Історія Зарожани

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО СЕЛО

Зарожани – це чудовий мальовничий куточок. Воно розташоване за 20 км на південному заході від Хотина. За своїм фізико-географічним положенням село Зарожани знаходиться на території Пруто-Дністровського межиріччя в західній лісостеповій зоні.

В селі переважає антициклональний континентальний клімат, але континентальність його, в порівнянні з східним лісостепом України пом’якшена внаслідок переміщення повітряних мас із заходу та особливостей рельєфу, зокрема фактору висоти над рівнем моря.

Історія Зарожани тягнеться з сивої давнини. В урочищі Черет виявлено поселення трипільської культури ( ІІІ тис. до н.е.) та черняхівської культури ( ІІ – VI до н.е.) .

Вперше село Зарожани згадується в письмових джерелах за 1672 рік [14. c.89], в селі тоді нараховувалося ІІ дворів.[15. c.90]

За легендою село названо по імені корови Рожани. На фермі графа Рафаловича була корова Рожана, яка давала високі надої молока. Коли вона загинула, її закопали на полі. На той час почалася інтенсивна розбудова села. Землі людям наділяли на полях за місцем поховання корови. Коли запитували, де виділили ділянку землі, то люди пояснювали, що земля виділена на полі за Рожаною. Таким чином село здобуло назву Зарожани.

Село поділено на кути:

„Солонець” носить назву тому, що розташовується на солони стих ґрунтах.

„П’яною” називають вулицю тому, що там насаджено багато виноградників і був побудований шинок, де поважні господарі вирішували справи за чаркою горілки.

„Подорожня” – крайня вулиця села.

На „Липчанці” росли липи.

„Грицки” носить назву від прізвища першого поселенця.

„Говдя” славиться своєю водою. Про криницю на Говді ходять легенди. Чудова вода, якою перуть без мила та будь-яких порошків, відома за межами села . Люди з навколишніх сіл з’їжджаються за водою. Крім того вода використовується в лікувальних цілях. Криницю на Говді називають Василининою в честь жінки, яка виділила кошти на її побудову в 1892 році.

На сьогоднішній день в селі проживає 3276 чоловік.

Економічний розвиток села Зарожани.

У 1802 році володарка Зарожан бояриня Марія Костін подарувала село усиновленому онукові М. Стратулату[13.с313]. В той час люди в Зарожанах жили бідно. Нестатки примушували їх орендувати землі, виконувати різні повинності і відбувати 12 урочних днів панщини, давати десятину від вирощеного врожаю, платити різні податки.

Коли відбулося приєднання Бессарабії до Росії в 1812 році, то воно принесло деякі зрушення в розвитку господарства, сприяло росту кількості населення, яке займалося землеробством. Але селянам жилося важко без землі. У них були наділи, які вони одержували від землевласника і за які відбували повинності. Кріпаками вважали тільки голів сімей. Жінки і діти не були кріпаками. Кріпак відбував 12, а потім 24 урочних дні на рік у пана. Його не можна було продавати міняти. Землею селяни користувалися всією громадою або ділили на сім’ї.

В архівних документах знаходимо те, що у 1817 році проведено перепис землеволодінь їх власників. Село Зарожани позначено буквою «В». Це означає, що село відноситься по становищу селян до середніх. «Село названо «Заружени». У селе было: 2 священика, 1 дъяк, 1 пономаръ (їх вказували окремо, бо вони не сплачували податок – бір). Низшего сословия: 112 хозяйств (голови сімей, жінок і дітей не враховували), 14 вдов, 14 бурлак, 6 прощенных. Всего 136 мужчин и 14 женщин (всі голови сімей).

Вотчина принадлежит господину ворнику Николаю Стратулату из Молдавии; обнимает 250 фальчей сенокоса, 350 фальч – пахотной земли, 100 фальч – сельского выгона, 120 фальч – ограждения, 280 фальч Семенцов, которые не оберегаются, 2 сада владельческих, 40 садов поселянских и 2 сада священнических. Расстояние до с. Шировцы 2 версты и до Кристинешт 6 верств»[23. c.48].

Потім Зарожанами володіли дворяни Насалевські, які його продали Федору Олексійовичу Рафаловичу: «Село Зарожаны Клишковской волости, приобретённое от дворян Носалевских по купчей, совершенной Бессарабской палате Гражданского суда 3 апреля 1857 года. Имение насчитывало 278 семей временнообязанных царан (крестьян – поселян). В 1879 на основании Манифеста об освобождении крестьян им в душевые наделы было выделено 829 десятин земли, за которые владелец получил от государства выкупную сумму в 27603 рубля 46 коп.»[2].

Після царського указу від 14 липня 1868 року поміщики змушені були наділити селян землею. Наділення проходило за «Положенням про царан Бессарабії 1868 року». Були складені установчі грамоти, куди внесли всі залежні від феодала господарства. Земля наділялася виборними особами в кількості 2/3 власницької землі. Якщо селяни до поділу користувалися більшою кількістю землі, то в них відрізали надлишки, щоб залишилося тільки 2/3, а решта поверталося поміщику. Часто виборні особи, які займалися розподілом землі приховували від деяких господарів те, що вони записані в грамоту (списки), і, взагалі, намагалися розділити землю, одержану в наділи на більше число ділянок. Наприклад, в селі Зарожани слід було розділити землю на 278 ділянок, а розділили на 274. Часто наділ роздроблювали на окремі «ниви» і «букатки»[17.с44] .

З даних сайту інтернету про родовід Рафаловичів знаходимо, що у 1886 році Ф. О. Рафалович володів у Зарожанах 415 десятинами землі, 761 десятиною лісу, усього 1176 десятин. (1 десятина – 1,09 га). Селянам належало 733 десятини на 273 двори, хоч у 1879 році було 278 господарств, яким наділили 829 десятин[2].

Як ми бачимо багатії жили в розкошах, а трудовий люд бідував. За статистичними даними, які наводить Е. Ярмолинський у 1883 році в селі 35% селянських господарств мали землю, 62% – безземельні, 42% не мали корів. Через постійні нестатки 60% мешканців села ставали сезонними або постійними батраками економії. Значна частина працювала на цукроварні[1.арк5]. Доведені до відчаю близько 20 родин зарожанців з 1868 по 1883 рік переселилися в південні райони Бессарабії.

К. Єрмолинський у книзі «Обзор Хотинского уезда в сельско–хозяйственном отношении за 1887 год» описує що в селі Зарожани вирощували часник для продажу. На сторінці 140 автор наводить дані про оплату найманих робітників у с/г яка складала близько 35 копійок за день.(8,65 рубля за 30 днів на панській землі й при панських харчах ( просапка, косовиця, збір урожаю))[17.с12].

У 1866 році Федір Олексійович Рафалович спорудив у Зарожанах цукроварню (цукровий завод), який працював у рік до двох місяців. Він скупив землі у 8 селах повіту і кількох селах Поділля. Після його смерті (1882 рік) його нащадки (6 братів) заснували в 1890 році Зарожанське промислове товариство для сільського промислового господарювання в 10 маєтках Хотинського повіту Бессарабської губернії:Зарожани, Ставчани, Должок, Керстенці, Долиняни, Рукшин, Шалівці, Ширівці, Синжер, Левінці з загальною кількістю землі понад 7400 десятин.[2]

Селяни Зарожан і навколишніх сіл вирощували цукровий буряк і везли його на завод, де продавали по 10-12 коп. за пуд. Цукровий завод продавав по 4-5 крб. сріблом за пуд в межах Російської імперії і за кордоном.[1.с159]

Злидні й голод призводили до численних захворювань .У 1871 року в селі спалахнула епідемія кору й скарлатини, 1872 році – холери, 1874 – віспи й черевного тифу.[12.с78]

У книзі «Хотинское земство» За 1901 рік ( с.139) наводяться відомості про захворювання тварин з 1 серпня 1900 року по 1 серпня 1901 року у селі Зарожанах сибірською язвою. Усіх тварин у селі було 243,3 захворіли, загинули 3.[9.с139]

Жителі села повинні були виконувати натуральну дорожню повинність.

Зарожанці повинні відпрацювати на будівництві шосейної дороги до Сталінешт (Стальнівці) 412 душ чоловічої статті, які повинні були побудувати 1500 сажнів дороги.

До нових бідувань народу призвела Перша світова війна.

Більшість господарств зазнала спустошень, чоловіків мобілізували в армію. Тому поля стояли не обробленими.

У січні 1918 року Зарожанську цукроварню націоналізували. На загальних зборах обрали керівництво підприємства. У державному архіві знаходимо протокол комісії Ради селянських депутатів Хотинського повіту по затвердженню проекту земельної реформи, запропонованої Хотинським повітовим земельним комітетом. « 7 п. Зарожанський цукровий завод повинен перейти в розпорядження повітового земельного комітету, зобов’язати кожне товариство з маєтків Зарожанського промислового товариства забезпечити щорічно цукровим буряком. Вся ж земля названого товариства повинна перейти в руки трудового народу на загальних підставах».[4.с36]

