Історія Рукшин

Село Рукшин. Геграфічне положення.

Неподалік від Хотина, на південний захід, серед мальовничих пагорбів, вкритих садами, по обидва береги річки Пугачівки (в давнину ще траплялась назва Береста) розкинулось велике село Рукшин – звичайне, яких чимало на Хотинщині – облюбованому Богом краї.

Рукшин – осередок сільради, що лежить лишень за шість кілометрів від райцентру. До найближчої залізничної станції – Кам’янця- Подільського – З0 кілометрів.

Пугачівка ділить Рукшин навпіл, а центральна дорога, що веде з Хотина на Чепоноси, розмежовує його на південну і північну частини.

Село охоплює 815 гектарів, має 1250 дворів. За переписом 2001 року в ньому проживало 3438 осіб, з них 1578-чоловіків і 1860-жінок.

Сучасна його протяжність з півдня на північний захід – 7 кілометрів, ширина – 3 кілометри. Ділиться Рукшин на п’ять великих урочищ: Гора, Драгана, Долина, Магала, Студена. Назви ці мають пояснення. Гора – найвища точка села. Драгана походить від першого тут поселенця – драгуна, відставного солдата. Долина – низинна частина. Магала – з турецької – сільська околиця. Студену найменували так від дуже холодного (студеного) джерела Широка криниця, що примостилось саме на цій території.

В кожній з частин села є низка малих урочищ (кутків): Кудерки, Млаки, Гайсинівка, Брідок, у Черешнях, за Брідком, за Готарем, на Мостах, коло Палія, на Шляху, Дільниця, П’ятихатки, коло Парників.

Історія

Рукшин розміщений серед лісів, у глибокій чаші долини. Тому вже з давніх-давен ця територія приваблювала поселенців: вистачало землі для обробітку, палива, води, випасів, місць для полювання. Ліси надійно захищали від ворогів. Село оточене урочищами Брідок, Кадуба, Бурсуків Яр, Лисий горб, а на заході – віковічні ліси.

На території Рукшина виявлено два поселення часів трипільської культури (IV тис. до н. е.) та доби раннього заліза (І тис. до н. е.). Тоді тут знайшли осідок скотарі-землероби.

В різних місцинах, навіть на полях, досі знаходять крем’яні знаряддя праці: скребки, сокири, наконечники стріл, ножі, заколки, свердла, зернотерки, давню кераміку, важки до рибальських сіток. Все це свідчить про заселення території в давні часи. Найбільше таких знахідок в східній частині (Лисий горб), за Брідком, у Вилах і аж до с.Орестівки.

Цією споконвічною слов’янською землею на початку першого тисячоліття пересувалися різні кочові племена, які завдали краєві значної шкоди.

У V-VІІ ст. тут існували перші ранньослов’янські поселення. В IX ст. її облюбували тиверці. В Х-ХІ ст. вона входила до складу Київ¬ської Русі, а з XII—XIII ст. відійшла до Галицького, а відтак і Галицько-Волинського князівства. Слов’янські пам’ятки цього періоду вивчені в селах Пригородок, Чепоноси, Малинці, Перебиківці. Чисельність краю то зростала, то зменшувалась згідно з подіями, що відбувалися.
В основному Хотинщина заселена вихідцями з Галичини й Поділля, які згодом підпали під владу Польщі. Переселенці тут обжилися, заснували багато укріплених городищ, будували замки. Найбільш укріпленим замком того часу на цій території була Хотинська фортеця. Поселенню, що виникло навколо фортеці, судилось стати адміністративним центром Хотинщини, осередком її економічного розвитку й торгівлі.

В середині XIII ст. територією краю пройшли полчища монголо-татарів, які рухались на Захід. І хоч Хотинщина не зазнала великих спустошень, але її економічний розвиток на десятиріччя призупинився. Проте феодальні відносини збереглись і розвивалися далі.
В XIV ст. могутність Золотої Орди ослабла. Цим скористалась феодальна Угорщина. Вона загарбала Бессарабію разом з іншими землями Молдови. Тільки після вигнання угорських феодалів сформувалось самостійне князівство – Молдавія, яка у XIV столітті поширила свою владу на Хотинщину і Бессарабію загалом.

