Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Осередком національного буття українця є феномен культури.
Культура – це те джерело, звідки ми черпаємо наснагу і силу, досвід і мудрість, духовні та матеріальні блага задля себе і наступних поколінь.
Особливу увагу необхідно приділяти формуванню духовної культури. Вона створюється працьовитими руками, чистими помислами, світлим розумомhttp://bukportret.info/index.php/khotinskij-rajon/yarivka/traditsiji# багатьох поколінь і пізнається через мораль, звичаї, обряди, вірування.
Ярівка своєрідне село, особливе з погляду формування духовної культури. Ярівчанам притаманна працьовитість, вміння господарювати, мати достаток. Від жителів навколишніх сіл вони відрізняються набожністю. Можливо тому, що багато вихідців із села стали священиками і працюють у різних парафіях України. Є навіть сім’ї, у яких це передається з покоління у поколіннях. Це священики Кожухарі, Карпелюки, Георгіци. Сімейне виховання і повага до Божих заповідей спонукають і сучасних ярів чан іти дорогою служіння Божого. Хоч як би це не важко уявити. Але у 21 столітті учні – випускники колишньої Ярівської ЗОШ І-ІІ ступенів поступають у духовні семінарії, хлопці одержують духовний сан, а дівчата стають переважно регентами. Є у нас і послушниці при Стальнівецькому монастирі.
Ярівчани свято бережуть кожну сторінку історії свого роду, повертаючись до життя народні звичаї та обряди, аби не заростала традиційна стежка чужорідним чортополохом знань, аби міцнішим був місток від минулого до майбутнього.
З винятковим трепетом у кожній хаті чекають народження нового продовжувача роду – дитини. Обряд народин частково зберігся і до наших днів. Їх для матері, яка носить під серцем немовля, і сьогодні існують суворі правила:
– не можна з хати давати вогню, бо дитина напасною буде рости;
– не можна йти за куму, переступати через крайку,колючі дроти,щоб дитині пуповина не обвилася кругом шиї,не можна іншій людині давати воду із своїх рук;
– не можна рвати і їсти двох зрослих яблук,огірків, слив, тощо, бо народяться близнята;
– не можна дивитися на щось потворне, красти що-небудь.
Принісши немовля з пологового будинку, молода мати обов’язково йде до молитви,яку читає сільський батюшка, бо інакше не має права виходити з дому.
У першу купіль, воду для якої необхідно принести до заходу сонця, обов’язково кладуть гроші (на достаток у житті). Воду після купання виливають під родюче дерево.
Поки дитина не хрещена, той, хто приходить до хати вперше, повинен обов’язково щось від себе залишити. Але немовля саме без дорослого, у хаті не залишають. Кладуть коло дитини віник і ніж. Щоб маля неплаколо, у вікно ставлять тарілку і ложки, повернуті опуклим на вулицю.
Охрестити немовля стараються якнайскоріше. Щоб зростало з Богом і було здорове.
Годують дитину, зазвичай, грудьми, а коли відлучають від грудей, то спроваджують на свій хліб. Роблять це, коли місяць уповні, щоб доля була повною. На поріг кладуть хліб – сіль. Дитина ручкою, за допомогою матері ламає хліб, у сіль мочає, кусає, а мати приговорює: «через поріг, через поріг, у світ з благословенням Божим, з покровом Матері Божої».
У Ярівці кажуть: «Хто попив нашої водички – назавжди тут залишається». Юні ярів чани знаходять свої другі половинки і у своєму селі, і за його межами, а день весілля відзначають урочисто і по-особливому.
Усе починається із сватання, коли старости від молодого ідуть до батьків молодої укладати угоду про шлюб. Прийнято сватати від Різдва до Великого посту, від Великодня до Трійці, від Богородиці до Михайла. Із старостами до молодої йде і парубок.
