Історія Новоселиця н

Новоселиця –

від найдавніших часів до сьогодення

На широкій рівнинній терасі лівобережжя швидкоплинного Пруту, там, де у нього вливає свої води невелика річка Рокитнянка, розкинулося місто Новоселиця. Розташоване воно за 30 кілометрів на схід від м. Чернівці та 1км. на північ від русла ріки. Площа міста складає 647 га, кількість  населення – 8,4 тис. чол., національний склад: українці, молдовани, румуни,  росіяни, євреї та ін.  Місто територіально простягається з заходу на схід вздовж основного автошляху Чернівці-Кишинів, що розгалужується у східній частині міста в напрямку Хотин-Хмельницький. Через Новоселицю проходить залізнична колія Чернівці – Кишинів – Одеса.
Вперше місто Новоселиця згадується в документальних джерелах від 8 червня 1456 р. під назвою «Шишківці, де був Юріїв двір, на Пруті». Через розливи Прута та руйнування прибережної зони, поселення поступово перемістилося на північ, в район сучасного міського центру. Пізніше, вже в документах 1617 р., село зазначається як «Шишкеуць біля Пруту, що тепер називається Новоселиця», засноване «на руїнах старого зниклого села». Назва Новоселиця свідчить, зокрема, що йдеться не просто про заміну найменування, а про появу нового поселення поблизу запустілих Шишківців. Серед нових поселенців були й козаки з числа тих, що прийшли сюди в ХVІ ст. разом з гетьманом Іваном Свірговським на допомогу молдавському господареві.
Перше невелике поселення виникло тут біля самого Пруту, на нижній його терасі. На північній околиці поселення стояла невеличка дерев’яна церква. З часом вона зруйнувалася і  на її місці була побудована каплиця. До неї перенесли деякі предмети від старої церкви з написами старослов’янською мовою. Судячи з цих предметів, можна зробити висновок, що будувалася стара церква приблизно в кінці ХVІ століття. Після побудови нової церкви у 1858 р. каплицю розібрали. Дана церква на сьогоднішній день не збереглася.
З руйнуванням лівого берега тераси річки, на якій знаходилося селище, населення поступово відступало на північ, ближче до дороги – сухопутного торгового шляху. Будинки тут були рублені або побудовані з глини, під солом’яною або очеретяною покрівлею.
Поселення займало вигідне положення, оскільки знаходилось на стародавньому гостинці, що вів з Галича на південь і схід. У ХVІІ столітті почалося заселення західної частини Новоселиці. За річкою Рокитнянка виникло село, яке звалося Долишні Строїнці, а ще західніше – Горішні Строїнці (Гогуляни). Долишні Строїнці поступово з’єдналися з Новоселицею і одержали назву Селище. Воно заселялося різними народами,  представниками різних етнічих груп, зокрема, українцями, молдованами, євреями. Займалися жителі землеробством і скотарством, втягувалися в торгівлю і ремесло.
Понад два з половиною століття місто Новоселиця і весь Новоселицький район перебували під турецьким ярмом. Жителі виконували феодальні повинності,     сплачували великі податки і данину.
За умовами Кючук Кайнарджийського мирного договору 1774 р. Новоселиця стала  прикордонним містом і була розділена на дві частини: західна відійшла до Австрії, а східна – залишилися за турками.
У результаті російсько – турецької війни 1806-1812 р. Новоселиця згідно Бухарестського мирного договору була приєднана до Росії і увійшла до складу Хотинського повіту Басссарабії.
У російській частині Новоселиці в 1817 р., а в австрійській – 1847 р., відкрили митниці. Вони контролювали рух вантажів та людей по Пруту і грунтовому шляху, що сполучував Північну Буковину і Бессарабію. Тут будуються добротні приміщення для прикордонної і митної адміністрації,  казарми, складські приміщення.
На початку ХІХ століття в обох частинах Новоселиці розвивається ремесло і торгівля, зароджується промисловість. На 1828 р. у східній частині Новоселиці працювали 2 шевці, 2 кравці, 3 кушніри, 2 колісники, ткачі і коваль.
Вигідне географічне розташування, розвиток  ремесел і торгівлі призвели до відкриття в містечку в 40-х р. ХІХ століття ярмарку. Саме тоді Новоселиця почала називатися містечком. Наприкінці 1870-х р. в ній  налічувалося 300 будинків і 2100 мешканців, були дві церкви. Австрійська Новоселиця була значно меншим поселенням. Був  91 будинок та 537 мешканців, здебільшого католиків та православних, однак не було  жодного храму. Поряд з цим зростає мережа ремісників, з’являються пекарі, м’ясники, столярі, бондарі, миловари, штукатури, лудильники, шапошники, цирульники тощо. Виникає ряд невеликих крамниць.
До 30-х р. ХІХ століття обмін поштою здійснювався окружним шляхом через розташовану на галицькій дільниці російсько-австрійського кордону пошту у Бродах. Тому виникла необхідність встановити прямий поштовий обмін між Буковиною та Бессарабією. З цією метою 1 червня 1830 р. в російській Новоселиці була відкрита поштова контора  через яку, було встановлено зв’язок «простою письмовою кореспонденцією» по трактах Чернівці- Новоселиця – Кам’янець Подільський і Чернівці –Новоселиця – Бельци.
З  часом цей поштовий зв’язок  набув подальшого розвитку. Через Новоселицю в обох  напрямках постійно пересилалися листи, бандеролі, телеграми, грошові перекази, газети, зразки товарів та інші відправлення. Все це позитивно вплинуло на розвиток відносин між Росією та Австрією, зокрема, між Бессарабією і Буковиною.
