Культура Шилівці

Культура

Дорогоцінні зерна – знахідка для виживання буковинців.

Спочатку людина їла зерна цілими, такими, як давала їх природа. Але наші зуби не пристосовані до такої їжі, вони не можуть розтирати зерна так, як це роблять своїми зубами деякі тварини. Випадково людина відкрила, що зерна розжовувати легше, якщо спочатку їх висушити на сонці, а потім подрібнити. До того ж вони стають смачнішими. А щоб подрібнити зерна, потрібні всього лише два камені. Хто це був? Хто першим придумав цей пристрій? Можливо, стара жінка… А можливо, підліток. Примусили його дрібнити зерна, а він захопився чимось або стомився і, замість бити важким каменем по зернах, став терти каменем то в один, то в другий бік. А коли поглянув на доробок, то побачив на камені замість дрібок зерна … білий порошок. Напевно, цей порошок його мати розмочила у воді. Він перетворився на клейку білу масу, яка виявилася смачнішою за зерно.Новий вид їжі поступово поширився. Зерна стали терти на борошно й робити з нього тісто. Так з’явилися спеціальні зернотерки. Спершу це були прості два плоскі камені, один великий, другий трохи менший. У роботі нижній камінь стирався, ставав увігнутим. На такому зерно і борошно майже не розсипалися. Тоді стали для зернотерок використовувати увігнуті камені. Через багато віків замість зернотерок з’явилися жорна. Так буковинці знайшли засіб для виживання – жорна.

Хто створив цю легенду – невідомо, але всім вона близька і знайома, бо всі ми – хліборобів діти. За народознавчим словником жорна – це ручний млин для розмелювання в домашніх умовах зерна. Вони були виготовлені з дерева, на високих ніжках. Посередині, під ріст господаря, виготовлено місце для основного каменя, а поверх нього інший. По центру дірочка і жолобок, куди засипали зерно і через жолобок мука сипалася до мішка. На верхньому камені пристрій, щоб приводити в дію камінь (крутити). Такі жорна були на кожному куті. Бо хліб – для всіх голова. Буковинці без нього не могли прожити й дня.

   Із спогадів Паращука Василя Петровича (1958 року народження жителя с. Шилівці).

 

У мене до сьогодні збереглися від дідуся жорна. їм надзвичайно багато років. Колись вони були дерев’яними. Але з часом дерево втратило свою міць. Батько вирішив зберегти цю родовідну пам’ятку і вдягнув на камінь залізний циліндр. Принцип роботи залишився той же: неповна котьолка зерна насипалася у жорна, щоб, коли жорнилося, зерно не розсипалося.

 

Мені, малому, дідусь багато розповідав і показував як працювати з жорнами. Часто припрошував й мене до цієї роботи. І хоча сил у мене було дуже мало крутити камінь, але бажання спробувати було великим.

 

У ході розповідей чи роботи дідусь наголошував, що молоти борошно не можна у суботу, неділю, понеділок та свята.

 

Дуже часто приходили сусіди до дідуся по середам та п’ятницям. Казали, що у ці дні борошно дуже гарне і всі вироби з нього смачні.

 

Не раз дідусь Іван розповідав, що жорна рятували буковинців у голодні роки. Пригорща крупи була спасінням для великих сімей.

 

Недаремно до кінця своїх днів (помер дід Іван у 1974 році на 98 -му році життя) він просив мою маму по п’ятницям пекти медівники, вертути і ще теплі давав малим дітям (кого зустріне на вулиці) за поману. Йому дуже хотілося, щоб ці діти ніколи не знали страхіть голоду.

 

         Проходив час. Потреби людей збільшувалися. Одними жорнами не намелеш багато муки. Що ж придумати? Буковинська місцевість багата водами: маленькими та великими річками. Бачили, що силу вода має неймовірну. Не одному думалось: чи можна цю силу примусити здійснювати корисну роботу?

