Видатні особистості Недобоївці

Людські долі, інколи складні

                                               І в кожного вона своя.

                                                    Та хай не підведе нікого, ні

                                                 Людська велика доброта.

    Село Недобоївці знаходиться в Хотинському районі. Чернівецької області на відстані 14 км від районного центру м Хотина та 56 км від обласного центру м. Чернівці.

Воно має досить вигідне географічне положення. У селі живуть працьовиті люди, які примножують його здобутки.

 

Життєвий шлях Василя Козиря – успіхи і поневіряння

 

                Народився Василь Олексійович 7 листопада 1918 року в селі Недобоївці. (Додаток №1, фотографія). У 1926 році хлопець поступив у перший клас місцевої школи і навчався до 1930 року. Вчився добре, розмовляв румунською, вчитель завжди ставив його у приклад, інколи дозволяв займатися учнями. Вивчали літературу, математику, читання, письмо, закон Божий. Навчання велося румунською мовою. Мені дуже були до душі вірші румунського класика Емінеску. Але місцевий священик дуже мене ненавидів, бо я один був у школі з сім’ї баптистів. Коли відбувалася Хотинське постання 1919 року, то в село приїхали американські місіонери з благодійною метою. Вони проводили агітацію щодо вступу в баптисти. Мій батько в 1910 році був у Америці, через рік приїхав, привізши з собою Біблію кишенькового формату «Новий Заповіт». Він перший, у 1924 році, прийняв хрещення у селі Став чани і став баптистом. У нашій хні почали збиратися люди.

                З 1930 р. по 1936 рік я був вдома, багато читав, готувався до вступу у Бухарестську духовну семінарію. У 1936 році вступив на навчання в семінарію, нас готували проповідниками і місіонерами. Серед слухачів даного навчального закладу ходили чутки, що всіх мають відправити в Росію проводити місіонерську діяльність (там мав бути реставрований капіталізм).

Я провчився 1,5 року, одного разу приїхав представник з Америки, всіх зібрали і сказали, що серед нас с юда. Та конкретно ні на кого не вказали. Я підійшов до свого друга Бурлаки з Новоселиці і сказав: «Ідем на пари». Він відповів: «У мене є для тебе білет, і я повинен тебе супроводжувати до поїзда й відправити додому». Я дізнався, що на мене було спровоковано донос. В доносі було сказано, що я: 1 )засуджую окупацію Румунією Бессарабії; 2) симпатизую Росії і чекаю, що вона прийде і вижене румунів; 3) читаю багато російської літератури, знаю багато віршів Пушкіна і Шевченка на пам’ять.

У першій половині 1938 року прийшов додому і поступив на навчання заочного відділення Хотинського ліцею. Навчався до вересня 1939 року. Осінню цього ж року мене забрали в румунську армію й призначили сержантом. Я був слухняним, гарно писав і мене пізніше призначили писарем.

                В 1940 році радянський Союз виступив з ультиматумом до Румунії віддати йому Бессарабію. Нас зібрали на площі і оголосили, що хто хоче повернутися додому, то можуть бути вільні. Спочатку ніхто не виходив вперед. Я не побоявся й вийшов, а за мною до 100 військовозобов’язаних.

У 1941 році, на третій день війни, мене призвали в армію. Нас привезли в село Колінківці, звідти на Хотин. Таких як я було біля 1000 мобілізованих. Усіх направили на Кам’янець-Подільськ, потім поїздом до Житомира, а звідти пішки, лісами на Київ, бо німці швидко наступали. Ми добиралися з дуже великими втратами.

Так я дійшов аж до Москви. В боях був поранений. Літом 1942 року прийшов приказ, що всіх військовозобов’язаних із західних областей України направити у глибокий тил. Нас направили на шахти в Новокузнєцьк. Пригадую такий випадок на шахті. До нас заслали провокатора, який почав говорити, що немає порядку, війна програна Сталіним і т.д. Усі уважно слухали, але ніхто нічого не говорив. Десь через пів місяця мене кличуть в «третій дім» (будинок для ворогів народу). Привели на третій поверх. Сидить начальник й питає: «Ти шахтар?». «Так,» – відповідаю. «Розказуй про себе все, лише правду», – говорить він. Я розповів все від школи аж до навчання в Румунії. Десь через три місяці мене кличуть знову. Начальник посміхається і каже: «Ви правду казали, нам підходите, будете доносити, що робиться на шахті.» Я промовчав. Так я працював па шахті аж до 1949 року.

