфлікт із київським князем Ізяславом Ростиславовичем. Проте Василько поспішав закріпите здобуте династичним шлюбом із донькою візантійського імператора Олексія Комніна, який як посох за наречену відправив кілька тисячну гвардію, що швидше за все була розквартирована в Хотині, де певно й перебував Василько. Але підступно схоплений на кенязівській раді Василько був осліплений, а Хотин почав переходити з рук в руки. Нарешті у   1141 р.  двоюрідний брат Василька Володимирко Володаревич перетворює Хотин у буферну зону, що повинна була служити місце вигідної зустрічі ворожих військ. Місто занепадає …

У 1238 р. Данило Галицький остаточно відвойовує князівський стіл. Нависаюча загроза з боку татаро-монгол змушує Данила швидка розбудовувати фортечні укріплення по кордонах держави.

В Хотин Данило відправляє свого старшого сина Лева, який керує розбудовою фортеці. У 1259 р. монголо-татари налякані потужною мілітаризацією Галицько-Волинської держави, сформували потужне військо на чолі з Бурундаєм. Данило змушений був пристати на жосткі умови татар. Проте загадкою стає питання, чому із рядом знищених фортець руїн Хотинської майже непомітно. Відповідь спробував дати Б. Тимощук. Ваін вважає, що головні бастіони фортеці були просто сховані в лісах городища Рашкова (?!).

Як би там не було нове дихання хотинській фортеці надав син Данила Лев, який в кінці ХІІІ ст. відбудовує фортецю.

У 1310 р. Хотин із місіонерською метою відвідав монах-бенербердинець. Папа римський Климен V, вкотре намагався включити Галицько-Волинське князівство в сферу духовного впливу «престолу святого Петра». Він пропонував Льву корону і заступництво. Данило спочатку погодився, але потым зрозумывши фарс обіцянок відхилив пропозицію понтифіка. Швидше за все місіонерська місія католицького монаха в Хотин мала тіж результати.

«ОЙ ХОТІНЕ ГРАДЕ ДАВНІЙ, НА ВСІЙ ЗЕМЛІ ТИ ВЕЛЬМИ СЛАВНИЙ» 

     В 1349 р. угорський воєвода Богдан, піднімає бунт проти своєї держави і утворює незалежне князівство Молдавське. Націлений на створення міцної держави Богдан розпочинає свій наступ на послаблене Подністров’я. За свідченнями свідченнями польського хроніста яна Длугаша, хончани чи не єдині хто спробував чинити опір агресії і не безуспішно, але місцева знать боячись за свої статки провела переговори з Богданом і в результаті них Хотин ввійшов в склад Молдавського князівства.

    Хотин стає волостним центром, який очолював староста (пиркалаб). З латинських документів відомо, що в 1397 р. старостою був Штефан, через три роки зустрічаємо ім’я боярина Шандра, ще через три роки в Хотины старостував «пан Горайцьо». Отже можемо зробити висновок, що по-перше старости змынювалися досить часто, по-друге старости були різны за національністю (молдованин, українець, поляк).

    З приходом до влади в Молдавському князівстві Олександра Доброго, Хотин перетворюється на торгівельний центр молодої держави.

    8 жовтня 1408 р. він на прохання львівських і подільських купців видав ” Устав на волоки”, у якому вказані митниці та величина грошового збору за різні товари. Згідно з цим докумен­том, одна з митниць розташовувалася у Хотині, на шляху із Головним това­ром, який обкладався тут митом, були коні. Ку­пці сплачували за кож­них коня та кобилу по два гроша, “уставництво” підтверджу­вали й інші молдавські воєводи в 1434, 1456, 1460 і 1463 рр.

    Тут неодноразово бували молдавські воєводи, про що свідчать деякі грамоти, видані ними в Хотині. Наприклад, найдавніша з них датована 18 жовтня 1435 р., а написав її “Янушь писарь у Хотіні”. 1448 року воєвода Петро Арон вислав звідти листа до короля Польщі Казимира IV. На­прикінці послання занотовано: “а писа(но) листа у Хотіні”. Тут час від часу відбувалися польсько-молдавські перего­вори, на яких вирішувалися різні спірні питання, тим біль­ше, що Польща з 30-х років XV ст. вимагала від князів-воєводів Молдавії передачі Хотинської фортеці. Це питання 1448 року розглядалося навіть у польському сеймі.
Запекла боротьба за владу, що розгорнулася після смерті Олександра Доброго коштувала Молдавському князівстві втратою Хотина.

    У 1448 р. польський король Казимир ІV Ягелончик в ультимативному порядку зажадав від хотинського господаря Петра скласти присягу на вірність «короні польській». Проте новоспечений господар молдавський Петро Арон обміняв Хотин на місто Сирет і село ольхівець, а також зруйнування фортець в м. Цецин і Хмелів. Таким чином Хотинська фортеця залишається єдиною на півночі князівства.

    Але на цьому притензії на місто не припинилися і тепер вони лунали із вуст турецького султана Мехмета ІІ. Спочатку пиху турків новоспечений молдавський господар Штефан утамовував золотом, але з 1465 р., виплата данини була перервана, а Штефан покинувши свою столицю, місто Сучаву, приїзджає в Хотин, для підготовки відсічі турецької агресії. В 1474 р. біля міста Васлуя 40-тисяне ополчення Штефана розбило турецьке військо. Але в 1476 р. сам Мехмет рушив у похід проти непокірного васала. Велечезне військо султана змітало все на своєму шляху. Від Штефана відвернулися його союзники поляки та угорці і єдиною надією залишалася Хотинська твердиня.  Ходять легенди про те, що побачивши Хотинську фортецю султан запитав у своїх белербеїв «Хто є автором, цього чуда» і дістав відповідь «Сам Бог зліпив цю твердиню».  Нам не відомо, що саме зупинило Мехмета ІІ, завойвника Константинополя, але він так і не наважився штурмувати стіни фортеці.Проте в привентивних боях був смертельно поранений і помер в хотинському замку воєвода Штефан, якого молдавський народ прозвав «Scelmaare» (Великий).

    Його наступник Геракліт Деспот зумів укласти договір із Польщею, але спустошливий тягар податків накликав біду з середини держави.

    Навесні 1491 року в хотинських лісах формуються повстанські загони на чолі Андрієм Борулею. Знищуючи ненависних визискувачів, озброєні селяни вирушили на територію Галичини. Біля Коломиї загін Андрія Борулі зазнав поразки, сам керівник повстання потра­пив до рук. “Одного разу, – свідчить очевидець, – був він (Андрій Боруля. – С. К.) в одному селі біля Коломиї. Тут напали на нього люди пана Михайла Бучацького і захопили його із шістьма повстанцями. Його відвезли в Хотин до начальника міста на ім’я Невде, який відрубав йому голову, а всіх його прихильників наказав скинути живими зі стін Хотинського замку”.
Про антифеодальний рух на околицях Хотина свідчать також події, що відбувались в середині XVI століття. У 1563 році феодали намагалися запровадити нову данину – по золотому з двору. Ремісники Хотина і селяни навколишніх сіл, озброївшись косами і ціпами, повстали. Вони оточили біля міста молдавсь­кого господаря Геракліда Деспота і вимагали зменшити податки. Повстанські загони громили маєтки бояр, нападали на урядові війська.

    Стомлене внутрішньою селянською війною молдавські війська стали легкою здобиччю для польських крилатих гусарів. 1538 р. В результаті військових сутичок Хотинський замок був сильно пошкоджений. вибухом було зруйновано східний корпус палацу і частину східного муру. Ще більших руйнувань зазнала південна частина замку. В 1540 – 1544 рр. польська адміністрація провела реконструкцію замку. було зведено нову надбрамну вежу, розширено фортецю на північ.

    В 1563 р. посягнути на молдавський престол спробував Дмитро Вишневецький – засновник козацької січі. Але цей похід підступно спланований поляками закінчився схопленням козацького Байди в Хотині і стратою у Стамбулі.