З листопада 1918 року в Зарожанах з’явилися нові «господарі» – румуни. Розпочався 22 – річний румунський період. Нова влада залишалася байдужою до будь-яких потреб населення. Її метою було тримати людей у покорі, у страхові перед жорстокою розправою за найменше невиконання наказів. Селяни повинні платити за землю, якою користувалися та сплачувати різні податки на користь держави. Це була реальність і тому необхідно було виживати. З приводу цього хочемо згадати ім’я Хворостовського, який, зі слів старожилів, посадив сад. Після роботи, він сам особисто засаджував сад, який зберігся донині й зараз носить його ім’я. У селі була побудована ґуральня в обійсті Івана Романюка, яку він заснував у спілці з двома євреями з Хотина – Тютільманом і Рубінштайном. На гуральні виробляли «цуйку» з фруктів, яких було багато в селі. Також житель нашого села Іван Романюк був співзасновником та головою зарожанського філіалу, повітового кооперативу у с/г галузі, зокрема, садівництва та експлуатації лісів.[8.с32]Хочу наголосити, що у хотинському повіті за румунської окупації найбільшим промисловим підприємством залишалася цукроварня у селі Зарожани. Зі слів старожила Коцура І.В., ми дізнаємося, що Ісманський Захар Матвійович придбав акції на цукроварню на аукціонів Кишиневі. В 1919 році він стає власником заводу. Нам вдалося знайти достовірні матеріали, які переконливо свідчать про те, що Ісманський насправді носив прізвище Васманський, про що дізнаємося із записів у церковній книзі. З 1921 року цукроварня діяла як акціонерне товариство. Внаслідок проведення в Бессарабії аграрної реформи це товариство з 5000 га землі, яка йому належала, змогла зберегти за собою лише 2, 6 тис. га землі.[7]Продуктивність цього підприємства була досить високою і, наприклад, у 1927 році на підприємстві було вироблено 4380,6 тис. кг. цукру[10.с207] Проте збут продукції залежав від ряду факторів. Серед них була, зокрема, наявність у регіоні відповідних посередників, які б сприяли реалізації продукції. До них належали комерційні фірми, яких у 1921 році нараховувалося 547. Лише 3 з них були державними[11.с154].Працювали робітники важко, по 12 годин на добу, в умовах відсутності техніки безпеки. Цукровий буряк до заводу доставляли підводами. В 1926 році робітники бастують, вони вимагають скорочення робочого дня і збільшення заробітної плати, на що частково погодились акціонери. З часом було встановлено автоматичні центрифуги системи Зангерхаузон з програмним керуванням. Завдяки цьому було збільшено випуск продукції, почали виробляти пластинчату бурякову стружку. В період світової кризи 1929-1930 р.р. завод економічно не постраждав, завдяки збуту цукру в Єрусалим.

 

 

 

 

 

 

 

 

Політичне становище і соціальна боротьба.

Наш край має багату історію, та не завжди щасливу. І справді, на цій території перетиналися інтереси різних держав, про що свідчать факти різної державної належності. Територія краю перебувала у складі Київської держави, а після її розпаду – Галицько – Волинського князівства. У ХIV ст. потрапила під владу Молдавії. Певний час входила до складу Шипинської землі. У грамоті воєводи Іллі з 1437 перечислено «городи» Шипинської землі «Хотень, Цецючь, Хмелове»[16.с820] У ХVІ Хотинщина стає частиною Турецької імперії, а ми «турками». Про турків ще й до цього часу збереглася пам’ять «турецький погріб, турецька криниця» та різні легенди. Турецька адміністрація мала свої особливості. Вона не втручалася безпосередньо в життя місцевих людей, а обмежувалася збором податків.

Зрештою, у 1812 році Хотинщина, як і більша частина Бессарабії переходить у володіння Росії, жителі краю перестають бути «турками» і стають «руськими». На цей час припадають перші виступи в Зарожанах. У 1865 році зарожанці відмовилися виконувати будь-які обов’язкові роботи, виступили проти феодальних повинностей, вимагали землю без викупу. Про це згадують Я. С. Гросу і І. Т. Будак у книзі «Крестьянская реформа 60-70 годов ХІХ века в Бессарабии» (сторінка 39 – 46)[18].

Ще дужче розгорнулася боротьба під впливом першої російської революції 1905 – 1907 років . У 1907 році у Зарожанах вибухнув страйк, причиною якого стали: безземелля й малоземелля, батраки панської економії вимагали збільшення заробітної плати. Це підтверджують документи. 10 квітня 1907 року командуючий Одеським військовим округом генерал Каульбарс надіслав телеграму військовому міністру і міністру внутрішніх справ Росії про аграрні заворушення в Хотинському повіті. «Хотинський воинский начальник на запрос о волнениях в уезде донес: волнения шли в трех селах, в двух улеглись, в третьем, Зарожанах, идут переговори. Там губернатор. Пока спокойно»[26.с2].

13 квітня 1907 безземельні селяни вимагали « переуступки» орендованих євреями земель на користь селян: «Случай в отказе в таком требование Зарожанским промышленным обществом был причиной покушения крестьян села Зарожан на самоуправное размежование заводского участка для посева с угрозой в насильственном действии. Объезд сёл Грозинцы, Клишковцы, Шиловцы, Зарожани, Владычна… губернатором комергером Харузиным с эскортом драгун стражи… посеял доверие населения к разъяснениям.[26.с6]Селяни повірили і заспокоїлися, за винятком с. Клішківці.

17 квітня 1907 року з Хотинського повіту повідомили, що селяни з села Зарожани взялися до оранки землі. В село прибув губернатор[26.с8]До економії прибули з Хотина озброєні охоронці, які заарештували організаторів виступу багатьох селян побили. Справжньою трагедією для зарожанців була І світова війна. Багато чоловіків було мобілізовано до російської армії одним з них був житель нашого села Іван Онуфрійович Романюк, який дослужився до чину унтер – офіцера. 

У роки І світової війни в Зарожанах знаходився штаб Проскурівського прикордонного полку.

З 11 листопада 1918 територія нашого краю була окупована румунськими військами. Почалися жорстокі репресії проти місцевого населення. Тих, хто не хотів коритися новій владі, били, кидали у в’язниці, розстрілювали. Так, одного разу румуни зігнали на сільський майдан всіх чоловіків села й розстріляли кожного десятого. Проте люди не хотіли миритися з окупаційним режимом. У відповідь на дії румун у ніч з 22 на 23 січня 1919 року у Хотині спалахнуло повстання. У Зарожанах тоді створився повстанський загін, який очолив робітник цукроварні – колишній солдат російської армії Федір Дубковецький. Він командував групою повстанців на Недобоївському фронті, а потім пішов з повстанцями за Дністер.[25]

Хочу навести спогади В. П. Гонцарюка, 1895 року народження, які знаходяться в збірнику документів і матеріалів ( документ № 215) « Хотинское восстание».

«Восстанием руководили Романюк Іван Онуфриевич, Коцур Моисей Павлович и Кушнир Алексій. Они готовили выступление крестьян, и в день восстания мы напали на полицейский пост в Шировцах и розгромили его. В этой суматохе начальник (поста) был убит, а (полицейские) удрали. При отступлении румун из Хотина у нас с ними в Недобоивцах завьязался бой. Один из наших товарищей был убит, а полицейские (жандармы) удрали».

Далі розповідається про те, що Зарожанці тримали лінію фронту під Керстенцями 6 діб, їх було 42 чоловіки.

Каральний загін руминів, який вдерся в Зарожани 1 лютого 1919 року нещадно розправився з повстанцями. Карателі загнали в приміщення школи всіх чоловіків і вчинили звірячий допит. Свідок тих подій вчителька О. Галайська писала: « Мене румунський офіцер два рази вдарив шашкою лише за те, що я відмовилася скласти йому свої речі, які він грабував».[24.с52]. Крім того на кожен двір була накладена контрибуція – сплатити по 120 карбованців.

Розпочалося жорстоке національне гноблення. Закривали українську школу, забороняли розмовляти українською. Назву села змінили на Зарожень. Насаджували румунські закони і органи влади.

Жителі села стали активними учасниками громадського і політичного життя. Так 1920 році в Зарожанах створено комуністичний осередок, який очолив В. Гоцуцура. Але в 1924 році осередок було викрито.[24.с52].

Хочеться згадати про одну унікальну особистість з великим потенціалом громадського і політичного діяча. Романюк Іван за короткий час, виріс від сільського до регіонального політика і громадського діяча, і дуже скоро – парламентаря національного рівня.

Його обирають примарем, й то не тільки Зарожан, а й сусідніх сіл Ширівці й Владична та оселі цукрової фабрики (Васманського), що розташувалась на околиці нашого села. Він вступив у селянську партію. Готується вибори до румунського парламенту. Селянська партія Бессарабії під керівництвом Константина Стере обрала його депутатом. Але обставини склалися так, що він був обраний від партії маршала Авереску (Народна партія). Причиною було те, що його наймолодший брат та інші молоді люди за підпільну комуністичну діяльність опинились у в’язниці в Чернівцях, де готувався суд над ними. Депутат, член Провладної партії мав більше можливостей оборонити підсудних, ніж парламент опозиційної партії. Так і сталося. Це було велике «шоу», сотні в’язнів на лавах підсудних, з участю міжнародних спостерігачів, оскільки процес набув великого розголосу у світі, зокрема, серед лівих кіл. Виступ Івана Онуфрійовича тривав три години його головним аргументом було те, що підсудні – не комуністи, їх незадоволення і протести викликані зловживаннями, не виправданими репресіями, приниженням людей. Майже всіх включно з його молодшим братом Давидом, виправдали, тільки кільком присудили покарання.

Село Зарожани під час Великої Вітчизняної війни.

Сповідь людських сердець. Відвідуючи односeльчан-очевидців найважливішої події минулою століття, ми відкрили для себе „нове обличчя” війни, поринули в глибини незвіданого й нечуваного, перечитали нові „сторінки” історії рідного краю. Адже почули такі деталізовані розповіді, яких не зустрічали ні в підручниках, ні в інших засобах масової інформації: чи ж можливо історикам знати й про жителів нашого села, які в числі всіх патріотів України наближували славнозвісну Перемогу?

Як згадує голова ради ветеранів війни і праці села Зарожани Назаренко Іван Хомич, зарожанці з перших днів війни 1941 – 1945 р.р. в армії. У 1941 році вони розпорошилися по всій території України і гинули, захищаючи Батьківщину і на переправі в Хотині, і на півдні України, і від бомбардувань на Київщині. А дехто з живих потрапив у ворожий полон. І лише частина солдат повернулася додому. Багатьох односельчан визнають, як пропавшими безвісти. [2]

Особливо масова мобілізація наших земляків, як згадують очевидці, пройшла в травні-серпні 1944р. Варто наголосити, що „українці, вихідці з України були – після росіян – другою найчисельнішою і найбойовитішою часткою Радянської Армії. Є велика несправедливість у тому, – як сказав свого часу М.С. Горбачов у доповіді на урочистих зборах, присвячених 45-річчю Перемоги, – що неможливо назвати кожного поіменно. І велика правда в тому, що ім’я переможця, який усе переборов і вистояв, – радянський народ”. [12]

А частинку цього багатомільйонного народу складали жителі і нашого села. Адже саме вони воювали і на Україні, і в Білорусі, і в Польщі, і в Прибалтиці, і в Угорщині, і в Чехословаччині. І всі рухалися в одному напрямку – на Берлін.

