Традиції Рашків

Виростай, дитино, й пам’ятай:
Батьківщина — то найкращий край.
Д.Павличко

Немає потреби доводити, що формування високих понять «Батьківщина», національна гідність» починається саме з вивчення історії рідного краю, свого села чи міста, вулиці, дому, де людина народилася і виросла, де пройшло її дитинство. Батьківщина для кожного з нас одна, як і мати, адже, як сказав Василь Симоненко, «вибрати не можна тільки Батьківщину». Як рідну матір ми не вибираємо, так і Вітчизну людина не вибирає, але прикипає до неї всім серцем, проймається великою і світлою любов’ю до неї на все життя.
Село Рашків — перлинка Хотинського району, найрідніша, мила серцю сторона. Воно славне своїм історичним минулим, архітектурними пам’ятками, а найголовніше — людьми, які з давніх-давен жили тут, обробляли землю, ростили дітей, боронили край від ворогів, примножували його багатства. Це куточок, де кожна малесенька грудочка землі й вузенька стежина промовляє до нас голосом предків, де минуле здається близьким і дорогим серцю.
В школі уже стало традицією відзначати день Перемоги. Адже із села на фронтові дороги було призвано 250 чоловік. Не повернулося 64 воїни, які увіковічнені у пам’ятнику, що знаходиться у центрі села. Залишилося на даний час живих 10 чоловік, які проживають у селі. Вони часті гості школи, а учні відвідують їх вдома і допомагають. 9 Травня кожного року всі зустрічаються в школі і разом ідуть до пам’ятника воїнам-односельчанам, які загинули в роки війни, щоб вшанувати їх пам’ять.

 

 

 

У рашківчан є різні обряди, релігійні свята, що здійснюються у певний час, повторюються у певні дні, на одному і тому ж місці.
Осінь – така вона приваблива, мальовнича і незбагненно гарна. Є в ній і ясна прозе¬лень, і яскрава позолота, та й сніжку може підсипати. Багата осінь і на народні традиційні свята, одним з яких є Друга Пречиста. Припадає вона на 21 вересня і святкується з нагоди Дня народження Пресвятої Діви Марії, яка, за народни¬ми переказами, з’явилась у невеличкому місті Назареті і подарувала світові Ісуса Христа. Це доволі веселе свято, в цей день у Рашкові відзначають День села. Це свято рашківчани святкують кожного року. В цей день люди наймають музику, танцюють, відпочивають, запрошують гостей.
Вміють сяткувати в Рашкові і зимові свята. Ось і настала зима зі своїми заметілями, хуртовинами, завірюхами, моро¬зами.
Дерева вкрилися снігом. Пеньочки і ті погарнішали, напнувши зимові шап¬ки. А сосни та ялини взагалі красуні в зимових шатах.
А ще зима привела за собою цілу низку чи не найрадісніших свят.
Андрія — 13 грудня — незвичайне свято. З давніх-давен в ніч під Андрія дівчата ворожать, десь у глибині душі сподіваючись, що “Андрієва ніч” допо¬може їм пізнати свою долю. “На Андрія робиться дівкам надія”, — стверджує народна мудрість.
У Рашкові загальний вечір на Андрія починався з кусання калити — великого коржа, випеченого з білого борошна всіма дівчатами, скільки б їх не було.
Місять тісто всі по черзі, починаючи зі старшої і закінчуючи наймолодшою. Тісто солодке, з медом. Потім оздоблюють калиту. Запікають так, щоб важко було відкусити, посередині роблять дірку, в яку пізніше продівають стрічку і підвішують високо, щоб парубок міг відкусити шматочок, лише добре під¬стрибнувши. Інколи підвішували калиту на шнурочку, біля якої стояв “Калитинський” — душа вечора із квачем, умоченим у масну сажу. І запрошував “пана Коцюбинського”, яким міг бути будь-який учасник вечора, калити скуш¬тувати.
Жартам не було меж. Закінчувалося тим, що калиту знімали, ділили між усіма. Дівчатам — задарма, а хлопці мали сплатити дівчатам грошима за те, що вони тісто місили. На фото відкушування калити.