    Лише в останні десятиліття ХVI ст., молдавський господар Петро Рареш відвоюва Хотин, скориставшись послабленням Польщі в війні з Тевтонським орденом і Литовським князівством. Саме Петру Рарешу належать добудова східної в’їзної брами – бендерських воріт. Розуміючи безпідставність боротьби проти турецьких посягань Петро Рареш підписав васальну угоду з турецьким султаном Сулейманом Пишним.

    В 1620 р. під Цецорою польські війська на чолі з Станісловом Жолкевськми зазнали нищівної поразки від турецько – татарських сил. Молодий і амбітний турецький султан Осман ІІ вирушає із 120 тис. загоном у похід проти поляків. Останні натомість зібравши 27 тис. вояк і заручившись підтримкою запорозьких козаків підійшли під стіни Хотина.

    2 вересня козаки  лише на кілька годин випередивши турків з’єдналися з польською армією. Султан Осман II вирішив насамперед знищити запорожців, вважаючи, що без них поляки не зможуть втримати позиції під ударами величезної армії падишаха.

     Як свідчить учасник війни, очевидно, німецький офіцер, «3 вересня турецький султан наказав своїм пашам докласти всіх зусиль до того, щоб захопити цього дня табір запорозьких козаків. При цьому султан додав, що бажає пообідати в завойованому таборі. Наші мужньо вистояли і погнали ворога назад. Тоді він виставив ще більші сили й обидві сторони билися довго і запекло. Наші здійснили вилазку з табору і відбили у ворога декілька гармат, у інших поламали і порубали колеса… 4 вересня, у неділю, ворог здійснив третій напад на табір козаків, такий самий могутній, як і попередні. Коли козаки зрозуміли, що їм буде важко стримати натиск ворога, вони відступили але потім перешикувавшись почали стрімкий наступ. Сам великий турок, або султан, залишив табір, рятуючись утечею, і загубив при цьому свій тюрбан. Останній був знайдений джурами, які принесли його генералові. З нашого боку того дня загинули 14000 осіб (3000 німців, 6000 козаків і 5000 джур)». Загалом протягом вересня турки здійснили 10 навальних атак на козацький табір, але всі вони закінчилися безрезультатно.Вельми дошкуляли туркам несподівані нічні напади козаків, які сміливо вривалися у ворожий табір, знищуючи живу силу і ламаючи гармати.

    24 вересня Я. К. Ходкевич «преставився» (тобто помер), а головнокомандувачем був призначений польний гетьман Станіслав Любомирський  28 вересня Осман II кинув у бій усі наявні сили. Битва точилася від самого ранку до пізнього вечора. Турки і татари не раз проривалися у козацький і польський табори, однак у такі небезпечні хвилини союзники взаємно допомагали один одному, вступаючи у рукопашні сутички з ворогом. Виснаживши противника відчайдушною обороною, гетьман П.К. Сагайдачний повів своє військо у наступ. Слідом за козаками рушили й польські загони. Турки і татари почали панічно відступати. Після цього вони вже не наважувалися атакувати запорожців і поляків, які таким чином здобули вирішальну перемогу. 9 жовтня турки уклали мир з Польщею і відступити назад за Дунай.

    Вирішальну роль у Хотинській перемозі відіграли українські козаки на чолі з гетьманом П.К. Сагайдачним. Це визнав навіть королівський комісар при польському війську Якуб Собєський, який у донесенні королеві назвав їх «справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі».

    Український народ прославив звитяжного гетьмана і його козаків, а також Хотинську твердиню у піснях. Який українець не знає чудової пісні «Ой на горі да женці жнуть»? Вона виникла під час Хотинської війни серед козаків, і в ній згадуються головні герої цієї епопеї: гетьман Сагайдачний та полковник, майбутній гетьман М. Дорошенко. Менш відомою нині є пісня «Ой, Хотине, граде давній, на всю землю вельми славний», складена наприкінці 1621 або на початку 1622 р. У ній розповідається про нашестя 700 тис. бусурманів і про те, як козаки «шаблями і стрільбами відпирали їх». Несолодко довелося туркам під Хотином: «не всіх земля і здержала, многих в собі поховала».

    Після Хотинської війни Молдавське князівство почало занепадати, а Хотинська фортеця лише частково брала участь у історичних подіях. Так восени 1650 р. вона стала місцем перепочинку козацьких військ на чолі з Тимошем Хмельницьким (сином Богдана). Козаки спішили на шлюб їхнього комадира із донькою польського господаря Василя Лупула – Розандою.

    В 1657 р. Хотин відвідав козацький Антон Жданович, який збирав тут військо для наступу на Польщу.

    Та Хотину судилося стати місце ще одного бойовиська, яке круто зміноло долю нашої вітчизни.

    В 1672 р. під Хотин прибуває турецький воєначальник Хусейн – паша із          65 тисячною армією. Турецька армія спробувала завдати нищівної поразки полякам, на чолі з Яном Собеським і відвоювати в останніх Україну.

    Удосвіта 11 листопада польська артилерія завдала удару по турецьких укріпленнях і частково їх зруйнувала. Це дало можливість спішеним драгунам і піхоті увірватися у табір. Захопивши ворота, вони впустили всередину важку кінноту. Відбиваючи контратаки ворога, польські і литовські гусари перейшли в рішучий наступ. Серед турків виникла паніка. Наче отари овець, вони кинулися тікати униз до Дністра, де був дерев’яний міст, який з’єднував хотинський і подільський береги ріки. Ошаліла від страху юрба втікачів кинулася на міст, але дерев’яний настил під вагою тисяч людей зламався, і маса бусурманів стала здобиччю стрімкої і холодної цієї пори року течії. Ззаду напирали нові юрби, зіштовхуючи передніх у ріку, бо на берег виїхала козацька і валаська кіннота, яка нещадно сікла турків-утікачів.
Турецький султан оговтавшись після поразки направив в Хотин татарську орду, яка спустошила місто. В 1675 р. в Хотині починається епідемія чуми, яка лютювала до січня 1676 р.  Свідком тих подій сьогодні є чумне кладовище, що розміщено по вулиці Воїнів – Визволителів.

    м. Хотин вдруге почали використовувати як буферну зону вже польської держави. Численні військові сутички, які тут відбувалися привели до спустошення міста.

     В жовтні 1711 р. м. Хотин було включено беспосередньо до складу Османської імперії. До Хотина прибуває намісник султана Абді – паша, який очолює місцеву військову адміністрацію. Турки стали останніми хто відбудовува фортецю. До цього часу належить дивовижний комендантський палац, що був побудований у 1715 р., та решки арки на західному бастіоні, що вела до мечеті.

     На весні 1722 р., цю модерну фортецю побачив опальний гетьман Пилип Орлик. Так сталося, що саме наше місто стало останнім українським притулком для цього патріота. Звідси Орлик подався до Стамбула, а потім попрямував у далеку Францію де й  помер.

     В 1735 – 1739 рр. розпочалася перша російсько – турецька війна.      80 – тисячна російська армія маршала Б. Мініха форсувала Дністер неподалік с. Брідки і 17 серпня 1735 р. розгромила 90 – тисячну армію Валі – паші біля с. Ставчани.

    19 серпня росіяни підійшли до Хотина. Комендант фортеці Колчак – паша вийшов їм назустріч і передав ключі від фортеці. Однак підписаний мир 18 вересня 1739 р. у Бєлграді засвідчив перехід до росіян півдня України, натомість Хотин залишався у складі Османської імперії.