У 1850 р. було завершено будівництво гравійної дороги з Чернівців через Новоселицю на Липкани і побудовано паромну переправу через Прут у Молдавію. Це сприяло подальшому розвитку ремесел і торгівлі, заселенню і забудові містечка. З 1849 по 1859 р.  тут побудовано 20 нових будинків, пристань, декілька водних млинів. Про це зазначалось у документах за 1860 р.: «Містечко Новоселиця має велике торгове значення. Тут є склад лісоматеріалів, які сплавляються по Пруту. З Новоселиці ліс перевозять сухим шляхом до Дністра, а звідти сплавляють у всі місця Середньої і Нижньої Бессарабії. Головним торговим шляхом був Новоселиця –  Хотин –  Кишенів… Новоселиця є головним пунктом, через який направляються в Австрію худоба і шкіри».
Тогочасна австрійська преса писала про шлях Чернівці – Новоселиця наступне, що «…це шлях, яким здійснюється все торговельне і пасажирське сполучення з Росією. По ньому щорічно проганяють тисячі волів у Відень, провозять тисячі підвод зерна, шкір тощо. Ця дорога служить транзитною дорогою для південної і північної частини Росії». Наприклад, у 1850-1854 р. через Новоселицьку митницю з Росії у Північну Буковину відправлено 97754 волів і 61652 корови а в 1856-1865 р. – майже половину всіх вивезених з Росії волів і корів. Як великий населений пункт Новоселиця з 1861 р. стає адміністративним центром Новоселицької волості Хотинського повіту. У його склад увійшло 33 бессарабських села. У ті часи містечко швидко розбудовується. Якщо у 1862 р. тут було лише 300 будинків, то в 1875 р. – 509, а проживала 3031 особа, з яких 1549 чоловічої і 1482 жіночої статі.
У 1870 р. у Новоселиці діяли винокурня, паровий млин, два шкіряних заводи, олійниця. Це були дрібні кустарні підриємства, де виробництво здійснювалося вручну. У 1880 р. і на обох шкіряних заводах, власниками яких були міщани Мойше Ейдельман і Анчель Гольденберг, працювало всього п’ять вільнонайманих робітників, які вручну обробляли за рік 2,5 тисяч шкір. На свічкомиловарному заводі Сури Шапір з річним виробництвом 50 пудів мила та 100 пудів свічок працювало всього два вільнонайманих робітники. Поступово виробництво механізувалось.  Так, купець Мордко Клейтман, власник олійниці, встановив на ній парову машину, два механічних преси, проклав водогін.
З Новоселицею в ті часи пов’язана діяльність багатьох визначних письменників. Зокрема, тут неодноразово побував молдавський письменник і фольклорист Александру Хиджеу (1811-1872). Він писав на російській мові. Двоє братів письменники Александру Хиджеу і Болеслав Хиджеу – жили і перебували в Новоселиці і сусідних селах. Останні 12 років Олександру Хиджеу проживав в селі Перстенці (нині Хотинський район) а Болеслав десять років з 1840 по 1850 р. служив на митниці в Новоселиці. Він часто відвідував свого брата Болеслава Хиджеу (1812-1886) – автора багатьох прозових творів, статей про молдавський фольклор, перекладача. У 1842 р. брати у співавторстві написали три молдавські легенди «Могила», «Гетьман Куницький», «Бугор». Бував у Новоселиці син Александра Богдан Петрічейку- Хиджеу (1838-1907) – вчений –філолог, член Румунської та Петербурзької академій наук. В різні часи у місті проживали або перебували: у 1907 р. побував у Новоселиці В.Короленко – художник, прогресивний письменник і педагог а у вересні 1901 р. повертаючись додому з гостин від Ольги Кобилянської проїздом зупинялися у Новоселиці Леся Українка.
Велике значення для розвитку економіки мало будівництво у 1884 р. залізниці Чернівці-Новоселиця, а в 1892 р. завершено напрямок Новоселиця – Жмеринка. Внаслідок цього у листопаді 1893 р. були з’єднані буковинські залізниці з російськими. Новоселиця стала важливим транзитним пунктом. У зв’язку з цим, почалося збільшення населення, яке в основному займалося торгівлею, змінюється і його національний склад. У 1910 р. з 5900 мешканців «російської»  Новоселиці 3900 були євреями. В містечку будують синагогу та кілька клойзів (молитовних будинків юдеїв).
У середині 1899 р. було відкрито митну заставу.
Розвиток залізничного транспорту сприяв швидкому зростанню числа вільнонайманих робітників, зокрема у ремонтному  депо і на лісосплаві.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття більшість населення краю була неписьменною або малописьменною. Відомий громадський діяч Північної Буковини професор Степан Смаль-Стоцький у своїй «Буковинській Русі» писав : «Густа темрява духовна  покривала цілими віками той природою так щедро випосаджений край; світло культури не кидало сюди ні одного свого променя, маси народу проживали тут майже в напівдикім стані…».
Перша школа у Новоселиці, яку називали тоді 1-ше училище, була відкрита у 1865 р. Збудована вона на кошти місцевого багатія графа Івана Стурдзи. Наступного 1866 р. заснували училище окремого корпусу прикордонної сторожі, а в 1868 р.- 2-ге училище. У листопаді 1908 р. почало діяти залізничне училище. Всі вони знаходилися у російській частині містечка і давали початкову освіту. Окрім письма, граматики і арифметики в них викладали Закон Божий, співи і гімнастику. В австрійській Новоселиці перша чотирикласна школа заснована у 1886 р.. Школу відвідували 108 дітей. За конфесіями вони розподілялися наступним чином: православні – 60, іудеїв – 41, римо-католиків – 7. Викладання в школі проводилося німецькою мовою.