 

         Ніхто уже не знає, хто першим додумався занурити у воду колесо з лопатями, але то була дуже розумна людина. Течія річки била в кожну лопатьнавперемінно. І колесо крутилося, та з такою силою, що її надміру вистачило наобертання важких жорен. А щоб передати силу від «водяного» колеса на жорна, служатьдва інших колеса. Одне міцно припасовано на осі водяного колеса, на ньому по всьомуободові стирчать шипи. А на тій осі, на якій насаджено жорно – друге колесо. Воно яккругла коробка, тільки стінка в нього з круглих стержнів. Шипи першого колеса, начепальці. Чіпляють стержень за стержнем і обертають жорна.

 

Найсильніше рухав жорнами водоспад. Люди створювали штучні річки, водоспади, будуючина них млини.

 

 

         У нашому селі Шилівці, що на Хотинщині, люди зробили штучну річку Фосу.

 

Лісничий села Тимчук Олександр Максимович (1949 року народження) розповів:

 

Моїй мамі поверх 90-то років. Вона розказувала, що річка Фоса бере початок з урочища Шилівецьке квартал №7 (інша назва «ЗРУБ») з водо-розділу: один рукав річки тече до Прута, інший – до Дністра. Відстань між ними однакова.

 

Саме звідси викопали рів і пустили ним воду. Через певний проміжок по ньому зробили греблі з колод, дощок. Річка піднімалася над греблею і як водоспад спадала на дерев’яне колесо з лопатями і швидко крутила його. Так у нашому селі виникли водяні млини.

 

         З 1912 року по 1923 вздовж річечки Фоса було 22 водяних млини. Це від лісу й до поля.Розміщені вони були в основному на Заярській толоці (на Лівобережжі села).

 

Першим такий млин збудував Ветринюк Панкратій . А далі за ним інші: Мельник Іван,Кителюк Микола, Костинчук Прокіп, Ковтюк Василь, Антонюк Іван, Яковець Іван, ОдовиченСава, Антонюк Климентій, Мельничук Іван, Мельничук Сергій, Осадчук Костянтин,Волошинович Олександр, Мельничук Петро, Мельничук Митрофан, Яковець Семен, АнтонюкСемен, Ковтюк Михайло та інші. Останнім на самому полі був « Іграфів» млин – Ковереги Іграфа. Це була людина-легенда, яка за своє життя не тільки тисячі людей нагодувала хлібом,але й напоїв чистою джерельною водою багатьох односельців. За своє життя власноручвикопав 196 криниць.

 

         Кожен з цих господарів майже увесь час проводив у млині, тому що люди приносилимливо цілими днями. Діти та дружина млинарів носили їм три рази їсти на день. Робота важка.Потребувала великих сил, уміння. У дощову погоду за сутку мололи по 300 кілограмів зерна, ав спеку лише по 100 кг. Під’їзду як такого не було, тому зерно у мішках носили на спині. Працювали млини навесні, влітку, восени. А взимку, коли сильні морози стояли одиноко,відпочивали.

 

         Трапився такий жахливий випадок (із розповіді Бабин Оксани Олексіївни 1924 рокународження):

 

На вулиці була зима. Сильний мороз скував Фосу, а в селі похорон. Потрібне борошно на калачі. Млини не працюють. Антонюк Іван Андрійович (по вуличному «Їлаш») вирішив якось людській біді зарадити. Пішов до свого млина прорізати лід, щоб вода закрутила колесо і була змога змолоти борошна. Під натиском води лопати колеса смертельно поранили чоловіка. Так і не зміг допомогти односельцям, бо сам приніс горе у свою сім’ю. З тих пір ніхто взимку не працював. Мололи зерно в основному восени, багато мололи, щоб вистачило до весни. Тому найважчим періодом у млинарів була осінь.

 

         Часті сильні зливи руйнували береги Фоси. Тоді збиралися господарі млинів і йшлидружно ремонтувати.

 

         Сам процес виготовлення борошна у водяному млині досить цікавий. Про нього намрозповів єдиний власник водяного млина на Хотинщині Гладкий Федір Олексійович. Проживаєвін у сусідньому селі Млинки. Уже сама назва села говорить, що тут було понад 30 водянихмлинів, тому й назва Млинки. Він є власником 200-літнього водяного млина.                