Звичайно, кожна дівчина мріє бути в парі зі своїм судженим. То ж пізно ввечері, набравши пшениці, виходить на вулицю і промовляє: Андрійку, Андрію пшениченьку сію, Спідницею волочу, Вийти заміж хочу.
Після цього, набравши жменю із землі того, де сіяла, заходить до хати і рахує. Якщо парне число пшениці — бути з милим у парі, якщо ні… На фото дівчата підкидають пшеницю….

Було й таке. Виходила дівчина на вулицю, та й питала першого зустрічного, як його звати. Як звали перехожого, таке ж ім’я буде в майбутнього чоловіка.
А то ще так ворожили. Зв’язували хвостами півня і курку, садовили під сито, Щоб заспокоїлися. Опісля випускали і дивилися. Хто кого перетягне, той і буде верховодити в майбутньому подружжі.
Дівчина бодай уві сні хоче побачити свого судженого, то ж, лягаючи спати, Дівчина робила хреста з крайки, на ніч клала її під голову, промовляючи: Живу в Києві на горах, Кладу хрест в головах, З ким вінчатись, з ким заручатись, З тим і за руки держатись.
Якщо присниться сон, що парубок узяв її за руки і повів до вінця — це і є суджений.

Або ще під час вечері дівчата непомітно відламували від своєї скибки хліба шматочок, клали під подушку, запрошуючи свого судженого прийти поїсти.
Ще й так робили. Лягаючи спати, дівчина ставила під ліжко миску, наповне¬ну водою, а через неї робила місток. “- Як я буду спати, нехай мій суджений по містку проїде і перед очі мої стане”.

Опівночі кидали чобіт через дах хати і дивилися, в яку сторону впаде, туди і заміж дівчина вийде.
Прагнули дівчата дізнатися, гарний чи негарний буде суджений. Тож із за¬в’язаними очима прямували до огорожі, взявши руками кілка. Розв’язували очі: стрункий кілок — значить, гарний буде суджений, кривий — буде п’яниця, грубий — багатий.
Ще дівчата могли ворожити на тарілках. Для цього вони збирали для ворожби перстень, гілочку мірту, квіточку, ляльку тощо. Перстень означав заміжжя про¬тягом року, мірт — розлуку, квіточка — дівоцтво, лялька — позашлюбну дити¬ну. Одна з дівчат відверталася, а інші ховали під перекинуті тарілки по одному вказаному предмету ворожби. Дівчина обирала собі тарілку і водночас свою долю.
Ще одна ворожба — на плоті. Але брався лише невеликий відрізок плота. Кожен кілок був “удівець” або “молодець”. Якщо закінчувався відрізок на “мо¬лодець” — вийти дівчині заміж. Кожен дев’ятий кілок мав би розповісти про майбутнього судженого: рівненький — молоденький, кривенький — старий тощо. Кілок із корою — багатий.
Робили і так. Посилали дівчину по дрова. Потім, коли вона принесла дрова, рахували їх по парі. Якщо число парне — бути їй у парі.
Загальний вечір на Андрія починався з кусання калити — великого коржа, випеченого з білого борошна всіма дівчатами, скільки б їх не було.
Місять тісто всі по черзі, починаючи зі старшої і закінчуючи наймолодшою. Тісто солодке, з медом. Потім оздоблюють калиту. Запікають так, щоб важко було відкусити, посередині роблять дірку, в яку пізніше продівають стрічку і підвішують високо, щоб парубок міг відкусити шматочок, лише добре під¬стрибнувши. Інколи підвішували калиту на шнурочку, біля якої стояв “Калитинський” — душа вечора із квачем, умоченим у масну сажу. І запрошував “пана Коцюбинського”, яким міг бути будь-який учасник вечора, калити скуш¬тувати.
Жартам не було меж. Закінчувалося тим, що калиту знімали, ділили між усіма. Дівчатам — задарма, а хлопці мали сплатити дівчатам грошима за те, що вони тісто місили.