Коли розпочалася Перша світова війна, Новоселиця опинилася в центрі воєнних дій між російськими і австро-угорськими військами. Російські війська то наступали, то відступали, тому містечко переходило з одних рук в інші. У травні 1915 р. та навесні-влітку 1916р. тут проходила лінія фронту. В ці роки містечко зруйновано артилерійськими обстрілами, постраждали станційний будинок, митниця, забудова головної вулиці.
У травні 1915 р. в Новоселиці побував  американський журналіст Джон Рід. Свої враження про тогочасне містечко він залишив у книзі «Війна у Східній Європі», яка вийшла в 1919 р. у Нью-Йорку. Прибувши сюди вночі, журналіст побачив на околиці населеного пункту широку галявину, освітлену вогнями. На ній стояло багато коней, на траві лежали високі сідла. Навколо вогнів, де  диміли мідні казанки і самовари, стояли або сиділи навпочіпки косоокі і вилицюваті, з плоскими  обличчями солдати. Це були туркмени, яких царизм кинув у кривавій вир війни. Десь лунав звук акордеона, чулася мелодія повільної пісні. Наступного дня вже у російській Новоселиці своїм пильним оком Джон Рід запримітив спалені склади митниці, будинки без покрівель з вибитими вікнами. Замість твердої дороги – ряди великих калюж з брудною водою, а вздовж дороги – глибокі канави для стоку води. Тут же стояли невеликі дерев’яні місточки для пішоходів. Побачив Джон Рід квартали невеликих крамниць, біля яких стояли галасливі євреї одягнені в довгі каптани. Привернули його увагу босоногі або взуті у постоли  молдавські селяни, які розмовляли м’якою мовою з італійським акцентом, жінки, які бавили своїх немовлят, замурзані діти. І скрізь зустрічалися російські солдати, у робочих гімнестерках і високих чоботах, а також вершники з козацькими шаблями. Журналіст спілкувався з офіцерами і солдатами. Його здивували відверті розмови про військову короткозорість і бездарність вищих командирів, нестачу зброї,  дезорганізованість.».
У листопаді 1916 – січні 1917р. російські війська перейшли до оборони в районі лінії Новоселиця – Хотин. Оборонні та фортифікаційні споруди і об’єкти споруджувалися під керівництвом військового інженера, підполковника російської армії Д.М. Карбишев, який проживав спочатку у селі Малинівці, а згодом – у Новоселиці. Звідси на звичайні підводі або на коні він виїжджав на свої позиції  у Бояни, Раранче-Слободзію, Слободу, Рокитне…
Тут у кілька рядів рилися окопи, ходи сполучення між ними, маскувалися бруствери, зводилися редути, будувалися козирки для захисту від артилерійського вогню.
У той же час на території Новоселицького району перебував і брав участь у боях Василь Іванович Чапаєв.
Під час Лютневої революції  розпочалося  створення демократичних органів – рад солдатських депутатів. Така Рада була створена і в Новоселиці. Свої засідання вона проводила у будинку № 23 по нинішній вулиці ім. Раскової.
Воєнні дії принесли містечку великі руйнування та спустошення. Багато будинків спалені або зруйновані, сади вирубані, поля потолочені і пориті окопами. Для бойових дій були  мобілізовані чимало новосельчан. Одні з них служили у російській армії, а інші – в австрійській. Для потреб армії у населення постійно реквізовувся  хліб, худоба, фураж. Місцеві жителі залучалися воюючими сторонами для спорудження оборонних укріплень. Значна частина новосельчан була евакуйована. Австрійська частина Новоселиці зазнала особливо значних спустошень під час бойових дій. Якщо до війни у ній проживало 2,2 тисяч осіб, то вже на осінь 1916 р. не залишилося жодного жителя. Їх вислали вглиб Росії, зокрема на Астраханщину.
У 1918 р. Північна Буковина і Хотинщина, в тому числі і м. Новоселиця  стали провінціями  королівської Румунії. З перших днів вони розгорнули шалену кампанію проти української мови і культури. Заборонялося говорити українською мовою в урядових установах, судах, школах і навіть церквах. Почалася румунізація населення, перейменування населених пунктів та вулиць. До приходу румунів у Новоселиці були вулиці Центральна, Хотинська, Станційна, Садгірська, Липканська, Генеральська, Ад’ютанська, Поштова, Циганська, Банна, вулиця Синагог тощо. Тепер вулиці одержали назви Штефан чел Маре, Режеле Фердинанд (короля Фердинанда), Режини Марії, Принца  Драгоша Воде, Александра Кузи та ін. Сама ж Новоселиця стала називатися «Ноуа Суліца» (Нова Сулиця), а Селище – «Суліца Ноуа».
Селянство безжалісно грабувалося, на його плечі лягли великі податки. Кращі землі у Новоселиці стали власністю великих поміщиків. Багатій Цибульський мав 300 гектарів землі, а поміщик Ромашкан – 200 гектарів орної землі і 200 гектарів лук і лози. Водночас усі селянські господарства населеного пункту мали всього 300 гектарів землі.
На початку 20-х років населення містечка зросло до 10 тисяч жителів, переважно єврейської національності.