 

         Федір Олексійович зберіг прадідівський млин у відмінному стані. Він розповідав іводночас показував як його млин працює й нині:

 

Спочатку у кіш засипається зерно. Потім рухається горизонтальний вал, разом з валом повертається насаджене на нього колесо з куличками, яке через баклушу урухомлює веретено з верхнім каменем. Камені встановлені на невисокому помості, над ними закріплений кіш, куди засипали зерно. Жорна закриті дерев’яним кожухом. Зерно подається рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою – коника. Помел регулює верхній камінь

 

(або підняти його, або опустити).

 

Сьогодні, коли наука й техніка набули величезного розмаху, до цього водяного млина все ж таки приходять односельці. Щоб змолоти кукурудзу на крупи, бо люблять буковинці мамалигу.

 

Ремесло мельника (мірошника) передавалося з покоління в покоління. Батьки вчили дітей тонкощам цієї справи: як виготовити борошно вищого ґатунку, а як питльовану муку(найнижчий гатунок). Щоб одержати борошно вищого ґатунку, потрібно пропустити його кілька разів поміж жорен, а це дорого коштувало. Бідняк не міг так дорого платити, тому біле борошно виготовляли в основному для багатіїв. Із розповідей мельника довідалися, що власники млинів виміряли зерно четвериком – мірка помолу, а четверичок- слугував міркою для відбирання борошна, як плати за послуги. Розповідали, що котрий млин молов краще борошно, до того й тягнулися люди. Була у селі конкуренція, виникали конфлікти: не пускали воду, перегачували біля себе, шкодили один одному.

 

Через велику кількість мірошників, мельників, як їх називали у селах, з’явилися й прізвища: Мельник, Мельничук, Мельницький.

 

Діяли водяні млини до 1946 року, а коли на Буковини прийшли «совєти», як їх називали, на млини наклали великі податки, тому люди поступово залишали свої водяні млини. Останнім припинив свою роботу Іграфів млин.

 

II. Могутні помічники

 

Дехто зве вітер повітряною рікою. І справді, при вітрі повітря рухається, начебто вода, і, як вона, часом валить дерева,стовпи, руйнує будинки… Перед людиною постало питання: чи можна приборкати цю силу, примусити її працювати на себе? І людина придумала. Знайшлася робота вітрові – обертати жорна. Спорудили на шляху вітрові башту, пропустили через не? міцну вісь, і на неї насадили крила. Подує вітер, поверне крила, з ними – вісь, а вісь обертає жорна.

 

Знайомлячись з літературою про млини, довідалась, що в Єгипті подекуди й досі збереглися залишки вітряків, збудованих майже 5 тисяч років тому.

 

На Буковині вітряні млини з’явилися у XVIII – XIX століттях. У цей час з’явилися вони й на Гуцульщині, Бойківщині, Закарпатті. У будівництві вітряків виявилася творча вдача народних майстрів, їхнє вміння використовувати силу природи; верхівку башти з крилами зробили рухливою, і виникла можливість «ганятися» за вітром – мельник візьметься за важіль і поверне башту, підставить вітрові млинові крила, хоч у який бік дув би вітер.

 

Досвід багатьох поколінь майстрів ще не осмислений глибоко, не став надбанням науки. Лише в небагатьох публікаціях-дослідженнях знаходили відомості про вітряки. А вони виростали по всіх країнах світу, як гриби. Надавала їм руху дармова робоча сила: вітер – не кінь, годувати не треба. (До цього часу багато власників млинів використовували воли та коні, які крутили жорна млинів). Простим селянам свої млини будувати заборонялося, а між багачами часто спалахувала боротьба: кому мати млини й одержувати прибуток від простих селян, кому має належати вітер.

 

Протягом цих двох століть вітряки були масово поширені на території України. Біля сіл і містечок було по кілька десятків вітряків: Ковалин (Київщина) – 20; Велика Сорочинця (Полтавщина) – 60; Піщане (Черкащина) понад 250, поблизу нашого Хотина – до 100 вітряків. Ще й донині на Недобоївській горі височать два вітряки, а було з десяток. Це й зрозуміло, адже головним заняттям українців, зокрема буковинців, – було хліборобство.

 

У музеї архітектури під відкритим небом у м.Чернівцях є три красені-вітряки привезені із довколишніх сіл. Зберігся вітряк і у селі Ширівці Хотинського району як пам’ятка культури, а вітряк із нашого рідного села Шилівці знаходиться у музеї народної архітектури та побуту у Львові.