Нелегким був їх бойовий шлях, адже майже всі вони – 20-річні юнаки, у яких серця були сповнені мрій про прекрасне майбутнє, про щасливе сімейне життя. І дуже непросто було дивитися смерті у вічі, покидаючи вдома батьків, рідних, коханих. Однак патріотизм молодих людей витісняв будь-які сентиментальні почуття і змушував іти туди, куди кликала Батьківщина. І хоча об’єднувала всіх тоді спільна мета – Перемога, та йти до неї доводилося різними стежками.

Як згадує ветеран Великої Вітчизняної війни Боднарюк Василь Семенович, дорога на фронт у нього проходила через місто Горький (сучасний Нижній Новгород ). Там він проходив підготовку, служачи у 122 артилерії гаубиці, а звідти – переправився на Білорусь, Польщу і так аж до Німеччини. Василь Семенович із страхом згадує про події в Білорусі, коли вирубували ліси для того, щоб пустити танки, а за ними – піхоту. І багато людей пропадали безслідно в тих болотистих місцях. Це щоразу насторожувало: а що, якщо наступним буду я ? А чим ближче до Німеччини, тим більше переймався тривогою, адже наші війська розуміли, що перемагають. І так не хотілося загинути в останні дні, коли ось-ось мала здійснитися найбільша мрія того часу.

На щастя, Боднарюк В.С. тоді отримав лише поранення , коли брали рейхстаг. Переніс дві складні операції у шпиталі, а вже через чотири місяці, 1 серпня 1944 року, продовжив службу в армії.

Найстрашніше, що пам’ятає , – це бій у Берліні, під час якого лише за 8 годин загинуло близько 20000 – ти наших солдат. Всі тоді бійці знали, що йдуть на смерть. Перед очима – так звана „м’ясорубка”. Тому не дивно, що багато хто із солдат втрачали здоровий глузд. Попри страшні бої, воїнів сковувала ще й жорстока дисципліна. Як свідчить Василь Семенович, один із наших односельчан – Вуєчко Василь, користуючись послабленням охорони німецьких складів, вирішив дещо взяти з продуктів харчування для себе й побратимів. Наслідок – ув’язнення на 10 років. І лише деякі обставини скоротили цей строк до 7 років.

 

Радісним було повернення Боднарюка В. С. додому в квітні 1947 р., а разом із тим і сумне : назавжди залишився без багатьох друзів одночасно. Ще й батько, Боднарюк Семен Пентелеєвич, повернувся без ноги.

Ніякі документальні матеріали неспроможні передати складність, емоційну напругу боротьби наших односельчан, всіх деталей і подробиць обстановки, пов’язаної з бойовими діями, з війною взагалі. Лише спогади учасників війни – свідчення надзвичайної ваги, важливі при висвітленні тогочасних подій.

Ще одним із таких спогадів, що викликає інтерес сучасника, є розповідь Солодкого Василя Архиповича, 1925 р. н. Як і більшість з наших земляків, його призвали в армію в травні 1944 р.. Спочатку зібрали всіх у місті Хотині, звідти відправили в Кам’янець-Подільський на залізницю. Тут Василь Архипович побачив незабутню картину – після падіння бомби утворилася величезна яма, у яку німці скидали вбитих цивільних громадян. Поки мав відправлятися потяг на Омськ, наші земляки і всі ті, хто мав вирушити на бойову підготовку , протягом одного дня виносили трупи людей, часто – лише залишки розірваних на частини людських тіл, назовні. Ці дії справили на солдат враження, ніби вони пройшли перше „бойове хрещення”. Із ще гіршим гнітючим настроєм Василь Архипович і його побратими: Нікітчин Іван Самуїлович, Нікітчин Самуїл Мелетійович ( які так і не повернулися живими додому), Борщівський Дементій Георгійович, Мельник Дмитро Ярмогинович, Мусурівський Дмитро Пентелейович – сіли на потяг і відправилися до призначеного місця. Там доля хлопців розділила. Василь Архипович виявився гарним снайпером. Отримавши звання молодшого сержанта, він був призначений командиром відділу з 12 чоловік. Згодом направлений на III Білоруський фронт, який формувався у м. Жабронка в Білорусі. Почали рухатись на східну Пруссію. Зустрівся у 8-ій роті із земляками – Тироном Семеном Петровичем та Солодким Василем Кириловичем. Коли була звільнена територія Білорусі від фашистів, наблизилися до кордону східної Пруссії. Вночі переходили кордон, дотримуючись суворої дисципліни. Заборонено було говорити, палити, щоб ніяким чином не привернути до себе увагу ворога. Коли наблизилися донімецького фронту, то довелося лежати на ріллі ввесь день, ховаючись у борозні, бо німці пильнували наші війська. Варто було зробити один необачний рух – німецька куля влучала в наших солдат. І багатьох тоді там повбивали. Трохи підбадьорився настрій, як згадує Солодкий В. А., коли змінили позицію, і наші війська наступали, а німці тікали.

У траншеї, опинившись віч-на-віч з німцями, Василь Архипович отримав поранення руки, ноги й голови. Довелося лікуватися в шпиталі м. Рязань. А вже аж 5 серпня 1945 р. пораненого було демобілізовано.

Пройшли десятки років, а ті, для кого дорогою була Батьківщина, добре пам’ятають усі деталі тих трагічних подій. Ми навіть дивувалися, коли брали інтерв’ю у 82-річного фронтовика Мусурівського Василя Івановича, звідки в людини цього віку така феноменальна пам’ять. Василь Іванович добре пам’ятає, як його в 1944 році призвали в м. Хотин. Звідти він пішки йшов з побратимами в Кам’янець-Подільський, а там сіли на потяг і довгих 40 діб добиралися в м. Омськ. Проїжджаючи через м. Козятин, потяг, набитий до краю не лише солдатами, а й дітьми та жінками, був атакований ворожим бомбардувальником. Багато людей загинуло. Ще по дорозі довелося витримувати сильне випробування – 5 діб стояв потяг у м. Воронежі, а пасажири терпіли напівголодне існування, перебуваючи при цьому в умовах, позбавлених будь-яких засобів гігієни. І лише в Омську, коли дісталися міста, всі вирушили до річки Іртиш купатися. Там же видали солдатам форму і відправили на III Білоруський фронт, який рухався до східної Пруссії. Він приймав участь у Берлінській операції, завдяки якій радянські війська просунулись на територію Німецького фронту на 600 кілометрів.

Найбільше спогадів про бої під Берліном, де в траншеї і був поранений у голову. Із сльозами на очах згадує, як його перев’язував наш земляк Петро Коваль і казав: „Щасливий ти, Василю, ще вернешся додому.” А сам незадовго загинув. Про це довго пам’ятав Василь Іванович у шпиталі м. Каунас, де він лежав 15 діб. Після такого поранення вже не воював. Та й війна закінчилася.

Скільки людей, стільки й доль” – говорить народна мудрість. Скільки зарожанці здійснювали свій внесок у перемогу над ворогом, але кожен йшов шляхом, наміченим його долею. Зовсім в іншому напрямку від Хотина рухався житель с. Зарожани Тимчук Іван Феодосійович. У тому ж горезвісному 1944 році він потрапляє в м. Смоленськ для військової підготовки, і незабаром йде в бої на Фінляндському фронті. Воював з фінами у Карело-Фінській республіці разом з Тимчуком Василем Михайловичем, Мойсовим Миколою Васильовичем та Мельником Іваном. В кінці 1944 року настало перемир’я і наші війська, як згадує фронтовик, направилися на Польщу, в місто Сувалки, в якому були ще німці. Тому довелося у складі III Білоруського фронту це місто визволяти. Отримав поранення і півтора місяця пролежав у шпиталі в м. Каунас.

Незабаром знову на фронт, який рухався на Кенігсберг. Визволивши й це місто, впевнено прямували на Берлін, вигукуючи завжди одні й ті ж, сповнені патріотизму, слова: „За Родину! За Сталіна! Вперед!”

І знову поранення. Потрапив у шпиталь міста Істимбург.

Звідти виписали вже тоді, коли війна закінчилася. Але служба продовжувалася , і знову доля повела на III Білоруський фронт, що рухався до Балтійського моря. Звідти направили на Японію.

Довелося ешелоном добиратися туди протягом 11-ти діб. Дісталися на о. Сахалін, який наполовину був зайнятий японськими, а наполовину -нашими військами. Там точилася запекла боротьба за дану територію. Радянські війська перемагали. І коли американці кинули бомбу на Хіросіму й Нагасакі, тоді Японія остаточно капітулювала в 1945 році, в серпні. Це був останній бій Івана Феодосійовича, перемога в якому мала б його цілком ощасливити. Однак серце пекла невимовна біль: війна забрала в цього мужнього захисника двох рідних братів – Пилипа й Василя, перший з яких залишився лежати назавжди в Німеччині, а другий – у східній Пруссії. Лише Іван, демобілізувавшись у 1949 році, повернувся додому і проніс через усе життя й донині сумні спогади про одну з найстрашніших антигуманних подій XX століття. На знімку: Тимчук Іван Феодосійович (1945р.)

Стрімко збігають роки, десятиліття. Все менше серед односельчан учасників визвольних походів, а ще менше тих, чий стан здоров’я дозволяє розповісти сучасникам про те, як кидалися колись хлопці з гранатами під ворожі танки, на амбразури дотів; як у смертельному двобої клали своє життя на вівтар Батьківщини.

