Історія Росошани

Історія

села Росошани

Кельменецького району

 

На Буковині, а саме на Кельменеччині є село із цікавою назвою «Росошани» .У книзі «Історія міст і сіл України» село Росошани згадується 15 квітня 1710 року. Але внаслідок пошукової роботи було встановлено, що за документом з Кишинівського державного архіву за № 166 було встановлено що село Росошени засновано 1622 року 5 вересня, підтверджуюча грамота господаря Стефана Томши слузі своєму Авраму і сестрі його Оксані на належну їм вотчину в селах Новоселица, Росошени, Кулішівка і Лукачени Хотинської волості, а також на половину села Неліпоуци тої же волості, куплені  дяком Авраамом у Григорія Головки за 200 срібних талерів.

Це – мій рідний край. Я люблю своє село, за його цікаву історію, його талановитих і працьовитих людей. Назва села не змінювалася. За переказами так називалася молдавською річка, що протікає з півночі на південь з західного боку села. Річка мала назву Роша, що в перекладі на українську мову означає «червона». І нарешті, село могло називатись так ще й тому, що в кожній оселі, біля криниць, під вікнами, ростуть кущі калини. Особливо взимку на тлі білого снігу вирізняються її червоні кетяги.

Під час окупації румунами село носило офіційну назву Рошень. З південного заходу села, на лівому березі були поклади червоної глини.

Першими поселенцями були молдовани на прізвище – Комерзан. Людей із цим прізвищем в селі чимало. Прозивали їх чомусь «куля», і жили вони в північно-східній частині села , яку і досі називають «кулівська» магала. Саме слово магала походить від тюркського «махаля», що означає окреме поселення чи мікрорайон. В нашій області навіть є село, що називається Магала,- турецький слід в нашій історії.

…Давним – давно лютували в наших краях турецькі війська то були дуже страшні часи для жителів нашого краю. Горіли поселення, голосили матері, просили захисту діти, стогнали безсилі чоловіки. Погані бусурмани знущалися над українським людом: молодих і дужих парубків та гарних і вродливих дівчат забирали у полон, у рабство гнали, а старих і немічних безжально рубили. І лилися ріки сліз і крові безвинної.

Та скільки могли терпіти знущання люди? З косами і вилами кидалися вони на ворога, відбиваючи своїх рідних , захищаючи свої домівки. А пізніше і зброя з’явилася у кожного чоловіка. І стали називати їх козаками. Що в перекладі з татарської слово «кайзак» означає «вільний чоловік». Прізвище Козак і сьогодні поширене в Росошанах.

Старожили розповідали , що під час одного такого турецького набігу зав’язалася кривава битва . Багато людей тоді полягло, багато крові пролилося. Кажуть, що вода в річці від тієї крові червоною стала. Тоді і назвали річку Роша, що в перекладі з молдавського означає «червона», а вже від річки і село дістало назву Рошани, а нині Росошани.

Під час Великої Вітчизняної війни , у селі бої майже не відбувалися.  Коли радянські війська звільнили село, на фронт було мобілізовано 372 чоловіки, з яких 67 загинуло, а 70 повернулося додому інвалідами. 50 чоловік було мобілізовано у 1941 році, вони знаходились в основному в трударміїю. Односельчанам, які не повернулися з полів битв Великої Вітчизняної війни , побудовано в центрі села пам’ятник.

Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Потрібно було відбудовувати село, повертатися до мирного життя.

Так у 1946році у Росошанах було створено колгосп « Труд селянина» головою якого був Олійник Яків Андрійович. Надія на краще життя об’єднувала навколо себе однодумців. Ентузіазм допомагав людям у найважчі хвилини. А час був дійсно нелегкий, сповнений противоріч і вагань. Нелегко було наважитися віднести в колгосп останній вузлик зерна, відвести єдиного коня чи корову. Саме в таких умовах організовувався колгосп.

Початок відбудовчого періоду збігся з надзвичайним тяжким явищем – « голодом 1946-1947 р.р.» , що особливо ускладнив відновлення економічного життя. Ті роки для ряду областей України виявились несприятливими за погодними умовами: засуха, неврожай. Але це не було визначальним: головна причина голоду полягала в позиції держави, партії, сталінського

керівництва, які про все те знали і не вжили запобіжних заходів. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим самим прирікала селянство на голодне животіння, смертельну безвихідь.