 

Наші буковинські вітряки відрізнялися від інших тим, що були шестикрилими.

 

Провівши дослідження: де знаходився вітряк, котрий забрали до музею, довідалася багато цікавого…

 

Знаходився наш єдиний на усе село вітряк на городі знатного господаря Побережного Саїна. Його город розтягнувся аж до готаря (стик двох сіл Шилівці й Малинці). Тому часто відвідували вітряний млин не тільки шилівчани, але й малинчани.

 

Західні вітри, часті гості села, працювали на млин.

 

Онуки Саїна : Іван та Євгена( до речі історик за фахом) розповіли багато цікавого:

 

Висота вітряка була близько 15 метрів. Поділений він був на два яруси – нижній і верхній, не рахуючи основи («бази»). У центрі вітряка був закріплений товстий дерев’яний стовп, виготовлений із стовбура дуба. На його вершині закріплювався горизонтальний вал – «баба». На кінці цього вала спирався вершечок шина.

 

Повертали його до вітру за допомогою ворота. Не раз дідусь і мені показував як ловити вітер. Це мене малого захоплювало, тому й втікав від батьків часто до цього млина.

 

Найцікавішим було, коли біленьким струмочком насипалося борошно у мішки. Бачив як величезні жорна перетирали зерно на борошно. Уже мій батько Пантелей поставив механічні ступи. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно. Це було зроблено для того, щоб не тільки муку молов вітряк, але й була змога виготовляти крупу для каші.

 

Ще ми довідалися, що цим вітряком Саїн дуже гордився. Його, ще молодого парубка, усі вважали прекрасним господарем та «першим парубком на селі». Без нього не відбувалося жодне свято, без нього хлопці не йшли у сусідні села на храми, бо часом між сторонськими виникали бійки, але якщо був Саїн, то бійок уникали. Це говорить про велику шану й повагу серед людей та молоді. Цього ремесла навчив й свого сина Пантелея. А син передати цю справу не зміг, бо при тій владі він вважався куркулем. Як наслідок розкулачення – вивезли млин у музей.

 

У1932-1933, у 1940-х роках цей вітряк працював, допомагав виживати у голодні, воєнні роки. Пережив він румунів, гітлерівців, не пережив тільки колективізації. Став однією із сторінок історії.

 

Часто у голодні роки коли Хотинщина була окупована Румунією, зі східних регіонів, часто ризикуючи життям, приїжджали люди, щоб виміняти будь-які речі на борошно, крупи. Старожили розповідають, що через річку Дністер, у сторону Тернополя, був міст. На ньому постійно стояли солдати (сторона ,де була уже радянська влада). Вони відбирали силою хліб і викидали у річку. Доходило і до вбивств. Наші ж шилівчани їздили до м. Станіслава, Івано-Франківська робити обмін продуктів. Так народ виживав. Рятівниками у цей час були як водяні, так і вітрові млини.

 

 

 

III. Млин – легенда, знищений підлою рукою шахрая

 

Здавна дійшла до нас цікава легенда.

 

У лісі двоє хлопчат пасли худобу. Як завжди було, синок багача вирішив посміятися над бідною дитиною. Недалечко від місця, де пасли вони корів, знаходилася невеличка гора із дивними отворами. Вирішив багатій кинути у неї шапчину бідного. Гірко плакав хлопець, бо це єдина шапка була у нього. Через годину вилетіла вона повна золота. Зраділо дитя І не повірило очам своїм. Кинув свою шапку багач, а вона зразу ж повернулася з брудом.

 

Оповістили діти жителів села про цей випадок. Зрозуміли люди, що це зло веселиться над людською бідністю. Пішли до церкви і взяли все, що там знаходилося: корогви, хрести, ікони і т.д.

 

Вирушили до лісу (місце Пайки). Після певного обряду, вирішили копати. Копнули раз, вдруге… і зупинилися, бо звідкись з’явилася дивна жінка. Підняла руку і зупинила тих, хто копав. Сказала: «Ви добру затію продумали. Але звідси ви нічого не візьмете. Ви забули взяти із церкви віника. Якщо б ви взяли і його, то забрали б усе, що тут є». Згодом додала: « Не копайте тут нічого, бо відніму розум. Ця місцина заклята турками. Пройде час і у селі знайдуться три бочки золота. Ото буде вашим». Сказала і зникла.