У ті роки почалася масова еміграція євреїв у Палестину, Перу, Венесуелу, Колумбію, Чілі. У 1920 р. в західній частині міста в маєтку поміщика Крауза був збудований спиртзавод, на якому працювало біля 50 робітників. Підприємець Абрам Штейн на березі Пруту мав  лісопильню, так звану трачку, яка згодом згоріла. Поблизу Рокитнянки був крохмальний завод. У Новоселиці на 1922 рік діяло 27 корчм, православна церква,  10 синагог.
У 1925 році німець-підприємець Людвіг побудував паровий млин та невелику електростанцію, потужністю 45 кіловат.
Уродженець Новоселиці Макс Ройтман у книзі «Спогади бессарабського дідуся», яка вийшла в 1993 році в Єрусалимі, докладно описує Новоселицю 20-х років. «Сплановане містечко –  пише він, у вигляді грубої решітки: три вулиці уздовж і шість впоперек. Витягнулося воно від Пруту до залізниці. Більшість будинків тут глиняні, покриті соломою або дранкою. Лише багаті мешканці жили у центральній частині міста в цегляних будинках, з розкішними меблями, килимами, диванами, піаніно. У містечку не було електрики, каналізації. Лише центральна дорога була покрита гравієм, а тротуари – дошками. Уздовж дороги – канави для стоку води. Освітлювали приміщення гасовими лампами або восковими свічками. Вулиці вночі не освітлювалися, а тому перехожі, ідучи ними, часто користувалися ліхтарями. Проблемою для людей були забезпечення водою. Криниць не вистачало, лише деякі мешканці придбали і встановили на своїх подвір’ях помпи. Для тих, хто не мав криниць, воду у відрах  на коромислах носили спеціальні водоноси або привозили її на тачці в діжках. Взимку виникала проблема збереження тепла. Дрова і всяке гілляччя збирали ще з весни. Якщо в будинку було дві або більше  кімнат, то взимку опалювалася лише одна».
Основним видом транспорту, як і раніше, була підвода  або бричка. Під час довгої дороги можна було перепочити у корчмах, яких тут було немало.
Жителі містечка займалися ремеслом, торгівлею, підприємництвом. Тут діяли олійниця, миловарня, лісопильня. Отже, Новоселиця була звичайним провінційним містечком.
У 1931 р. в західній частині Новоселиці була побудована птахозабійна фабрика, нинішнє ДП «М’ясо Буковини», яка належала акціонерному товариству «Пасеря». З різних частин Бессарабії і Буковини скупники доставляли сюди птицю. Перероблену продукцію відправляли в Австрію, Німеччину, Італію, Англію, Палестину.
У роки румунського господарювання відбулася реорганізація шкіл. Були створені школа №1 – для дівчаток і школа №2 – для хлопчиків. У 1922 р. з’явилася школа №3 , а в 1926 році –  школа №4. У 1929 р. разом в усіх школах навчалося понад 500 дітей. Окремо діяла школа у Селищі, де навчалося 120 учнів. Єврейські діти навчалися  у школі-тарбут, заснованій у 1927. Згодом з початкової вона була перетворена у семирічну гімназію-тарбут з двома змінами навчання. У 1927 р. ця школа перейшла у власне приміщення, побудоване на кошти єврейської громади містечка Окрім того, в Новоселиці діяли комерційна і професійна школи. В усіх закладах освіти навчання проводилося румунською мовою
Зручність географічного розташування, розвиток промисловості і торгівлі, зростання числа жителів перетворили містечко у важливий торгово-промисловий центр. У 1936 р. його віднесли до категорії міст. Газета «Радянська Буковина» від 10 жовтня 1940 р. у статті «Як Новоселиця містом стала» повідомляє, що «румунський закон забороняв корчмарям у містечках торгувати вином, корчму держати – було це монополією держави. А в місті дозволялося. То немало хабарів пішло на те, щоб Новоселиця стала містом».
26 червня 1940 р. уряд колишнього СРСР направив румунському уряду ноту про повернення Бессарабії та передачу північної частини Буковини Радянському Союзу. 28 червня цього ж року в місто вступила Червона Армія. Була встановлена радянська влада. Враховуючи те, що на зайнятій території не було досвідчених кадрів, уряд України надіслав сюди велику групу працівників із східних областей України. У Новоселицю на постійну роботу прибуло 130 чоловік. Волосний комітет КП(б) України очолив К.С. Разумович, волосний виконком – Г.С. Степченко, а міську раду – І.А.Зибін.
Згодом була проведена адміністративна реформа. Створені раніше Чернівецький і Хотинський повіти 7 серпня 1940 р. об’єднали у Чернівецьку область. У її склад увійшло 16 волостей, які в листопаді цього ж року перейменовані у райони. Новоселиця з цього часу стала районним центром. До його складу ввійшли села, що знаходилися на схід від   річки Рокитної, тобто бессарабські села. При визначенні  кордонів між Українською РСР і щойно створеною Молдавською РСР повністю витримати принцип етнічного розмежування не вдалося: чимало українських сіл відійшли до Молдавії, а частина молдавських –до України.