Створена тоді Хотинська волость охоплювала значні площі. Згодом вона потерпала то від польських, то від турецьких загарбників. Сильнішими виявилися турецькі завойовники, які поступово чимраз більше підкорювали землі Молдавського князівства.
Отож, протягом тривалого періоду Хотинщина переходила з рук в руки від одного окупанта до іншого, втрачаючи не тільки незалежність, а й власну людність з її економікою, культурою, традиціями. Одні загарбники катували людей за християнську віру, інші – за православну, а ще інші з перших же днів панування на чужій землі так „хазяйнували”, що порожніли сараї, в коморах – засіки, а в хатах – скрині.
Упродовж нетривалого історичного проміжку наша місцевість змінювала адміністративну назву аж чотири рази: молдавською це звучало – цинут, турецькою – райя, польською – повіят і російською – уєзд.
Хотинський повіт охоплював величезну територію, на якій тепер розміщені Хотинський, Новоселицький, Кельменецький, Сокирянський райони, окремі села Заставнівщини, частина Молдови (Липканська та Бричанська волості).

Отож, протягом тривалого періоду Хотинщина переходила з рук в руки від одного окупанта до іншого, втрачаючи не тільки незалежність, а й власну людність з її економікою, культурою, традиціями. Одні загарбники катували людей за християнську віру, інші – за православну, а ще інші з перших же днів панування на чужій землі так „хазяйнували”, що порожніли сараї, в коморах – засіки, а в хатах – скрині.
Упродовж нетривалого історичного проміжку наша місцевість змінювала адміністративну назву аж чотири рази: молдавською це звучало – цинут, турецькою – райя, польською – повіят і російською – уєзд.
Хотинський повіт охоплював величезну територію, на якій тепер розміщені Хотинський, Новоселицький, Кельменецький, Сокирянський райони, окремі села Заставнівщини, частина Молдови (Липканська та Бричанська волості).
Точна дата заснування Рукшина невідома. В історичних документах та, наприклад, на карті в книзі А. V. Boldur „Istorie Basarabie” про нього згадано під роком 1456.
Збереглися документи, які свідчать, що в 1665-у це вже було поселення з господарями, тобто село, а не вотчина, і що воно належало родині молдавських бояр Балшів. А перейшло до них від боярів Урсаків і Контакузинів по жіночій лінії як придане.
Розвиткові села перешкоджали часті війни, коли основні баталії тривали під Хотином. Навколишні села також спустошувались. Особливо потерпав Рукшин під час російсько-турецької війни 1768— 1774 років, коли біля села пролягала лінія облоги Хотина. „Відгоміном” тих подій є земляні укріплення-редути, названі в народі „шанцями”, та знахідки чавунних ядер. Біля села було 9 редутів, вовчі ями, окопи. В період колгоспної власності на землю за наказом головного агронома чотири редути знищено. Залишилось тільки два на полі і три в лісі.
Під час тієї війни багато сімей покинули Рукшин і подалися за Дністер. Їх помешкання були зруйновані.
Територія села горбиста, грунти навколо-глинисті і низьковрожайні. Землі, придатної для обробітку, не так вже й багато. Кращі з них належали землевласникам – молдавським боярам та церкві.
За походженням назва села слов’янська. Вона відповідає нинішньому складу мешканців. Бо ж з давніх-давен Рукшин заселявся тільки українцями.
Перші поселенці – селяни з-за Дністра: галичани й подоляни, які уникали панського гніту чи розправ після придушення селянських виступів, та з місць, що потерпали від навали монголо-татарів. Згодом від турецьких та татарських спустошень українських земель. Хотинщина колись була вкрита густим лісами, що ховали втікачів. Свідченням того, що Рукшин заснували втікачі з-за Дністра, є чимало прізвищ, утворених від задністрянських сіл, наприклад, Трубчак – від села Трубчин, Білівський (Білівці), Шишківський (Шишківці), Рудий (Руда) і т. ін.

Точна дата заснування Рукшина невідома. В історичних документах та, наприклад, на карті в книзі А. V. Boldur „Istorie Basarabie” про нього згадано під роком 1456.

Збереглися документи, які свідчать, що в 1665-у це вже було поселення з господарями, тобто село, а не вотчина, і що воно належало родині молдавських бояр Балшів. А перейшло до них від боярів Урсаків і Контакузинів по жіночій лінії як придане.