У липні 1949 року повернувся додому. Але й тут не мав спокою. Я любив слухати всі новини, що відбувалися в державі, у світі. У мене було радіо на батарейках. На мене донесли два секретарі комсомольської організації. Словінський Михайло – секретар комсомольської організації колгоспу «Червона Буковина»; Тодосійчук Василь – секретар комсомольської організації імені Крупської. Вони написали, що я слухаю голос Америки. Мене заарештували, привезли в Хотин. Там дуже кричали, що я ворог народу й потрібно розстріляти. На суді спитали чим я займався в шахтах. Я сказав, що видобував вугілля, а також зібрав багато матеріалів про те, як фашисти знущалися над людьми й хочу написати книгу «Проти фашизму й війни». Суд виніс рішення направити мене в психіатричну лікарню, що і зробили. Мене там хотіли вбити, але я не спав. Коли підісланий вбивця замахнувся на мене, я схопив його за руку. У цей час підійшли наглядачі й таким чином я залишився живий. Мене направили під нагляд батьків. У той час я уже писав вірші. У 1974 році весною я направив збірку віршів у Київ. Але всі вірші направили в КДБ, а мене знову взяли під арешт. Органи безпеки вважали, що я спец агент американської розвідки. Довго перевіряли, дійшли аж до румунських архівів. На кінець з мене зняли підозру, бо в румунських архівах знайшли дані, що я був патріотом Бессарабії. люблю читати Пушкіна: знаю багато віршів Т. Шевченка. Після цього в газеті «Літературна Україна» за друге липня 1974 року надрукували один із моїх віршів ( Додаток №2 ). Через рік, а саме 23 листопада 1975 року, в газеті «Радянська Буковина» було надруковано ряд віршів Василя Олексійовича (Додаток №3). У листопаді 2008 року Василь Олексійович відзначив своє 90-річчя від дня народження. Саме в цей час вийшла з друку збірка його віршів під назвою «Пектораль» (Додаток №4 ). Багато його віршів друкується на сторінках районної газети. У даний час Василь Олексійович працює над спогадами свого життя і пише книгу «Моя Голгофа».

 

Перша зірка району, золота

 

            Це був липень 1952 рік. Район облетіла радісна звістка. Ланковий Недобоївського колгоспу Марії Вакарюк присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. (Додаток №5, фотографія.), (додаток №6, грамота Героя Соціалістичної Праці).

Хто ця жінка, який її трудовий та життєвий шлях?

Народилася вона в багатодітній сім’ї Прокопа Соколюка. 1 жовтня 1923 року. Батьки жили бідно, вони не могли на тридцяти шести сотках прогодувати одинадцятеро дітей. Діти йшли у найми, щоб якось прожити. До 1940 року і Марія працювала у господарстві батька та наймалася на різні роботи. З 1940 року по 1946 рік працювала у батьків свого чоловіка Вакарюка Івана Леонтійовича.

У 1946 році у селі створився колгосп. Марія однією з перших почала тут працювати. Спочатку рядовою колгоспницею. Наполеглива праця не залишалась непоміченою. ї призначили ланковою. І не помилилися. Уже в 1951 році її ланка одержала по 24,5 центнера жита. Указом І Президії Верховної Ради СРСР за високі врожаї сільськогосподарських культур державними відзнаками 14 колгоспників району. Серед них медаллю «За трудову доблесть» – Вакарюк Марію Прокопівну. І ось новий указ, як я говорила з самого початку, про нагородження, уже в 1952 році «Присвоїти звання Героя Соціалістичної Праці Вакарюк Марії Прокопівні – ланковій колгоспу «Червона Буковина», Хотинський район, яка одержала врожай цукрових буряків 673,6 центнерів з гектара на площі 5 гектарів».

Це була найвища оцінка трудової звитяги колгоспниці. Ніхто в районі на той час ще не був удостоєний такої високої нагороди.

Це був ранній час. Марія Прокопівна була вже в полі й нічого про нагороду не знала. Вони всією ланкою обробляли посіви цукрових буряків.

На поле на коні під’їхав тодішній голова колгоспу Тимофій Іванович Рашківський.

–   Дівчата, – радісно промовив він, – закінчуйте сьогодні роботу. Швидко – до мене.

Його оточили колгоспниці. Він повідомив про указ і поздоровив Марію І Прокопівну з високим званням.

А потім був мітинг, згадує Марія Прокопівна. Зібралося до півтисячі земляків та гостей з інших сіл району, щоб розділити мою радість.

Будучи кавалером Золотої Зірки Марія Прокопівна продовжувала працювати в полі.

