Історія Пригородок

Історія

Як і кожний населений пункт, наше село має свою історію. І сягає вона в минуле на кілька тисячоліть. В писемних джерелах назва села згадується в 1771 році.[1] Однак околиці Пригородка багаті на археологічні пам’ятки різних епох. Тут виявлені пізньопалеолітичні стоянки [понад 15 тисяч років тому] а також поселення трипільської [ІІІ тисячоліття до н.е.] і черняхівської [ІІ-VІ ст. н.е.] культур[2].

Однією з найцікавіших стародавніх пам’яток є рештки слов’янського селища в самому центрі Пригородка в урочищі Цвинтар на десятиметровій терасі

Дністра. Тут у 1966 році археологи Чернівецького краєзнавчого музею розкопали напівземлянкове житло VI-VII століть. Воно мало прямокутну форму розміром 2,2*3,1 метра. Бокові стіни були обшиті деревом. З дерева також наземні частини будівлі. В житло спускались східцями. В північно-східному куті житла містилася піч, складена з каменю. На долівці зібрано уламки глиняних горшків, виготовлених без гончарного круга, фрагменти ліплених сковорід, залізний ніж, та багато кісток тварин[3].

 

На східній околиці села, в урочищі Калинівка, на мисі між Дністром і його притокою Варниця розташоване давньоруське городище X-XIIIстоліть[4], звідки, напевне і пішла назва села. При чому в окремих архівних документах село згадується як Пригород.

 

У X-XI століттях територія села перебувала у складі Київської Русі. З другої половини XII століття – відійшла до Галицького, а пізніше до Галицько-Волинського князівства. Після розпаду князівства територія села відійшла до Молдавського князівства, яке після 1538 року опинилося під пануванням Османської імперії, що в подальшому негативно вплинуло на становище населення краю. Дуже потерпало село під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. На схід від села проходила лінія облоги м. Хотина. До цього часу збереглися земляні укріплення, звані у народі „шанцями”.

За Бухарестським мирним договором між Росією і Туреччиною 1812 року Бессарабія, а разом з нею і Хотинська райя перейшли до складу Російської імперії. З 1816 року Хотинщина стала повітом Бессарабської губернії. Хотинський повіт ділився на 12 волостей, які об’єднували 283 сільські громади[5]. Пригородок після 1817 року входив до складу Рукшинської волості, яка об’єднувала 9 сіл.

На 1817 рік в селі проживали „1 священник, 1 дьячок, 1 пономар. Низшего сословия: 86 хозяйств, 9 вдов, 10 бурлак. Всего 99 мужчин и 10 женщин. Вотчина принадлежала его превосходительству господину генерал-майору Лидерсу; обнимает 200 фальчей сенокоса, 350 фальчей пахотной земли, 50 фальчей сельского выгона,200 фальчей ограждения и 200 фальчей кустарников непотребных, одна мельница в балке Пугачевке и один спитровой завод принадлежат владельчу вотчины; при заводе живут 9 человек хозяев переселенных его превосходительством в 1816 году из Австрии, которые не вмешиваются в дела села и не вошли в число жителей села. 2 мельницы в балке Пугачевке и 5 садов принадлежат поселянам, а 3 других мельнице в этой же балке принадлежат евреям. Расположено село на берегу Днестра, коим жители села занимаются и рыбной ловлей. Расстояние до с.Гордеуцы – 6 верст, до Рукшина – 5в. и до г.Хотина – 4 версты”[6]. Так як село було близько до Хотина, жителі села змушені утримувати солдатів які були тут на постоях. Село віднесено до категорії сіл де жителі живуть у недостатках.

Землі колишньої Хотинської райї оголошувалися власністю казни і роздавалися місцевим боярам. На Хотинщині, як і в усій Бессарабії, кріпацтва в класичному розумінні не було. Кріпаками були тільки цигани. Селяни як і при молдавських господарях виконували феодальні повинності на користь поміщиків тільки в зв’язку з користуванням їхньою землею. Вони мусили вносити десятину від врожаю, скосити фальчу (1.03 га) сіножаті, заплатити 10 леїв за так звані „панські дні”, певну суму від кожної вівці і колоди бджіл, відро бринзі від кожних 100 дійних овець, мішок пряжі і інше.[7]

Реформа на Хотинщині була здійснена пізніше на основі „Положення 14 липня 1868 року”. Селяни звільнилися від феодальних повинностей, пов’язаних із користуванням поміщицькою землею. Наділяли згідно з місцевим положенням по 8-8.5 десятин у посімейно спадкове користування і володіння із правом продажу. З поміщиком укладали угоди. Звичайно селянам наділялась гірша земля. Землю не давали в одному місці, а ділили на „ниви” і „букатки”. Присадибна ділянка обов’язково враховувалась.[8]

В кінці XVIII століття в селі Пригородок була збудована дерев’яна церква, яка носить ім’я Михайлівська і вперше занесена до формуляру в 1791 році.[9]

На 1884 рік в селі було 5 грамотних людей. Школи не було.[10] В 1889 році в селі Пригородок відкрита школа грамоти. Навчались в ній два роки. Розміщена була в найманому приміщенні. На її утримання кошти виділяло відділення єпархіальної училищної ради повіту. Закон Божий веде священник Домінтій Романчик, а решту предметів – псаломщик Михайло Лупан.[11] В цьому ж документі за 1905 рік відзначається „неудовлетворительная постановка ученого дела и слабые успехи по предметам школьного курса в школе села Пригородок и Зелена. Причина: плохое посещение и недостаточное усердие учителей.”[12]

Проходили роки. Бідність і важка праця, а ще чужа мова /російська/ відтягувала селянських дітей від навчання. Та і «вчителям» бракувало як наукових, так і педагогічних знань і тому в 1905 році було закрито двокласну школу по причині «поганого відвідування і поганого ставлення до дітей вчителями» так записано в архівних документах. Та зрозуміли односельці, що без освіти не буде прогресу. не буде поступу вперед. І тому зійшлися мудрі люди села, погомоніли і прийшли до  єдиної думки: « збудувати світську школу в селі.»