Розвиткові села перешкоджали часті війни, коли основні баталії тривали під Хотином. Навколишні села також спустошувались. Особливо потерпав Рукшин під час російсько-турецької війни 1768— 1774 років, коли біля села пролягала лінія облоги Хотина. „Відгоміном” тих подій є земляні укріплення-редути, названі в народі „шанцями”, та знахідки чавунних ядер. Біля села було 9 редутів, вовчі ями, окопи. В період колгоспної власності на землю за наказом головного агронома чотири редути знищено. Залишилось тільки два на полі і три в лісі.

Під час тієї війни багато сімей покинули Рукшин і подалися за Дністер. Їх помешкання були зруйновані.

На початку XIX століття Рукшин був волосним центром восьми сіл Хотинського повіту.

Рукшин у роки Першої світової війни.

У роки Першої світової війни Рукшин став прифронтовою зоною. В ньому дислокувалися військові частини, що першочергово брали участь у боях. Перебування військових у селі лягло важким тягарем на плечі селян. Військові забирали продовольство, фураж, худобу для потреб фронту. Російська влада забирала до діючої армії усіх молодих хлопців і чоловіків Хотинщини. В Рукшині мобілізували понад двісті осіб. Багато жителів села рили окопи, будували укріплення. Серед них було багато жінок і підлітків. Чоловіки, які залишились, організовували загони для для 7гоьвцканРукшині такий загін організував С.І.Шевчук.

З Рукшина і прилеглих сіл кілька тисяч мешканців відселили в інші райони, де люди жили в полі чи ярах , а багатьох евакуювали навіть углиб Росії. Тих хто залишився в селі , перевели на карткову систему забезпечення, проте на неї часто нічого не видавали.
Значних руйнувань зазнав Рукшин і сусідні села. Поля зриті окопами, сади вирубані або спалені. Чимало будинків зруйновано.
Досі в лісах навколо Рукшина зберігаються окопи тих часів, збудовані під орудою військового інженера Дмитра Карбишева.
Тривалі бої, руйнування, грабежі посилили ненависть до влади і землевласників, активізували боротьбу за землю. Особливо вона загострилася у 1917 р., коли селяни самостійно захоплювали поміщицькі сади і лани тв. Ділили їх між собою.
Рукшинський земельний комітет на чолі з П.В.Кривим намагався дати лад у розподілі землі, але не зміг. Селяни чимраз частіше і сміливіше громили панські економії, а здобуте розподіляли між собою.
На фронті наростала анархія, фронт розпадався. Все більше солдатів царської армії, особливо вихідців із сіл Хотинщини, втікали з військових частин і зі зброєю поверталися в рідні села.
Внаслідок політичної нестабільності, яка склалася наприкінці війни, Хотинщину прагнула захопити сусідня Румунія, яка давно плекала надії на підкорення Бессарабії і Хотинського повіту. Цей план вона здійснила восени 1918 р.

Участь рукшинців у Хотинському повстанні

Село наше довге й велике. Воно має безліч вулиць і вуличок, обабіч яких розташовані красиві будинки, мальовничі та запашні садки, проживають працьовиті і талановиті люди.

