Історія Малинівка

Рідне село… Скарб душі людей, які проживають тут з давніх-давен, колиска дітей багатьох поколінь. Весною ти потопаєш у білосніжних та лілових квітах, літом переливаєшся сонячною зеленню, восени милуєшся золотими плодами, а взимку засніжена глибокими кучугурами, пронизана холодними вітрами, лежиш між буграми, недалеко від асфальтованої дороги, що зв’язує Чернівці з Києвом .Земля, де вранці люди вмиваються першою росою. Звідси починається довга казка минулого, багатовікова історія мого народу, на долі якого було досить лиха… Під співом маминої колискової тут виросли майбутні поети, художники, хлібороби і захисники рідної землі, просто мудрі, працьовиті люди. Тут черпали велику наснагу великий румунський поет другої половини ХХ століття Чезар Балтаг і народний письменник дід Порфирій Сандуляк, художник незвичайного живопису член Спілки художників України Андрій Георгійович Житару та народна художниця Ксенія Григоріївна Паламарчук, художник-вітражист Львівської асоціації „Вікно” Анатолій Васильович Винту та народні вишивальниці Бернік Тетяна Антонівна, Руссу Ганна Антонівна, майстрині ткацтва Динту Єлізавета Аврамівна, Георгіца Марія Порфирівна. Це земля відомої трактористки Буковини, кавалера ордену Леніна та ордену Жовтневої Революції Ганни Михайлівни Кошман. Це земля, де ланкова комсомольсько-молодіжної ланки Георгіца Тамара Миколаївна стала кавалером ордену Леніна та ордену Трудового Червоного Прапору . Це земля, де голова колгоспу „ Дружба народів ” Капрош Федір Олексійович за свої 30 років головування став Героєм Соціалістичної Праці і кавалером ордену Леніна, а очолений ним колгосп був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору. Це земля працьовитих та простих людей. Моє село виростило багатьох видатних людей науки, як: Мудряк Віктор Іванович – доктор технічних наук, м. Кишинів; Руссу Людмила Сергіївна – доктор соціологічних наук, м. Кишинів; Руссу Порфир Михайлович – доктор медичних наук, м. Кишинів; Георгіца Василь Миколайович – доктор медичних наук, м. Кишинів; Це зобов’язує кожного з нас пам’ятати звідки ми родом, де наше коріння, зобов’язує передавати, як зброю і плуг, хліб і вогонь, перлини народної творчості, історію краю, рідного села, школи. Ми повинні не забувати минулого, тим самим ми зможемо цінувати сучасне й вести боротьбу за майбутнє.

Перш ніж ознайомити Вас з історією нашої рідної і улюбленої Малинівки, нам би хотілося представити її у всій своїй красі, повноті та багатстві. Дата народження 20.12.1457 року Місце народження беріг річки Малина Чисельність населення 1346 жителів Показники рівня життя У власному користуванні : 27 тракторів 190 легкових автомобілів 7 вантажних автомобілів Село газифіковано, понад 200 жителів встановили телефони. Мозаїку нашого села Ви можете бачите на фотографіях. Знайомство з нашим райським куточком доповнює гімн села, складений вчителькою французької мови Бернік Ангеліною Порфирівною в 1991 році .