У серпні 1940 р. почалася націоналізація промислових підприємств, майстерень, банків, залізничого транспорту, засобів зв’язку, закладів торгівлі тощо, відібрано у поміщиків землю. Відновили  свою роботу підприємства, які в останнні роки румунського господарювання припинили свою діяьність: птахозабійна фабрика, паровозне депо, лісопильний завод. Запрацювали олійниця, сукновальня і шкіряний завод. Організовано нові промислові артілі шевців, кравців, перукарів. Новостворений промкомбінат об’єднав олійницю, кушнірний цех, лимарню, миловарню, цех по виготовленню цукерок і халви, кам’яний цех. Кваліфіковані столяри, які раніше працювали на підприємців, утворили артіль «Червоний меблевик». Розширено виробничні площі шкіряного заводу, розпочато будівництво цегельні. Запрацювала машино-тракторна станція.
У березні 1941 р. 45 бідняцьких і середняцьких  господарств Новоселиці об’єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Чкалова. У ній було 10 гектарів землі, 11 коней, 5 теличок, 10 овець, 350 курчат і  50 каченят, пасіка з 14 вуликів, невелика кількість  сільськогосподарського реманента.
У місті запрацювали школа-десятирічка з українською мовою навчання, неповно-середня школа з молдавською мовою навчання і дві початкові школи, в яких навчалося 1295 учнів.
За короткий період часу розширили лікарню до 100 ліжок, відкрили райздороввідділ, поліклініку, диспансер, дитячу консультацію, санітарну інспекцію. У райцентрі було відкрито будинок культури, кінотеатр, будинок піонерів.
Почалася паспортизація населення. Той, хто одержав новий радянський паспорт, надзвичайно гордився цим: відтепер він рівноправний громадянин країни. На жаль, не обійшлося без політичних репресій. Влітку 1940 р. було утворено районне відділення НКВС, а весною 1941 р. – несудовий каральний орган – «опертрійка». За їх спільною постановою в червні цього ж року були проведені арешти так званих соціально небезпечних елементів. До них  тоді відносили колишніх працівників румунських установ, членів політичних партій, власників підприємств, землевласників, деяких торгівців тощо. Більшість з них ніякої шкоди радянській владі не приносила.
З початком Великої Вітчизняної війни  22 червня 1941 р. десять днів малочисельні загони прокордонників стримували натиск ворога. І тільки  2 липня, коли прийшов наказ здати позиції, бійці залишили застави, передавши їх підрозділам піхотних військ. Та сили були нерівні. 5 липня на територію району вступили румунські війська. Вже цього ж дня протягом цілої доби у Новоселиці йшли масові розстріли і грабежі мирних жителів єврейської національності. Румунські солдати розстрілювали всіх без розбору: чоловіків, жінок, дітей, людей похилого віку. Їх провина  була лише в тому, що вони народилися євреями. У будинках і навколо них, на горищах і підвалах, на подвір’ях і вулицях валялися сотні трупів. Тільки за одну добу тієї «чорної суботи» було вбито близько 900 новосельчан. У наступні дні 839 з них було поховано в старих окопах поблизу села Строїнці. У місті почалися пожежі. Вогонь знищив майже половину новоселицьких будинків.
Тяжкою була доля тих, хто залишився живим. Їх згодом пішки погнали у Трансністрію, окуповану румунами територію між Дністром і Південним  Бугом, у концентраційні табори, яких там було чимало. Тільки в концтаборі біля села Кошаринці Бершадського району Вінницької області загинуло 420 жителів Новоселиці. Всього із декількох тисяч жителів Новоселиці єврейської національності, загнаних у концентраційні табори і гетто, залишилися живими біля 800 осіб, а повернулося додому – близько 600.
29 березня 1944 р. в окуповану фашистами Новоселицю прорвалися  два радянські танки 64-ї окремої гвардійської танкової бригади, командирами яких були молодший лейтенант В.Ф. Шкіль і лейтенант М.І. Бондаренко. Вони розбили переправу через Прут, по якій відступали фашисти, увійшли у переповнене ворожими військами місто і через декілька годин звільними його від ворога. Одночасно на звільнення Новоселиці була направлена стрілецька рота із 27-ї мотострілецької бригади під командуванням капітана П.Я. Костюкова. Відступаючи, ворог залишив трофеї. Танкісти утримували місто до підходу головних сил. 31 березня  в місто увійшли війська 74-ї стрілецької дивізії, якою командував підполковник К.Г. Гізатуллін  та 360-й стрілецький полк під командуванням майора М.М. Новикова. За героїзм і мужність, проявлені при визволенні Новоселиці, молодшому лейтенанту В.Ф. Шкілю присвоєно звання Героя Радянського Союзу, лейтенант М.І. Бондаренко нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. Механіку-водію одного із танків, старшині В.Г. Савченку у післявоєнні роки виконкомом Новоселицької міської ради присвоїв звання  «Почесний громадянин міста Новоселиця». Цього ж звання удостоєний  і П.Я. Костюков.
Німецько-румунські загарбники завдали місту великих руйнувань. Було зруйновано його центр, депо, лісопильний і шкіряний заводи, електростанцію тощо. Спалено близько 560 будинків. Значно скоротилася кількість населення міста. Якщо на початку 1941 р. тут проживало 8028 осіб, то на кінець 1944 р. залишилося лишень 4688 жителів.
Новосельчани свято бережуть пам’ять про загиблих  воїнів На перехресті вулиць Центральної і Косовського побудовано обеліск у вигляді воїна – переможця, високої стелли та гранітної плити з прізвищами загиблих. Обеліск виготовлений Львівською кераміко-скульптурною фабрикою Художнього фонду УРСР в 1965 р. з декоративного бетону висотою 6,9 м. і сторонами в основі 1,2 х 2,3 м. Скульптура воїна залізобетонна висотою 2,2 м і шириною в поясі 0,7 м. Постамент бетонний висотою 1,09 м і сторонами в основі 1 х 1,5 м.