Одна із найбільших вулиць нашого села – вулиця Хотинського повстання.
Ця назва є не випадковою. Адже Хотинське повстання 1919р.- героїчна сторінка нашого краю. У ніч на 23 січня наші краяни повстали проти сваволі румунських окупантів. Під керівництвом Хотинської Директорії, яка мала тісні зв’язки з УНР жителі Хотинщини повстали на боротьбу, створивши три повстанські полки, серед яких був і Рукшинський.
Рук шинці активно взяли участь у боротьбі проти румунських окупантів. Зокрема, до повстанського комітету увійшли К.С.Єремецький (керівник), В.І.Довганюк, П.В.Кривий, Ф.П.Шестобуз, В.М.Білівський, Ю.І.Цвик.
22 січня в селі було неспокійно. Чоловіки кудись поспішали. До вечора всі вони одержали наказ: як стемніє, зібратися в Рукшинському лісі біля будинку Шиманського.
Пізно ввечері в лісі зібралась сила повстанців. До рукшинців приєдналися чоловіки з інших сіл. Всіх було до 250 чоловік.
Повстанці розділились на дві групи: одна пішла в село Атаки, щоб захопити переправу через Дністер, інша переправилася через Дністер в селі Пригородку і рухалася до Жванця, аби вдарити по ворогові з лівого берега ріки.
Штурм в Атаках став сигналом до повстання в усьому Хотинському повіті. До ранку Хотин був очищений від румунів.
Ми горді з того, що наші земляки, зокрема з Рукшинської волості, брали активну участь у повстанні, зробили свій внесок у справу обстоювання волі і незалежності.
Та сили були нерівні. Нестача зброї, боєприпасів, досвідчених командирів, достатньої допомоги з боку УНР – все це негативно позначилося на подальшому ході повстання.
Заручившись підтримкою Антанти Румунія кинула проти наших людей великі сили, і 30 січня 1919р. дали останній бій під Хотином. Велика частина повсталих та біженців з Хотинщини перейшли Дністер. Вдершись на Хотинщину, румуни вчинили криваву розправу над повстанцями, 15 тисяч жителів було розстріляно або замучено. В Рукшині на власних подвір’ях без суду і слідства румуни вбили стариків І.І. Бражанюка, В.В.Кравецького, І.А.Шишківського, В.І.Левка та інших.
Багатьох увечері зігнали до приміщення школи, а потім перевели до церкви і закрили. Вранці 29 чоловік, босих, напівроздягнутих, при сильному морозі, погнали в поле під Хотин. Пролунала команда і затарахкотів кулемет. Люди падали скошені кулями. На полі трупи вбитих пролежали більше як десять днів. На прохання рідних поховати їх румунські солдати відповідали: “Нехай їдять собаки”. Неохоче окупанти дозволили-таки розстріляних похоронити на сільському цвинтарі.
Розправа румунів призвела до спустошення села. Тільки 24 березня румунська адміністрація дозволила біженцям повернутися додому.
По-різному склалася доля учасників повстання. Воюючи на фронтах громадянської війни, окремі з них згодом стали великими людьми в колишньому Союзі. З рукшинців Юхим Цвик і Кость Камінський були полковниками Червоної Армії. Кость Камінський тривалий час працював в апараті Міністерства оборони, закінчив військову академію, працював над розробкою боєприпасів. Мав високі урядові нагороди.
Юхим Цвик за відмінну стрільбу одержав золотий годинник і срібний портсигар від самого Котовського. Втім, під час голоду продав все, аби врятувати від смерті сім’ю. А тут надійшов наказ здавати цінні речі. Здавати Юхиму Цвику не було що, тому його вигнали з партії. Перед війною в 1941 р. він обіймав посаду начальника артилерії дивізії.
Василь Білівський служив у другому Бессарабському полку імені Барбуци. Після громадянської війни працював в органах ДПУ на Поділлі, організовував комуни в селах Руда і Островчани. В останні роки був сторожем в лісництві в м. Кам’янець-Подільському. В 1938 році його заарештували, звинувативши в шпигунстві на користь Румунії. Восени
1938 р. В.Білівського розстріляли, а в 1956 р. посмертно реабілітували.
Важка доля випала також Івану Дудці. Після громадянської війни він організував колгосп у селі Шишаки на Полтавщині і тривалий час очолював
його. Коли почалася війна, Іван евакуювався в тил, але фашисти дійшли і туди. Дудка потрапив у полон і по клаптиках з’їв партійний квиток. Згодом йому пощастило втекти, добрався до Полтавщини і півроку прожив у підпіллі. Коли село визволили, він влився в діючу армію, дійшов до Берліна. , Мав нагороди. У 1949 році потрапив у немилість від сталінської влади. Його вигнали з партії, повсякчас принижували.
Дем’ян Гермаківський (Єрмаковський) також працював на різних посадах на Полтавщині, служив у міліції. За незначні порушення його часто карали по партійній лінії. Пере війною Дем’ян очолював сільську раду. Почалась війна і він пішов у підпілля. В травні 1942 року він разом з дружиною потрапив до рук гестапівців і вже через день його розстріляли.
Учасник повстання, син сільського священика Борис Холдевич відступив за Дністер. Працював у школах. Але йому “приклеїли ярлик” ворога радянської влади і заслали на Колиму. Після реабілітації проживав у Москві, там і помер.
Василь Довганюк проживав і працював у м. Козятині. В 1934 р. його заарештували і більше додому він не повернувся.
Керівник рукшинського повстанського полку Кузьма Єремецький довго працював на митниці в с. Ісаківцях на Поділлі. Загинув від випадкової кулі.
У подібний спосіб більшовики, радянська влада “віддячили” багатьом хотинцям за їх героїзм у боротьбі проти румунських окупантів.
Ми, поправу , пишаємося, що жителі нашого села були не тільки свідками, але й учасниками Хотинського повстання. Вони ввійшли до Рукшинського полку, на чолі якого був рукшинець Кузьма Єремецький.
Незважаючи на поразку, Хотинське повстання є славною сторінкою, внесене в історію нашого краю, за свою державність і соборність.
Вчитель нашої школи, поет М.Брозницький присвятив повстанцям такі рядки:
Ні не віттям, то не шуміли буки
В ніч січневу, у морозну ніч:
То повстанці, взявши зброю в руки,
Йшли за волю у криваву січ.

