Історія Ставчани хот

САД ВЕЛИКОЇ ПАМ’ЯТІ
І.   МОЄ РІДНЕ СЕЛО
Вдивляюся в обриси України на географічній карті. Вона мені нагадує людське серце, що великою аортою Дніпра ділиться на дві частини – Правобережжя і Лівобережжя.
Моє село – це маленька судинка цього серця, крапелька житейського моря України. Як приємно проїхати його дорогами. Легкі тепловії лоскочуть лице, фіалкові волошки кивають тобі з узбіччя шляху.
Як хороше пройтися селом. Городи, сади, поля… Над гречками мелодійними арфами гудуть невтомні бджоли, жайворон літає у блакиті, а соняшники під подихом вітру б’ють у литаври.
Як гляну від млина у долину, бачу, як у вечірні  тумани заступають хороводи русалок. А зорі так близько над землею, що можна говорити до них. У моєму селі сонце ходить босоніж по діброві з червоною калиною у русявій голівці.
Моє село розташоване на горбах, звідки відкривається прекрасний краєвид. Довкола нього багато ланів. А саме воно потопає у зелених садах. Особливо примітне наше село ставками, серед яких є один великий. Тому, напевне, недарма воно називається Ставчанами. Багате наше село своєю історією. На сільському кладовищі стоїть високий курган – могила . Тут спочивають вічним сном російські воїни, що загинули в бою з турецькими поневолювачами. Звідси відкривається широка панорама на ближні долини – місце битви, яка ввійшла в історію під назвою Ставчанська.
В нашому селі є нова школа, торгівельний центр, медична амбулаторія. У 2003 році відзначала своє 150-річчя найдавніша побудова – Божий храм.
В тінистому парку, серед вікових дерев, стоїть декель багатоповерхових споруд Ставчанського професійного ліцею. З його стін вийшли тисячі комбайнерів, механізаторів, трактористів, шоферів, електриків, кухарів. До послуг учнів навчальні курси, спортивний зад, їдальня, навчальна техніка.
Ставчани – моє рідне село. Тут я народилася і виросла, тут уперше побачила сліпучу синь неба, золоті розливи пшеничних ланів. Так і хочеться сказати: “моє село, ти для мене єдине в світі!”
Молода і щаслива йду я нашою вулицею “40 років Перемоги”. Пам’ять. Це слово на одні обличчя лягає крапелькою радості, усмішкою. Але є й такі люди, яким приносить це слово смуток, біль, гіркоту. Це в матері з сивиною у волоссі залишилась пам’ять про війну, де діти, які ще й досі ждуть – не діждуться своїх батьків, полеглих на полі бою. Пам’ять залишилася і в зморшках посивілої в роки війни вдови.
Пам’ять про важкі лихоліття війни в кожної людини вкарбована на все життя. Пам’ять – це ті обеліски, могилки, пам’ятники, які порозкидані по землі, як гіркі сльози матері. Кожне життя, обірване в роки війни – це недоспівана пісня, недописана книжка, непосіяні хліба, невичавлена дитина.
Вже минула 62 річниця, як світить яскраве сонце, над головою мирне небо, не чути стрілянини, а лунає веселий сміх дітей, але ми ніколи не забудемо, як ворог хотів наступити своїм тяжким чоботом на голови мирних жителів нашої країни, на золоті хліба.
Якби я була чарівницею, я б повернула всім воїнам їхнє обірване  життя. І ще я б зробила так, аби завжди-завжди був мир і світило ясне сонечко.
В пам’ять про воїнів-односельчан, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, захищаючи наш край  від німецько-фашистських  загарбників стоїть в центрі села пам’ятник воїну-визволителю.