На гранітному обеліску викарбувані слова : «Вічна слава героям, які загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої Батьківщини 1941-1945рр».
У 1958 році відбулося відкриття нового пам’ятника в міському парку відпочинку.
Згодом рішенням облвиконкому № 432 від 24.10.1969 р. були затверджені заходи щодо реконструкції цього пам’ятника, який було  відкрито  у 1975 р.
Архітектурний ансамбль пам’ятника в плані складає ділянку шириною 25 м. і довжиною  20 м. Домінантною композиції є постамент з червоного  граніту висотою 2,5 м. і шириною 1,5., на якому встановлена в повний ріст фігура скорботного воїна, який у лівій руці тримає каску, а правою опущеною рукою підтримує  вінок з лаврового листа. На гранітній плиті, яка вмонтована в постамент викарбовані слова: «Слава вам храбрые,/ Слава бесстрашные/ Пам’ять о вас никогда не умрет!».
Перед постаментом розташована металева п’ятикутна зірка з отвором в центрі для вічного вогню. На фоні похилених прапорів по обидві сторони постаменту , вздовж широкої алеї знаходяться стелі, на яких розташовані 33 надгробні мармурові плити з викарбованими прізвищами загиблих.
Одразу ж після звільнення Новоселиці від окупантів трудящі міста приступили до відбудови господарських об’єктів. Відновила свою роботу міська рада депутатів трудящих. Новоселиця в цей час в основному була одноповерховою. У п’яти двоповерхових старих будівлях розмістили середню школу, райком  КП України, райвиконком, контору зв’язку і типографію. Вже 13 квітня 1944 року започаткувала роботу районна контора зв’язку (з1963 року – вузол зв’язку), у травні  цього ж року для дітей відкрили двері школи. До кінця року почали давати продукцію птахокомбінат, олійниця, миловарня,  шкіряний   завод, шевська і кравецька майстерні.
У повоєнні роки продовжує розвиватись промисловість, в основному харчова (завод по обробці насіння 1961, винний завод, сирзавод, 1967). 1973-го року побудована меблева фабрика. Трудівники відбудованого птахокомбінату виготивили і направили на фронт 2170 банок консервів і 800 кг копченої птиці.
14 грудня 1944 року вийшов перший номер районної газети «Слово правди». Її тираж становив 500 екземплярів, а першим редактором був журналіст Л.Колодяжна. Запрацювала райспоживспілка. Вже у січні 1946 року в системі споживчої кооперації району працювало 34 магазини і 5 закладів громадського харчування. Почала надавати побутові послуги артіль «Червоний меблевик», став до ладу маслозавод потужністю 350 кг масла за зміну. Запрацювала цегельня.
У 1949 році почала діяти машинно-тракторна станція (МТС). На початку підприємство мало всього три гусеничні і два колісні трактори. З часом воно набирало сили, зміцнювало свою матеріальну базу, і, вичерпавши свою місію як помічник колгоспів, було перебудоване у районне виробниче об’єднання «Сільгосптехніка», основним завданням якого стали ремонт сільськогосподарської техніки і перевезення різних вантажів. У 1986 році підприємство ввійшло до складу агропромислового комплексу і одержало назву ремонтно-транспортне підприємство (РТП) –  високопродуктивне      механізоване підприємство, нині – відкрите акціонерне товариство.
У 1955 році було створено Новоселицьке медичне училище, сьогодні Новоселицький медичний коледж Буковинської державної медичної академії де навчаються 540 студентів за спеціальностями «Лікувальна справа», «Сестринська справа», «Акушерська справа». Педагогічний колектив складається з 37 штатних викладачів.
Цього ж року на базі плодоовочевого пункту «Заготконтори», яка займалася первинною обробкою овочів і фруктів, почав свою діяльність консервний завод, який з кожним роком переобладнувався, реконструювався, зростало виробництво його продукції. Наприклад, вже у 1984 році завод випустив 7,9 мільйона умовних банок консервів – овочевих, плодових, м’ясних тощо. Його продукцію можна було зустріти в Японії, Великобританії, Німеччині, Бельгії, Фінляндії, Польщі, Румунії та інших країнах. У цьому ж 1955 році на місці невеличких підприємств по випеченню хліба виникла нова пекарня, яка згодом після декількох реконструкцій перетворена у хлібокомбінат (нині коопераивне підприємство «Хліб Буковини»), відкрито медичне училище (нині медичний коледж).
Наступного року у місті проведено водогін.
З трьох автомобілів, пилорами і 15-ти робітників у 1957 році почав свою роботу «Міжколгоспбуд» (згодом райагробуд). З кожним роком він розширював свою базу, побудував власний цегельний завод. У кращі для підприємства часи тут було зайнято близько 500 робітників. Силами його колективу майже в усіх колгоспах побудовані ферми, у ряді сіл –школи, будинки культури, аптеки і фельдшерсько-акушерські пункти. У райцентрі завдяки райагробуд побудовані кінотеатр, торговий центр, будинок культури, приміщення райдержадміністрації, суду і прокуратури, побуткомбінату, району електричних  мереж, банку «Україна» (нині Приватбанк), ощадбанку, податкової інспекції, понад десяток багатоповерхових житлових будинків.
Значно зросла кількість населення міста, в першу чергу за рахунок робітників. У 1959 році тут уже проживало близько 5,9 тисяч осіб.