І в 1906 році громада села купила кусок поля в центрі села в Шаповалова Аксентія і почали збирати кошти на будівництво школи. Звертаючись до архівних документів знаходимо запис, що кам’яна школа в селі Пригородок була побудована в 1913 році. Це вже була чотирикласна школа. На її будівництво було витрачено 5530 карбованців 18 копійок. На допоміжні служби- 350 карбованців. Всього 5580 карбованців[13]. В цю школу було прислано двох вчителів, які вчили дітей світським. а священник вчив релігії. та навчання знову велося російською мовою.

 

Час  плинув. Мінялися суспільні формації. мінялися « господарі завойовники нашого краю. І тому вже з 1918року заняття в школі велися румунською мовою. Вчителі приїжджали з міста Хотина. Імен їхніх не збереглося у архівних документах. ні в старожилів села. Це мабуть, тому, що були фізичні покарання  ( били вчителі лозиною за всяку провину)

І знов влада переходить з рук в руки.1940 рік. Діти навчаються,нарешті, рідною мовою – українською. Та недовгою була радість. з початком Другої світової війни, повернулися  румуни. І до кінця війни навчання ведеться румунською мовою.

Всьому приходить кінець, бо на все є свій час. Прийшов кінець і румунізації.

Настав мирний час. Багатьох грамотних людей недорахувалися односельці,зруйновано село, знищено господарства селян. Побували відважні воїни-визволителі у Європі і побачили багато нового , цікавого. Зміна суспільного ладу. Хотинщина, як і вся Україна, у складі Радянського Союзу. Цей період був найбільш гарний для здобуття освіти. Тогочасні чотирикласні школи реорганізувалися в семирічні. Першим директором був Олексюк Федір Никифорович. За ним директорували Макаренко Михайло Григорович, Прохоренко. Це свідчить про те, що нова школа,її реформування проходило в нелегких умовах. Перший випуск семирічної школи відбувся в 1951 році.(фото)

 

Багато її випускників є ще в живих. Після семирічки, продовжували навчання в Хотині, в обласних ремісничих училищах. А згодом одержували вищу освіту.

По закінчені гімназії Боднарюк Сільвестр Григорович, Костинюк Філіп Васильович, Перевозник Степан, Продан Артемон працювали на різних посадах, в тому числі вчителювали в нашій школі.

Цього ж 1951 року прибула в наше село найстаріша і найшановніша наша вчителька- Пастушина  Павліна Терентіївна. Для неї школа була рідним домом, її захопленям, радісними роками її життя. Багато цікавого розповідала вона малим школярикам.

Багато праці, нових істин, методів навчання вніс директор Маковецький Віталій Францович, який добудував чотири класних кімнати, майстерню,будинок для вчителів на території школи. Директорував він з 1952 року по 1970 рік. вже за його директорування відбулося реформування школи, яка стала називатися восьмирічною.Це відбулося 1965 року.

 

За роки директорства Маковського В.Ф. зросла освіта, інтерес до різних професій,підвищилась культура села, вихованість школярів. І тому, зустрічаючись з старшими людьми,ми бачимо, що цей керівник працював не лише за призначенням, а за велінням серця. З повагою і любов΄ю говорять про нього  односельці.

Після Маковського В.Ф. директори шкіл часто змінювались. Ними були: Скуляк Анатолій Іванович, Соломко Петро Леонтійович, Золотарьов Олексій Миколайович, Кушнір Григорій Іванович, Боднарюк Костянтин Макарович, Крупенна Ганна Василівна, Бабін Ірина Василівна.

 

 

За директорування Боднарюка К.М. було добудовано приміщення спортзалу та бібліотеки і кабінету обслуговуючої праці, переобладнано будинок вчителя для навчання молодших класів, обладнано кабінет історії, фізики, учительську

новими меблями.

У 1995 році відбулося реформування у освіті. Школа стала дев΄ятирічною.

Та повернемось до історії села на початку ΧΧ ст.

Швидко зростало і населення села. На 1910 рік в селі проживало 525 душ чоловічого і 573 жіночого населення.[14] За національністю – всі українці. Всі жителі села були православного віросповідання. Абсолютна більшість їх була зайнята в сільському господарстві. Вирощували зернові: пшениця, жито, ячмінь, овес. Значна частина земель була зайнята під кукурудзою. Вирощували також і ущільнюючі культури: коноплі, квасолю, боштани. Через малоземелля ряд сіл спеціалізувалися на торгівельному городництві. Селяни збували продукцію на ринках Садгори, Поділля, навіть на Херсонщині. Село Пригородок спеціалізувалося на вирощуванні червоного перцю, продаючи його в повіті і за Дністром по 20 і більше копійок сріблом за 100 стручків[15].