Чоловіки плачуть дуже рідко. Але раз у рік, коли разом з урочистим велелюддям відзначають День Великої Перемоги вони не соромляться цього. Тоді особливо глибоко торкається пам’ять спогадів про фронтові дороги, зміряні солдатськими чобітьми, про побратимів, що залишилися обіч тих доріг земляними горбиками могил і обелісками. У цей день, – Скільки б не минало років, – доймає біль і радість. І неможливо збагнути, чого більше у тій скупій, гарячій сльозі, що непрохано орошує борозни морщин, залишених на обличчі роками.
Я бачила : плакали сивоголові мужчини. Тихенько, по-чоловічому скупо. Але не приховували тих сліз; хтось з давніх знайомих, фронтовиків сьогодні вже не прийде на свято, як торік, сюди, до пам’ятника радянських воєначальників, до вічного вогню, до братських могил…
Я бачила, як у зволожених сльозами очах враз зблискувала радісна бентега, коли назустріч ішов побратим з рядком орденів і медалей на грудях. Обнімалися… Можливо, фронтові дороги їх ніколи не зводили. Але звели мирні шляхи. Зблизили. Поєднали.
Вони збиралися біля пам’ятника задовго до початку урочисто-траурного мітингу, щоб побачитися, погомоніти. Згадати разом, погорювати разом. Поговорити про життя сьогоднішнє, мирне, але разом з тим таке нелегке, про час наш революційний, неспокійний. І чулася в розмовах тривога і незмінне заклинання: “Тільки б не було війни”. Вони знають, що це таке…
ІІ.  САД  ВЕЛИКОЇ  ПАМ’ЯТІ
Доля, доля… Яка вона? У кожного своя. Щаслива, нещаслива, нещасна. Особлива вона у тих, хто пережив війну, хто відчув гіркоту втрати рідного, хто живе останньою надією : а, може, ще повернеться, а може відгукнеться?
Війна розвіяла людські долі по всьому світу, помінявши їм держави, землі, родини. Багато доль знайшли свій вічний відпочинок у сирій землі братських могил.
Залишала війна молодих вдів з дрібними малолітніми дітьми , розлучила братів з сестрами, не дала можливості дідусям няньчити своїх онуків. Як пережити матері смерть сина? Якої мужності треба мати, щоб змиритися з тим , що ніколи вже  не погляне вона йому у вічі, не відчує дотику його руки, не отримає надійної підмоги у тяжку годину.
Була у нашому селі Ставчанах шанована жінка, проста трудівниця, мати. Марія Нифоріївна провела на фронт трьох синів: Василя, Івана, Григорія Амоковичів  Груб ляків. І не дочекалася додому жодного. Всі троє були одружені, мали дітей: Василь – трьох синів, Іван – дочку, Григорій –дочку і сина. Після одержання похоронок страждала не лише мати, а страждали невістки й онуки.
Гірку долю війни кожна сім”я полеглого випила по своєму. Зі сльозами на очах згадує Марія Євдокимівна Грубляк грізні роки війни. Чоловік Прокіп Федорович покидав молоду дружину навічно (він про це не гадав , не думав) з шістьма малолітніми хлопчиками: Іваном, Василем, Петром, Григорієм, Якимом, Анатолієм.
Цій мужній терпеливій жінці треба будувати пам”ятник. Кожен в селі дивується, як вдалося худорлявій, маленькій на зріст жінці витерпіти, пережити втрату чоловіка, виховати і зберегти життя дітям, підняти всіх на ноги, дати дорогу у самостійне життя. Її сини –прекрасні трудівники. Василь і Яким – хороші механізатори, Іван і Григорій – теслі, Анатолій –вихователь молодих механізаторів, майстер виробничого навчання СПТУ. А Петро – ще одна рана для матері , бо його вже немає , як і батька.
Така ж доля і у Стасюк Феодосії Калістратівни, яка так тяжко ткала своє вдовине життя з осиротілими чотирма дітьми: Ольгою, Ганною , Василем,  Іваном.
І як проклинала війну нині покійна (пухом хай буде їй земля) Віра Андріївна Грубляк.  Як тільки заходила розмова про війну, вона зі сльозами на очах розповідала про свою долю.