Чимало нових підприємств стали до ладу у 60-х роках. Створені раніше артілі «Перемога» і «Червоний меблевик», які надавали побутові послуги населенню міста і району, згодом об’єдналися і на їх основі у 1960 році організований комбінат побутового обслуговування (райпобуткомбінат), який у процесі приватизації державного майна у 1997 році реорганізований в закрите акціонерне товариство «Побут» з колективною формою власності. Воно об’єднало 52 ательє, майстерні і перукарні району, з яких 18 – у Новоселиці, надаючи населенню понад 150 видів різноманітних послуг. У райпобутки новітньому обладнанню зросло виробництво меблів-столів, шаф, тумбочок, диванів, театральних крісел.
У 1961 році введено в дію завод обробки гібридного і сортового насіння кукурудзи (нині хлібоприймальне підприємство).                                                              У цьому ж році почалося будівнпцтво середньої школи № 1. Відомо, що 28 лютого 1961 року на її фундамент була покладена перша цеглинка, а вже 5 грудня цього ж року двоповерхова школа, розрахована на 520 учнів гостинно відкрила свої двері.
Великий поштовх у розвиток промисловості дало підключення міста в 1962 році до потужньої енергосистеми.
У 1963 році в країні відбулося укрупнення районів. У Чернівецькій області замість існуюючих 14 районів залишилося 6. До Новоселицького району приєднали села Припруття, Бояни, Острицю, Магалу, Слободу, Рідківці, Топорівці, Чорнівку. Одночасно села Керстенці, Білівці, Ярівка і Крутеньки відійшди до відновленого Хотинського району.
У лютому 1966 року вступив в дії завод залізобетонних виробів. Після освоєння планових потужностей його колектив зріс до 300 чоловік, а продукція відправлялися  в усі куточки області.
Місто постійно розбудовувалося. Лише  з 1954 по 1966 роки тут побудовано 26 двоповерхових будинків більше як на 200 квартир, а індивідуальні забудовники спорудили 630 осель. У 1966 році в центрі міста зведено триповерховий будинок,  де розмістилися гастроном, кафе «Буковина», дитяче кафе, контора райспоживспілки.
Наступного 1967 року на базі харчокомбінату утворився винний завод  і харчосмакова фабрика, побудований новий сирзавод – найбільше підприємство по переробці молока не лише в області, але й усіх західних областях України.
На східній окраїні міста у 1968 році була утворена лугомеліоративна станція, яка через два роки перейменована у ПМК – 152, пізніше – у Новоселицький механізований загін облводбуду. Це потужне підприємство, яке виконувало будівельні роботи, займалося дренажним осушенням перезволожених земель, протягуванням водопроводів і будівництвом ставків, забезпечувало роботою близько 700 чоловік. Влітку 1969 року стали до ладу нова лікарня і поліклініка, а в грудні цього ж року винний завод перетворили у лікеро-горілчаний – єдиний на Буковині, який тривалий час був флагманом промислового виробництва краю.
Для надання побутових послуг населенню у 1970 році було засноване підприємство «Райсількомунгосп». У 1973 році на місці дрібних майстерень промкомбінату побудована нова меблева фабрика «Черемшина». Її продукція (дивани-ліжка, набір меблів для відпочинку «Самоцвіт», столи, шафи, трюмо) була відома не тільки в області, але й за її межами, навіть відправлялася у далекі Туркменію і Монголію.
У жовтні 1979 року було засноване районне об’єднання «Сільгоспхімія» (згодом «Агрохім»), яке займалося обслуговуванням сільськогосподарських підприємств агрохімічним роботами.
60-і – 70-і роки минулого століття – це період різкого злету індустрії району, розширення асортименту і обсягу виробництва, його механізації і автоматизації. Вже у 1980 році  тут діяло 12 великих промислових підприємств різного напрямку, зокрема, харчової, м’ясо-молочної продукції, будівельної промисловості, виробництва, на яких працювало понад 2,5 тисяч чоловік. Їх продукція відправлялися в усі кінці країни і за рубіж.
Наприкінці червня 1984 року став до ладу новий асфальтовий завод міжколгоспної шляхово-будівельної дільниці, яка займалася спорудженням внутрігосподарських доріг, благоустроєм твариницьких ферм, тощо.
У липні 1985 року гостинно відкрив двері новий будинок культури –базовий осередок культурно-спортивного комплексу.
У 1986 році стало до ладу нове приміщення друкарні і редакції газети «Слово правди», а в 1988 році закінчено будівництво і освоєно нове приміщення районного вузла зв’язку.
Більшість промислових підприємств і будівельних організацій зосередилися у західній частині міста: харчосмакова фабрика, сирзавод, меблева фабрика, птахокомбінат,  завод залізобетонних виробів, ремонтно-транспортне підприємство, кооперативне м’ясопереробне підприємство, райагробуд, агроспецмонтаж і ряд інших підприємств і організацій. У східній частині міста розмістилися плодоконсервний завод, хлібоприймальне підприємство, хлібокомбінат, друкарня, лісосклад Хотинського держлісгоспу тощо.
У місті розвинулася широка мережа закладів освіти, медицини, культури, торгівлі, побутового обслуговування, громадського харчування. Майже всі вони зосереджені у центральній частині міста.