 

Злякалися люди цього видіння і ні з чим повернулися додому.

 

Проходив час. Забулося це передбачення.

 

Іншу легенду розповів нам Паращук П.І. (1928 року народження).

 

У1930 році Мельничук Максим ( у селі казали Андріуців) вирішив почистити від бруду стару-стару криницю, яка була у нього на подвір’ї. Скільки дива було, коли серед намулу було знайдено бочку із золотими монетами. Задумався чоловік: що із знахідкою робити вирішив, що його багатства вистачить і дітям, і онукам, а знахідку пустити на користь людям. Закупив каміння, вибудував у три поверхи паровий млин. Такого красеня ще ніде не було. Устаткування привіз німецьке та австрійське -хороше, надійне. І почав млин працювати.

 

Існує й інша легенда про побудову парового млина. ЇЇ повідав нам Тимчук Олександр Максимович (він узнав її від своє? матері 94-літньої жительки с. Шилівці.):

 

Одного спекотного дня Максим Андріуців, як його по-вуличному називали, вирушив глянути на свою ниву. Господар був гарним, багач. Мав багато поля. Йшов повз Фосу – сільську річечку. Милувався Іграфовим водяним ‘ млином. Мріяв і собі щось подібне зробити.

 

Зненацька налетіла чорна хмара і вшкварив сильний дощ. Вода бурлила річечкою, змивала береги. Дощ стих, знову засяяло сонце. Чоловік пішов глянути чи не постраждав урожай. Ішов понад берегом. Раптом помітив щось дивне: там, де осунувся берег річечки, виднілася якась бочечка. Підійшов ближче, витяг із мокрої землі. Коли відкрив, то очам не повірив -там було золото.

 

Подумав: природа з якоюсь ціллю подарувала йому золото. Вирішив здійснити свою мрію – побудувати млин, але такий, щоб рівних йому не було. Грошей для цієї затії вистачить. І побудував.

 

Неймовірно прославився цей млин. Молоти борошно з’їжджалися люди з усіх сіл Хотинського , Новоселицького, Кельменецького та інших районів Чернівецької області. Приїжджали із Тернопільської, Вінницької, Івано-Франківської, Хмельницької областей та із Молдови. Це був один із кращих парових млинів нашого регіону. Довкола нього була неймовірна чистота, красувалася калина, довкола ставка верби зеленіли, на ставку плавали качки, яких годував господар. У холодочку під вербами відпочивали приїжджі, чекали своєї черги. Максим був вимогливим і строгим із робітниками, любив порядок. Не працював у вихідні та свята.

 

Не раз хвалилися господині гарним хлібом, спеченим із борошна, змеленого у шилівецькому млині. Запашним та рум’яним він був, ніби саме сонце його випікало. А мамалиґа з кукурудзяної муки! Уже стільки років не можуть забути і сумують за тими крупами шилівчани. А борошно спітльоване на вальцях було найкращим.

 

Мельник Рогожа Сергій Васильович, учень Максимового сина Кіндрата, розповідав:

 

На вальцях прорізали неглибокі канавки, тоді зерно легко було дерти, робити гріс. Відстань між парою вальців регулювалася. Що менша відстань, то тонше борошно.

 

Дві пари вальців, складені в залізну коробку – кожух, становили млиновий верстат. У цьому млині було до 50-ти таких верстатів. Щоб борошно вийшло з млина чистим, воно з верстата передавалося на сито.

 

Сито звичайне: напнена на раму сітка з тонкого дроту. На відміну від домашнього сита, у млині воно було частиною великої і складної машини.

 

Чистим, здобним борошном було борошно із Шиловецького млина.

 

З1934 року він був приватним. У1947 році, коли на Буковині проводили колективізацію, він став державним. Максима – господаря млина нова влада назвала куркулем. А з такими людьми розмова коротка – розстріл або Сибір. Щоб врятуватися від такої ганьби, врятувати дітей, вирішив втікати до Румунії. Забрав старших синів і таємно вночі вирушив до кордону, а вдома залишились із старою мамою двоє маленьких синочків Кіндрат та Іван. Боявся, що не витримають ризикованої дороги. Залишив Максим своє продовження у рідному селі. Підросли його діти , самі стали господарями, чесними і працьовитими. Старший Кіндрат вирішив продовжити справу батька – пішов працювати у млин, а молодший Іван вивчився на електрика. Нині він Заслужений енергетик України – гордість села та держави.