В обстановці голоду сталінське керівництво продовжувало вивозити хліб за кордон, надаючи безкоштовно « братерську допомогу» іноземним державам, а свій народ, особливо українці, вмирали від голоду.

Не минула ця страшна біда і наше село Росошани в 1946-1947рр. З жителів села були створені продовольчі загони, які проводили горезвісну

хлібозаготівлю. Керівництво села і нашого району не брали до уваги умови кожної сім’ї. Збирали хліб у всіх: багатодітних, одиноких, пристарілих.

План хлібозаготівлі на село був великий. Щоб його виконати, у людей забирали все до зернини: пшеницю, жито, ячмінь, соняшник, овес, квасолю. Розпочався страшний голод, від якого помирали цілими сім’ями. Смаковська Ганна Юхимівна, яка працювала тоді десятником розповіла, що сім’я  Марам ори Ганни Григорівни її двоє дітей – дочка Ніна і син Петро померли в одну ніч. Сусіди вранці їх всіх трьох знайшли мертвими. За день в сілі помирало 5- 6 людей. Ховати не було кому. Нікому не робили труну. Не мали з чого, а також не мали сили її зробити. Ховали замотаними у домоткане рядно.

Багато чоловіків не повернулися з війни, тому були створені в селі жіночі загони, які їздили по селу і підбирали померлих з голоду в хатах, під тином, у бур’янах. Трупи замотували у будь-що і ховали.

Особливо багато померлих було дітей, в яких рученята і ніжки стали тоненькими, як патички, а животи були великими. Саме в період голоду розгорілася страшна хвороба – тиф, від якого помирало багато людей.

Допомоги від держави було чекати марно.

Бурлака Ганна Іванівна, яка очолювала один із жіночих похороних загонів, розповідала, що за кусок хліба вбили Марингос Олену Елифтерівну і сховали в соняшнику на полі. Тіло її знайшли через шість неділь , коли жали соняшник.

Багато людей, не маючи що їсти ходили по селах і просили кусок хліба. Де які додому не вернулись. Помирали в дорозі.

Тих людей, які добровільно не здавали хліб, дуже бив голова колгоспу Олійник Яків Григорович. Він цілу ніч тримав людей закритими у себе в кабінеті, наливши води на підлогу, щоб вони не мали де сісти. Від його знущань і жорстокості в селі померло 8 чоловік. За свої вчинки він потім відсидів 6 років в тюрмі.

Благодушко Ганна Артемівна розповіла, як її батьки і більшість жителів села щоб не вмерти сушили листя з бересту, серединку з стебла соняшника, кукурудзяні качани без зерна, потім їх мололи на домашніх жорнах і пекли коржі, які заміняли хліб.

Ковтун Ніна Матвіївна, розповіла як однієї неділі її мати вирішила зварити святкову мамалигу не з листя чи качанів, а кукурудзяних висівок, картоплі і буряка. Коли мамалига кипіла, до хати зайшла сусідка Коломийко Єлезовета Іванівна. Вона була настільки голодна, що підійшовши до чавунчика з киплячою мамалигою, рукою брала її і їла, не звертаючи увагу на кип’яток і біль. А на ранок вона померла.

Щоб врятуватися від смерті, жителі села брали з дому речі і їхали в Станіслав, нинішній Івано-Франківськ та Закарпатську область міняти на хліб та інші продукти. По дорозі їх вбивали, обкрадали, стягували залізними гаками з товарних вагонів, на яких вони їхали і відбирали продукти і речі.

Смаковський Федір Іванович та Ганна Юхимівна згадують, що у них в роки голоду була корова , дітей в них не було. Молоком вони ділилися із сусідами. Але самі наїстися ніколи не могли. Бажання їсти не покидало їх ні в день, ні в ночі.

Багато жителів села, щоб спастися від голодної смерті, їхали в Мукачево, Станіслав, на цукрові заводи і привозили звідти мішками гнилий, прокислий жом.

Заячук  Акуліна Георгівна згадує, як вона їхала за жомом, щоб спасти від голоду багатодітну сім’ю. Жом на заводі зберігався у великій ямі, оббитій по бокам дошками. Хворі, голодні, знесиленні люди, наївшись цього гнилого жому, тут же в ямі помирали. Акуліна Георгівна бачила, як вагітна жінка родила в ямі з жомом дитину. Природах померла і мати і дитина. Повертаючись додому, наївшись жому, люди помирали  по дорозі. Мертві тіла лежали в канавах, під деревами. Помирали матері, а дітей підбирали чужі люди.