Після цього всі сідали за стіл і вечеряли. Дівчата, знову ж таки, ворожили. Наливши в блюдце вина, горілки або меду, розведеного водою, поклавши туди свій перстень, пропонували своєму хлопцеві дістати його губами. Якщо йому вдавалося дістати перстень, не вмочивши носа, — одружиться він скоро і буде щасливим.
Ніч на Андрія — єдина ніч, коли хлопців за бешкетування не сварили. Тому уранці можна було побачити і воза на хаті, і ворота на річці, і тин, розібраний до кілочка.
Але що зробиш — їхнє право на цю ніч.
Користується пошаною свято Миколая —19 грудня. Це свято святкується дуже урочисто. З особливим нетерпінням його чекають діти. Миколая вважають захисником бідних і зне¬долених, а для дітей він є почесним охоронцем та й не тільки. Адже Миколай приносить дітям бажані дарунки, які дорослі кладуть під подушку. В школі Святий Миколай приходить до учнів початкових класів і теж дарує їм подарунки, яких діти чекають з нетерпінням. Ось Святий Миколай у нашій школі роздає гостинці, яких малеча чекає з нетерпінням.

Відзначають цей день у Рашкові не пишнотами, а добрими справами. Але в цей день боронь, Боже, робити. Якщо у такий день щось зробиш, то хоч і через сім літ повернеться на зло.
“З Миколаєм будьте багаті” — здоровить сусід сусіда і ставить на стіл поману. Це щоб Святий Миколай завжди був серед нас і мудрість давав.

Новорічні свята — свята для всіх і для кожного зокрема. Все призабувається, втрачається, губить¬ся, але назавжди в пам’яті дитини залишається новорічна ялинка, щедрувальний засів, дідух в оселі, маланкування і ще чимало традиційних веселощів.
В нашому селі особливе значення надають Святвечору. До нього готуються заздалегідь. Основні приготування почина¬ються з самого ранку. Бо ж треба в багатій, але пісній вечері представити най¬головніші плоди поля, городу і саду. Ніби відзвітувати новому рокові про те,, чого досягти в минулому році.
То ж в господі печеться, вариться. На столі має бути і хліб, і до хліба, і кутя. І все, як у людей. Господиня готує:
Кутю з маком,
Солону рибу з червоним раком,
З олією вареники,
Картопляні печеники,
Тертяники, книдлі,
Чорнослив в повидлі,
Капусту, грибочки,
Смачні огірочки,
І підливу з часником,
Хрін з червоним буряком,
Голубці із перцем —
Та все з щирим серцем!
Ще салатів і приправ —
Ось і всі дванадцять страв.

Традиційно в селі готують три куті: багату — напередодні Різдва, щедру — перед Новим роком (за старим стилем) і голодну — на Водохреще. На Свят вечір усі члени родини мають бути вдома, бо ж в народі кажуть, що коли зано¬чуєш в цю ніч поза стінами рідного дому — цілий рік по світу блукатимеш. А втім…
Щедрий вечір — 13 січня.
Лишень відсвяткували Різдво, а вже й Щедрий вечір напередодні “старого” Нового року, тобто 13 січня. Символізує цей вечір щедре багатство, яке має прийти до хати, до всієї родини в Новому році. Вечеря цього разу із пирогами, які є символом достатку і благополуччя. На фото відтворення стародавнього звичаю щедрувати.

Щедрий вечір дав назву вечірнім привітанням — щедрівкам. Це слово є лише в українському фольклорі. У щедрівках дівчата вітають господарів, зичать їм доброї долі, домашньої злагоди та добробуту, здоров’я та щастя. Ще¬друють під вікнами, до хати не заходять, як би їх не запрошували. Бо добре слово та щире побажання заходить не в двері, а в людську душу, як світло сонячне, через віконну шибку, проникають до господи і відігрівають господа¬рів. А щиро і щедро роздані побажання обов’язково проростуть новими гараз¬дами і благополуччям у родині.
Щедрик, щедрик, Дайте вареник. Грудочку кашки, Кільце ковбаски… чується вдалині. Але не могли всидіти в хаті і хлопчаки. То ж вони щедрують.
Щедрий, радісний вечір. І чи не найбільшою забавою в цей вечір є маланкування зі звіздою — символом щастя, добробуту. За Меланку перевдягається парубок, який вміє дотепно жартувати. Меланка має свій “почет” — сама не ходить. “Почет” — неабиякий орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжка¬ми. Усі в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальовані білою глиною, замащені сажею, із клоччя зроблені бороди, вуса, волосся… Ватага рухається селом з жартами, вигуками, сміхом. “Циганка” чіпляється ворожи¬ти, “циган” — коні міняти, “ведмідь” танцює, “коза” грає на скрипці, “жура-вель” — найвищий парубок — вибиває у бубон. Діти юрбами бігають за пару¬бочою Меланкою, та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію. До кожної хати ватага майже не заходить — йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном.
Ой, господар, господарочку.
Пусти в хату Меланочку.
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
їсти жарить та й накриє.
Добрий вечір!
Меланочка в селі.