«А що спонукало вас піти вчитися?» – запитую у співрозмовниці? Необхідні були знання, щоб добиватись високих врожаїв,» – усміхнено відповіла героїня.

Марія Прокопівна в 1953 ропі вступила до Чернівецької сільськогосподарської школи по підготовці голів колгоспів, в 1956 році закінчила повний курс названої школи по спеціальності «агрономічна служба» й очолила дану службу у своєму колгоспі. Але на цьому вона не зупинилася. В 1959 році Марія Прокопівна вступила до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту і в 1965 закінчила повний курс названого інституту по спеціальності «Агрономія». І дані взяті з її дипломів.

Чи важко було вчитися? Адже у вас була нагорода?

Звичайно заочне навчання давалося важко, але вона долала труднощі.

Хочеться відмітити, що протягом усіх років навчання Марія Прокопівна ніколи не одягала « Золоту зірку», але результати у неї добрі і відмінні по тодішнім критеріям оцінювання. Тільки на випускний у інституті вона прийшла з нею. Це було здивуванням і для студентів і для викладачів.

Марія Прокопівну поважали односельці за скромність, працелюбність, уміння допомогти, порадити. І коли постало питання хто очолить сільську раду, то не вагаючись обрали саме її, з 1971 по 1978 роки. Дев’ять років несла вона цю почесну й нелегку ношу. Потрібно було працювати в різних напрямках. Громадянське і приватне господарство, культурно-освітня робота, сільське будівництво, скарги, заяви, пропозиції – все це потрібно було охопити. За її головування було побудовано нове приміщення сільради, велику увагу вона приділяла колгоспному будівництву. Слідкувала за ремонтом доріг, особливу увагу приділяла багатодітним та малозабезпеченим сім’ям.

Але крім роботи Марія Прокопівна була і є гарною господинею. Удома завжди був порядок, наварено, попрано, доглянуто господарство, вона встигала скрізь. Крім того у неї була велика громадська робота, а також вона була делегована жителями Буковини до складу Всесоюзного комітету жінок.

Було у цієї чудової жінки своє захоплення. Вона дуже любила вишивати. Ввечері, коли позаду залишилися всі денні турботи., Марія Прокопівна розкладала кольорові нитки. Брала в руки білосніжне полотно. З-під її вправних рук з’являлись на рушник яскраві троянди, ніжні гладіолуси, пурпурові гвоздики. І сьогодні вона береже ті рушники, беручи ніжно їх в руки згадує молодість, турботливі дні, шану від людей. Я слухала далі розповідь цієї чарівної жінки і подумки милувалася її великим життям.

Але розповідь продовжувалася і я дізналася, що вийшовши на пенсію. Марія Прокопівна продовжувала працювати. З 1980 року по 1993 рік завідуюча дитячої дошкільної установи с. Недобоївці. Дитяча установа була без опалення, не устаткована. Протягом семи місяців ця невтомна жінка провела парове опалення дитячої установи, сама шукала батареї, груби, працівників. Для спалень було закуплено двохярусні ліжка, придбано необхідну білизну. Для зберігання овочів, фруктів та іншої продукції було викопано підвал, для забезпечення водою своя криниця. Разом з сільською Радою було здійснено добудову дитячої установи, що дало можливість розмістити третю групу, а підвальне приміщення використано для занять фізкультурою. Весь період своєї роботи в дитячій установі Марія Прокопівна турбувалася про людських дітей, як про своїх.

Моя розповідь про цю роботящу, щиру, добру, турботливу жінку завершується. Але хочеться ще сказати, що 1 жовтня 2008 р. Марія Прокопівна відмітила своє вісімдесятип’ятиріччя. З цим поважним ювілеєм її вітали районна рада, адміністрація, обласні служби, були вітання і з Києва. Ця історія про працьовиту, чесну і справедливу жінку – першу зірку району Марію Прокопівну Вакарюк.

 

Мистецтво й садівництво – красиве і корисне

 

Село славиться видатними людьми, які вийшли з стін Недобоївської школи. Славна сторінка літопису розкриває талант художника нашого села Гуцула Івана Андрійовича, який народився 25 січня 1959 року в селі Недобоївці Хотинського району Чернівецької області. (Додаток №7, фотографія). З 1966 по 1974 рік навчався в Недобоївській середній школі, одночасно відвідував Хотинську художню школу. Захоплення живописом визначило подальшу долю Івана. Тож після школи вступив до Одеського художнього училища ім. М.Б.Грекова і в 1978 році отримав фах викладача малювання та креслення (живопис).