Планувальна структура Новоселиці підпорядкована напряму історично утвореного шляху з Буковини в Бессарабію, що перетинає місто з заходу на схід у ХІХ-ХХ ст. цей шлях перетворився на головну вулицю, що в східній частині сучасного міста отримала назву вулиці Леніна (зараз –вул.Центральна, в румунський період – strada Stefan cel Mare). Після перетину з дорогою на Хотин (вул. Хотинська, в румунський період – strada Regina Maria, тепер – вул. Котовського), далі до с. Маршинці вуличний відрізок називався вул. Липканською. Натомість в австрійській Новоселиці ця вулиця, тобто продовження шляху на захід, отримувала назву Головної (Haptstrasse).
Основною домінантною у забудові містечка виступала церква святого Георгія (вул. 28 червня, колишня Поштова), зведена 1858-1864 роках в стилі пізнього класицизму. Після добудов навколо, в останій третині ХХ ст., церква частково втратила функції головної домінанти в містобудівельній структурі міста. На протилежній стороні вулиці яскравим акцентом виступає двоповерховий будинок №27, завершений причілком у стилі пізнього модерну (1-а третина ХХ ст.). Риси пізнього класицизму притаманні будівлям, зведеним у 2-й половині  ХІХст. – колишня гауптвахти (вул. Леніна (Центральна), 51), що розміщувалася ближче до австрійського кордону, та банку (вул. Леніна, 33). Це –одноповерхові споруди зі скромним декоруванням, значно зміненим внаслідок пізніших реконструкцій. Між цими двома будівлями збереглися в своїй планувальній стуктурі будинки з кінця ХІХ ст. – №№ 41,43. Між ними та гауптвахтою, на південь від головної вулиці, знаходилася торговиця (зараз на її місці розміщений будівля гімназії.).
З цінної забудови вулиці кінця ХІХ-поч.ХХст. виділяються  також будинки під №106 (кол. Аптека),  №55 (кол.єврейська школа, житлові будинки під №№75, 77, 148. На увагу заслуговує й будинок що був зведений у міжвоєнний період (№ 142), та належав першому в містечку лікарю з вищою освітою Нафтулі Рабиновичу. У цій же центральній частині, в глибині, на північній стороні вулиці (№110) – будівля кол. Головної синагоги (у радянський час – спортзал, зараз не використовується), що зберігає елементи архітектури кінця ХІХ ст. У 1985 поруч зведено найбільшу в місті споруду районного палацу культури, що став формувати міський центр. На площі перед палацом постав пам’ятник Т.Шевченкові (2000р., автори Гошовський Д.М., Лисаковський О.М.). На перехресті вулиць Котовского і Леніна, у сквері, у 2002 встановлено бюст румунського класика М. Емінеску (перед тим на цьому місці стояв пам’ятник В.Леніну, і, фактично, саме тут був у радянський час центр Новоселиці).
Вулиця Хотинська (Котовського, в рум. період – strada Regina Maria) у ХІХ – ХХ ст.  заселяли євреї-торговці. Організаційна структура вулиці збереглася особливо виразно. Вона формувалася симетрично відносно синагоги (Котовського, 17, тепер – спортзал), розміщеної посередині вулиці. Найкраще збережені будинки з часів формування вулиці – №№ 24,33,46.
На схід паралельно Хотинській, наприкінці ХІХ ст. сформувалася вулиця Станційна (тепер – Кірова), що провадила до вокзалу, збудованого у так званому «цегляному стилі» з використанням елементів готичної та російсько архітектури.
Дві вулиці – Шевченка (в рум. час –strada Regile Ferdinand) та Чапаєва ( в рум. час – strada Dragos Voda) проходять паралельно вул. Леніна. Їх перетинають вулиці Чкалова (кол. Генеральська), Пушкіна (кол. Циганська), 1Травня. На вулиці 1 Травня 8, в основному зберігся будинок колишньої єврейської гімназії, одного з головних культурних осередків у північній частині містечка, заселеного євреями (вул. Котовського, 1 травня, Кірова, східна частина вул. Чапаєва). Зараз вулиці Чапаєва та Чкалова забудовані багатоквартирними будинками, зведеними за типовими проектами.
У колишній австрійській частині Новоселиці забудова практично не збережена. В колишній центральній її частині тепер домінує дерев’яна споруда церква Успіння Пресвятої Богородиці (1934).
Натомність східна чатина Новоселиці – приклад містечка в Україні, де практично збережена планувальна структура ХІХ – поч. ХХ ст. і певною мірою представлена провінційна архітектура цього періоду.
У Новоселиці налічується понад 100 вулиць і провулків. Всі вони неповторні. У назвах багатьох вулиць відчувається подих історії. Чимало з них названі іменами людей, які мають безпосерднє відношення до міста. А саме: Миколи Бондаренка, Сергія Каби, Міхая Емінеску, Дмитра Карбишева, Короленка, Кремльова, Джона Ріда, Птухіна, Хвилі-Олентиря, Лесі Українки, Чапаєва, Шкіля та інших.
Серед жителів міста багато, які отримали високе звання «Заслужений працівник». Серед них: Гуцуляк Флоріан Трифонович – Заслужений працівник сфери послуг України, Кіріл Георгій Васильович – заслужений тренер України, почесний працівник фізкультури і спорту України, Марандюк Михайло Назарович –  заслужений майстер спорту, міжнародний гросмейтер, семиразовий чемпіон світу з шахової композиції, світовий лідер серед спортсменів цього окремого виду спорту, Раца Дмитро Миколайович – заслужений лікар України,  Риндюк Валентина Петрівна – заслужена вчителька України, Романцов Олександр Харитонович  -заслужений  зоотехнік України, Ставнійчук Василь Павлович –  заслужений лікар України,  Степанов Володимир Васильович –  заслужений тренер України.