Серед цих небагатьох нині живе вже досить кволий, позбавлений останнім часом можливості рухатись, – Тирон Пилип МатвійовичНа знімку: Тирон Пилип Матвійович. (2007)

Коли ми відвідали його вдома, то зрозуміли: ні, не відболіла війна в сивоголових одноокопників. Частенько в нього набігала сльоза. Думали: може, рани болять? А Пилип Матвійович плакав, згадуючи товаришів, яких скосив воєнний смерч. З болем у серці згадував цей сивочолий чоловік про день 20 травня 1944 року. Саме тоді його призвали в армію. Свій бойовий шлях Пилип Матвійович почав із міста Алма-Ати, де його готували до боїв в 118 запасному стрілковому полку протягом двох місяців. Добре освоївши військову справу, солдат стає в ряди II Білоруського фронту, який рухався на прибалтійські республіки. Перший бій згадує в литовському місті Шауляй. У сутичці з ворогом солдата було поранено. Довго довелося лежати на шпитальному ліжку в м. Двінськ (Прибалтика). Тут його прооперували й виписавши з лікарні, направили знову на Пруссію у складі II Білоруського фронту. Згодом рана знову почала боліти і Пилип Матвійович змушений був лікуватися у Вологді. Непримириме серце відданого Батьківщині бійця кликало туди, де його побратими. Не витримавши нудьги в шпиталі, Пилип Матвійович попросився в частину запасного розподільного полку. Там сформували маршову роту – і ось вночі почули стрілянину, різні вигуки – настала довгоочікувана Перемога. Тоді старших солдат демобілізували, а молодші – продовжили служити Вітчизні в різних місцях: Череповець, Грязь, Медвежегорськ, Петрозаводськ . Юнаки ремонтували казарми, виконували інші реставраційні роботи. Потім молодь з 1922 по 1926 р.н. відібрали, й, створивши бригаду, посадили її у вагони. Захисники Вітчизни рухалися в невідомому напрямку. Опинилися вони з часом аж на о. Сахалін. На той час ця територія вже була визволена від японців. І всі військові частини займалися будівництвом. Пилипу Матвійовичу випало на долю завідувати в господарчій групі їдальнею і працювати поварем -інструктором. Так тривало ще три роки. І в 1948 році хлопець був демобілізований. По дорозі додому у місті Карсаков він зустрівся з Тимчуком Іваном Феодосійовичем і в одному вагоні, разом згадуючи жахливі події служби, вони прибули додому.

Донині, як згадує очевидець, перед очима стоять чотирнадцятилітні хлопчики за станками, заробляючи собі на шматок хліба. Часто їм під ноги щось підставляли, бо вони не діставали до станків. А ще його завжди до глибини душі пік біль, коли бачив тендітні юні долоні, які тримали холодний метал автоматів, стаючи поряд із старшими, щоб наблизити перемогу. Пилип Матвійович прагне, щоб у сучасному суспільстві на першому місці стояло милосердя , і тоді впаде потреба у насильстві та у воєнних діях, тоді люди стануть справжніми громадянами Землі.

Ще „багатшими” виявилися спогади жителя с. Зарожани Семенка Василя Яковича. Він, як і всі солдати, пройшов серйозну бойову підготовку, яка проходила в Ташкенті, у 51 запасному стрілковому полку, майже півроку , молодий тоді ще , солдат пробув там, і звідти потягом дібрався під Варшаву. Усіх бійців 1925 р.н. викликали із строю і промовили до них: „Віднині ви курсанти”. Залишався там до 15 січня 1945 року. Існуюча тоді команда Сталіна, Рокосовського і Жукова запропонували „новоспечених” курсантів відправити на 3-ю лінію фронту. Василь Якович добре пам’ятає, як вони наступали на Варшаву, звільняючи це місто. Згодом визволили Шнайдемюл Поміранець, Познань, Легенець, Люблін, Перець, Зільонку. Тут же, на території Польщі, було поранено в ногу молодого Василя. Змушений був певний час відлежуватися в шпиталі. І незабаром потрапив на Білоруський фронт. Добре пам’ятає, як довелося прориватися через Франфурд – так звані „ворота” в Німеччину. Це відбувалося на відстані 95 км. від Берліну. Рухаючись до основного місця битви , по дорозі знову отримав поранення і легку контузію, після чого вже не воював: капітуляція німців сталася ще до того, як вийшов із шпиталю.

Після війни продовжував службу на санітарному потязі №833. Досі пам’ятає начальника потягу капітана Євгена Дьоміна, який був лікарем цього польового пересувного військового шпиталю. Василь Якович працював санітаром. Виконував тоді завдання нашого головнокомандування зібрати з усіх лікарень на території Німеччини наших людей з контузією.

На знімку: Семенко Василь Якович разом із загоном санітарів (перший справа).

Як відомо з історії і видно на карті, (з тих часів вона зберігається у фронтовика), Німеччина була поділена на 4 зони, а Берлін – на 4 сектори, котрі займали: Англія, Франція, Америка і НДР. Лише з останнього сектора збирали наших поранених і звідти привезли їх до станції Брест-Літовськ. Там трапами передали їх у радянський потяг і повезли у Московський шпиталь ім. Бурденка. Звідти у санітарний ешелон забрали поранених італійців, котрі були радянськими союзниками і відправили їх до Німеччини, а потім – на батьківщину. Довгі дні тривали на „колесах”, і Семенко В.Я. найбільше запам’ятав з таких маршрутів той, коли повертаючись з Німеччини, забирали „гіпертраянтів” – тих людей, які примусово були вивезені у ворожу країну на важкі роботи. На жаль, серед них були також і наші односельчани-жінки, про долю яких можна довідатися з наступних сторінок пошукової роботи. Останній маршрут „літучка” (так назвали цей санітарний ешелон) здійснила із станції Брест-Літовськ до Німеччини, куди вивезли полонених німців, які були вкрай виснаженими.

У 1947 році маршрут потягу №833 було скасовано. А наш односельчанин продовжив службу в центральній військовій комендатурі м.Берлін . На знімку: пам’ятник загиблим солдатам у Берліні, побудований Жуковим.

У секторі НДР була тоді 21 комендатура за списком, Василь Якович служив у першій з них. 2 березня його перевели у другу комендатуру. Звідки незабаром – знову в першу.

На знімку: Семенко В.Я. у II військовій комендатурі (другий справа)

На знімку: Семенко В.Я. у другій військовій комендатурі (2 ряд,п ‘ятий справа)

14 жовтня 1948 року на основі постанови Ради міністрів, наказ №88 від З червня 1949 року наш земляк демобілізувався. Перебуваючи востаннє на німецькій землі, Василь Якович взяв із собою чимало трофеїв, які збереглися до нашого часу.

Ці речі є достовірним аргументом, що Василь Семенович сміливо ступав по ворожій землі і до останніх днів війни залишався патріотом своєї держави.

На знімку: Семенко В.Я. з членами краєзнавчого гуртка

Участь у наближенні перемоги над фашистськими окупантами брали не тільки корінні зарожанці, а й ті, що потрапили в це село пізніше і живуть донині. Серед них кожного травневого свята згадує разом з побратимами далекий 45-й Чимич Євген Григорович, родом із Хмельниччини, а з 1950 року – проживає в Зарожанах. Учасник війни не може передати сухими рядками фронтових зведень ту атмосферу, що панувала в м. Самбор, куди направили солдата. Добре пам’ятає, як часом звідкись долинав протяжний крик піхоти, що йшла в атаку. Його, як згадує Євген Григорович, відразу глушила рушнично-кулеметна тріскотня. З усіх боків лунали зойки і стогони поранених, котрі благали порятунку. Раз по раз проривалося протяжне виття снарядів, що завмирало на низькій ноті і закінчувалося й дзвінким гуркотом розриву. Цей гул наростав в міру того, як у сутичку вступали все нові й нові сили. Цей всенаростаючий, розриваючий нерви , гуркіт здавався ревучою сурмою страшного суду, що провіщає кінець світу. І хоча недовгим був бойовий шлях Чимича Є.Г., та ті дні, пережиті ним, здавалися на той час вічністю.
На знімку: Чимич Євген Григорович (2007)

Небайдужим до долі своєї держави, а нині й до долі ветеранів, був і залишається голова ради ветеранів війни і праці с. Зарожани Лазаренко Іван Хомич. Він згадує, що ще в передвоєнні роки, будучи школярем, відчував наближення війни. Всі ігри в той час серед дітей будувалися на принципах бойових дій, особливо після перегляду німої кінокартини „Чапаєв”. Але всі вірили в могутність держави і здатність дати повну
відсіч будь-якому агресору. Та не так склалося, як гадалося. Будучи студентом Смілянського технікуму харчової промисловості, мобілізувався в армію і зразу ж був зарахований стрілком в 254 стрілкову дивізію 933 полку. Воювали в селі Лузанівка. Рухалися в напрямі Корсунь-Шевченківська через Ташлик, Матусів. Батальйон був майже з новачків. Але це не зупинило молодих бійців йти в атаку під шквальний вогонь. Івану Хомичу вдалося ввірватися в окопи до німців, взяти в полон двох солдат. Командир пообіцяв представити його за це до нагороди. Бій продовжувався, бійцям наказано рухатися вперед. Під час чергової атаки ввечері на кукурудзяному полі отримав поранення розривною кулею в ліву руку і осколком від снаряду – в грудну клітку. Разом з іншими пораненими вивезли Івана Хомича підводою з-перед фронтової зони. Лежав у школі в польовому шпиталі, потім лікувався в місті Кам’янка, а згодом – в місті Саратов. 26 травня 1944 року після перенесених двох операцій був виписаний із шпиталю інвалідом III групи з перекомісуванням через 6 місяців. І після комісії повністю звільнився з рядів Червоної Армії.