     В 1769  р. своє щастя під Хотином спробував П. Голіцин, який переправився через Дністер біля Непортового і через Романківці підійшов під Хотин 18 (червня 1769 р). Турки спалили передмістя, а самі зачинилися у новій фортеці. Не маючи артилерії П. Голіцин  відступив, але згодом підсилившись провіантом і гарматами оточив турків (4 липня 1769 р.). Страждаючи від нестачі води і харчів турки в ніч на 9 вересня покинули Хотин.  Проте знову турецькі дипломати відстояли місто за Кючук – Кайнарджійським миром (липень 1774 р.) Хотин залишився в складі Османської імперії.

     Нарешті в 1806 р. Петро Румянцев вже на початку російсько – турецької війни зайняв Хотинську фортецю і утримував її аж до закінчення війни у 1812 р. Підписуючи Бухарестський мир турецька сторона пропонувала росіянам  в обмін на Хотин місто Хаджібей (сучасна Одеса), але російські дипломати цього разу були непоступні. Хотин ввійшов склад Російської імперії. Знаковість цієї події була величезною. Після підписання миру місто відвідав російський імператор Олександр І. Він оглянув фортечні укріплення і планува здійснювати широкомасштабні ремонтні роботи але навала Напалеона Бонапарта поставила крах в планах російського самодержавця.

     В середині ХІХ ст. Хотин повільно але невпинно перетворювався на глубинку Російської імперії. Місто явно відставало в промисловому плані.  Починається вдтік економіки в села та маленькі міста.

У ПОЛУМ’Ї ВІЙН ТА РЕВОЛЮЦІЙ 

     28 червня 1914 року в Сараєві  було вбито наслідника Австро-Угорського трону ерцгерцого Фердінанда, почалась Перша світова війна. Місто Хотин одразу потрапило в лещата війни. Лише за один 1914 р. воно переходило з рук в руки тричі (!). Оборону міста довірили генералу Брусилову.

     Навесні 1916 р. російське командування російська армія готувалася до загального наступу на Південно-Західному фронті. 29 березня з метою інспекції місто відвідав імператор Микола ІІ. 22 травня із міста Хотина розпочався відомий “брусиловський прорив”.

     У складі першої роти першого батальйону 326-го Бєлго-райського полку 82-ї піхотної дивізії тут воював В. І. Чапаєв. З червня 1916 року наказом по Бєлгорайському полку за № 169 старшому унтер-офіцеру 1 -ї роти Чапаєву за відмінну поведінку і тверде знання службових обов’язків було присвоєно звання фельдфебеля, нагороджено Георгіївською медаллю IV ступеня, а також Георгіївським Хрестом II ступеня.

     На захід від села Ржавинці одержав бойове хрещення і довгий час воював на Буковині, неодноразово бував у Хотині і  О. М. Василевский  Бував тут і Г К. Жуков  За знівеченою Буковиною спостерігав один з майбутніх засновників Комуністичної партії США Джон Рід, який присвятив Буковині нариси “Життя в Новоселиці” і “Ми потрапляємо в Буковину”.

     Закінчення війни не принесло спокою в місто. Хотин знову став вузлом протиріч, на нього претендували 5 держав і 8 урядів (!).
8 березня 1918 р. Хотин зайняли війська Австро-Угорщини. Розпочалися масові арешти та ревізія продовольства. В місті вибухає повстання на чолі з братами Василем та Андрієм Кандибами.

     Скориставшись цією заворохою румунські війська  10 листопада 1918 р. захоплюють місто. У місті вводиться комендантська готдина, репресії та грабунки.

     Це викликало опір місцевого населення, що швидко переріс у повстання, яке було підготовлене   в   Кам’янці  –  Подільському, де  був  створений повстанський комітет, т. зв. “Бессарабську директорію” в складі 5 чоловік, яка співробітничала з Українською Директорією.   22-23 січня спалахнуло повстання в Хотині, який ранком 23 січня був взятий повстанцями. 25 січня весь повіт був у руках повстанців. Влада перейшла до рук Хотинської Директорії, на чолі з Іваном Дунгером більш ніж у 100 селах. Чисельність повстанців досягала 30 тисяч. Були створені військові частини та загони самооборони, оголошено часткову мобілізацію та збір коштів на утримання війська. Повсталі орієнтувались на об’єднання з Україною (саме в цей час пройшла злука УНР та ЗУНР). Проте УНР не змогла в той час офіційно підтримати повсталих, які протримались 12 днів. Під тиском румунських регулярних військ 4 тис. повстанців перейшли на лівий беріг Дністра, за ними пішли і 50 тис. біженців. В ході розправи після повстання було вбито не менше 11 тис. осіб.

     Період румунської окупації місто Хотин переживало складно і болісно, приріст населення впав в тричі, румунська влада бесщадно грабувала…

    В 1935 р. Хотин відвідав король Румунії Кароль ІІ. Він побував на відкритті будинку культури, а також оглянув понівечені фортечні мури.

    28 червня 1940 р. Румунія змушена була підписати угоду про відлучення територій Північної Бессарабії. Хотин зайняла радянська влада. Проте попереду знову маячіла заграва війни.

    Не зважаючи на впертий опір оборонців міста, переважаючі сили противника зуміли заволодіти ним 8 липня 1941 р. Німці перебували в місті не довго (4 місяці), а потім пішли на схід, залишивши за собою кровавий слід бесчестно замордованих євреїв та тих хотинчан, хто намагалися їх приховати. Наступив другий період румунської окупації.

    Довгожданна свобода прийшла  холодною квітневою ніччю і віяло від неї мертвецьким духом. Але чи сподівалися хотинчани, що цей знак їм пророчить в майбутньому…, наврядчи.

     Хотин було звільнено 3 квітня 133 та 163 стрілецькою дивізією 2-го Українського фронту та 44-та танкова бригада 1-го Українського фронту. Вже 4 квітня місто відвідав маршал І. С. Конєв. Хотинчани зустрічали його як визволителя з помпою. Що обіцяв маршал місцевому люду не складно здогадатися: соціалістичний рай, братську дружбу країн комуністичних країн і безмахрне майбутнє в якому не буде бідних і багатих. Хотинчани повірили …, проте в планах “вождя народів”  для них уже був “припасений” голодомор.

     В кінці 1945 р. хотинчани вперше відчули важкі смертоносні подихи голоду, але роботящий люд відніс їх до “складнощів соціалістичних перетворень”. Пробудження настало дуже пізно весною 1946 р., в місті реквізували всі лишки зерна і навіть ті, що планувалося використати на майбутню посівну, містом ширився голод оговтатися від якого в плані популяції Хотин не може і до нині.

    В 50 – 80 – х рр. місту була відведена роль районного центра. Для кращого втікання в це словосполучення з Хотина до Чернівців масово вивозилися промислові заводи (пивоварний, цегельний, продовольчий), урізувалося фінансування, з міста нахабно вивозили культурні цінності для прибільшення ролі міста Чернівців, як  “столиці  буковинського краю”. Комуністичну гілку влади зовсім не цікавило те, що місто Хотин зовсім не має і не може бути Буковиною, адже воно є частиною Бессарабії. Величезну вікову культурну, етнографічну, історичну та духовну спадщину було втрачено нажаль безповоротно.

РОЗКВІТАЙ І РАДІЙ МІСТО НАШИХ НАДІЙ !  

В 1991 році місто стало в увазі української громадськості. Адже 29 вересня відбулося грандіозне відзначення  370-ої річниці Хотинської війни 1621 р, в якому взяли участь тисячі людей із всіх куточків нашої батьківщини. В Хотин тоді завітали відомиі лідери Народного Руху В’ячеслав Чорновіл, А. Пашко, Л. Сандуляк, та польський резидент Т. Кшонстек. Найбільш  грандіозним моментом свята стало відкриття монумента на честь гетьмана П. Сагайдачного, який блискуче витворив видатний німецький архітектор Геогр Юнгвальд-Саховський.

В 2000 р. Хотинській фортеці було надано статус історико-архітектурного заповідника державного значення. Це стало першим кроком до відродження славетної твердині на Дністрі.