Та не обмежився Іван Гуцул викладацькою роботою. Добре пам’ятаючи уроки своїх вчителів Лози та Єгорової, Іван багато та наполегливо працює над вдосконаленням своєї майстерності, прагне створити ті картини, які давно бентежили його серце, які ще в задумі стали невід’ємною часі кою його самого.

І успіх не заставив себе довго чекати. Розпочинав з участі в обласних та всеукраїнських виставках. З 1990 по 1999 рік майже щорічно відбувалися такі виставки і щоразу невід’ємною часткою їх експозиції були роботи Івана Гуцула, Та справжній тріумф для художника – це його персональні виставки. Протягом 1904 1997 рр. неодноразово організовувались виставки Івана Гуцула в Німеччині (Дрезден, Мюнхен, Бадбефісен, Ауріх, Кльоменбург), Голландії (Крьонінгер), Австралії (Мельбурн).

Художник працює в галузі станкового малярства (пейзаж, натюрморт, портрет). З 1999 року – член Національної Спілки художників України. Спираючись на традиції реалістичного живопису XIX ст., він створив цілу низку краєвидів, які відзначаються високою професійністю і майстерністю, поетичністю світосприйняття й відтворення рідної йому природи, тонким відчуттям кольору.

Серед кращих творів Івана Гуцула – пейзажі «Перед дощем» (199!) «Млин» (1995), «Вечір» (1997), «Надвечір’я», «Карпати», «Осіння дорога» (всі 1998), «Берізки» (1993), «Зимовий ранок» (1990). (Додатки №8,9).

Роботи художника знаходяться в музеї генерал – губернатора Канади в місті Оттава, в галереях України, Німеччини, Австралії, Франції, Голландії, США, Канади та інших країнах.

Іван Андрійович добра, чесна, порядна людина. Він дуже добрий батько. Разом з дружиною Лідією виховують трьох дітей. Оксана закінчила ЧНУ педагогічний факультет, спеціальність музика. Тетяна – студентка Полтавської стоматологічної академії, син Віктор – студент Кам’янець-Подільського університету, педагогічного факультету. Іван Гуцул часто виїжджає у відрядження до Німеччини. Він здійснює благодійну діяльність, надає допомогу одиноким, пристарілим, виступає спонсором.

 

Іншою постаттю села є Микола Мусурівський, який народився 26 листопада 1955 року у селі Недобоївці. (Додаток №10, фотографія). З 1962 по 1972 рік навчався у Недобоївській середній школі. У 1974 році був призваний до армії, проходив службу до 1976 року.

З 1976 року почав трудову діяльність у місцевому колгоспі. Доводилось працювати на різних роботах. Згодом вирішив, що потрібно піти вчитися. Навчатися після школи стаціонарно у нього не було можливості. Тому у 1988 році він вступив до Чернівецького державного університету на економічний факультет (заочно), який закінчив у 1993 році по спеціальності планування. Микола Іванович любить землю, тому вирішив присвятити себе сільськогосподарській праці.

Із розпадом колгоспного господарства, він організовує приватне підприємство «Шарм». Спочатку вирощував різні сільськогосподарські культури зернові та овочі. Але на душі було неспокійно, йому ніби когось не вистачало, весь час поривався до нового, незвичайного. Він добре знав з дитинства, що Хотинський район має сприятливі умови для розвитку садівництва. Тому вирішив остаточно, що його приватне підприємство «Шарм» буде займатися садівництвом. Микола Іванович добре знає, що без наукової основи успіху не буде.

Він постійно працює з науковцями, які добре знають систему садівництва. Біля 5-ти раз на рік в районі, на базі фермерських господарств, проводяться всеукраїнські та міжнародні семінари. їх проводить корпорація «Дністер», яку очолює генеральний директор Михайло Бабій та представники фірми по продажу препаратів для захисту рослин. Частими гостями садівників Хотин шини є професори Уманського державного аграрного університету Олександр Мельник та Юрій Яновський.

Микола Іванович розповідає далі, що на початку травня кожного року він бере участь у міжнародному семінарі «Квітучий сад», який проводиться в м. Умані. Крім того садівники з інших країн приїжджають у район з метою побачити чи є зміни у діяльності наших фермерів.

Микола Іванович розповів, що в серпні 2007 р. у його фермерському господарстві побувала група садівників з Польщі під керівництвом професора Макоша. Вони побували в багатьох країнах світу, зокрема: Аргентина, Нова Зеландія, Китай, Чилі та інші. Мета приїзду в наш район, переконатися, що робиться в галузі садівництва. Були здивовані, що є вагомі зміни. (Додаток №11 з польського журналу «NASTO ogrodnicze».