Вивчаючи документальну літературу, ми дізналися багато цікавого про далеке минуле нашого краю, та зокрема нашого села. Як свідчать дослідження науковців, заселення людиною території між річками Прут і Дністер, де знаходиться наше село, відноситься до найдавніших часів. Кам’яні знаряддя праці прадавньої людини (молотки, сокири), які відносяться до кам’яного віку, знайдені і на території нашого села. Всі вони є експонатами нашого шкільного музею . Дані археологічних знахідок свідчать, що на околиці села виявлені рештки двох поселень трипільської(4-3 століття до н.є.) і одне комарівської (5-4 століття до н.є.) культур. Кожне село має свою легенду. Як розповідають старожили, існує легенда про походження назви мого села. Начебто у давні часи тут поселилися працелюбні землероби . Їм сподобалися щедрі і плодючі землі – вони тут осіли назавжди. Невідомо, скільки село було без імені. Але тут з’явився господар Малин-роботящий, справедливий, не базіка. І на знак поваги до нього село назвали – Малінешть, тобто Малинівка. Існує і інший варіант щодо виникнення назви Малинівка. Вважають, що ця назва походить від імені Еміліан. Коли народжується дитина, батьки з натхненням, з обережністю вибирають її гідне ім’я, так само і при виборі назви міста, села. Відверто кажучи нам дуже пощастило з назвою нашого села. Малинівка-малина, назва села і назва плодоягідної малини – спільнокореневі слова. Перша згадка про наше село було зафіксовано у грамоті, яка була написана 20 грудня 1437р. правителем Молдови Ілієш Воде, сина Александра чел Бун. Він віддав Міліноуціі (так пишеться у грамоті) у володіння Михайлу з Дорогоя. Так Малинівка отримала паспорт (посвідчення) з роком її заснування і назвою. Треба зазначити, що назва потерпала багато змін. В наступному столітті, а саме 01.04.1521р. і 19.05.1560р., село з’являється у рукописах під назвою Мілінєшть. Підтвердженням цього є також цікавий документ від 22 березня 1660р. написаний Штефаном, сином Василя Лупу воєвода. Згідно цього документу мешканці сіл Клішківці та Мілінєшть позбавляються від уплати податків та праці на пана, а також від десятини: 1000 овець, 1000 пасік та 500 кабанів, але зобов’язані сплатити у казну правителя 100 золотих монет. У 1514-1774 р.р. наш край був під владою турків і у документах з’являється назва Мілінешкалія. Про період турецького панування у рідному краї свідчить назва криниці – „ криниця турків”, яка розташована в урочищі Будей. За історичними документами перепису з 1774р. у Молдавії з’являється сучасна назва Малінешть, тобто Малинівка. В період російського царського правління ( 1812 – 1918 р.р.) в нашому селі у 1869 році була відкрита церковно – парафіянська школа, яка була розташована у власному будинку. Мова навчання – російська. Попечителя у школи не було. Тільки через 25 років була побудована кам’яна початкова школа. Однак відомості про кількість учнів Малинівської школи дуже бідні: у 1896-1897 н.р. в школі навчалось 40 учнів, з них іспити успішно склали – шість. У 1908 – 1909 н.р. в школі навчалось 53 учні ( з них жодної дівчинки), іспити склали 2 учні. У 1913 році навчались 45 учнів.

У період царського правління (1864 – 1874) в центрі села була побудована церква, яка є діючою і сьогодні. Нам стало відомо, що Новоселиця у 1917 р. опинилась в центрі воєнних дій між російськими і австро – угорськими військами. Російські війська то наступали, то відступали, тим самим Новоселиця і довколишні села переходили з одних рук в інші. В спорудженні укріпленої смуги приймав участь талановитий військовий інженер, підполковник Д. М. Карбишев. Поселився він спочатку у нашому селі. На жаль, ми не знаємо де і у кого він зупинився. ІV. Село під час румунського господарювання (1918 -1940, 1941-1944). У листопаді – січні 1918 року наш край захопили румунські війська. Як згадують наші старожили румуни з перших днів розгорнули кампанію проти української мови. Заборонялося говорити українською мовою. Румуни вели себе негідно з місцевим населенням, ображали та били людей. Кращі землі стали власністю багатих поміщиків, наприклад Цибульській. Багато селян, в тому числі і наші односельчани, наймалися до нього на роботу. У роки румунського господарювання відбувалася реорганізація школи. 26 липня 1924 р. був прийнятий Закон „ Про початкову та середню освіту”, яким передбачалось введення обов’язкового 7 – річного навчання. Школа перейшла на румунську мову викладання. Згідно статистичного довідника 1929 р. у нашому селі діти навчались трудовому навчанню в майстерні. В селі працював дитячий садок. Школу відвідували 112 хлопців та 45 дівчинок. 28 червня 1940 р. в наш край прийшли радянські війська. Напад фашистів на Радянський Союз 22 червня 1941 р. знову змінив владу в селі. Продовжувалися роки румунської адміністрації.