В 2001 р. місто відзначило свій тисячолітній ювілей. З почесним візитом наше місто відвідав Президентом України Леонід Кучма. Хотин отримав приекрасні фінансові девіденти, що стало хорошим фундаментом для розбудови туристичного бізнесу міста.

В 2010 р. Хотинська фортеця перемогла в конкурсі “7 чудес України” в номінації “Палаци та замки”. Це стало свідченням відродження давньої слави міста.

З 2010 року в місті проходять міжнародний турнір з реконструкції середньовічного мистецтва “Битва націй” та національно – патріотичний фестеваль “Хотинська твердь”.

Хотин знову ввійшов в список відомих на всю вітчизну міст. Із своїм неповторним колоритом та європейською гостинністю наше місто сьогодні приваблює більше 80 тисяч туристів із всього світу, та 135 тисяч вітчизняних любителів старовини.

Історія Хотинської фортеці

Старовинне місто Хотин посідає помітне місце в середньовічній європейській історії. Засноване східними слов’янами поблизу важливої переправи на Середньому Дністрі, воно швидко розвивалося і стало одним з важливих оборонних і торговельних пунктів цієї території. Хотинська фортеця у свій час була однією з наймогутніших у Східній Європі, під її стінами не раз сходилися численні армії й вирішувалася доля європейських народів. Внаслідок свого стратегічного прикордонного розташування твердиня протягом століть перебувала у складі різних держав (Київської Русі, Галицько-Волинського і Молдавського князівств, Османської, Австро-Угорської, Російської імперій), що великою мірою обумовило її архітектурний стиль, який формувався під впливом загальних європейських тенденцій, пов’язаних з розвитком воєнно-оборонного зодчества, але також набув своєрідного етнічного забарвлення. Писемні джерела не містять відомостей про час будівництва як першого кам’яного замку, так і донині існуючої цитаделі. «На Дністрі Хотінь» згадується в числі міст у літописному «Списку руських міст далеких і ближніх», складеному наприкінці XIV ст. Разом з тим, археологічні дослідження дають можливість говорити про виникнення міського посаду навколо укріпленого замку-дитинця у давньоруський час. Слов’янське селище на високому скельному дністровському мисі, можливо, вже під захистом нескладних дерев’яних укріплень з напільного боку, існувало у VIII—IX ст. У X—XI ст. поселення займало значно більшу площу (близько 20 га), розташовуючись, судячи зі знахідок залишків жител і ліпного посуду, і на сусідніх пагорбах.
Розміщення цитаделі в низині, оточеній з трьох сторін узвишшями, свідчить про те, що найдавніший замок збудували задовго до появи не лише артилерії, але й каменеметальних пристроїв. Перші надійні фортифікації у вигляді земляного валу з дерев’яними заборолами і видовбаного упоперек скелястого мису рову постали, вірогідно, на межі X—XI ст. Саме тоді київський князь Володимир Святославович після походу на хорватські землі приєднує до Русі й територію слов’ян-тиверців, зводячи нові фортеці як центри княжої влади і місця перебування намісників.
У XII ст. Хотин увійшов до складу Теребовлянських та Галицьких земель, ставши значним торговельним центром на Дністровському водному шляху. Вважається, що перші кам’яні фортифікації Хотинської фортеці могли виникнути в 40—50-х рр. XIII ст., коли Данило Романович, князь Галицький, укріплював старі і будував нові фортеці для захисту від монголо-татарського нашестя. За іншою думкою, це сталося після 1259 року, коли на вимогу монголо-татар Данило і Василько Романовичі були змушені зруйнувати всі оборонні споруди князівства, в тому числі й дерев’яно-земляні хотинські, на місці яких і звели пізніше кам’яні. Аналіз будівельного розчину з найдавнішої частини стіни фортеці показав його подібність до київських цем’янкових (вапняних із значною домішкою битої цегли) розчинів XI—XII ст. Це свідчить, що перші кам’яні мури могли постати і раніше, у XII — першій половині XIII ст., коли не припинялися військові конфлікти між Галицько-Волинським князівством та Угорським королівством. Територія стародавнього кам’яного замку-цитаделі знаходилася у північній частині сучасного фортечного двору (зараз приблизно від Північної вежі до стін Комендантського палацу). Перша кам’яна фортеця займала площу не більше 2 га та була обнесена муром і ровом шириною 6 м. Від неї збереглися лише залишки стіни, приховані у товщі східного муру-куртини. Ймовірно, основною оборонною спорудою тоді виступала башта на місці нинішньої чотирикутної Північної вежі. Це могла бути башта, відразу вписана в систему мурів, або окрема вежа-донжон, до якої пізніше прибудували стіни довжиною приблизно ЗО м, що утворили майже квадратний двір.
У середині XIV ст. відбувається часткова перебудова і зміцнення хотинських фортифікацій, про що свідчить стіна цього часу товщиною 1,5 м, віднайдена на глибині 3,5 м від сучасної поверхні. Вона проходила від північної стіни Комендантського палацу до східної оборонного муру і обмежувала з півдня площу внутрішнього двору. Ці заходи були здійснені на початковому етапі завоювання молдавськими воєводами галицьких територій у верхніх течіях річок Сучава, Сірет і Прут. Тоді, можливо, були зруйновані попередні кам’яні стіни фортеці, а нові зведені з ініціативи молдавських господарів після утворення у 1359 році Молдавського князівства для укріплення кордонів новоствореної держави. З включенням у другій половині XIV ст. Нижнього Подністров’я до складу Молдавського князівства Хотин набуває важливої військово-політичної ваги як торговельний і митний пункт на північному кордоні Молдавії. Широке застосування артилерії, яке почалося з середини XV ст., спонукало молдавського господаря Штефана III чел Маре (Великого) (1457-1504) активно зміцнювати стратегічну оборонну систему князівства, що складалася з 9 фортець, куди увійшла і Хотинська. У 60-х — на початку 70-х років XV ст. Хотинський замок капітально перебудовується. Його площа збільшується у південному напрямку більше ніж удвічі і сягає розмірів 110×55 м (від Північної до Південно-західної (Ковальської) вежі включно). Захистом від гарматного вогню постали товсті (до 5 м) і високі (до 40 м) мури та башти. їх прикрасили орнаментом з червоної цегли — рядами зображень «вавилону» (вірогідно, символу зодчої мудрості) та «голгофи» (скелі, де був розіп’ятий Христос — однієї з головних християнських святинь). Декоровані у такий спосіб стіни набували додаткової міці, захищені ще й силою православної віри. З підняттям вгору прясел куртин та башт була вирішена проблема низького розміщення замку відносно сусідніх пагорбів, однак замковий двір опинився у глибині внутрішнього простору фортеці, що створювало значні незручності. Тому на рівні долівки двору з рваного каменю звели стовпові опори майбутніх підвалів, перекривши їх арковим склепінням. З проміжків між цими спорудами і мурами та баштами вибрали насипний ґрунт до кам’янистого материка, який вкрили стяжкою — шаром каменів, скріплених вапняковим розчином, завтовшки 1 м у центрі двору з потов¬щенням до 2 м у напрямку мурів. Цей потужний кам’яний панцир мав запобігти таємним підкопам. Стяжку засипали будівельним сміттям і привізним ґрунтом, таким чином піднявши рівень замкового двору приблизно на 8 м. Початково змуровані споруди перетворилися на підвали, які слугували фундаментами для наземних двоповерхових будівель: двох палаців, каплиці, казарм та інших приміщень, які не збереглися. Відповідно, на 8 м став глибшим колодязь, пробитий у скельній основі в центрі півден¬ного двору замку, мабуть, ще до початку перебудови укріплень.
Всі надвірні споруди цього періоду: палац пиркелаба (старости), церква, казарми тощо, будувалися одночасно з оборонними мурами і вежами та становили єдиний архітектурний комплекс. Менша північна частина фортечного подвір’я (т.зв. «Княжий двір») відокремлювалася від більшої південної («Двір воїнів») стіною, яка постала на місці південного оборонного муру XIV ст. В її середній частині розміщувалася восьмикутна вежа з кам’яними гвинтовими сходами, що вели на бойовий майданчик. Між баштою і палацом був залишений триметрової ширини проїзд у двір пиркелаба. Цей двір мав кам’яне мощення з великих колотих кам’яних плит, скріплених тим самим вапняним розчином, що і куртини. До внутрішньої частини мурів примикали двоповерхові криті галереї шириною 3 м.
Внаслідок такої реконструкції замок зміцнів настільки, що у 1476 році османське військо султана Мехмета II не змогло його здобути. Не останню роль в цьому відіграла й організація оборони фортеці під керівництвом пиркелаба Влайку — рідного дядьки Штефана, який виконував обов’язки хотинського коменданта протягом 1467—1481 рр. Штефан III провадив досить успішну зовнішньополітичну діяльність, вдало лавіруючи між Польщею, Угорщиною та Туреччиною, що не вдавалося його наступникам. Коли 1527 року до влади прийшов син господаря Петру Рареш, з новою силою поновилися військові сутички з поляками через Покуття. У травні 1538 року на польсько-турецьких перемовинах вирішено було змістити Рареша з князівства і на його місце поставити іншого воєводу. Вже влітку польське військо на чолі з графом Я. Тарновським взяло в облогу Хотин. Зробивши за два тижні підкопи під стіни фортеці, поляки мали намір висадити їх у повітря, але не зробили цього, уклавши мирну угоду з воєводою Петром. Про це повідомляли самі польські історики: згідно з М. Стрийковським, коронний гетьман, взявши в облогу замок, «вже б його здобув через закладання пороху, але воєвода Петрило просив ласки і миру (…), що й отримав, коли знову склав присягу королю Сигізмунду. Хотин — замок гарний і міцний, (…) я його бачив 1574 року».