А нині Лазаренко І.Х., маючи позаду багате трудове життя – в центрі уваги односельчан, сільської ради, ветеранів війни та учнів школи. Адже з 1947 року він проживає в Зарожанах, працював директором місцевого цукрозаводу, дбаючи про інтереси земляків, нині -очолює, як уже згадувалося раніше, – раду ветеранів війни і праці нашого села, займаючись копіткою працею над створенням місцевого архівного матеріалу про місцевих та приїжджих захисників рідного краю.
На знімку: Лазаренко І.Х. із учнями Зарожанської ЗОШІ-Ш ст.

Високий патріотизм, до кінця незвідані воєнні стежки зарожанців можна продовжувати описувати без кінця. Однак, може скластися враження на перший погляд, що епічне полотно трагічної події минулого століття „зіткане” лише з бойових заслуг юнаків, старших бійців та командирів, які вистраждали й зуміли наблизити світлий день Перемоги. Було б несправедливо не згадати сьогодні й тих, котрі всупереч своїй волі були насильно вивезені з України, в тому числі із нашого села, на примусові роботи в Німеччину. Це були: Когут Надія, Гончарова Віра, Колісник Ольга та її рідна сестра Сорокань Фівронія, Сіркезюк Лідія.
Неймовірно, здається, у наш час повірити, що колись ті тендітні дівочі плечі змогли винести на собі важкий тягар непосильних робіт на ворожій землі.
Як свідчить Ольга Степанівна, такі події життя ніколи не стираються з пам’яті. Завжди в неї перед очима страшний 1942 рік, коли німецький комендант разом із своїми агентами – місцевими поліцаями (це було на Хмельниччині) з кожного подвір’я забирали дівчат з 1922- 1926 р.н.
Пам’ятає, як опинилася в Німеччині, за Берліном на відстані 100 км від портового міста Гамбурга. Довелося працювати в підсобному господарстві села Фасберг, у якому поселили жіночий табір так званих „гіпертраянтів”. Вирощували там для окупантів томати, капусту кольрабі, брукву. Тривали ці роботи, як свідчить Ольга Степанівна, протягом трьох років. Щодня змушена перебувати під суворим наглядом. Територія, на якій працювали українці, була обгороджена чотирьма рядами залізного колючого дроту, за межами якого постійно наглядали за робітниками два поліцаї. Згадує, що було з нею 100 жінок, а повернулися додому лише 96: четверо юних красунь померли від виснажливої роботи і незадовільного харчування. На день видавали 200 грам хліба, чай без цукру і овочі, котрі вирощували, в обмеженій кількості. Навіть із-за таких обставин ця нещасна дівчина раділа, бо залишалася живою. Адже тоді американці бомбардували територію до Берліна. А оскільки табір наших жінок був розташований за Берліном, то вони не загинули.
Після завершення війни всіх їх погнали пішки до Берліна, щоб звідти переправити на Батьківщину. Відправились до Польщі, коли прибули туди, то ще цілий тиждень чекали на потяг до України. Найприкрішим було те, що вже в мирний час багато людей померло на тій станції: поляки підносили отруєне молоко, а надзвичайно виснажені працею і голодом жінки сліпо довіряли „доброчинцям” і легко приймали спокусливі „милостині”.
На щастя, Ольга Степанівна пройшла успішно й це випробування, повернулася додому й донині згадує з жахом ті страшні роки минулого.
Не в кращих умовах опинилася ще одна теперішня жителька Зарожан – Сорокань (зараз Алексашина) Фівронія. Коли ми завітали до неї, то спочатку жінка навіть не хотіла нічого казати, тому що думає: сучасна молодь не повинна навіть через спогади чути і знати про знущання, яке тяжіло над очевидцями війни. На відміну від своєї сестри, вона потрапила до Вени. Фівронію Степанівну разом з іншими жінками вивезли за місто і заставили копати траншеї. Робота для жінок була непосильною, та довелося через силу виконувати накази ворогів. Поселили їх у байраки, побудовані з дошок. Спали на дерев’яних нарах. Харчування було вкрай незадовільним. Багато знесилювалися й не могли продовжувати працювати в таких умовах. Найстрашніше, зауважує Фівронія Степанівна, було пережити бомбардування. Не було в траншеях куди сховатися. Єдине, що могли – лягали на землю і жили в очікуванні або смерті, або закінчення бомбардування. Крім тривалого викопування траншей, пізніше жінкам довелося виносити з поля бою вбитих, тягти на собі поранених і саджати їх на автомашини до шпиталю. Усі наші земляки були тоді надзвичайно худими і виснаженими. Дуже багато померло в тих неймовірно жахливих умовах. І хоча вже десятки років відділяють нас від тієї найстрашнішої війни, вже багато подій присипано попелом історії, але ніщо не знімає болю в серцях тих, хто пережив тісуворі й трагічні роки. І пам’ять про те, що відбувалося, продовжує їх бентежити, а нас – хвилювати.

І хоча більшість учасників війни відійшли від нас на вічний спокій або доля закинула їх у інші куточки нашого краю, та про їх безсмертні подвиги свідчать документи тих часів і є незаперечним аргументом гідності перед Батьківщиною наших односельчан, (дод. 7 – 13 )
Складним був період війни для військовозобов’язаних, проте не легшим він став для тих, хто залишився вдома, очікуючи своїх синів чи чоловіків додому, а натомість – отримував найжахливіше повідомлення -про смерть найріднішої і найближчої людини.

Події у Зарожанах у 1941 – 1945 р.р. Важкі сторінки Великої Вітчизняної війни. Лише завдяки масовому героїзму людей на фронті і в тилу досягнута Перемога.
І не лише на широких полях і в дрімучих лісах страждали, гинули люди. Важка доля спіткала й тих, хто залишився вдома. Як свідчать ті ж самі очевидці, на території Зарожан не відбувалося воєнних дій. Проте ще в 1941 році, за словами учасника війни Гончара Григорія Даниловича, над Зарожанами пролітали німецькі літаки.
На знімку: свідок подій у Зарожанах у 1941р. Гончар Григорій Данилович з членами краєзнавчого гуртка (2007 )

Як каже Григорій Данилович, було їх близько тридцяти. Сильно бомбардували територію нашого села. Він пам’ятає розповідь однієї дівчинки, котра пішла після бомбардування шукати маму, яка довго не поверталася додому. По дорозі побачила страшну незабутню картину -на дереві висіла людина (син місцевого жителя Коваля Андрія). Усі його нутрощі були назовні. Поруч на землі лежало ще двоє вбитих мирних жителів, півконя , корова. На іншій вулиці розбило хату Коваля А., ще на одній із сільських доріг лежала мертвою дружина Бабія Василя. Отакі жахливі сліди окупанта залишилися на території Зарожан, де ворожа нога, як свідчать місцеві архівні документи, котрі давно збирає Назаренко І.Х., ступала лише під час відступу німців. Це відбулося тоді, коли народні месники вступили у взаємодії з воїнами 44-ї гвардійської танкової бригади під командуванням полковника Йосипа Іларіоновича Гусаківського. Він тоді очолював І Український фронт, котрий надійно подолав дорогу Чернівці – Хотин. Громлячи ворожі гарнізони, вони визволили сусідні села, починаючи з Колінківців, а також – і Зарожани. Це відбулося 29-30 березня 1944 року.
Під час війни молодь с. Зарожани була активною в підпільній боротьбі Хотинщини. [9]

Нині живе пам’ять
Досліджуючи матеріали підручника «Історія Хотинщини», який упорядкувала Т.С. Богачик, цікаво було дізнатися і про те, що „ на початку березня 1944 року Петро Горченко (саме родом із Зарожан) створив партизанську групу з 27 чоловік, яка діяла в районі сіл Рухотина, Зарожан, Шилівців. За короткий час вона зросла до 50-ти бійців. Партизани знищили 37 фашистських солдатів і жандармів, підбили 13 вантажних автомашин, 6 мотоциклів та завдали інших втрат ворогові” [11].
Ще більш інтригуючим для нас був архівний матеріал, який був уміщений в газеті „Радянське життя” від 22 березня 1945 року.
Виявляється, у 1944 і 1945 рр. населення району й учні здавали кошти на побудову танка „Хотинський піонер”. За короткий період було зібрано 50 000 крб від учнів, а від району – 668 289 крб. У Хотині проходив у березні І зліт піонерів та учнів-відмінників Хотинського району. На їх адресу була надіслана телеграма від И. Сталіна такого змісту: „Завідуючому райвно товаришу Дерев’янко, секретарю РК ЛКСМУ товаришу Білоусу, директору Грозинецької НСШ – Білику, учневі Зарожанської НСШ – Тулюлюку, учневі Недобоївської НСШ – Будачок. Прошу передати учасникам першого районного зльоту піонерів та учнів-відмінників Хотинського району, які зібрали 50 000 крб на будівництво танка „Хотинський піонер”, подяку Червоної Армії і мої побажання їм здоров’я і успіхів у навчанні й громадській роботі. И. Сталін”[1].
Ось уже майже 62 роки наша країна розвивається в мирних умовах. Відходить в історію бурхливе XX століття з прозрінням геніальних умів, величезними соціальними змінами, видатними успіхами науки і техніки, проривом у космос і до таємниць мікросвіту. І разом з тим – з його химерами, ілюзіями й утопіями, гігантськими катаклізмами, світовими війнами, створенням індустрії смерті, всезнишуючою зброєю, екологічними кризами. Людство, яке пережило найбільшу трагедію -війну, вогненний смерч якої пройшовся по всьому світу, не може не замислюватись над її ціною, наслідками й уроками. [8] Звичайно, час робить свою справу. Сучасне покоління не переживає так боляче події тих часів, як старші покоління. І це добре, так має бути. Але пам’ятати людей, які віддали за Перемогу найдорожче – життя, ми зобов’язані.
Важливою подією в Зарожанах у 1965 році стало відкриття пам’ятника загиблим воїнам, який кожному прохожому донині сповіщає: мирне небо над нашими головами, веселий сміх дітей, щастя в родинах дісталося дорогою ціною і наших односельчан.
На знімку: відкриття нам ‘ятника загиблим воїнам-односельчанам у селі Зарожани (1965)

З цією метою в нашій школі ведеться робота по відзначенню річниць Перемоги.
На знімку: вшанування ветеранів Великої Вітчизняної війни під час урочистого мітингу, присвяченого 40-ій річниці з дня Перемоги(1985)

Проводяться часто зустрічі з учасниками війни.
На знімку: ветерани перед святковим вогником до дня Перемоги у Будинку
культури(2004)

Проходять урочисті збори в Будинку культури, які організовує систематично Лазаренко І. X. Готуються дітьми тематичні лінійки, обговорюються на уроках літератури книги, переглядаються кінофільми.