 

У дитинстві Кіндрат втратив руку у млині, але працювати не залишав, бо це було у його крові. Потроху виростив собі зміну – своїх учнів. За своїм дітищем – млином доглядав як за немовлям. Знав кожен порух його устаткування, а якщо щось ламалося, їздив до рідних у Румунію, привозив звідти запчастини до млина.

 

Люди гордилися своїм млином. Але Кіндрат Максимович постарів, сил доглядати таку величезну машину вже не мав. Крім того, млин перевели на електрику. Передав його своєму учневі Рогожі Сергію Васильовичу. Уже у 1995 році Сергій Васильович приватизував його і став новим господарем і… останнім.

 

Недовго господарював він у млині. Чи то не такою була у нього любов до млина, чи підла рука заздрісників, чи зловісна – рекетирів, але страшним полум’ям вкрився сільський млин-легенда. Здавалося, що у пожежній машині менше води було, ніж у моїх земляків на очах сліз. Його руїна, ніби величезна незагоєна рана села болем віддає у людських душах і нині.

 

Старожили розповідали, що коли закінчилася війна, відступали румунські окупанти, тоді був наказ підірвати цей млин. Але його так і не виконав румун, певно був хліборобського роду і знав його значимість у цей період для людей. Жаль, що у мирні роки якийсь шахрай підло знищив людську гордість -млин. Тому що речовина, яка була використана при підпалі, з’їла навіть залізні устаткування. Вони розсипалися на порох.

 

Недалечко від сільського оберега-млина вибудувався новий, більш сучасний, удосконалений за новими технологіями. Вибудував його Мельничук Микола Миколайович. Привіз устаткування із Могильова-Подільського. Потяглися до млина люди. У ньому, новому, працюють усі Мельничуки, і навіть не родичі. Люди, у крові котрих ця млинарська справа. Тут розширений асортимент: б’ють дерть, лущать гречку, роблять питльовану муку. У центрі села побудував Микола Миколайович і пекарню. Не тільки борошном, але й запашним хлібом забезпечує шилівчан господар.

Поряд з новим млином виріс макаронний цех. Тобто всі мучні вироби у селі є. Приємно, що хліборобська справа не вмерла, не знищилася новими порядками, а має своє продовження. Бо ж усі м и – хліборобів діти і кому, як не нам берегти і доглядати її, нашу землю-годувальницю!

 

Криниці нашого села

Найважливішим для кожної домівки є – Криниця…Крім того,біля кожної криниці росте зелень: кущ калини,верба,барвінок. Вони прикрашають і оберігають від спеки. А наші бабусі,пригощаючи гостя чи подорожнього водою,приповідають:  “Пийте на здоров’я, най Бог дає вам сили”. Ми часто вживаємо в мові криниця, колодязь, джерело, джерельце, кадібца, кадібець, тішма. Кожна із назв має своє значення. Назва колодязь походить від слова колода,якими древні слов’яни справляли криницю. А ще тому що біля криниць ставили водопійну колоду,видовбане із колоди корито. Так і інші назви. Найціннішим є духовне значення криниці,бо це чисте джерело наших душ. Цей домашній оберіг об’єднає покоління.

На окраїні лісу, під старезним дубом ( йому 515 років) стоїть криниця

 

Збудували її дуже давно, ще тоді, коли цей дуб був зовсім молодим. Багато років її доглядали і нині доглядають лісники. Вода має неабиякі смакові якості. Скуштувати її приїжджають люди звідусіль. Вірять, що, вживаючи цю водицю, стануть такими ж міцними, як цей дуб-велетень. З-під його глибокого коріння бере початок цілюще джерело. Також дуже давно збудованою є криниця біля сільської церкви. Уже декілька тисячоліть освячується вона і напоює своєю свяченою водою жителів села. Завжди доглянута, благоустроєна. З розповіді Ковтюка В.П. (78 років, жителя с.Шилівці) дізналися:«Ще мій мошул (дідусь) розповідав, про те, як колись давно її копали. Зібралося усе село викопати біля церкви криницю. Знайшли джерело. Взялися за роботу. Чоловіки копали, а жінки носили глину відрами і висипали її довкола церкви. Вважали , – що земля свята і бути її під церквою». Скільки їх іменних і безіменних на території нашого та сусідніх сіл! Про деякі з них ми дізналися від старожилів, а багато з них залишаються у невідомості.