Привізши додому жом, його мили, і з нього пекли коржі, добавляючи тирсу. Жом був настільки отруйний, що від води, в якій його мили сохла трава і земля ставала чорною.

Ось ще одна сторінка важкого життя нашого села. Але люди, які пережили голод, не озвіріли, а ще більше згуртувалися, щоб допомогти одне одному, працювали від зорі до зорі і село вижило.

Нелегко було наважитися віднести в колгосп останній вузлик зерна, відвести єдиного коня чи корову. Саме в таких умовах організовувався колгосп.

Через рік у 1947 році організовується ще один колгосп « Правда», головою якого було обрано Бурлаку Григорія Онуфрійовича. Григорій Онуфрійович згадує, що здавали спочатку плуги, коні, візки, платили селянські взноси. Членами правління були: Оскобойник Андрій, Федорюк Данило Семенович, Федорюк Андрій Семенович, який здав у колгосп січкарню, олійню, коні. Перший рік було зібрано 60 коней, 30 візків, 30 плугів. На другий рік уже зібрали 40 телят, 100 ягнят, ферма була одна – де живе Мітітюк Марія Данилівна, а друга – Де живе Мітітюк Анатолій Іванович. Уже на другий рік

побудували курятник і вівчарник, зробили 4 токи на полі. Працювали дуже важко. Всі роботи виконували в основному жінки. Копали поле вручну, і хто копав, давали 200 грам хліба і супчику, в якому де-не-де картопля і мукою запражено. Принесли пайок –дали дітям, а самі голодні. Все забрали в поставку, а потім зайом. Жито було в городі, пекли колоски і їли. Грузили вночі на підводи пшеницю, жито, в клані складали, ходили до машин, машинували хліб день і ніч. Жінки складали стирти, блоками, підтягували снопи на стирту і стиртували зверху. Ось так було важко в перші роки формування колгоспу.

У травні 1950 року, де зараз тракторна бригада, була Реїнова хата. Ось там зібрались на збори і вирішили об’єднати в один колгосп.

Григорій Онуфрійович тримав газету « Правда» в руках. Ось і запропонував назвати імені газети «Правда». Головою був обраний Горобець Василь Тимофійович, заступником – Бурлака Григорій Онуфрійович, який потім з 1951 по 1958 роки знову працює головою.

З 1958 по 1965 рік працює головою Шум Павло Анісімович. Було збудовано тракторну бригаду, почато будівництво тваринницького комплексу. Від роду й до роду благословенні ті руки що дарують нам хліб. Благословенні Богом хай будуть їхні мозолі, мозолі колгоспних механізаторів. Один з передових механізаторів, це Кулібаба Микола Олексійович який постійно намолочував саме більше центнерів зерна, і в цей важкий час знаходить сили і терпіння щоб працювати біля землі.

Головою колгоспу з 1965 по 1970 роки працює у нас Гендзіра Всеволод Іванович. Єдиний Герой Соціалістичної Праці Кельмиенеччини. І ось 1970 році Всеволода Івановича забирають у Зенківці, а у нас обирається головою колгоспу Дячук Іван Іванович, який працює по 1982рік. За роки головування Івана Івановича, побудовано дитячий садок, адмінбудинок, фонтани, будинок тваринника, лазня, центральна котельня, закінчено будівництво школи і магазину.

З1982 по 1992рік працював головою колгоспу Лазарюк Валерій Ілліч. Бурлака Тамара Василівна . Цю чудову жінку добре знають і за межами села, адже це гордість нашого села, колгоспу. Закінчила технікум, працювала в ланці. Була депутатом обласної Ради, депутатом Верховної Ради, делегатом ХХVІІ з’їзду КПРС. Нагороджена орденом «Знак пошани». Про цю хорошу ланкову і її ланку знято фільм «Сліди робочих рук». Стрімко летіли роки. На колгоспному виробництві трудяться діти й онуки фундаторів колгоспу. Своєю невтомною працею вони примножували славу Росошанівського колгоспу.

З 1992 року колгоспом керує Дмитро Федорович Мітітюк. Хороша слава про колгосп линула у районі. Трудівники полів по виробництву зернових та тваринництва займали призові місця, хоч трудились в нелегкий час.