Старости на сватання заходять до хати, а парубок залишається на вулиці і чекає. Якщо батьки згодні видати дочку заміж, то тоді кличуть парубка до хати, а якщо ні, то він повертається додому із гарбузом. Старостів, при згоді, запрошують за стіл, перев’язують рушниками, а потім виносять заліг або знак, предмет, що засвічує згоду молодої не порушувати даного нею слова. Це може бути килим чи хустка.
Після сватання батьки нареченої кличуть батьків нареченого на «Слово» під час якого домовляються про дату весілля, місце проживання молодят та інше.
Власне весілля починається тим. Що у четвер печуть весільні калачі, у п’ятницю, і саме у цей день, кличуть на весілля і шиють вінок з барвінку, у суботу готують святковий стіл, обмінюють сито. Це особливе дійство .
У чорний чи коричневий великий з тороками платок кладуть сито, у нього пару калачів, горіхи, цукерки, копійки, жито і окраєць хліба. Все це дають у руки двом – трьом свашкам. Молодь і родичі молодих, одягнуті в український національний одяг, несуть весільне вбрання від нареченого та нареченої одночасно. Попереду дружби на парі калачів несуть весільні квітки молодим та вінчальним батькам. Рухаючись у танці, весільний поїзд завершується свашками, що підспівують, та музикантами.
Молодий чи молода приймають сито та одяг, роблять обмін начиння у ситі, а свашок частують горілкою та солодощами.
Потім весільний поїзд повертається додому.
У неділю ще й до сьогодні під тужливу мелодію чешуть молодих і вбирають шитий з барвінку вінок, супроводжують молодих до церкви, де береться шлюб, відбувається вінчання.
У вечері молодий приходить за молодою і забирає її до свого двору.
Усе це дійство супроводжується піснями.
Гостинність ярівчан дуже велика у особливий день – на Дмитрія, 8 листопада. Це храмове свято, яке розпочинається святковою літургією у місцевій церкві, що носить ім’я Дмитрія Солунського. Після служби односельчани запрошують жителів інших сіл на обід до своїх помешкань.
До цього дня готуються особливо. Фарбують, миють, прибирають, готують багатий стіл.
Після пригощання за столом, що були на храму, дають з собою гостинці і запрошують на музику.
Щиро просимо Вас відвідати наше село.
Легенда про створення с. Ярівка
Село Ярівка , за легендою колись називалося Никлауци у було розташоване трохи на південь від сучасного поселення. Про це свідчить давній цвинтар, який є у кінці нашого лісу.
Лади, що поселяли Никлауци, помирали від чуми. Залишилася тільки родина Чагліїв, які переселилися жити на інше місце. Прізвище пана дало нову назву поселенню Гиждів, або Гиждев. А територія, де жили перші переселенці, називається і до нині Панською. У Ярівці є ще інші кути, що названі Голодівка, за прізвищем поселенців, Казьонка _ за назвою державних земель, Кобилянська – сучасна назва ( центральна вулиця), Горянка, бо знаходиться на горбі.
Сучасна назва походить від рельєфу місцевості у якій розташоване село. Посеред села є яр, тому і називається наше село Ярівка.
Ярівка мальовничий куточок Хотинщини, село чарівної природи і багатих народно мистецьких традицій. Наші діди – прадіди, бабусі, прабабусі любили працю біля землі, в господарстві, але ж яка праця і відпочинок без пісні. В селі особливо люблять пісню.
Зимові свята
Меланчин вечір,колядка, щедрівка
Хрестини, весілля,пасхальні обряди не_обходились без пісні.
В селі є Будинок культури, який побудований в 50–х роках ХХ століття. У ньому працюють гуртки вокального , хорового та сольного співу.
Поставила і виткала шовковії кросна…
… Шуркотить монотонно куделя, в’ється змійкою з кужеля тонка нитка, крутиться, фурчить, невтомне веретено, лине неголосна пісня , пливе, пірнаючи між нитками основи, човник, стиха постукує бердо:
– тчуться рушники,наволочки,скатертини, верети – витвори рук майстрині.
