Традиції Ворничани

Традиції

Висить рушник на стіні
В наші тихій прпивітній оселі.
Тільки квіти на ньому чомусь
Вже поблідли й не дуже веселі

Вишивала його ще моя прабабуся.
І висить рушничок цей, як згадка жива
Про маму моєї бабусі.
Зупинись на хвилиночку, мить.

Розкажи про життя прабабусі.
Розкажи, як жила, як росла.
Розкажи, як мережила квіти
На цім ллянім полотні.

Розкажи, як голубила діти,
Як навчала їх добра й краси.
Оживають ці квіти сьогодні
Набирають нової сили й снаги.

Бо рушники ці – це наше коріння,
А без коріння ми не зможемо далі рости.
Л.Лежанська

Україна… Рідний край. Золота чарівна сторона. Земля, рястом уквітчана, зелом закосичена. Скільки ніжних ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народилися і жили.
Людина має завжди пам`ятати звідки вона родом де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову, звичаї і традиції.
Україна – віковічна боротьба віковічного народу за щастя та волю. Україна – це мелодійна мова, вишитий рушник і щира пісня.
Україна на весь світ пишається своїми вишивками, а вишитий рушник – є символом української нації.
Рушники на стіні … Давній звичай. Не було в Україні жодної оселі, котру  не прикрашали б рушниками. Вони символізували чистоту почуттів, ніжну любов до своїх рідних. Хоч би яке убоге судиллося життя, а все ж естетична принада всякчас знаходила місце в помешканнях – хай то була одинока хатина вдови чи багатодітна оселя, приземкувата мазанка – всюди палахкотіли багатством кольорів рушники та інші вишивки.
Вишивка – це вид мистецтва й сягає вона своїм корінням у сиву давнину. Майже кожна область, район чи й села мають свій узор, барви, тому за кольором й орнаментом можна визначити місце її виготовлення. Майстрині вчили дівчат вишивати змалку, серцем відчувати навколишню красу й відтворювати її. Потому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку та її дочок.
Вишивки створювали настрій формували естетичні смаки, були взірцем працьовитості.
У нашому селі Ворничани є сім`ї, де вишивання стало хорошою родинною традицією. Затишно й гарно в їхніх оселях від вишиваних рушників, покривал, скатертин, подушок, серветок. Господинею в одній з таких осель є Сеник Ганна Максимівна – жінка весела й привітна. Вишиваю, розповідає вона, з раннього дитинства, люблю все красиве й різнокольорове. Найбільше у колекції Ганни Максимівни вишитих рушників та серветок. Любить майстриня вишивати різні квіти. Але найулюбленіша – троянди. Ганна Максимівна каже, що вже мабуть і без зразка могла б відтворити ті троянди бо вже й не пам`ятає, скільки їх вишила.
З натхненням працює майстриня і над подушками. На новосілля сину подарувала дві подушки із вишитими лебедями, символом вірності.
На стінах у хаті Ганни Максимівни висить багато вишитих картин: “Натюрморт”, “Соняшники”, “Олень”, “Дівчинка з букетом”. Побачили ми тут і скатертини з вишитими квітами, ягодами, яблуками. Пощастило Ганні Максимівні, має дві доньки, той майстерність є кому передати. Хоч дівчата живуть у місті, але родинну традицію не забули. Їхні вишивки замовляють подруги, знайомі аж з-за кордону.
Родинною традицією стало вишивання Паламар Ганни Іванівни. Вишивка – улюблене заняття для неї та її внучки Оленки. Не біда, що їй тільки шість років – Оленка вже забирає голку від бабусі і вчиться вишивати так гарно, як і та.
Відомою майстринею вишивки славиться у нашому селі Черній Ольга Петрівна. Разом із донькою Іриною вишивали символи України  та портрет Тараса Шевченка. Має Ольга Петрівна і казкових героїв, яких вишивала для доньки: “Ведмедик”, “Лисичка”, “Їжачок”, “Поросятко”. Ірина підростає й обіцяє не забувати сімейну традицію.
Протягом років зміст вишитих символів втрачався, але традиції їх використання не зникли.
Чого тільки не приховує в собі наша вишивка: кохання і зраду,  радість і смуток, життя і смерть. Це літописи життя.
На щастя, є в нас у селі унікальна жінка. тепер вона вже на пенсійному відпочинку, але голки з рук не випускає. В доробку Надії Іллівни багато-багато вишивок. Але всю душу і талант майстриня вклала у вишиті жіночі й чоловічі сорочки. Багато речей у неї з українським орнаментом, але й прості квіти Надія Іллівна не забуває.  Вишиває їх на жіночих сорочках. Має жінка багато покупців на свої шедеври, але  майстриня не завжди їх продає, як бачить, що хороша людина – дарує. Приходять до неї по сорочки з навколишніх сіл, з райцентру. Найцікавішим, мабуть, є вишитий кросворд, яким Надія Іллівна дуже пишається. З поконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину від негоди, ворожих сил. Нам теж не завадить в це вірити.
Багаті ворничанські оселі на вишивки, але у найбільшій пошані – це рушник.
Вишитий прабабусин рушник – літопис нашого життя. Адже не обходиться жодне свято у ворничанців без рушника, бо він пройшов крізь віки, він і нині символізує чистоту почуттів і глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. Він щедро простелений близьким, нареченим, друзям, гостям.
Хай символ цей завше живе у нашій оселі, як ознака великої любові і незрадливості, ніжної материнської пісні…