У XVII ст. під Хотином відбулося одне з наймасштабніших воєнних зіткнень у Європі — битва, яка через свою довготривалість отримала назву Хотинської війни. У вересні 1621 року у боях проти армії турецького султана Османа II спільно з польськими і литовським силами взяло участь військо запорозьких козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Вже на початку серпня турки зібрали під Хотином майже 160-тисячну армію, більш ніж 300 гармат, велику кількість верблюдів, мулів, коней, навіть чотирьох бойових слонів. Поляки на той час змогли протиставити їм лише 32-тисячну армію на чолі з Яном Ходкевичем. Це спонукало Сигізмунда III звернутися по допомогу до запорозьких козаків. 1 вересня 1621 року 39-тисячне військо Сагайдачного прибуло до польського табору під Хотин, де до нього приєднався полк козаків В. Усата, а вже 2 вересня вступило в бій з турками. Тринадцять козацьких полків мали на озброєнні 20 бронзових і 3 залізні гармати з 12 возами боєприпасів. Своєї максимальної чисельності запорозьке військо досягло на полі Хотинської битви 4 вересня, коли після зосередження всіх підрозділів воно разом із козацькою молоддю (пахолками, джурами) налічувало понад 45—47 тис. осіб. За тогочасними мірками, це були величезні військові сили, бойові дії яких відіграли ключову роль у руйнуванні агресивних планів Османської імперії проти Речі Посполитої. 9 жовтня Осман II змушений був підписати мирний договір, який прирівнювався до поразки. Один з його пунктів (з польського боку) виголошував: «З укладанням угоди повинні будемо Хотин віддати в повному порядку, таким, яким застали його по приході війська короля, з усім [що там було], тому, хто буде на той час молдавським господарем». Одразу після складання договору у польський табір був направлений турецький представник, призначений оглянути фортецю: там передбачалося зберігати залишки пороху і куль.
Неушкодженою цитадель простояла до кінця XVII ст., переживши буремні роки, коли Хотин не раз опинявся у центрі європейських військово-політичних подій і під його мурами ставали таборами польські, козацькі, турецькі загони, а в стінах розміщувалися залоги різних держав.
У 1672 році, після захоплення Кам’янця, тут знову перебували турецькі вояки на чолі з пашою Гусейном. Зібравши 30-тисячне польсько-литовське військо, коронний гетьман Ян Собеський за допомогою козаків правобережного гетьмана М. Ханенка 11 листопада 1673 року розгромив 40-тисячний османський військовий контингент. Польсько-литовсько-козацькі втрати загалом були незначні, але в їхньому числі був і молодий шляхтич з Ошм’янського повіту Литви Степан Орлик, батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.
Тріумфальна перемога 1673 року, що звела Яна Собеського на польський престол, знайшла відображення у багатьох живописних творах. Це полотно Я. ван Хугтенберга «Битва під Хотином» (І чверть XVII ст.), написане для родини Я. Собеського; офорт Р. де Хооге «Битва під Хотином» (1674 р.), виконаний на основі малюнка очевидця штурму фортеці Ф. Гратти, секретаря Я. Собеського; картина «Битва под Хотином» А. Стеха і Ф. ван Кесселя (1674—1679 рр.). На всіх полотнах добре видно, як тоді виглядала Хотинська фортеця. Зокрема, південне прясло мурів з розташованою посередині квадратною вежею завершували по кутах дві круглі башти з навісними бійницями — Півден-но-західна і Південно-східна. До останньої, огинаючи її, вів в’їзний міст на чотирьох або п’яти пілонах-опорах, один проліт якого піднімався. І зараз частини цих опор із закладеними між ними отворами височіють з боку Дністра, праворуч від в’їзного мосту надбрамної вежі. Послуговуючись образотворчими джерелами, археологам вдалося віднайти рештки повністю зруйнованої Південно-східної башти і частини південного муру, які зараз знаходяться в глибині південно-східної частини Привратного двору замку, праворуч від мосту. Від неї залишилося близько половини периметра фундаменту, що видається на висоту до 1 м. Стіни вежі зводилися за будівельним принципом римо-візантійської кладки: зовні та зсередини викладалися підпрямокутні брили, а внутрішній простір забутовувався камінням неправильної форми, залитим вапняковим розчином з домішками гальки. У такій спосіб будувалися всі оборонні об’єкти замку. За розмірами (внутрішній діаметр 4,5 м, ширина стін — 2,3 м) Південно-східна башта приблизно співвідносилася із Західною (Комендантською) круглою вежею. Особливості будівельного розчину і спосіб зведення засвідчують, що вежа входила в комплекс фортифікаційних споруд II пол. XV ст.
Перемога Я. Собеського і тимчасове перебування у фортеці польського гарнізону спонукали уряд Османської імперії у 1675 році видати наказ господарю Молдавії щодо знесення замків у Нямці, Сучаві і Хотині. Але виконувався наказ неохоче і не вельми ретельно. У Хотинському замку було зруйновано лише південний мур з двома вежами, більшу частину південно-західної башти, зроблено проломи у західній і північно-західній частинах муру, що унеможливило використання цитаделі для військових потреб.
Замок простояв у непридатному для оборони стані до початку XVIII ст. Але після російських походів у Молдавію 1709 і 1711 рр. Оттоманська Порта вирішує посилити тут турецьку воєнну присутність, задля чого створити свій військово-адміністративний осередок (райю або нахіє) з центром у Хотині. Вже на початку жовтня 1711 року розвідка повідомила Петра І про наказ візира ремонтувати Хотинський замок. Навесні 1712 року до Хотина прибув перший головнокомандувач нового воєнного округу Абді-паша, а в 1713 — 1714 рр. сюди було перекинуто близько 20 тис. солдат турецьких дивізій. Створення райї завершилося наприкінці 1715 — у 1716 рр. Фортеця стала її адміністративним центром, де розмістилися турецька військова адміністрація та гарнізон. Як засвідчують історичні та літературні джерела, у липні 1713 року «більше 100 000 людей, 200 гармат великих і малих, коні, спорядження та інструменти для укріплення фортеці просувалися в бік Хотина, позаяк потрібно було зміцнити і фортецю, і місто Хотин на Дністрі». Тоді замурували проломи, відбудували Південно-західну башту з набагато товстішими за попередні стінами, спорудили новий оборонний мур і надбрамну вежу, відсунувши їх південніше. Про розширення замку саме в цей період, крім іншого, свідчать деталі оттоманської архітектури, застосовані в оформленні нових фортифікацій, наприклад декоративні рельєфи над віконними арками (розетки і пташки). Турки не відновлю¬вали на новозбудованих стінах орнамент XV ст. з християнською символікою («вавілони» та «голгофи»), натомість, замуровуючи пролом біля північної башти, виклали з цегли зображення кав’ярника, або кумгану: вузькогорлого глечика-водолія, що використовувався у країнах Сходу для ритуального омовіння правовірних мусульман перед молитвою. Можливо, він став символом очищення від попереднього підпорядкування фортеці християнським господарям. Одночасно з реконструкцією Цитаделі навколо неї турки звели потужні укріплення Нової фортеці. Замок втратив значення самостійного оборонного об’єкта і став елементом нової системи фортифікацій, при¬криваючи зі сходу частину подвір’я новоствореного оборонного комплексу і слугуючи надалі арсеналом. Тепер вхід до цитаделі не потребував додаткового захисту, і тому був влаштований у східній боковій стіні нижнього ярусу нової надбрамної башти, що дозволяло швидко виносити боєприпаси. Отвори між опорами старого мосту XV ст. були закладені камінням, тим самим ця ділянка включалася до загальної системи зовнішніх укріплень.
Збереглися записи, залишені турецьким чиновником, який в той час обіймав посаду секретаря арсеналу і фінансової канцелярії у Хотині. Він зазначає, що «всередині старої фортеці знаходилися мечеть, перероблена зі старої церкви, житло джебеджибаші (старшого офіцера військ, призначених для охорони та транспортування військового спорядження), діздара (коменданта фортеці), артилерійські казарми та бу¬динок імама та муедзина». Поруч з мечеттю був зведений мінарет, кам’яна основа якого і тепер примикає до західної стіни церкви.
До 1718 року навколо замку постала нова нерегулярна полігональна фортеця розмірами 250×1200 м. Вона складалася з 4 укріплених брам і 6 артилерійських бастіонів, що мали земляні амбразури і турові мерлони з вербових прутів. Тепер оборонний комплекс міг вмістити двадцятисячний гарнізон з провіантом і боєприпасами у мирний час та до шестидесяти тисяч війська в період бойових дій. Куртина висотою 9—12 м, оточена з боку поля 24-метровим сухим ескарповим ровом, призначалася для рушнично-артилерійського вогню, а на контрескарпі висотою в 6—8 м проходила простора палісадована прикрита дорога, де могли встановлюватися легкі гармати на маневрових лафетах. На найбільш небезпечних ділянках було закладено 17 підземних мінних галерей. Набагато пізніше знахідки місцевими мешканцями решток цих вже напівзасипаних галерей породили численні легенди щодо існування підземних ходів, які нібито сполучали Хотин з протилежним берегом Дністра чи, навіть з самим Кам’янцем.