Факти свідчать

 

Найбільшим чудом на селі є криниця, її чиста прозора вода є живицею для кожної людини,бо без води не проживеш.А криниця з журавлем символізує достаток,не вичерпну людську доброту,щирість.Здавна криницю вважали чимось святим. Наші предки вміли шукати,де добре б’є джерело і в посушливе літо не міліє. Ранньої пори, колодязник ішов на околицю,відчахував одну найзеленішу гілку -; куща верболозу і ця “всевидюща паличка” допомагала визначати місце,де можна копати криницю. Це саме там,де листочки притягувалися до землі невидимим магнітом. І це вже напевне,що вода в цій криниці буде свіжою і прохолодною. У нас на Хотинщині криниці зводять у дворах,біля доріпна межі. А на Гуцульщині – частіше закритого типу у стодолі,в сінях осель. Коли завершують копати криницю,господар з господинею (у нашому селі Шилівцях) накривають стіл для людей, які копали криницю. Кожному із них дають калач,відро,чашку і рушник. Суворою забореною вважають те_,щоб дивилася жінка в криницю, або ж з непокритою головою йшла набирати води. По закінченні роботи господар будує над криницею дашок,приладнує ручки,цямриння…-це для того,щоб оберігати воду від забруднення. Щоб вода не псувалася,опускають на дно криниці срібний предмет,часто ложку, срібло,як відомо вбиває будь-які мікроби. Прекрасною традицією є освячення криниці. Коли вона вже готова,господар запрошує священника, щоб освятив криницю йорданівською водою. Нині,коли нація відроджується духовно ми мусимо подбати про відновлення цих добрих започаткувань,згадувати людей,котрі копали криниці. Так, у наших Шилівцях проживав Беженар Макарій Йосипович,котрий викопав за своє життя 79 криниць. На полі одна носить його ім’я – Макарієва криниця. Це вічна пам’ять про умільця…

 

Одним із джерельних див села Шилівці є криниця-журавель.

Розміщена вона на межі двох сіл Шилівці та Малинці, Криниця має дуже давні витоки походження-1909 рік. За свідченням одного із старожилів-Перная Дмитра Максимовича – криниця була виконана прадідом його дружини-Марії Василівни-Данилко Олексієм Івановичем ще за часів панщини у 19 столітті. На початку 20 століття ця криниця мала такий вигляді дерев’яне дубове цямриння, пів криниці було закрито,щоб не потрапляло сміття. Набирали воду за допомогою “журавля” і дубового відра,обтягнутого залізним обручем. Навколо криниці були квіти,загорожа. А поряд поставлений дерев’яний дубовий хрест, дуже гарний. Він був покритий бляхою,пофарбованою в небесно-голубий колір. На ньому були зображені зорі,ангели і Ісус Христос. Ця криниця була окрасою дороги. Під час Першої світової війни по цій дорозі проходили солдати. Вони скидали шапки вклонялися і хрестилися. А під час Другої світової війни ця криниця була між двома позиціями і румунами і радянськими військами. Воїни для зручності зрубали хрест. І вже ніхто і не христився і не кланявся. Потім вогонь знищив і «криницю» Але згодом вона була відбудована. У роки голоду 1946-47 у селах Шилівці й Малинці висохло багато криниць, а криниця з “журавлем” була повноводною тому сюди приходили люди по воду. Змінився старий журавель на новий, змінилося цямриння і у 60-х роках посаджені ялинки Медведюком Іваном Васильовичем, Пернаєм Дмитром Максимовичем і Числашем Григорієм Петровичем. Ці ялинки збереглися дотепер. Зупинку автобусну називають “Сосночки”. Такі джерельні дива є в селі Шилівцях.