Велика заслуга в успішному розвитку ткацтва с. Ярівки належить Марії Яківні Супрович. Кращі вироби: рушники, наволочки, верети демонструвалися на районному,обласному виставках…
У холі пошукової роботи ми краще пізнали історію рідної землі, долю буковинського краю, познайомилися з архітектурними та письменними пам’ятками села та наблизилися до святої спадщини наших прадідів.
А все це свідчить про міцне коріння нашого українського народу, його незламну
волю і прагнення до побудови держави , загального Благополуччя, Миру, Злагоди і Добра.
Осередком національного буття українця є феномен культури.
Культура – це те джерело, звідки ми черпаємо наснагу і силу, досвід і мудрість, духовні та матеріальні блага задля себе і наступних поколінь.
Особливу увагу необхідно приділяти формуванню духовної культури. Вона створюється працьовитими руками, чистими помислами, світлим розумом багатьох поколінь і пізнається через мораль, звичаї, обряди, вірування.
Ярівка своєрідне село, особливе з погляду формування духовної культури. Ярівчанам притаманна працьовитість, вміння господарювати, мати достаток. Від жителів навколишніх сіл вони відрізняються набожністю. Можливо тому, що багато вихідців із села стали священиками і працюють у різних парафіях України. Є навіть сім’ї, у яких це передається з покоління у поколіннях. Це священики Кожухарі, Карпелюки, Георгіци. Сімейне виховання і повага до Божих заповідей спонукають і сучасних ярів чан іти дорогою служіння Божого. Хоч як би це не важко уявити. Але у 21 столітті учні – випускники колишньої Ярівської ЗОШ І-ІІ ступенів поступають у духовні семінарії, хлопці одержують духовний сан, а дівчата стають переважно регентами. Є у нас і послушниці при Стальнівецькому монастирі.
Ярівчани свято бережуть кожну сторінку історії свого роду, повертаючись до життя народні звичаї та обряди, аби не заростала традиційна стежка чужорідним чортополохом знань, аби міцнішим був місток від минулого до майбутнього.
З винятковим трепетом у кожній хаті чекають народження нового продовжувача роду – дитини. Обряд народин частково зберігся і до наших днів. Їх для матері, яка носить під серцем немовля, і сьогодні існують суворі правила:
– не можна з хати давати вогню, бо дитина напасною буде рости;
– не можна йти за куму, переступати через крайку,колючі дроти,щоб дитині пуповина не обвилася кругом шиї,не можна іншій людині давати воду із своїх рук;
– не можна рвати і їсти двох зрослих яблук,огірків, слив, тощо, бо народяться близнята;
– не можна дивитися на щось потворне, красти що-небудь.
Принісши немовля з пологового будинку, молода мати обов’язково йде до молитви,яку читає сільський батюшка, бо інакше не має права виходити з дому.
У першу купіль, воду для якої необхідно принести до заходу сонця, обов’язково кладуть гроші (на достаток у житті). Воду після купання виливають під родюче дерево.
Поки дитина не хрещена, той, хто приходить до хати вперше, повинен обов’язково щось від себе залишити. Але немовля саме без дорослого, у хаті не залишають. Кладуть коло дитини віник і ніж. Щоб маля неплаколо, у вікно ставлять тарілку і ложки, повернуті опуклим на вулицю.
Охрестити немовля стараються якнайскоріше. Щоб зростало з Богом і було здорове.
Годують дитину, зазвичай, грудьми, а коли відлучають від грудей, то спроваджують на свій хліб. Роблять це, коли місяць уповні, щоб доля була повною. На поріг кладуть хліб – сіль. Дитина ручкою, за допомогою матері ламає хліб, у сіль мочає, кусає, а мати приговорює: «через поріг, через поріг, у світ з благословенням Божим, з покровом Матері Божої».
У Ярівці кажуть: «Хто попив нашої водички – назавжди тут залишається». Юні ярів чани знаходять свої другі половинки і у своєму селі, і за його межами, а день весілля відзначають урочисто і по-особливому.