У внутрішньому просторі новозбудованої фортеці розмістилися житлові, військові, господарські та культові споруди. Ось як їх описує вже згадуваний турецький чиновник: «Збудована за старим містом фортеця має брами: Константинопольську, Тимішоарську, Водяну і Потайну. У зовнішньому дворі знаходяться дві бані, дві мечеті, а поблизу Констан¬тинопольської брами багато торгових лавок; перед внутрішньою фортецею є баня і ворота Єничер-агасі (командира яничарів), поблизу — мечеть та казарми яничарів; нарешті, наприкінці долини розташований пороховий склад. Вище — палац паші, а перед ним — будинок дівана- ефенді (секретаря султана). Через дорогу розміщена чудово прикра¬шена громадська лазня дефтердара (державного чиновника, що займався фінансовими справами) Касим-ефенді, вона схожа на стамбульські бані, перед нею колодязь і мечеть покійної валіде-султан (титул матері правлячого султана); поблизу від них суд і кладовище, де лежить Абді-паша. На тому ж цвинтарі спочиває багато благочестивих мужів. Абді-паша похований у мармуровому саркофазі, гарно висіченому і багато прикрашеному, причому візирський тюрбан позолочений. Всередині, праворуч від Константинопольської брами, знаходилися артилерійські казарми, приміщення для повозок і палац дефтердара; ліворуч — комора для хліба, простора і добре збудована, схожої немає ані в Румелії, ані в Порті, ані в інших фортецях. Поруч з лазнею Касим-ефенді — гарно збудована школа та арка». На жаль, сьогодні тільки де-не-де виступаючі з трави фундаменти нагадують нам про щільну внутрішню забудову Нової фортеці у минулому. Відносно непогано збереглися тільки залишки мечеті з мінаретом валіде-султан, зведені, очевидно, на кошти матері правлячого тоді султана Ахмеда III (1703-1730). їхні руїни добре простежуються зараз навпроти церкви Св. Олександра Невського.
Хоча фортифікаційний комплекс Нової фортеці був створений за європейським зразком, в оздобленні окремих споруд використовувалися елементи традиційного османського зодчества, а також знаки, пов’язані з військовою символікою. Останніх найбільше на в’їзних брамах — центральній Константинопольській (Бендерській) з півдня, західній Тимішо-арській (Ясській, Ізмаїльській), північно-східній Водяній (Подільській) та південно-східній Потайній (Кам’янецькій). їхні фасади, крім Потайної, вгорі прикрашали хронограми «із золота по лазурі, виконані буква¬ми талік (різновидом арабського письма)». Ці віршовані написи були присвячені знаменним подіям і прославляли дії паші. На зображенні Константинопольських воріт, зробленому російськими військовими нап¬рикінці XVIII ст., таку хронограму оточують ще й численні малюнки, з яких збереглися лише поодинокі. У своїй більшості подібні малюнки («меч Алі», «серце», «перехрещені змії», «якір», «розетка», «риба», «мінарет») — це емблеми яничарських орта — військових підрозділів, які несли службу в фортеці. Подібним емблемам-символам яничари надава¬ли особливого значення, вони пишалися ними і відтворювали на знаменах, шатрах, стінах казарм, як татуювання на тілі, тощо.
Результат грандіозного будівництва Нової фортеці був лаконічно схарактеризований молдавським і російським державним діячем Дмитрієм Кантемиром: «…у 1712 році турки, захопивши фортецю, частково зруйнували старі мури, але оточили її міцними спорудами за новими зразками, збільшивши їх більш як наполовину, так що зараз вона справедливо вважається найкращою і найміцнішою фортецею Молдавії». Хоча сучасники і вважали нову Хотинську фортецю «найкращою і найміцнішою», при її зведенні не були враховані передові на той час форми та технології, пануючі у європейській військово-інженерній науці, а за основу взяті принципи вже застарілої французької фортифікаційної системи. Адже до кінця XVII ст. і довгі куртини, і гранчасті бастіони остаточно зникли з європейського оборонного зодчества через неможливість адекватного захисту від артилерії.
Не дивлячись на це, протягом XVIII ст. фортеця жодного разу не була взята штурмом, хоча тричі капітулювала — у 1739, 1769 та 1788 рр. Останній раз це відбулося під час російсько-австрійсько-турецької війни 1787-1791 рр., коли Галицько-буковинський корпус цісарського війська під командуванням принца И. Кобурга за підтримки російських частин блокував Хотинську фортецю у травні 1788 року і після запеклих боїв 29 вересня 1788 року змусив її залогу капітулювати на почесних умовах. Перебуваючи в Хотині до 1793 року, австрійці не встигли суттєво вплинути на архітектуру фортечного комплексу, хоча приміщення мечеті валіде-султан, яке пристосували під житло для коменданта, офіцерів і гарнізонного священика, навмисне зруйнували перед евакуацією військ у лютому 1793 року. Щоправда, до цього часу від минулої величі цієї споруди залишилося небагато: коли російські військові захопили фортецю 31 серпня 1739 року, вони пошкодили дах і підлогу мечеті, розбили саркофаг Абді-паші і вивезли багату турецьку бібліотеку, що зберігалася при мечеті. Звичайно, турки потім по можливості відновили свою культову споруду.
Турецька влада, яка повернулась у 1793 році, протрималася лише до нової турецько-російської війни 1806 року, вже на початку якої царська армія зайняла Хотинську фортецю і утримувала її до підписання Бухарестського мирного договору 28 травня 1812 року. За його умовами Дністро-Прутське межиріччя, з Хотинщиною включно, увійшло до складу Російської імперії. Але ще до офіційного передання цих територій головнокомандувач Молдавської армії генерал М. І. Голеніщев-Кутузов 14 березня 1812 року надіслав секретного листа Дійсному Таємному раднику, головуючому в Диванах князівств Молдавії і Валахії, сенатору В. Г. Красно-Мілашевичу із проханням посприяти виконанню завдання, покладеного «з височайшого Його імператорської величності повеління» на військового інженера генерал-майора Гартінга, який відправлявся в Хотин для «поправки і посилення» фортеці «на випадок її осади». У роз¬порядження Гартінга передбачалося надати 2 тисячі робітників зі своїм «шанцевим» інструментом та 150 возів. Вже у 20-х числах березня прибула перша тисяча людей, а загалом до осені 1812 року щодня задіювалося до 11 тис. робітників з різних цинутів, а кількість возів зросла до 250. Комендантом фортеці на той час був знаний генерал-майор М. І. Лідере, учасник війни 1787—1791 рр., який відзначився при штурмі Очакова, у 1805 році бився під Аустерліцем, у 1809 році був тяжко поранений при штурмі Браілова. 7 жовтня 1810 року він призначається комендантом Хотина, а 25 жовтня — ще й командиром Хотинського гарнізонного батальйону. З серпня 1812 року брав участь у боях з французами, але наприкінці грудня 1812 року йому було наказано повернутися до міста і стати до виконання комендантської служби, яку він і ніс до відставки у 1820 році.
Крім суто ремонтних робіт, під час перебування фортеці під російським підпорядкуванням проводилась і певна її реконструкція, після чого їй був присвоєний другий розряд воєнного об’єкта. Вірогідно, у західній куртині був зроблений ще один в’їзд, т. зв. «Руська брама», що розташовувалася між західним і північно-західним бастіоном. Крім того, по-іншому був вирішений вхід у замок — пробито отвір у другому ярусі надбрамної вежі, до якого вів міст на одній опорі, що і зараз слугує вхідним. Приміщення мечеті використовувалося як склад для провіанту.
Під час російсько-турецької війни 1828—1829 рр. у Хотині перебували підрозділи 6-го корпусу Другої російської армії. У 1830—1832 рр. для релігійних потреб військового гарнізону постала церква св. Олександра Невського, зведена за проектом архітектора А. Штауберга в неокласичному стилі, характерному для архітектури православних культових споруд І пол. XIX ст. У 1994 році її відбудували, освятили. Зараз це — діючий храм УПЦ Чернівецько-Буковинської єпархії.
Після поразки Росії у Кримській війні (1856 р.) статус Хотинської фортеці як воєнного об’єкта був скасований, вона передається у цивіль¬не відомство. За розпорядженням Командира 5 Армійського корпусу, фортечні будівлі призначалися для Штабу та лазарету Модлінського піхотного полку, розквартированого у Хотині. Однак довгий час будівлі споруди не використовувалися у повному обсязі через непридатність. Вже тоді більшість кам’яниць були у напівзруйнованому стані. Перемо¬вини між Хотинською Міською Думою та Бессарабським генерал-губернатором М. А. Фонтон-де-Веррайоном, хто і за чий кошт буде їх ремонтувати, затягнулися на роки і не дали результатів. Цитадель, а разом з нею і Нова фортеця поступово прийшли у занепад. Руйнація поглибилася бойовими діями двох світових воєн. Зокрема, на початку липня 1941 р. був підірваний мінарет, від якого залишився лише цоколь зі сходами.
У 1963 році Хотинську фортецю було взято на державний облік як пам’ятку національного значення. З цього часу почалися науково-реставраційні роботи комплексу споруд фортеці. У 2000 році Постановою Кабінету Міністрів України № 1539 створено Державний історико- архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». Завдяки державній підтримці у Заповіднику проведено значний обсяг ремонтно-реставраційних робіт, які тривають і нині.
Велична Хотинська фортеця приваблює своєю збереженістю та автентичністю численних відвідувачів з різних країн. Вона послужила знімальним майданчиком популярних художніх фільмів «Гадюка», «Захар Беркут», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Три мушкетери», «Стріли Робін Іуда», «Русалонька», «Ясса», «Тарас Бульба» тощо, а також стала місцем проведення щорічного міжнародного фестивалю історичної реконструкції середньовіччя «Битва націй».
У серпні 2007 року Хотинська фортеця стала одним з переможців Всеукраїнської акції «7 чудес України».

