Традиції Каплівка

В школі є зала українознавства. В цій залі нашого музею лежать старовинні речі, вона і створена у вигляді старовинної хати наших предків. Інтер’єр житла односельців дає змогу кожному учневі осмислити минувшину та історію рідного краю. Тут відображено старовинну піч, постіль з усім необхідним, жердку на якій зберігався одяг, мисник, стіл та лавицю. Також у цій залі розміщені різноманітні знаряддя праці, що свідчать про заняття наших краян такими ремеслами, як ткацтво, писанкарство, гончарство, деревообробка. Все, що зібрано в старовинній хаті, дає можливість відтворити обстановку історичного періоду, побачити красу витворів рук людських – швачок, ткаль, кравців, шевців, вишивальниць, різьбярів.

Перед вами різноманітні речі. Дивлячись на них, ми милуємося майстерністю людей, які створили їх на добро.
Ось прядка, що нитку пряла. Цими гребінками розчісували пряжу із неї вже сукали нитку. Гребінка вставлена у днище.
А це – мірка, якою міряли зерно. У кориті вимішували хліб. А скільки страв смачних переварила піч у цих горнятка! Оці глечики використовувалися для того, щоб спарити молоко. Насипали з горщика каші, заливали молоком і бралися за дерев’яну ложку…
ось перед вами рубель і качалка. Ними і сьогодні користуються деякі жителі нашого села, щоб випрасувати якусь річ з товстого полотна.
У цьому куточку стоїть скриня, в якій зберігався святковий одяг: вишиті сорочки, плахти, спідниці, хустки, горбочки, сардаки та ін.
Зверніть увагу, як чисто і затишно в цій невеликій хатині. Нелегко було підтримувати такий порядок, коли стільки роботи чекало на селянина. Однак кожної суботи господиня підбілювала піч, вивішувала свіженькі рушнички на заміну тим, що висіли. Рушники вішали не лише для краси, їх називали оберегами від усяких лихих сил. А для добрих людей підносили на рушникові хліб-сіль. На покутті ви бачите образ Матері Божої з дитям, який намальований на дошці.
Вишиті рушники здавна були поширені в Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної і святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без рушників, які, крім декоративного завантаження, мали великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі скільки різноманітних символічних значень.
Рушник супроводжував селянина протягом всього життя і в радості і в горі. Він завжди був символом гостинності – на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.

На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Особливо значну роль відігравав рушник у весільному обряді, як один з найважливіших атрибутів. Рушники дарували старостам, перев’язували через плече, якщо на заручинах доходили до згоди. Такі рушники називали плечовими. Рушниками зв’язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя.