      Село у полум’ї Великої Вітчизняної Війни. Велика Вітчизняна війна… 65 років минуло, як скінчилася вона, але її відгук і досі хвилює душу. Вона нагадує шелестом трав на тихому солдатському кладовищі. Нагадує вічним вогнем в День Перемоги біля пам’ятника загиблим односельцям, який стоїть у центрі села. Нагадує оформлений у наший школі Зал бойової слави. Людська пам’ять… Вона має свої межі. Однак усі не можуть забути все. На початку війни приблизно 20 мешканців нашого села були демобілізовані у румунську армію. Про солдатів, що вижили та по волі долі і обставин служили в румунській армії, в роки радянської влади було не прийнято говорити. Ці люди не користувались пільгами ветеранів ВВВ. У полум’ї війни з 165 демобілізованих у 1941р. та 1944 р. односельців загинули сімдесят п’ять. Слід їх непрожитих життів розтанув в історії. Від багатьох не залишилося навіть фотографії. Покояться наші односельці в: Польщі – 22, Словаччині – 1, Росії – 5, Германії – 3. 44 пропали безвісти. І виглядали заплакані очі матері та батька чотирьох синів, які не повернулися з війни: Бундука Василя Андрійовича, Бундука Дмитра Андрійовича, Бундука Іллі Андрійовича, Балтагі Афанасія Андрійовича. Не дожив до Дня Перемоги три дня. Впав у квітучому саду 6 травня 1945 р. в останніх боях в Германії. А Карабуля Харитина чекала свого єдиного сина Олексія Васильовича все своє життя, зберігаючи його сорочки… Як прочитати без хвилювання спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, які зібрані у альбомі оформленому учнями 80 – х років нашої школи? Прочитав їх дізнаєшся про фронтові стежки кожного з них. І ніколи не забудуться рядки: «Був страшний бій, коли звільняли Варшаву. Переходили Одер. Нічого не було видно, крім огню та диму. Нічого не було чути, крім звуків снарядів та свистів осколків та куль» ( Зі спогадів Георгіци Івана Григоровича). «Командиром полку був капітан Мєдвєдєв. Чудова людина. Загинув за два місяці до Перемоги» ( Зі спогадів Георгіци Василя Мефодійовича). „ У звільнених нами містах люди нас зустрічали зі сльозами на очах, піснями та квітами, хлібом і сіллю…” ( Зі спогадів Томи Василя Кириловича) На війні, як на війні: падали солдати від куль та снарядів летіли до дому похоронки. І яка радість, коли приходили трикутнички – листи з фронту. Таки чотири листа з фронту Мудряка Павла Івановича у вітрині Зала бойової слави. Вони були адресовані дружині. Тримаєш у руках трикутнички і серце завмирає, коли починаєш їх читати. Вони були свідками останнього року війни. Читаєш їх і дивуєшся наскільки велика була у них віра у те, що повернуться додому і знову стануть господарями рідної землі. Щороку рідшають їх ряди. Зараз їх шість. У роки війни в селі не відбувалось якихось значних історичних подій. Прихід та відхід румунської та радянської армії пройшли без особливих подій для населення села. Ми свято бережемо пам’ять про наших односельчан, які віддали життя у роки Великої Вітчизняної Війни. В центрі села стоїть обеліск загиблим воїнам – землякам. VI. Наше село у період радянської влади. Пам’ять – це книга без кінця, в якій записано життя людини, життя держави.