Ще одно традиційне свято – Водохреще. Традиційно в селі

вранці в церкві відправляється Богослужіння, піс¬ля якого всі учасники з хоругвами раніше йшли до річки, а тепер ідуть до ставка. Біля ополонки вже стояв вирубаний з льоду хрест. Після урочистої молитви священик освячує воду. Кожен із присутніх намагався наповнити посудину свяченою водою, яку потім тримають упродовж року, її додають у джерелицю, коли роблять першу купіль немовляті, скроплюють нею хатні кутки, щоби не заводилась нечисть, кроплять пасіку і тварин, коли вига¬няють на перше пасовисько, лікують переляк у дітей тощо. А уже кілька останніх років молоді хлопці та чоловіки купаються в ополонці. Така традиція започаткована тоді, коли Томнюк Геннадій, на околиці села, викопав великий став.
Прекрасна пора року — весна. Звеселяє своїм теплом, милує око краєвида¬ми, зігріває душу своїми обрядовими святами, з яких найяскравішим, найсвятковішим є Великдень, або, як ще кажуть у народі, — Пасха. Тут видно пасхи, які печуть господині Рашкова.

Взагалі ж, поява у пасхальній обрядовості свячених пасок пов’язана з особ¬ливим шануванням нашими далекими пращурами хлібного короваю.
В Страсну суботу малювали, розмальовували яйця, вірячи в те, що приготов¬лені в цей день, вони збережуться протягом усіх Великодніх свят. Чому саме яйця? У віруваннях наших пращурів воно було, як стверджують вчені, праоб¬разом Сонця. Між ними народ вбачав тісний взаємозв’язок. Обидва вони дару¬ють нове життя на Землі, будучи символом щастя, достатку, родючості.
Потім клалося все, що споживається в хаті в пасхальний кошик: сало, часник, ковбасу, шинку, сир, масло, сіль, цибулю, щоб все те благословенне Господом велося щоденно в господі. І все це накривалося, звичайно ж, вишиваним рушником, освячувалося біля церкви.