Усе починається із сватання, коли старости від молодого ідуть до батьків молодої укладати угоду про шлюб. Прийнято сватати від Різдва до Великого посту, від Великодня до Трійці, від Богородиці до Михайла. Із старостами до молодої йде і парубок.
Старости на сватання заходять до хати, а парубок залишається на вулиці і чекає. Якщо батьки згодні видати дочку заміж, то тоді кличуть парубка до хати, а якщо ні, то він повертається додому із гарбузом. Старостів, при згоді, запрошують за стіл, перев’язують рушниками, а потім виносять заліг або знак, предмет, що засвічує згоду молодої не порушувати даного нею слова. Це може бути килим чи хустка.
Після сватання батьки нареченої кличуть батьків нареченого на «Слово» під час якого домовляються про дату весілля, місце проживання молодят та інше.
Власне весілля починається тим. Що у четвер печуть весільні калачі, у п’ятницю, і саме у цей день, кличуть на весілля і шиють вінок з барвінку, у суботу готують святковий стіл, обмінюють сито. Це особливе дійство .
У чорний чи коричневий великий з тороками платок кладуть сито, у нього пару калачів, горіхи, цукерки, копійки, жито і окраєць хліба. Все це дають у руки двом – трьом свашкам. Молодь і родичі молодих, одягнуті в український національний одяг, несуть весільне вбрання від нареченого та нареченої одночасно. Попереду дружби на парі калачів несуть весільні квітки молодим та вінчальним батькам. Рухаючись у танці, весільний поїзд завершується свашками, що підспівують, та музикантами.
Молодий чи молода приймають сито та одяг, роблять обмін начиння у ситі, а свашок частують горілкою та солодощами.
Потім весільний поїзд повертається додому.
У неділю ще й до сьогодні під тужливу мелодію чешуть молодих і вбирають шитий з барвінку вінок, супроводжують молодих до церкви, де береться шлюб, відбувається вінчання.
У вечері молодий приходить за молодою і забирає її до свого двору.
Усе це дійство супроводжується піснями.
Гостинність ярівчан дуже велика у особливий день – на Дмитрія, 8 листопада. Це храмове свято, яке розпочинається святковою літургією у місцевій церкві, що носить ім’я Дмитрія Солунського. Після служби односельчани запрошують жителів інших сіл на обід до своїх помешкань.
До цього дня готуються особливо. Фарбують, миють, прибирають, готують багатий стіл.
Після пригощання за столом, що були на храму, дають з собою гостинці і запрошують на музику.
Щиро просимо Вас відвідати наше село.
Легенда про створення с. Ярівка
Село Ярівка , за легендою колись називалося Никлауци у було розташоване трохи на південь від сучасного поселення. Про це свідчить давній цвинтар, який є у кінці нашого лісу.
Лади, що поселяли Никлауци, помирали від чуми. Залишилася тільки родина Чагліїв, які переселилися жити на інше місце. Прізвище пана дало нову назву поселенню Гиждів, або Гиждев. А територія, де жили перші переселенці, називається і до нині Панською. У Ярівці є ще інші кути, що названі Голодівка, за прізвищем поселенців, Казьонка _ за назвою державних земель, Кобилянська – сучасна назва ( центральна вулиця), Горянка, бо знаходиться на горбі.
Сучасна назва походить від рельєфу місцевості у якій розташоване село. Посеред села є яр, тому і називається наше село Ярівка.
Ярівка мальовничий куточок Хотинщини, село чарівної природи і багатих народно мистецьких традицій. Наші діди – прадіди, бабусі, прабабусі любили працю біля землі, в господарстві, але ж яка праця і відпочинок без пісні. В селі особливо люблять пісню.
Зимові свята
Меланчин вечір,колядка, щедрівка
Хрестини, весілля,пасхальні обряди не_обходились без пісні.
В селі є Будинок культури, який побудований в 50–х роках ХХ століття. У ньому працюють гуртки вокального , хорового та сольного співу.