В цьому ж журналі є фотографія Миколи Мусурівського, його дружини Ніни, професора з Польщі Макоша та голови районної ради Григорія Макаровича Тимчука. (Додаток №!2, верхня фотографія, а дві наступні сад Мусурівського. Додаток №13, груші в саду фермера приватного підприємства «Шарм».)

–   А чи їдете ви в інші країни, по обміну досвідом?

–   Я часто буваю в європейських країнах, зокрема в Італії, Німеччині, Бельгії, Голландії, Австрії, Угорщині, а найчастіше в Польщі. Я одержав велику школу досвіду по догляду та вирощуванню яблунь і груш. Особливо цікавлюся препаратами захисту рослин, виписую польський журнал, який називався виїде, веду переговори по телефон) з питань садівництва з колегами європейських країн,

Щоденна кропітка праця Миколи Мусурівського відмічена Міністерством аграрної політики України в 2007 році. Генеральний директор Чернівецької обласної корпорації «Дністер» Михайло бабій, вручив йому відзнак) «Знак пошани» в 2007 році.

Микола Іванович добрий сім’янин, у нього народилася донечка Софійка якої він довго чекав. Він займається благодійною діяльністю. Кожного року

завозить зерно учасникам Великої Вітчизняної Війни, постійно надає спонсорську допомогу дитячій установі, допоміг учасникам місцевої школи грошима, які бра участь у Всеукраїнському турнірі «Юних істориків» в 2007 році, надає допомогу одиноким і пристарілим.

Розповідь про людей, які творять красиве і корисне підійшла до кін Обидва працьовиті, скромні, доброзичливі, людяні і справи їх приносять радість і задоволення всім хто їх знає.

Людські долі складні й неоднозначні, але кожен повинен виборювати своє право, як це робили і роблять люди, про яких йшла мова в даній роботі. Великим і тернистим був шлях Василя Козаря, але він зумів перебороти всі труднощі, бо жив з великою вірою в краще життя. Це була і с грамотна людина, яка знає твори Т.Г.Шевченка, О.С.Пушкіна, П.Г. Тичини. М.Т.Рильського та інших. В нього вдома велика бібліотека. Він постійно працює, для нього найбільшою радістю є радість творчості. Саме це щастя і пізнав поет Василь Козар. Він друкувався в провідних газетах Буковини. «Літературній Україні». І ось вийшла друком його збірка віршів «Пектораль». Він людина – активна, котра прагне, аби суспільство дотримувалось християнських чеснот.

Людиною праці, доброти, чесності і порядності є Марія Прокопівна Вакарюк. Коли я слухала її розповідь, то була дуже рада, що в той час цінували людину праці. Адже дівчина з простої селянської сім’ї здобули вищу освіту, а за свою наполегливу працю удостоєна високої нагороди Героя Соціалістичної Праці. Ця жінка за період своєї трудової діяльності була невтомною працівницею, яка робила все для розквіту і благополуччя села. Тому односельчани і сьогодні цінують її працю.

Також в роботі показано, яким є творчий шлях покоління другої половини XX століття.

Аналіз трудової діяльності фермера приватного підприємства «Шарм» приводить нас до висновку, що творча, кропітка праця, бажання дають позитивні результати. Також слід відмітити, що держава сприяє і підтримує і сьогодні людей праці. В роботі розкрито наполегливість, впертість Миколи Мусурівського добитися поставленої мети.

Приємно аналізувати, що хлопець з простої селянської сім’ї, Іван Гуцул, став визнаним художником не лише в Україні, але і за її межами. Він

не заспокоюється на досягнутому, а творчо працює, бо тільки в праці людина пізнає прекрасне і корисне.

І хочу закінчити віршем Василя Козаря

«Мої Недобоївці»

Вони, мов чаша, сонцем повняться.

Рожево мріють, срібно дзвонять.

Квітують рідні Недобоївці

На буковинському осонні.

В садах будинки із мансардами

Стрічають золоте світання.

З них виноград збігає сарнами

По голубому риштуванню.

Подвір’я кожне як весільнеє,

Квітками серце звеселяє.

Село бринить автомобілями,

Антенами промінно сяє.

Трудом у нас, любов’ю повняться

Господарі і господині,

Тож приїздіть у Недобоївці –

Хліб – сіль поділимо гостинно.