Короткі відомості про основні фортечні споруди

Південна в’їзна башта
Час спорудження — початок XVIII ст. З внутрішнього боку прямо¬кутна башта (7,73×10,35 м) відокремлена від подвір’я 7-метровим ровом, із зовнішнього боку ширина рову — 24 м. Висота від основи башти до низу зубців — 20 метрів. Товщина стін нижнього ярусу 3—4 м. Перекрита чотирисхилим шатровим дахом з ґонтовим покриттям. Вхід початково розміщувався у боковій східній стіні нижнього ярусу, тоді як у західній, південній та східній стінах верхнього ярусу було зроблено по два арочних клинчастих віконця. У XIX ст. у другому ярусі башти були влаштовані арочні прорізи в’їзду до Цитаделі через дерев’яний міст.

Південно-західна (Ковальська) башта
Час спорудження — початок XVIII ст. Кругла двоярусна башта відновлена з більш товстими стінами на місці попередньої вежі 60—70 рр. XV ст., від якої залишилася невелика частина західної стіни з цегляним орнаментом. Висота з боку подвір’я — 14,25 м, із зовнішнього боку — 28,5 м, діаметр — 14 м. Завершується зубцями-мерлонами товщиною в 1,6 м (відстань між ними ззовні — 1,2 м, всередині — 0,4—0,9 м), перек¬рита шатровим дерев’яним дахом з ґонтовим покриттям. У невеликому приміщенні на нижньому ярусі висотою 9 м, утвореному напівсферичним склепінням і потужними двометровими стінами, розміщувалась кузня.

Західна (Комендантська) башта
Час спорудження — 60—70 рр. XV ст. Овальна в плані вежа діамет¬ром 5 м з товщиною стін близько 2 м з території фортечного подвір’я поєднується з Комендантським палацом. До рівня обходів зведена у вигляді кам’яного моноліту, прорізаного кілеподібними бійницями для артилерійського бою. Лише у верхній частині — овальне приміщення бойового ярусу, до якого можна потрапити по кам’яних сходах з бойового майданчика західної стіни. Висота вежі з боку подвір’я — 17 м, зовнішня висота від основи скелі — 62,5 м. Завершується мерлонами і конусоподібним дахом з ґонтовим покриттям. Постраждала наприкінці XVII ст., тоді були втрачені фрагменти орнаментального декору з червоної цегли, відновлені на початку XVIІІст.