Більшість сторінок нашої історії записані червоним, жовтими, чорними літерами. Одна з таких сторінок – радянські роки. Діди більшості з нас були хліборобами. Тому кожен з нас знає, що головний злак землі – пшениця. Мабуть, звідси і пішло: хліб усьому голова. З почутих розповідей ми знаємо, що з давнини наші земляки знають ціну хліба. Він ніколи не діставався легко. Тому хліб всіх часів і все, що пов’язано з ним, є цінним. Щоб хліб, як сонце, сяяв на столі! У кожній хаті, домі та колибі… Уклін земний працівникам землі! Вам, сівачі, плугатарі, – спасибі. Історія не вибачить нам, якщо ми залишимо поза увагою деякі сторінки розвитку сільського господарства нашого села. Să coborâm măcar azi din glorie Şi omeneşte, ca la un priveghi, Să o rugăm pe măicuţa istorie, Să ne ierte greşelile noi şi vechi. Ми пишаємося своїми коріннями, своїми батьками, дідами та прадідами, односельцями. Вони пройшли не одне випробування біля землі. І в знак поваги створена експозиція матеріалів у нашому музеї «Ними пишалося село», яка присвячується усім односельцям, які сіяли і вирощували хліб у 70-90 роках минулого століття. Нами були зібрані їх спогади, фотографії. Вивчали архівні матеріали, газетні статті. Ми ознайомились з історією розвитку сільського господарства в нашому селі. Таблиця, що розташована в шкільному музеї, інформує відвідувачів з розвитком виду господарювання в нашому селі. Так, до 1947р. були індивідуальні господарства, у 1947- 1959 р. р. – колгосп «Іван Франко» (с.Малинівка), 1959 -1965 р. р. – колгосп «Дружба народів» (с.Довжок, с.Берестя, с. Малинівка, с. Керстенці), 1965 – 1994 р.р. – колгосп «Дружба народів» (с.Довжок, с. Берестя, с. Малинівка), 1994 – 2000 р.р. – асоціація селянських господарств (с.Малинівка) 2000 – 2002 р.р.– Кооператив виробничий сільськогосподарський, с. Малинівка, З 2002 – сільське фермерське господарство. Вивчив матеріали районного архіву, нами оформлена таблиця з показниками розвитку господарства з 1948 р. по 1990 р. ЇЇ аналіз приводить до висновку, що колгосп значно підвищив свої показники у вирощуванні сільськогосподарських культур та тваринництві у 70 – 90 р.р. Саме в цих роках колгосп був очолений Капрошом Федором Олексійовичем. За 28 років його головування колгосп став 6 разів переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання, 9 разів – республіканського. Підтверджують цей успіх два почесних диплома ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦСПС, ЦК ВЛКСМ (1978р., 1980р) та Перехідний Червоний Прапор Міністерства сільського господарства СРСР (1973р.) та ряд почесних дипломів ЦК Компартії України, Ради Міністрів УРСР. У 1976р. колгосп занесений у Книгу Трудової слави на виставці досягнень народного господарства УРСР, у 1978 році колгоспу присвоєно звання високої культури землеробства, у 1989р. занесений на Республіканську Дошку Пошани. Свідоцтва обкому Компартії України про присудження перехідного Червоного Прапора та занесення на обласну Дошку Пошани доповнюють ряд почесних державних дипломів. Особливим для всіх нас є Грамота Президії Верховної Ради СРСР, згідно якої Указом від 19.02.1976р. колгосп „Дружба народів” Новоселицького району, Чернівецької області нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору за досягнуті успіхи у розвитку сільськогосподарського і тваринницького виробництва та виконання планів ІХ п’ятирічки . Книги Пошани колгоспу знайомлить нас з людьми, трудом яких колгосп став відомим всьому Радянському Союзу та всій Україні. Це передовики колгоспу: Тетелюк Ганна Михайлівна, трактористка, яка 30 років відала улюблений справі, кавалер ордену Леніна і ордену Жовтневої Революції, делегат І Всесоюзного з’їзду колгоспників, Георгіца Тамара Миколаївна, ланкова комсомольсько – молодіжної ланки, кавалер ордену Леніна та ордену Трудового Червоного Прапору, Лауреат Республіканської премії імені Миколи Островського, Георгіца Марія Григорівна – доярка, Чокой Михайло Мардарович – завідуючий фермою та інші рядові, прості доярки, робітники ферми та полів. Ми пишаємося іменем Героя Соціалістичної Праці, кавалера двох орденів Леніна та золотої медалі „Серп і молот”, голови колгоспу Федора Олексійовича Капроша, який був делегатом на ХХV з’їзді КПРС у 1976р. і на ІV Всесоюзному з’їзді колгоспників у 1988р. Хліборобський справі він присвятив понад 50 років свого життя, починавши трактористом. За 28 років його головування колгоспом „ Дружба народів” було зроблено чимало для благоустрою нашого села. Побудовані та здані в експлуатацію у: 1980 р. – дитячий садок, 1987 – восьмирічна школа на 300 місць, 1992 – будинок сільської ради. У 90-х роках почалося будівництво Будинку культури.