Коли почалася війна, їй було вісімнадцять років. Навесні 1944 року померла її мама. Тоді ж восени мобілізовують її чоловіка Грубляка Сергія Васильовича, батька – Довганюка Андрія Харитоновича, брата – Довганюка  Дмитра Андрійовича. Всі троє полягли смертю хоробрих, поєднавши свою долю з сирою землею.
Залишається Віра з чотирма сиротами: дворічним сином Григорієм, братами – Іваном (11років), Володимиром (9років), Василем (4 роки).
Що робити? Як бути? А щось робила, бо вижили сироти всі. Звичайно, не без допомоги добрих людей. Після війни, за порадою  односельчан, влаштувала братів у дитячий будинок у Чернівцях. Звідти хлопці пішли у самостійне життя. Віра Андріївна не раз  говорила: „ Я не нарікаю на долю, нарікаю на війну”.
Це розповідь про чотири долі, а їх у Ставчанах таких 129, обпалених війною, окроплених сльозами.
Побуджує думки тема людської долі років війни, бо вона в ці дні на вустах у кожного, хто пережив і не пережив страхіття грізної пори, хто брав участь у торжествах , присвячених 50-річчю Великої Перемоги.
Щоб увічнити пам”ять полеглих, щоб повернути до життя 129 воїнів-односельчан, які поклали свої голови за свободу, учні Ставчанської неповної середньої школи з ініціативи директора Василя Миколайовича Максимчука  в травні 1995 року заклали молодий сад . Він став символом Пам”яті по полеглих і водночас символом життя, яке продовжується. У саду 129 дерев.
Довго чекали дружини, діти, онуки тих, кого провели на війну, і не дочекалися. А в той день на символічну зустріч  з полеглими були запрошені рідні ,близькі. Зустріч з полеглими, як з живими, бо з дня відкриття  Пам”ятника-саду життя полеглих буде продовжуватись у серцевинах молодих дерев, які посаджені на честь кожного із 129 односельчан.
Щеміло зболіле серце, бриніла далеко не перша і не остання гірка сльоза у родича, який натрудженими руками обсипав деревце навколо землею, взятою із обійстя полеглого, і поливав водою з криничного джерела, з якого випив останній ковток води той, хто йшов боронити Вітчизну . Пішов і не повернувся .
В уяві присутніх на урочистому святі маленьке деревце і місце навколо нього асоціювалося з могилою того , на честь кого воно посаджене.
Ридала громада села разом з родичами, горіли поминальні вогні,   здригалося серце у всіх від скорботної хвилини мовчання.
Знову прийде травень. Знову квітнимуть яблуні й бузок. І знову прийде до нас День Перемоги. Єдине з радянських свят, яке в незалежній Україні відзначається з такою ж теплотою, як і колись. Навіть попри всі намагання деяких політичних сил вилучити День Перемоги із святкового календаря і звести до дня пам’яті жертв Другої світової війни, свято зі сльозами на очах залишилося з нами.
Всі дороги вестимуть того дня до пам’ятника воїну-визволителю. Там, як і всі повоєнні роки всі зупиняться. Сюди покладуть квіти. Скільки їх не вернулося з фронтових доріг? А на білому світі буяє весна! 63-я весна Перемоги! Скільки їх молодих загинуло? А на білому світі вже виросли внуки їх ровесників! А на білому світі заливаються солов’ї. Хочу зібрати всі най духмяніші квіти землі і засипати тебе, юний солдате, їх пахощами! Але тебе немає…
Хочу заспівати тобі, юний солдате, найкращі пісні мого краю. Але тебе немає… Хочу почитати тобі, юний солдате, усі вірші про кохання і весну. Але тебе немає… Хочу прихилити тобі, юний солдате, чудове голубові українське небо. Але тебе немає … ти загинув , визволяючи Ставчани.