На знімку: зустріч з ветераном Тироном П.М. на уроці літератури під час вивчення твору О. Довженка „Воля до життя”

На знімку: інтерв ‘ю з учасниками війни під час проведення святкового вогника, присвяченого 45-ійрічниці з дня Перемоги

На знімку: зустріч з ветераном з нагоди 50-річчя Перемоги

Діти активізують роботу по шефству над пам’ятником, стараються не обминути увагою жодного ветерана Велико Вітчизняної війни.
Свідченням гарячої любові села до своєї історії стало відкриття в Зарожанах меморіального комплексу героям – односельчанам, які загинули за незалежність України, а також тим воїнам, котрі брали участь у Другій світовій війні, учасникам бойових дій в інших державах. Ця подія була напередодні 15-ої річниці незалежності України. Адже ті хлопці та дівчата в 1941 – 1945 рр. йшли в бій за волю України. Можливо, уперше на Україні відкривали такий пам’ятник – і мертвим, і живим.
На знімку: відкриття меморіалу воїнам, які брали участь у Другій світовій війні й повернулися в Зарожани(2006).

Багато почесних гостей стали свідками цієї урочистої події. На знімках: учасники президії свята

Про цінність пам’яті, про пошанування учасників бойових дій пристрасно говорили заступник голови облдержадміністрації Борис Баглей, керуючий справами обласної ради Аркадій Мойсей, голова райдержадміністрації Зіновій Новицький, голова районної ради Григорій Тимчук, голова обласної ради організації ветеранів України Василь Юрійчук.
Аргументом небайдужого ставлення до історії села послужив той факт, що меморіал зведено на пожертви мешканців села, а також за кошти, виділені сільрадою.
Щемом обпікали слова, які серцем виповідали учасники бойових дій – гість із Києва, голова комісії ради ветеранів України з міжнародних зв’язків, капітан 1 рангу Іван Савін, голова районної ради ветеранів Іван Мокряк, голова ради ветеранів війни і праці с. Зарожани Іван Лазаренко.

На свято також прибув перший секретар Посольства Республіки Білорусь Сергій Заєць, щоб вручити медалі групі зарожанців, які визволяли білоруську землю від фашистських загарбників [8].
На знімку: про налагодження дружніх відносин з братньою Білорусією ведуть розмову Григорій Тимчук, Сергій Заєць і Зіновій Новщький (зліва направо).

Схвально відгукнувся про цю подію в Зарожанах голова комісії з міжнародних зв’язків РВУ, капітан Ірангу І. Савін: „С новой силой проявилась здесь древняя и прочная традиция: никто не забьіт и ничто не забьіто… Аплодисментьі, добрьіе пожелания, цветьі и ульїбки руководителей, близких, друзей и земляков – стали незабьіваемьіми, радостньїми мгновениями в жизни мужественньїх защитников Отчизньі”[4]. На знімку: І.Савін та І.Лазаренко

Щороку на урочисто-траурному мітинзі біля місцевого пам’ятника, присвяченому Дню Великої Перемоги все нібито проходить, як завжди: море квітів, сяйво орденів та медалей на грудях підтягнутих ветеранів, щемлива мелодія духового оркестру. Та й сам мітинг – традиційний, за сценарієм, схожий на минулорічний. І все ж щось не так. Значно рідшими стають ряди запрошених на свято колишніх фронтовиків, ще більше з’явилося морщин на обличчях і сивини у волоссі знайомих ветеранів, ще менше тих, хто своїми вустами збагатить, прикрасить велике, монументальне полотно всенародної боротьби проти фашизму у роки Великої Вітчизняної війни. А залишилося їх в Зарожанах всього-на-всього – 25 осіб, які дожили до 20-річчя від створення організації ради ветеранів с. Зарожани.
На знімку: ветерани на урочистому мітинзі з нагоди 60 -річчя Перемоги з учнями Зарожанської ЗОШ 1 -111 с)

Саме з цієї нагоди у стінах місцевої школи 23 лютого планується провести урочисту зустріч фронтовиків з представниками сільської та районної влади. Для проведення цього свята готуються учні школи, художня самодіяльність Будинку культури, учні музичної школи. Ініціатором даного заходу став, звичайно ж, голова ради ветеранів Лазаренко І. X. Тема війни цікавить сьогодні також членів краєзнавчого гуртка, які, займаючись пошуковою роботою у селі, планують створити військовий музей, який повинен стати справжнім Храмом Пам’яті про героїв села Зарожани. Хочеться, щоб після відвідин діти виходили з нього переконаними в одному: війна – це зло, якому не повинно бути місця на Землі.

Цвіт патріотів села Зарожани
Без доброго командира військо – отара
Які би події в державі не відбувалися – гарні чи трагічні, у них обов’язково хтось має або прославитись, або зганьбитись.
Війна – це, звичайно, страшна подія, але без славних людей вона була б ще трагічнішою, адже саме під час воєнних дій для забезпечення мінімальних втрат військових, для досягнення реальної перемоги в битвах вкрай необхідні люди – професіонали.
Зарожанці пишаються тим, що в нашій школі колись навчався розумний учень, щирий патріот, справжній козак-велетень у буквальному значенні цього слова – Дергач Леонід Валентинович, який народився 24 березня 1979 року. Призваний на службу в зону АТО 25січня 2015 Чернiвецьким мiським вiйськовим комiсарiатом. Перебував у зоні з   9 березня 2015 року по липень 2016 . Доводилося Леоніду бути в таких гарячих точках, як  Волноваха, Петровське,Старогнатiвка. Будучи інтелектуально гарно розвиненим, володіючи прекрасною фізичною підготовкою, Дергач Леонід вступив свого часу на юридичний факультет Чернівецького державного університету. Успішно завершивши навчання у вузі, Леонід Валентинович стає відомою людиною в університеті й починає викладацьку діяльність у вищому навчальному закладі.
З часом він – доцент юридичного факультету Чернівецького Державного університету ім. Федьковича, кандидат юридичних наук. До призиву працював викладачем на кафедрi правосуддя юридичного факультету ЧНУ. При юридичному факультетi ЧНУ iм. Ю. Федьковича очолив юридичну клiнiку, яка надавала безоплатну правову допомогу малозабезпеченим верствам населення.
Призваний на службу в зону АТО 25січня 2015 Чернiвецьким мiським вiйськовим комiсарiатом. Перебував у зоні з   9 березня 2015 року по липень 2016. Доводилося Леоніду бути в таких гарячих точках, як: Волноваха, Петровське,Старогнатiвка.
Служба проходила в 72 ОМБР, у3 батальйоні,9 роті. На сьогоднiшнiй день отримавзвання лейтенанта та командира 9 роти,3 батальйона ,72 бригади.
Леонід Дергач на фронт прийшов не заради грошей: у 2014 році його зарплатня за місяць приблизно дорівнювала тогочасному доходу солдата за  обіцянки»! І вже точно не за славою: у рідному місті його люблять і поважають настільки, що від початку служби в ЗСУ університетські колеги мало не щодня присилали йому у Волноваху посилки з продуктами та одягом на весь взвод та передавали потрібне з волонтерами. За час йогослужби громада Чернівців не раз намагалася переконати Леоніда Валентиновича балотуватися на депутатську посаду, але він відмовився, бо бачив, що тут, на фронті, розумні люди потрібніші, ніж у спокійному тиловому місті.

Після університетських лекцій викладачу правознавства важко давалося спілкування з «аватарами» – людьми, які свій інтелект давно втопили в горілці. Але вже через декілька місяців, приїхавши до нього на позицію, можна було побачити тих самих «аватарів» у досить притомному стані, добросовісно виконуючих обов’язки військовослужбовця. Кремезний, майже двометрового зросту, Леонід ніколи не застосовував фізичні засоби виховання, він вміє словами і власним прикладом переконувати навіть найзатятіших алкоголіків, тож якось само собою склалося, що йому на «Кубу» стали передавати таких «синіх пташок» на перевиховання. А молодь у нього просто закохана, як студенти у свого професора.
До речі, про «Кубу». Довгий час крайньою нашою позицією поблизу Петровського лишався ВОП «Штик». Тут було найнебезпечніше місце: ворог мало не щодня прицільно обстрілював ріденьку посадочку з найближчих степових курганів, з відстані менше 300 метрів. Коли у лютому 2015 року дійшло до того, що з десяток 120-тих мін лягли просто в окопчик поблизу бліндажа, терпець бійцям увірвався. Лейтенант Дергач запропонував комбату, підполковникуГудзю: «Давайте вже займемо ту кляту висотку! Я ж знаю: ви давно про це мрієте!». Валерій Федорович – досвідчений командир, обпалений війною і натренувавший в собі неймовірну чуйку на можливі небезпеки, – уважно вивчив обстановку і дав «добро». «Тільки тихо, щоб без стрілянини і крові», – попередив: уПетрівському і так військ противника вистачало, а ще поблизу Стила, де базувалася техніка росіян.
Так і зробили. «Кубу» на схилі сусіднього бугра почали облаштовувати тихо, нишком від ворога. Потім і верхівку зайняли, повністю убезпечивши себе і своїх побратимів з сусідніх ВОПів від несподіванок з боку противника, створивши собі повний огляд позицій ворога від Петрівського до Стили, Докучаєвська і далі до Старобешево.
Звичайно ж, тільки пильнуванням степових просторів «кубинці» не обмежувались, брали участь у всіх бойових походах батальйону, у тому числі 10 серпня на Білу Кам’янку та Нову Ласпу, де взвод Дергача показав себе з найкращого боку. Він тоді виконував обов’язки командира 9 роти 3 МБ.
За бойові заслуги командування неодноразово представляло лейтенанта Дергача до державних нагород. А саме: медалі: «За особитсу мужність і відвагу у виявленні захисту державних інтересів України», “Учасник АТО», «За жертовність і любов до України» (від патріарха всієї Русі Філарета).
Його широкі козацькі груди прикрашають також  нагрудні знаки:«За Україну і за її волю» , «За участь у боях 72ОМБР», ”Лейтенант гвардії».
Загинув Леонід Дергач 1 лютого 2016 року. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. За визначні заслуги Леоніду Дергачу присвоєно звання Народний герой України. 25 травня 2016 року в Зарожанському навчально-виховному комплексі на честь героя було встановлено меморіальну дошку.