Вишитий весільний рушник немов би «програмує» майбутнє життя сім’ї, несе в собі певні побажання щодо майбутнього, які висловлює вишивальниця. Проте для цього існує одна дуже важлива умова – людина, що вишиває, повинна знати зміст символів, має бути сама доброзичливою, і вишивати його з добрими намірами. Звідси випливає перше основне правило: весільні рушники кожна дівчина має вишивати ВЛАСНОРУЧ. Замовляючи весільний рушник кому б то не було іншому, майбутня дружина ризикує внести в майбутнє свого подружнього життя чужі думки та бажання, які можуть бути і не добрими. Вишиваючи власноруч, слід пильнувати за власним настроєм, вишивати рушник у доброму гуморі, не допускаючи поганих думок. Якщо ж під час роботи на вас находять негативні емоції краще відкласти їх на деякий час і повернутися до вишивання тоді, коли настрій покращиться. В процесі роботи годиться час від часу проказувати молитву.
Так, у спадщину від давніх слов’ян дістався найбільш поширений жіночий одяг – довга сорочка, підперезана поясом. Вона прикрашена вишитими магічними орнаментами. Вишивка, між іншим, – основна оздоба національного костюма. Вишивали переважно «нижній» одяг – чоловічі і жіночі сорочки, а також деякі аксесуари наприклад, (пояси). За візерунками вишитої сорочки можна «прочитати», звідки вона походить (кожен регіон мав свою улюблену комбінацію кольорів), стать (наприклад, рукави жіночої сорочки були широкими і сходилися на зап’ясті в рясно вишитий манжет, а в чоловічій сорочці рукави часто були прямими), приблизний вік її власника, а також призначення сорочки – вона могла бути буденною, святковою, весільною.
Вишиванка, якій більше ста років
На святкових сорочках прикрашені рукави, нагрудна частина. Квітковий орнамент поєднується з геометричним. На одному виробі вишивка зроблена нитками муліне і бісером. Низ рукавів – підтячки – оздоблений циркою. Використана різна техніка вишивки: хрестик, лічильна гладь, вирізування.
Чоловічий національний одяг складається з сорочки, штанів або шароварів, безрукавки (чоловічої корсетки), поясу, чобіт. Біла чоловіча сорочка з віками змінила свій вигляд: із довгої до колін, на випуск, вона стала короткою, з вишитим коміром та манжетами наприкінці рукавів; завжди заправляється в штани. Така сорочка мас розріз посередині на грудях, і з петельками для застібок, які робляться з шовкового шнурка або стрічки. Інколи на сорочку надівають чоловічу корсетку, що нагадує жилетку, і підперезують поясом. Історично вона походить від козацького піджупанника.
Чоловічі сорочки на Буковині прикрашають вишивкою значно скромніше, ніж жіночі. Символіка води, сонця, землі – присутні у вишивках буковинців. Щодо штанів, то з давніх-давен їх в Україні було два типи – вузькі штани та широкі шаровари – підперезуються очкуром. Кожен з цих двох типів штанів відповідає певному типові сорочки: з вузькими штанами носять довгу сорочку на випуск, а до сорочки, що заправляється в штани, носять шаровари. Неодмінним елементом чоловічого одягу був також пояс – шовковий, вовняний або бавовняний, різного кольору, прикрашений довгими китицями. Поясами підперізували не тільки шаровари, але й верхній одяг – жупан, свиту, а іноді й кожух.
Основним взуттям чоловіків є чорні чоботи, але в гірських мешканців були поширені так звані моршенці, або ходаки, – шкіряна підошва, кінці якої стягнені на нозі мотузком, ликом чи ремінцем. У лісових місцевостях плили з лика личаки. Черевики, дуже старий слов’янський вид взуття, теж був поширений в Україні.
А ось у музеї представлені зразки старовинного національного одягу нашого села.
Жіночий одяг:
Довга сорочка, вишита рослинним орнаментом (хрестик, гладь), святкові сорочки вишивали цятками (бісером).
Горботка (настегневий одяг) – шматок чорної тканої, з коричневими вертикальними смужками, тканини. Одягають її так, щоб вона не закривала вишитий низ сорочки. Заміжні жінки підтикали (закладали) нижній край горботки за крайку (пояс) з правого боку, дівчата – з лівого, а маленькі дівчатка зовсім не підтикали краї горбочки. Під час роботи (щоб вільніше рухатись) підтикали обидва нижні кінці за крайку з обох боків. Не дозволялося підтикати горбочки в церкві та на її подвір’ї, тому, підійшовши до церковних воріт, жінки опускали край донизу.
На голові жінки носили кирпи – сплетені з соломи прямокутні коронки (як сито) без верхівки, обшиті червоним або чорним полотном. Висота кирпи дорівнювала ширині долоні її господині. Поверх кирпи голову покривали переміткою (наміткою) – домотканим білим рушником, довжина якого досягала 3-4 метрів, шириною приблизно 50 см. Часто перемітку ткали або вишивали білим по білому (білими тканинами). Процес покриття голови займав багато часу, тому жінки часто вночі спали в головних уборах. На жаль, місцеві жителі не пам’ятають більшості варіантів покриття голови переміткою. Нині жінки старшого покоління стверджують, що коли вони були ще маленькими дітьми, то вже в той період рідко покривались перемітками, на зміну їм прийшли хустки.
До наплічного одягу відносились: білі вишиті шкіряні киптарі (своєрідні безрукавки, краї яких обшиті каракулевою смужкою з ягнят). Кожухи (прямоспинні або розширені) – як і киптарі, виготовлені зі шкіри різної якості (грубої – юхти, хрому – тонкої вичинки або з найтоншої – шифри).
Манта – довгий наплічний святковий одяг, виготовлений з грубого світло-сірого, темно-коричневого або чорного шерстяного полотна.
На ногах носили шкіряні ( пізніше гумові) постоли та лапті, які плели з конопляного клоччя, що фарбувалось у зелений або червоний кольори.
В заможних родинах на свята носили туфлі-руминки або чоботи.
Прикрасами слугували коралі, намисто, самби. Якщо про червоні коралі та скляні буси інформації в літературі є достатньо, то про самби інформації обмаль.
Салба (турецький вплив) – виготовляються з декількох рядів білих монет, в яких, пробивають отвори і нашивають їх на червону або чорну матерію. Одягають самби на груди та зав’язують дві зав’язки ( стрічки або мотузки) позаду на шиї. Чим багатша була сім’я, тим більше рядів нашивали монет. В окремих випадках вага сало могла сягати до п’яти кілограмів.
Чоловічий одяг:
До чоловічого одягу відноситься довга сорочка типу російської косоворотки з комірцем-стояком, із широкою вишитою манишкою, що підперезувалась тканою крайкою. Прямі та вузькі штани – портяниці із чотирикутною вставкою. Що з’єднує обидві холоші та утворює своєрідний мішок. Вони були без вишивки знизу і холоші заправлялись у чоботи. На голову місцеві чоловіки надівали солом’яні капелюхи з прямими полями, оформлені темно-зеленою або чорною стрічкою завширшки 3-4см. У святкові дні за стрічку (з правого боку) вставляли павунку (довге закручене пір’я, яке брали з хвоста півня). В холодну пору року надівали шапки-кучми.
До наплічного одягу (як і у жінок) відносились – киптарі. А також кожухи, манти, які могли дещо відрізнятись від жіночих. У зв’язку з тим, що місцеве населення було дуже бідне, а шкіряні речі дорогі, тільки заможні родини дозволяли собі придбати для жінок такі речі, що їх міг одягнути чоловік.
Взуттям для чоловіків слугували постоли, лапті, рідко ще і чоботи.