Ці поетичні рядки тобі – юний солдате!

Коли верстаю в завтрашнє дорогу,
Нового дня виважую мотив,
Я думаю про нашу Перемогу
І згадується той травневий день.

Давно мовчать гарматні жерла,
Гарячі кулі одсвистали,
Та слава тих років не вмерла,
Вона зійшла на п’єдестали.

Народжена в смертельнім герці,
Живе у бронзі і граніті,
Живе у кожнім чеснім серці,
Лунає скрізь у білім світі.

Ніхто не забутий!
Ніщо не забуте!

Сльоза зорі стоїть над обеліском,
Сховавши клопоти людські і сни.
Сьогодні треба поклонитись низько
Усім, усім, хто не прийшов з війни!
Вічна пам’ять героям!!!
ІІІ.  ЗРОБИМО ТЕРИТОРІЮ РІДНОЇ
ШКОЛИ КВІТУЧИМ САДОМ
Квітень – місяць екологічний. Відроджується природа, оновлюється довкілля. Недарма в цьому місяці відзначаються екологічні свята: День довкілля – 15 квітня і Всесвітній день Землі – 22 квітня. Саме 22 квітня 1999 року в києві створена Всеукраїнська дитяча спілка “Екологічна варта”.
Вихованці Ставчанської ЗОШ І-ІІ ступенів зі своїми наставниками і батьками збираються щовесни в квітні на санітарно-екологічну “Толоку” під девізом “Зробимо територію рідної школи квітучим садом”. А територія школи доволі велика, сад також привертає увагу площею.
Завдяки старанній, наполегливій праці учнів під керівництвом старших шкільні угіддя зазеленіли, вивільнившись від торішніх сухих гілок та сухого листя. Клумби набрали гордовитого вигляду: в розпушеній землі виструнчились новозасаджені квіти. Дерева також стали величавими, поважними, адже вапняна кожушина тепер захищає їх від різних шкідників.
Не оминули школярі і яру, що біля води, де жителі села скидають весь непотріб. Тут вкрай складна ситуація, тому що школі доводиться вести справжню війну із односельчанами через їхнє недбале ставлення до навколишнього середовища. Не хвилює ця проблема і сільську владу, бо не приймає ніяких мір щодо наведення порядку.
Приємно було спостерігати, як найменшенькі завзято, вправно підмітали доріжки навколо школи, а також збирали сміття, щоб все довкола було прибрано, аби весняні квіти могли легко і вільно цвісти-вицвітати.
Отож, робота педколективу по вихованню в школярів бережливого ставлення до навколишнього середовища є результативною. З усього побаченого із впевненістю можна сказати, що тут працюють хороші наставники, які прищепили нам, дітям, любов до матінки-Землі, до праці.
ІV.  ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Путівник по місцях Ставчанської битви “Стоїть край села  курган…”
2.   Д. А. Деркач, Б. А. Тимощук “Хотин”.
3. “Крайова освіта” – квітень 2000 року

Історія

Чи знане вам село, що звуть його Ставчани?
Розкинулось воно вздовж ставу на горбах.
У затінку садів. А довкіл баштани
І золотистий злак: тут по вогких ярах

Пасеться тамазлик, а вдалині кургани
Рябіють цурками; отут при щільниках
Дзижчать рої, а там царанки і царани
Під виск чимпоя джок танцюють при корчмах.

Благословенний будь, хто дарував народу
Відраду після лих. Колись отут шаліли
Страшні дими війни. Граф Мініх розгромив
Стрій сераскира в прах та із Ставчан відкрив
Звитязі шлях в Хотин: де потім гримкотіли
І ще не раз бої за цих країв свободу.

Ставчани
Коротка історична довідка

Село Ставчани вперше згадується в документах 1437 року, а точніше в грамоті молдавського господаря Петра Сандуляка, який продав тут кілька ділянок поля. Назва села походить від того, що на його території, на долинах та низинах  було чимало ставків. Утворилося село приблизно в кінці X-го – початку XI століття із кількох поселень, які перекочували із тих місць, де в 1962 році під час археологічних досліджень вчені Чернівецького державного університету розкопали залишки трипільської культури ІІІ ст. до н.е. (урочище «Римар»), черняхівської культури ІІ-ІV ст. нашої ери (урочище «Дякове»). Тоді ж розкопано чотири кургани доби бронзи. А це датується ІІ тисячоліттям  до нашої ери.

Наступна згадка – про Ставчанську битву, яка відбулася в серпні 1739 року. Майже 2 тисячі російських вояків і місцевих ополченців полягло в тому бою. Всіх їх було поховано на сільському цвинтарі в братніх могилах. Влітку 1989 року в день 250-річчя Ставчанської битви на тих могилах було відкрито меморіальний пам’ятник як знак вдячності нащадків героїзму захисників нашого краю.
В 1872 році один із нащадків графа Рафаловича розпочинає будівництво в Ставчанах гуральні (спиртзаводу) та чотирьохповерхового млина для виробництва  макаронів та різних круп. Це посвідчує церковна книга, в якій записано про посвячення першого каменя, закладеного графом Рафаловичем у фундамент цього підприємства. Нащадки графа Рафаловича володіли також Зарожанським цукровим заводом. А згодом все це програно в карти пану Ісманському.
В січні 1919 року в Ставчанах відбулося повстання, очолюване Н. Адажієм, яке надалі влилося в загальне Хотинське повстання проти румунських окупантів і зазнало поразки.