Дружба без достатніх доказів – порожнє, лукаве слово
Заплітний Руслан Валерійович народився 16 травня 1983 року в селі Зарожани. Має сім’ю і двоє синів: Богдан 2005 року народження та Вадим, який з’явився на світ, коли батько повернувся після контузії додому – у травні 2015 року.
Призваний  на службу Хотинським РВК 8 квітня 2014 року. Виконував громадянський борг перед Батьківщиною у 80 аеромобільній  бригаді міста Чернівці.
В зону АТО направлений 7 травня 2014 року. У Луганській області захищав нашу землю. Це були такі населені пункти, як: Орєхово, Щастя, Побєда, а також Луганський аеропорт.
Спочатку Руслан і його побратими сподівалися, що антитерористична операція, як їм обіцяли, закінчиться за три дні, потім –  за тиждень, а згодом, як бачимо, – затягнулася на роки.
Під час перебування в зоні АТО прикро було дізнаватися від ворогів, котрих брали часто наші в полон, що вони не усвідомлювали, що знаходяться на справжньому полі битви. Вони думали, ніби  перебувають на звичайному навчальному полігоні. Саме так їх «опрацювали» ворожі командири. Багато воїнів зі сторони агресора звинувачували Путіна у його агресії, однак змушені були виконувати накази своєї влади.
Важко українським воякам, які за всю історію держави ніколи не знали, що таке завойовницькі війни, було повірити в те, що вони воюють проти справжньої російської армії. Вони вважали, що перед ними – сепаратисти. Однак, як виявилося з часом, частина сепаратистів незначна в порівнянні із російськими солдатами.
80 бригада утримувала Луганський аеропорт з 12 липня по 31 серпня 2014  року. Руслан отримав поранення (контузія) 18 серпня 2014 року при запеклих боях, утримуючи аеропорт. До 3 вересня 2014 року лікувався в польовому шпиталі, а потіму містах: Харкові, Рівному, Чернівцях. А 25 березня 2015 року звільнений зі служби по ротації.

Справжній син України, навіть перебуваючи вдома, не може, за його словами, спокійно спати: досі сняться побратими, які стояли пліч-о-пліч у боях, а з часом гинули під ворожими обстрілами. Порівнюючи спогади учасників другої Світової й сучасний коментар вояків, дійшли висновку: сучасна війна і її наслідки – жахливіші в рази…
Найстрашніше, що пережив наш земляк Руслан – це участь у захисті аеропорту. Місяцями тривали бої, майже кожен день тривали обстріли, які фатально позначалися на долі багатьох вояків. А згодом – атака танками Т-90. Перед таким натиском ворога, як свідчить Руслан, наша армія виявилася безсилою. Хлопці не відступали до останнього, проявивши справжній козацький дух, патріотизм. Однак саме тоді Руслана контузило.
Під час спілкування з матір’ю Руслана, Заплітною Світланою Дмитрівною, були вражені до сліз такою розповіддю жінки: одного дня, 1 вересня, на мобільному телефоні Світлани Дмитрівни пролунав дзвінок, який завжди насторожував матір. Жінка вкотре з трепетом у руках натиснула зелену кнопку і почула тривожний і розпачливий синівський голос: «Мамо, можеш запам’ятати сьогоднішній день- це мій новий день народження!». Матір нічого не розпитувала: тільки рясні сльози покотилися з її очей і жінка зрозуміла: життя її дитини чудом врятовано, за що вона щиро подякувала Богу.
Заплітний Руслан добре усвідомлював свій громадянський обов’язок перед державою, коли на Сході почалася антитерористична операція, однак чоловіка піти добровольцем підштовхнули ще й сімейні обставини: на той час у нього виникли певні непорозуміння з дружиною.
Народна мудрість стверджує: що не робиться, те на краще. Ця теорія ще раз підтвердилася в житті Руслана. Чоловік розповідає, що саме там, де кожен день, кожна прожита хвилина, кожна дружна підтримка, кожен дзвінок від рідних і близьких цінуються як щось найдорожче, він по-новому почав дивитися на життя, переставив місцями власні пріоритетий зрозумів, що найважливіше й найдорожче у його житті – це мати, дружина, син…Наразі після повернення додому Руслан радіє з того, що зумів переоцінити життєві цінності, зовсім інакше почав реагувати на ті чи інші дрібниці життєві, зумів повернути сім’ю. І зараз у нього росте прекрасний ще один синочок Вадим, який потішає своїх батьків, а Руслан ще краще розуміє, заради кого ризикував життям, захищаючи рідну землю.
Мати відверто зізналася: син, мабуть, відчував страшенну небезпеку, адже одного дня попросив її, щоб вона передала його дружині Наталії, що він її щиро кохає (на той час вони не спілкувалися).
Коли ми зустрічалися з Русланом, то запитували, що йому під час служби було пережити найважче, на що патріот без обдумувань відповів: «Найважча втрата земляка з Чернівецької області Кельменецького району села Грушівці Пилипчука Ігоря». Він пригадує, як той пішов на кухню взяти відро води, а в той час летів ворожий снаряд, і лише від його осколка голову бійця Ігоря було розколено на чотири частини. Це був перший побратим, який загинув під час служби Руслана. Моторошний стан Заплітного утримувався довгий час. Він, як зізнається нині, ще не може оговтатися від того, як сам зібрав у пакет частини голови найкращого друга і приніс їх до частини.
Наразі Заплітний Руслан вдома, виховує своїх синів, але йому нестерпно боляче через те, що гинуть і далі невинні сини і навіть дочки України. Він переконаний у тому, що єдність усіх українців лише може наблизити перемогу. Вважає негідниками тих, хто ухиляється від виконання громадянського обов’язку та не вболіває за цілісність України.
Сучасній молоді, старшокласникам радить Руслан не зраджувати інтересам держави та не залишати Україну ні за яких обставин.

Або перемогу добути, або дома не бути
Саме такий девіз нашого земляка – Балахтаря Юрія  Васильовича, який  народився в селі Зарожани Хотинського району 17 травня 1989 року  в багатодітній сім’ї. Одружений. Дружина Оксана народила йому дочку Анастасію в 2011 році, а також сина Давида, який побачив світ лише в 2016 році, коли батько ніс службу в зоні АТО, куди його призвали в квітні 2014 року Хотинським   РВК  під час першої хвилі мобілізації,  де відбував навчання у 80 аеромобільній  бригаді  міста Чернівці. Військове звання Юрія Васильовича –  молодший сержант.
Напевно, більшість із призваних українців після завершення необхідного терміну служби поспішають до своїх родин і радіють разом з ними, що залишилися живими.
Однак справжні патріоти, такі як Юрій, оцінюють об’єктивно ситуацію в державі і доходять висновку: хто, як не я… Саме так Юрій Васильович і поступив: відслуживши рік, повернувся назад у місця, де мужньо стоять наші вояки на території, яку агресор хоче захопити й незаконно привласнити.
У ході діалогу з Балахтарем з’ясувалося, що він теж стояв на прориві в Луганському аеропорту, де майже півтора місяці довелося дивитися смерті ввічі. Найжахливіше було переживати одноденні чи дводенні затишшя. Адже тоді чітко розуміли: щось готується страшне. Юрій згадує, як після такої вдаваної тиші почалися активні обстріли з градів та танків. Невимовний грохіт і надзвичайний страшний шум довели земляка з Поляни до стану, у якому він, здавалося, закляк ніби мертвий і стояв непорушно тривалий час. У такий період вояки бороли страх і відчай лише морально підтримуючи один одного.