 

Рукшинці у Великій Вітчизняній війні.

3квітня 1944 року бійці 1318-го стрілецького полку (командир Дременков),
163-ої стрілецької дивізії (командир – полковник Ф.В.Карлов) визволили Рукшин від фашистської окупації.
У квітні-червні понад 700 рукшинців призвали до лав діючої армії. Але не всі мобілізовані потрапили на лінію вогню – багато рукшинців загинули в м.Фастові під час бомбардування поїзда фашистськими літаками. В грудні 1944 року мобілізували навіть 17-ти річних юнаків. Воювали рукшинці на різних фронтах Другої світової війни, зокрема, в Прибалтиці, Східній Прусії, на території Польщі, Румунії, Чехії і Словаччини, Австрії та Німеччини. Частина мобілізованих з села поповнили ряди трудової армії.
З польових доріг не повернулися в село 262 рукшинці. 210 учасників війни з Рукшина за бойові заслуги удостоєні урядових нагород.
Рукшинцям, які полягли в боях, в 1956 році побудовано пам’ятник, де на стелах встановлено їх фото, а на плитах – викарбувані імена.
Пізніше над могилою поставлено новий пам’ятник – залізобетонну скульптуру радянського воїна на постаменті заввишки 2,5 м. Радянський воїн стоїть в скорботі над могилою однополчан. У правій руці він міцно тримає автомат, а лівою кладе вінок на могилу. На вінку напис: «Вічна пам’ять загиблим за Батьківщину».
В постамент вмурована плита з написом: «В братській могилі похоронені воїни Радянської армії»:
1. Бригада Микола Павлович
2. Древцов Іван Петрович
3. Смірнов Павло Іванович
4. Чебукін Антон Дмитрович
5. Горшков Микола Сергійович
6. Бондаренко Мойсей Федорович
7. Донченко Олександр Іванович
8. Козачук Іван Дмитрович,
які загинули 3 квітня 1944 року в боях на території села за свободу нашої Батьківщини.
Імена трьох воїнів не відомі. На могилі лежить плита з чорного граніту з написом: «Вічна слава героям, загинувши за свободу і незалежність нашої Батьківщини».