Великдень здавна вважався родинним святом. То ж святково снідала вся родина після повернення з церкви. Але перед сніданком господиня наливала в миску води, ставила три крашанки червоного кольору, три монети (магічна сила трійці) вмивалася, а потім члени сім’ї підходили до мисочки за старшин¬ством. Вмивалися для того, щоб гарні були, кров’ю Христовою причащені, і звичайно ж, — у достатку. Гроші та крашанки діставалися найменшому. Він передаровував їх найстаршому, аби щастя по відході йому передали. І ось всі сідають за стіл. Спочатку куштується паска, яйце, а вже далі — решту страв. На Великдень зазвичай було обдаровувати родину, “бо оновлюється земля, Христовою кров’ю освячена”.
В цей день в гості майже не ходили. Лише після обіду діти та молодь збира¬лася біля церкви, де водили веснянки; крашанками грали “битки”, дівчата об¬даровували хлопців, які їм подобалися, власноруч розписаними писанками.
Що ж то значить “битки”, або Великодні цокання, — як цокаються межи собою діти, то котра розіб’є крашанку іншою — здоровий буде; якщо молода дівчина поб’є — скоро заміж вийде, якщо юнак — той сильніший за іншого. А щоб писанка була найміцнішою, то про себе слід було промовляти: “Кро¬в’ю Христовою скупане, тримай мені силу межи людьми, нехай я ворона пере¬можу, нехай в мені більше сили буде”.
Споконвіку люди вірили в магічну силу писанки. Вважалося, що Великоднє яйце, освячене в церкві, має магічні властивості. Вірили, що з його допомо¬гою можна згасити пожежу, заспокоїти зубний біль, відшукати скарби, які охо¬роняють злі сили.
Вір не вір, а знати треба. Треба знати і те, що в понеділок святкування три¬вало. В ряді регіонів цей день називали поливним понеділком, коли обливає сусід сусіда, хлопці дівчат, а дівчата — хлопців, вірячи в магічну силу води, сонця, землі. І сьогодні живе в Україні традиція, яку люди люблять і шанують, — традиція зустрічати весну писанками та пасками.
“ОЙ НА ІВАНА, ТА Й НА КУПАЛА…”
Десь останніх 5-6 років у селі традиційним стало святкувати Івана Купала. Саме липень славен звабливо-радісним святом Івана Купала, що дійшло до нас від пращурів-язичників, які в цей день вшановували бога Сонця. Центром свята є місце з водою — річка, став, водойма. Село чи місто, в якому немає бодай джерела, вважається Богом обділене. В Рашкові святкують біля річки, на березі Дністра.
6 липня, ввечері при вогнях та біля води (як пошана двом стихіям) відбувається дійство. Обов’язково з Мареною, Купалом, забавами, іграми, вінками, обливанням водою, перестрибуванням через вогонь. На фото дівчата з гілками та вінками водять хоровод.

7 липня пускають на воду вінки із запаленими свічками.

Тепер поглянемо, що ж робиться біля вогнища. Веселі хороводи продовжуються довгий час. Переспіви хлопців і дівчат стають все веселішими. Врешті починається дія навколо вогнів, “для очищення”. Спочатку через вогонь стри¬бають хлопці, по старшинству, один за одним. Що вище скочить хлопець, то кращим буде на його полі врожай, спритніше скочить — здоровим буде, упаде під час стрибка — біда буде протягом року; розгорне вогонь під час стрибка — розгорнеться якийсь нелад. Коли ж перестрибали всі юнаки — починають стри¬бати попарно, зі своєю судженою. Перестрибнули вдало — скоро поберуться. Певне з цих часів і залишилася молодіжна гра, яка пізніше та й сьогодні вже підліткова — “струмочок”. Під час цієї гри стають попарно хлопець і дівчина, взявшись за руки і піднявши їх догори. Хто залишається лишній, іде по утво¬реному “тунелю” і вибирає собі пару. У кого забрали пару, знову ж таки йде на край “тунелю”, і знову ж таки вибирає пару для себе. Гра жвава, весела, а голов¬не — кожному до серця.
Хлопці, в свою чергу, готують своє опудало — Купала. Воно теж гарно одяг¬нене в чоловічий одяг, голова виліплена з білої глини, розмальована, в капелю¬сі, прикрашеному квітами.
Традиційно на Купайлівське свято сходяться від малого до великого. Най¬менші учасники теж розпалюють невеликі багаття, або й просто стрибають через купу кропиви. Або роблять ще й так. Ще за дня назбиравши квітів луго¬вих, польових, присадибних, в’яжуть з них снопа, в який по центру ставлять кропиву чи будяк. Під час забав цей сніп ставиться, нагрібши навколо купу землі так, щоб він стояв, а потім перестрибують через нього. Хто боїться пере¬стрибнути, того “вартовий” кропивою по ногах жалить.
Лише в Купальську ніч вода дзюркотить-передзвонює в криниці, в джерель¬ці, в струмочку, в річці, обдаровує чарівними властивостями, якими наділена і роса.
Лише в цю ніч людина може знайти квіти щастя. Ніч входить у свої права. Згасають вогнища. Після дівчата кидають у воду свої віночки, на себе і на судженого, загадавши свою долю. Хлопці, сівши на човни, пливуть ловити вінок судженої.
Пізня ніч. Розкидається вогонь по поляні, топчеться ногами, бо ці решти Купальського вогню — чарівні, не дай Боже, щоб дісталася вуглинка будь-якій нечисті.