Коли довелося покидати уже з відомих причин Луганський аеропорт, то рота, у якій служив Юрій, опинилася в селі Побєда, де була розташована база всіх частин. З Луганської обласної ради попередили, щоб наша армія за три дні покинула їхню, як вони вважають, територію. У разі спротиву погрожували стерти з лиця землі наших захисників Вітчизни. Однак солдати продовжували виконувати свій патріотичний обов’язок і очікували команди від воєнноначальників нашої армії. Нарешті отримали на третій день наказ зверху покинути базу вночі. І тут – найстрашніше, що запам’яталося Юрію: рух транспортних засобів вночі і, звичайно, без світла, аби залишитися непомітними для ворога. Колона машин, в одній з яких перебував Балахтар Юрій, рухалася останньою. Здавалося, все йде за планом, однак після того, як остання колона покинула територію бази і встигла від’їхати якихось двісті метрів, як зі сторони Луганська почали летіти рясні смерчі, від яких не лише освітлювалася сліпуче вся територія, а й земля, здавалося, закипала, коли смерч розривався перед технікою. Картина жахлива. І тоді найбільше Юрій перехвилювався, адже виживши в аеропорту, він дійшов висновку, що вийшов з пекла, а тут дуже було образливо загинути не під час справжнього бою. Та, на щастя, все минулося, і всі вціліли.
Прикро спостерігати було Юрію за українськими людьми, які проживають на Сході, але надто агресивно налаштовані проти наших бійців. Здається, мали б дякувати, що визволяють їхню землю, а вони, натомість, дивилися вовком на наших солдат і часто обливали брудною лайкою тих, хто  прийшов з ними  не ворогувати. Відрадно було й те, що іноді підходили старенькі бабусі, співчутливо киваючи головами в бік наших солдат, промовляли слова підбадьорення, співчуття й тривоги за майбутнє українських бійців. Юрій навіть зніяковів, коли одна жінка похилого віку підійшла до нього й сунула в кишеню йому якісь гроші. Солдат категорично заперечував, але старенька настояла на своєму, переконливо коментуючи свій вчинок як необхідну реакцію на неналежні умови служби військових. Шкода було також нашим бійцям спостерігати за мирними місцевими жителями, які вбачають у перемозі Росії своє світле майбутнє. Мовляв, тоді їм буде легше вести торгівлю із сусідньою державою, а також Росія забезпечить їх роботою та високою оплатою праці.
Іноді навіть, як писала Леся Українка, можна й «серед лиха співати пісні». Юрію поталанило зустріти в легендарному Щасті колишнього друга з Донецької області, з яким разом проходили строкову службу. Згодом той одружився у Львові, і тепер доля їх знову звела разом у зоні АТО. Ця зустріч для Юрія там була як промінь сонця в темряві. Командир з нагоди такої щасливої для бійців зустрічі звільнив Юрія від служби на цілий день, який пройшов у побратимів, як мить. Той день для Юрія був найщасливішим.
Попри все пережите під час воєнних дій, Юрій надалі найбільше боїться потрапити в полон. На його думку, краще вмить померти, як місяцями терпіти катування ворога та бути приниженим на чужій землі. Долати страх, підтримувати бадьорий дух і жити оптимізмом допомагає справжня дружба, яка з’являється там, де дійсно можна перевірити по-справжньому, хто є хто. Дружба під час війни цінується там найбільше. Можна лягти спати чи трохи перепочити лише за умови, коли на посту стоїть перевірений надійний друг, який не засне під час служби, не пиячитиме, а пильно стежитиме за ворожими позиціями.
Юрій Васильович радить сучасним старшокласникам не ухилятися від здачі нормативів на уроках фізкультури, не лінуватися  працювати для здобуття гарної фізичної форми, яка не лише гарантує фізичну красу тіла, а  й є корисною для здоров’я та забезпечить відмінну підготовку справжнього захисника Вітчизни. Ще більшу увагу наш земляк акцентує на моральній  підготовці юнаків. Адже якщо в людини здоровий дух, то вона зможе успішно подолати будь-яку критичну ситуацію, зможе не ввести в паніку оточуючих, а навпаки – підбадьорить і додасть снаги долати труднощі без депресій  і їх наслідків. А ще Юрій би хотів побажати всім хлопцям  чоловікам, які хочуть бути справжніми патріотами, аби вони були завжди самі собою й дотримувалися власної думки, щоб цінували те, що є, а не вірили в те, що обіцяють. У кінці нашого спілкування з Юрієм ми по-особливому були вражені думкою чоловіка про те, що він обирає натомість домашньому затишку перебування в холодних окопах заради наближення перемоги. А коли ми запитали Юрія, що його надихає на такий подвиг, то він з гордістю в голосі відповів: «Мене підбадьорюють мати й дружина, вони пишаються мною за те, що я – захисник Батьківщини». Для багатьох ця відповідь може сприйнятися з іронією, але ми, зарожанці, радіємо з того, що на нашій землі ще живуть справжні патріоти.
Подібно до Юрія Балахтаря патріотичний обов’язок виконують у нашому селі, як  ми з’ясували, 22 чоловіки. Але не з кожним ми мали можливість поспілкуватися особисто, деякі, на жаль, відмовилися розповідати про пережите: воно їм болить і ятрить по-новому душу. Але, принаймні, хочеться в роботі згадати студента Київської Академії поліції Кукурудзяка Олега Миколайовича, який гідно виконав патріотичний обов᾽язок, перебуваючи за покликом держави в зоні АТО.

Тирон Іван Опанасович – відмінний водій важкої техніки, якому донька присвятила поезію й надіслала її до редакції Хотинських вістей.

І зараз знаходиться в гарячих точках Вдовичен Сергій Валентинович, який служив спочатку добровольцем, а наразі служить по контракту, а також з ним – Мельник Сергій Григорович.
Першопрохідцями в зону АТО були Боштан Юрій Анатолійович, Гончар Юрій Сергійович, Лущій В’ячеслав Юрійович,Боднарюк Микола Сергійович, Лучко Богдан Сергійович, Дубковецький Валентин Анатолійович, Тимчук Сергій Валерійович, Шовган Олександр Васильович. На зміну їм долучилися Вовківський Іван Васильович, Баличев Володимир Сергійович, Чайник Юрій Борисович,Турецький В’ячеслав Вікторович, Родзінський Вадим Олександрович.

Той, хто в біді кидає свій народ, стає його ворогом
Це не просто крилатий вислів Чінгіза Айтматова, а життєва позиція Стояна Віталія Григоровича, який народився в селі Зарожани16 вересня 1982 року. У  2000 році закінчив Зарожаську ЗОШ І-ІІІ ступенів. У цьому ж році призваний на строкову  службу в місто Сімферополь АР Крим. У частині внутрішніх військ МВС зайняв посаду навідника зенітно-артилерійського взводу. За відмінні стрільби  установки ЗУ–23-2 отримав звання старшого солдата. Демобілізований в 2002 році.
Після повернення з армії згодом створює сім’ю з дівчиною Любов’ю, ім’я якої, напевно, асоціювалося з почуттям до чоловіка, бо сина назвали теж Віталієм, як і батька.
Сімейну ідилію було порушено в 2014 році, коли Віталія  мобілізували Хотинським РВК в місто Володимир-Волинський. Підготовку призваний проходив на полігоні «Широкий лан».
Залучався до несення служби  на блок – постах уселах: Шевченкове,Оленівка, Степанівка, Григорівка, Петрівське(район Саур-Могили), у місті Маріуполь.

Як і в строковій, службі так і в АТО займав посаду навідника ЗУ 2 23-2. Демобілізований в 2015 році.
Хоча солдат Стоян перебуває зараз вдома, однак часто здійснює екскурс в минуле й поділився пережитим з нами.
Наприклад, з новин по телебаченню нам відомо, що з часів АТО існують на Сході блок-пости, однак деталі служби на них ми не знали. Важко було уявити, коли Віталій з бійцями, як він розповів, часто міг перепочити чи заснути прямо на узбіччі дороги, де стояв пост, адже встановлювати намети не зовсім було безпечно, потрібно було дуже маскуватися від ворога, тому спали, як могли. Ще болючіше було чути, що солдати часто не мали води. Під час обстрілів населених пунктів було вкрай небезпечно йти до найближчого села по воду. Тому одного разу з допомогою навігатора Віталію вдалося знайти голубу лінію, яка вказувала, що там десь є вода. Хлопці спустилися в лісосмугу й знайшли струмочок з дещо мутною модою, але для військових це була справжня знахідка скарбу.
Іноді не вистачало й сухих пайків, які теж не завжди могли доставити під час бойових дій в гарячих точках, коли і волонтери, і державні служби постачання в першу чергу поспішали на передову. Тому в таких умовах у солдатів гартувалася воля, міцнів дух, зростала дружба з тими, хто готовий був поділитися останнім.
Найбільше страшно було під час служби натиснути вперше на курок для пострілу: це зовсім невідома дія для солдат, які ніколи не знали війни. Це психологічний стрес і важкі докори сумління: ти позбавляєш когось найдорожчого- життя.
Одного разу, як пригадав Віталій, житель села, де перебував наш земляк у зоні АТО,  звернувся до наших солдат у розпачі: у нього застрелили сина і батько не знав, що робити. Тоді ніхто нікого в селах не хоронив за традиційними обрядами та звичаями. Наші вояки не знали, що порадити бідолашному. Чоловік прикопав тіло небіжчика прямо на своєму городі.
Плакат, закріплений на стовбурі дерева, із зображенням прапора та надписом дітей на ньому: «Я не хочу війни» досі перед очима у Віталія. Він не розумів, коли його не побоялися прикріпити, адже й досі не щезає з пам’яті юнак, який бігав до них із сусідньої бригади і приносив часто сигарети тощо. І такі ризиковані походи призвели його одного дня до поранення. А коли хлопця хотіли доставити до найближчої санчастини, то по дорозі туди під час чергових обстрілів юнак був убитий. Ось такі фатальні наслідки пересування з одного населеного пункту в інший.
Приємно згадувати те, що в роті, де служив Віталій, не було ніякої дискримінації серед солдатів, ніхто там не ділився на «західних» і «східних». Навпаки, хлопці зі Сходу обіцяли приїхати на Буковину й погостювати, зокрема, – і в нашому селі.
Патріот Віталій поділився рецептом, як вистояти і не впасти духом в умовах, які не відомі в країні  десятки років. Він, як і всі решта солдатів із нашого села, у захваті від справжньої дружби, яка народилася там, де не просто люди зустрілися, поспілкувалися, посиділи за гарним святковим столом. Ця дружба вимагає жертви заради ближнього, віддачі останнього з того, що маєш. Така дружба – рідкість в умовах миру.  Саме вона об’єднувала всіх для досягнення спільної мети. Бажання вижити і віра в кінець надихали ризикувати життям, жити оптимізмом і мріяти про повернення до своїх родин. І хоча Віталій через травми, отримані  під час служби в зоні АТО, змушений довгий час лікуватися у лікарнях і повернутися додому ще до перемоги, та він переконаний: перемога настане, бо є ще в Україні справжні сини-патріоти, які не залишать неньку ворогам.

 

В Зарожанському навчально-виховному комплексі наші захисники-учасники АТО Заплітний Руслан, Балахтар Юрій, Тирон Вячеслав завітали на урок мужності «Вартові Української землі».