Східна башта
Час спорудження — 60—70 рр. XV ст. Прямокутна вежа (6×6 м) від основи до рівня обходів становить цільний моноліт, завершена зубцями, накрита чотирисхилим шатровим дахом з ґонтовим покриттям. Висота ззовні — 55,5 м, висота з боку подвір’я — 17,5 м. Бойовий ярус влаштований на рівні сходової клітки східної стіни, з нього можна потрапити на перекриття при основі зубців-мерлонів. У трьох стінах (крім західної) зроблені бійниці для артилерійського бою.

Північна башта
Час спорудження — 60—70 рр. XV ст. Зведена на місці або на основі більш ранньої (можливо, ще давньоруського часу) окремої вежі-донжона або башти, вписаної в систему мурів. Прямокутна (18×19 м), чотириярусна вежа висотою ззовні близько 68 м, з боку подвір’я — 15,75 м. Спочатку башта була триярусна, а в XIX ст. з’явився проміжний 4-й ярус. Вхід, піднятий щодо рівня двору, розміщений у південній стіні. Крім нього існував ще один вантажний проріз, через який подавалась зброя та інші габаритні вантажі: в середині XVIII ст. башта виконувала роль ще й складського приміщення. Нижня частина до рівня підлоги І ярусу являє собою цільний моноліт, внутрішній простір верхньої частини розділений надвоє: у більшому приміщенні влаштовані три бойових яруси з дерев’яним перекриттям по балках і шахтою для підйому вантажів, у меншому (вздовж стіни двору) містяться переходи, кам’яні сходи. Бійниці першого і третього ярусів використовувалися для гарматного бою, другого — для рушничного. Вежа завершена зубцями-мерлонами, які огороджували у давнину бойовий майданчик. З третього ярусу зроблені проходи на оборонні мури.

Приміщення казарм
У 60—70-х рр. XV ст. одночасно із зведенням оборонних стін цитаделі було споруджено двоповерховий житловий корпус, від якого збереглися північне приміщення на першому поверсі об’єму церкви та фрагмен¬ти північної частини західного фасаду об’єму казарм. Приміщення часто перебудовувалось: значні зміни, особливо внутрішнє перепланування, відбулися у XVIII та XIX ст., при пристосуванні будівлі під артилерійський цейхгауз. Сучасні розміри — 29×15 м при товщині східної стіни в 4 м, а західної — 1,5 м. Пам’ятка становить рідкісний тип військово-цивільної архітектури, виконувавши одночасно роль оборонної споруди та житлового приміщення у XV—XVIII ст.

Замкова криниця
Час спорудження — не пізніше XV ст. Майже кругла шахта криниці глибиною близько 50 м оформлена квадратною (7×7 м) ротондою з шатровим ґонтовим дахом і увінчана шпилем. У 1994 р. шахта вичищена від сміття, тоді ж над криницею відтворена ротонда відповідно до креслень середини XVIII ст. Турецький чиновник, який в той час служив секретарем Хотинського арсеналу і залишив нам свої записки, таким чином згадує про цей колодязь: «Посередині… старої фортеці знаходиться джерело, викопане в скелі; його глибина 300 сажнів, і воно живиться во¬дою з Дністра. Там є талісман, що охороняє фортецю, тому в ній не можуть жити ані скорпіони, ані змії, ані плазуни, навіть кури та голуби. Останніх треба привозити ззовні, а якщо потримати декілька днів всередині, вони дохнуть. Так само гинуть і випадково завезені у фортецю разом з сіном змії, тільки-но торкнуться до землі».

Замкова церква
Час спорудження — остання чверть XV ст., одночасно або одразу після зведення східного оборонного муру, в товщу якого входить апсида церкві з віконцем-бійницею. Власне церква була облаштована на другому поверсі споруди, нижня частина якої примикає до казарми, складаючи з нею єдиний об’єм. Паперть-притвор постала пізніше, під час правління Петра Рареша (1527—1538, 1541—1546 рр.). Турецький мандрівник Евлія Челебі в сер. XVII ст. згадує про неї як про великий, надзвичайно укріплений монастир, подібний до фортеці, називаючи його Штефанівським. Можливо, каплиця відразу передбачалася як княжа, в 1493 р. церкві у фортеці Хотин Штефаном III було подаровано Тетраєвангеліє.
Прямокутний (16×8 м) однонавовий, безстовповий одноапсидний храм поєднує в собі романський і готичний стилі. У результаті архітектурного вивчення в існуванні замкової каплиці виділяються три основні будівельні періоди: XV століття, коли зводиться основне приміщення, що примикає до східного оборонного муру, а західна стіна з порталом виступає фронтальною; XVI століття, коли добудовується аркада- притвор; XVII—XVIII ст., коли каплицю було переобладнано в мечеть під час перебування у фортеці турецького гарнізону. Під час ремонтно- реставраційних робіт у 80-х рр. XX ст. при розбиранні стін мечеті, вбу¬дованих в основний об’єм церкви, була виявлена невелика дерев’яна домовина з рештками дитини до п’яти років. Крім іншого, у домовині містилася плащаниця з італійської тканини кінця XVI — поч. XVII ст. з кириличним написом, який повідомляв, що раба Божа Єлизавета Лозинська, дочка стольника Василя Лозинського, померла 1 липня 1612 р. Дівчинка була онучкою тодішнього пиркелаба (коменданта) фортеці Георгія Ізлозяну, донька якого Єлизавета стала дружиною молдавського господаря Єремія Могили. Єлизавета Лозинська була названа, очевидно, на честь своєї знаної тітки, померла з невідомих нам причин ще у дитячому віці та удостоїлась бути похованою в замковій каплиці. Вже з 1809 р. замкова церква як Олександрівська фігурує у формулярах, що зберігаються в архіві Кишинівської Духовної Консисторії, де про неї сказано як про кам’яну, перероблену з турецької мечеті, з ризницею, «начинням і книгами задовільну». У «Клірових відомостях» за 1811 р. вона ж згадується як «Хотинської фортеці церква Олександра Невського кам’яна, перероблена з турецької мечеті», священиком в якій служив о. Костянтин Маньківський. Після збільшення кількості російського військового гарнізону ця невелика каплиця перестала задовольняти його релігійні потреби. У 1830-1832 рр. за межами старої фортеці була збудована нова церква Олександра Невського, а замкова церква і корпус казарми почали використовуватися як військово-господарські приміщення. Після 1856 р. будівля, як і всі інші, приходить у занепад. Реставраційні роботи почалися лише в 1986 р. і тривають досі, а храм освячений на честь Св. Рівноапостольних Константина і Єлени і належить релігійній громаді Української православної церкви.

Княжий палац (Палац коменданта, старости, пиркелаба)
Час спорудження — 60—70 рр. XV ст. Зведений приблизно на місці (точніше, над місцем) рову, що обмежував фортецю із півдня у давньо¬руський час. Прямокутна будівля (17×10,5 м) висотою 14,25 м примикає до західної стіни цитаделі біля Комендантської башти. У XVIII ст. тур¬ки зробили до неї добудову з півдня (12×8 м) висотою 10,25 м, яка зараз оформлена у вигляді відкритої веранди. Палац, зведений з білокам’яних блоків і цегли на кам’яних фундаментах, всередині розділений на дві частини: більшу східну (житлову) і меншу західну (господарську), яка має окремий вхід з півночі. Склепінчасті приміщення підвалів мають два самостійні входи через прибудову на південному фасаді. Яскравою особливістю зовнішнього вигляду будинку є горизонтальна шахова кладка стін, в якій білокам’яні блоки чергуються з червоною і частково темно-вишневою цеглою, що надає споруді урочистої піднесеності. Характерною особливістю палацу є також застосування профільованих різьблених білокам’яних блоків, з яких були виконані портали та обрамування віконних прорізів. Ці автентичні елементи, як і дах, горищне перекриття, втрачені у ХІХ-ХХ ст. В ході ремонтно-реставраційних робіт, які ведуться з 1991 р., в споруді відновлено південний, східний та північний фасади, перекриття даху і сам дах, підлоги, відреставровані білокам’яні профільовані віконні та дверні обрамлення.