Голодомор у Рукшині 1946-1947 роки

Після Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. в Україні перехід до мирної праці відзначався величезними матеріальними і людськими втратами через нестачу харчових продуктів. Продовжувала існувати карткова система розподілу продуктів для службовців та робітників. Селянам такі картки не видавали. Через відсутність грошей та дорожнечу на ринку неможливо було купити хліб. На війні загинуло багато чоловіків, їхні робочі руки не мали заміни, повсюдно використовувалась жіноча та дитяча праця. Землю обробляти було нічим. Кліматичні умови були несприятливі. Але головною причиною лиха стали надмірні хлібозаготівлі, які здійснювалися за вказівкою державного керівництва. Здійснення лозунгу «Хліб за будь-яку ціну!» призвело до страшного голодомору в нашому краї 1946-1947 рр. Великі людські втрати були і в селі Рукшин. Багато невинного люду зійшло в могилу: старих, молодих , дітей та ще ненароджених – у лонах матерів.
Ось що згадує наша землячка, очевидець тих подій Шишківська Наталя
«Мені було тоді 16 років. Того 1947 року була велика засуха і нічого не вродило. Люди, як могли так і виживали. Пухли від голоду і помирали. Запасів їжі не було. Їхали в Західну, щоб щось виміняти на їжу. Дуже запам’яталось те, як ми поверталися додому і біля дороги знайшли яму з гнилою картоплею. Всі були дуже раді і швидко набирали тієї картоплі і несли на плечах додому. А вдома на нас чекали напівживі родичі. А ще пам’ятаю, що в нашої сусідки була маленька дівчинка років 4. Вона просила їсти, але мати їй нічого не дала, бо не мала. Пішла до сусідів просити, але й вони нічого не дали. Дівчинка померла…».
Із розповіді очевидця тих подій Погореної Ніни: «Мені тоді було 6 років. Я сиділа у вікні і просила їсти, а стрибки (так називали тих людей, що збирали з селян зерно, картоплю і ін.) ламали в городі всю кукурудзу і забрали все, що тільки можна було забрати. З гнилого жому варили мамалигу, а гнилу картоплю варили, сушили і терли на муку, щоб спекти коржі. А весною люди засівали городи, поля хто чим мав. З картоплі садили лупину. В садах і городах появилася кропива та медунка. Люди варили натину. »
А Ольга Гермаківська ось що згадує: «Ми були тоді малими. Ходили в ліс і обривали з ліщини бруньки. Сушили їх, жорнили на борошно і пекли хліб. З того боку Дністра приносили гнилу картоплю, варили її і їли. Не дай Бог, щоб знову повторилося те страхіття.»
Очевидець тих подій Придрик Домінтій згадує: «Мені було тоді 11 років, але цей рік запам’ятав на все життя. Як хотілося з’їсти кусочок хліба, а його не було. Важко було вижити. Варили лободу, з солодкої яблуні гілочки, соняшниня перетирали на порошок і варили. У Пушкаря Степана варили тирбу. Головний повар був Андрій Німець. Тирбу давали учням, бідним сім’ям, багатодітним сім’ям, сиротам і напівсиротам. Скільки матерів, щоб спасти своїх дітей, віддавали свій шматок хліба чи свою порцію тирби.»
Онуфрійчук Георгій згадує: «В нашій сім’ї голод витримали тому, що в нас була корова, п’ять овець, кінь. Коня не могли утримати до весни – продали, а весною орали самотужки, тягли за коня обоє з братом плуг. Не дай Бог, щоб таке повторилося знову.»
Це лише частина спогадів, які записали учні Рукшинської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Рукшинці повинні пам’ятати всіх, хто відійшов у потойбічний світ у роки голодомору.
Рукшинський поет Іван Бурмей написав вірш «Лобода», в якому йдеться про голодомор 1946-1947 рр. (уривок):
Повоєнний голод –
Невимовний жах, –
Мертві на дорогах,
Мертві на шляхах…

…Пройшла днів голодних
Довга череда,
Не дала нас в кігті
Смерті лобода!.

Учениця Рукшинської школи Настюк Вікторія написала вірш про свого дідуся «Дідове повчання» (уривок):

Йшов 47. Сонце. Спека.
В житах ні крапельки дощу,
І дивиться услід лелекам
Малий хлопчак, то мій дідусь.

Худий, голодний, як всі діти.
В очах і заздрість, смуток, біль.
Коли б з лелеками злетіти
В край, де є і хліб. І сіль…

Бо вдома вже нема ні крихти,
І ще ротів голодних п’ять.
В них мама й тато, горем вкриті,
В колисці плаче немовля…

Отже, у 1946 році від голоду померло 6 осіб, у 1947 році – 223 особи, від наслідків голоду в 1948 році – 29 осіб. Безпосередньо від голоду померло 252 особи. По старості померло в цей період не більше як 30-35 осіб.

Література:

Я.Гайсенюк Рукшин і рукшинці. – Чернівці: Букрек,2005.-216 с.:іл.

Я.Гайсенюк Рукшин на зламі століть. – Чернівці: Зелена Буковина, 2010 – 480 с.