Home / Кельменецький район / Перківці / Історія Перківці

Історія Перківці

Мамина пісня, батьківська хата, дідусева казка, бабусина вишиванка – все це наша родовідна пам’ять, наші непересічні символи, наша історія, може почасти й сумна, але в основі велична і всестверджуюча.

 

Моє рідне село! Як змінило ти своє обличчя, по весняному розквітло, помолоділо квітучими садами, майбутнім врожаєм, гарними обновами і новобудовами.

 

Сьогодні наш обов’язок заглянути в історичне минуле колиски нашого дитинства.

 

Цікава біографія нашого  села.

 

З дуже давніх часів територія села, як і всієї Чернівецької області, була заселена слов’янськими племенами тиверців і уличів. Про це говорять археологічні розкопки часів палеоліту і неоліту на територій Чернівецької області.

 

У стародавніх слов’ян, що проживали на території села, була широко поширена Рисунок1Трипільська культура. Вже у ІІІ – ІV століттях тут почався перехід до землеробства і скотарства, розвивалось ремесло, особливо виділялось гончарне виробництво. Освоювались чорноземні родючі простори степових ділянок, на яких вирощувались ячмінь, пшеницю, просо.

Розвивалось також скотарство. Розводили велику рогату худобу.

В ІХ – ХІІІ ст. територія села  входила до складу Київської Русі, а після її розпаду – в  склад Галицько – Волинського князівства.

 

В ХІІІ ст.  на території сучасного села напали татарські орди. Пізніше турки перетворили Буковину в свій сировинний придаток, а населиння забирали в полон і продавали на невільницьких ринках. Цей період знайшов відображення в легенді, яку до цих пір пам’ятають у нас. Рисунок2

 

Хижацька експлуатація, безперервні війни, грабежі, насильства з боку завойовників, непосильні феодальні податки і повинності призвели до економічного занепаду краю та села.

 

У 1770 р. на Буковині було встановлено російське правління. Пізніше вона була захоплена Австрією. 1775 року австрійські війська були виведені з Хотинщини.

 

Саме в цей час починає розвиватися село Перківці. Наше село зародилося у ХVІІІ столітті. Розташоване на південь від тваринницьких ферм в урочищі через яр.

 

Назвали наше село на честь першого поселенця рибалки Петра Перка. Ось що про це розповідає легенда, яка передавалася із уст в уста. /Додаток    /

 

Кожне село має свої легенди. Ось і у нас є легенда про річку Цари – Лунгу, яка розділяє наше село на дві частини  та легенди про річку Дністер.

 

У нас у Перківцях є свої назви полів, криниць, урочищ.

 

Найбільше назв в селі мають поля.  По   назві   поля   люди швид­ко  орієнтуються, знаючи, де воно   розташоване.

 

Аналіз мікротопоимів  села Перківці дав підставу сказати, що часто поля називалися за рельєфом. Люди часом називали одне поле Долини, бо інші знаходилися на горбах, а це в кількох балках. Імашем в нас  називають пасовисько де випасають худобу, і от за таким Ілашем –  «пасовиськом» знаходиться поле. Люди його називають   «за   Імашем».

 

З   поля   Цеброванка   бера   початок   річка   Цари – Лунга. На    цьому місці   було   багато   криниць, постійно   з’являлися    джерела. Недалеко жили   люди, яким   потрібна   була   вода. Вони   брали   воду   цебрами. Після   колективізації   довколишні   поля   розорали, криниці   позасипали, залишився   тільки   один,   потічок, який  тече   через   усе  село і впадає   у   Дністер – це    Цари – Лунга. А   поле   і    зараз   називається  Цеброванка.

 

Була   і   поле, яке   належало   колись   людям, які   жили   за Дністром – з  «ляцкого  боку» тобто   з   Поділля. Тепер   воно   належить Перківцям, але   назва    за   ним   залишилася – Ляцке   поле.

 

Назви   полів   могли   ще   мотивуватися   майновим   станом, службовим   становищем. Наприклад, Попове   поле – це   ділянка   землі, закріплювалась за парафією, і піп, якого прислали в село, міг користуватися ним. Вже давно поле не належить парафії, а назва Попове поле залишилась назавжди.

 

Часом поле називали за прізвиськом, яке мала окрема людина, чи ціла сім’я. Такою є назва поля, яке колись належало сім’ї на прізвисько Павучок. Його і зараз іменують Пувучкове.

 

Називали   поля,   також   за   прізвищем   людини, яка   ним володіла. Було   колись    поле    у  поміщика    на    прізвище   Липа. Назавжди залишилась за ним назва Липове поле.

 

Є   такі   назви, які   далися   по   тій   чи іншій   рослині, яку колись сіяли люди. На   одному   із   полів   раніше   часто   сіяли коноплі. Тепер   поле, яке   знаходяться   на   цьому   місці, називається На   коноплиску.

 

Колись не всі  поля   були   переорані, не   на   всіх   полях сіялося. Але   з   часом   всі   вони   буди   розорані. З’явилися    назви типу   поле   На   старій цілині. Розказують, що   тут   колись   було пасовисько, а потім   цілину   переорали,   поле   називають   На   старій цілині. А   от   Старе   поле   називають   так   тому, що   кругом   була ці­лина, а   тут   люди   споконвіку   орали.

 

Якщо   вірити   переказам, які   сягають   у   сиву   давнину, то поле коло   Могили дістало   свою   назву від   могили, яку   нібито   колись  насипали   турки. Вже   давно   немає   тієї   могили, кругом   рівнина а поле   так   і   носить   назву   Коло   Могили.

 

До   організації   колгоспів   було   дужо   багато   дрібних   поселень навколо села, тобто   хуторів .А   коли   організувався   колгосп, з   хуторів   виселяли    людей. Землю, де   було   поселення, орали і ті­льки в   назві   полів   залишалася   назва   хутора. Така   доля   спіткала   і  хутір   Арманку. Тапер   навіть   сліду   немає   від   хутора, а    поле   називають – Арманка.

 

Раніше   по   селах   були   МТС. Була   вона   і   в   селі   Перківцях але   далеченько   від   села. Там   стояли   машини, трактори, ремонтували їх. МТС   давно розформували,  ділянка   землі   залишилася   з   назвою Технічне   поле.

 

Село   розбудовувалося і   росло, зростала   кількість населення. І   щоб   наділити   сім’ю землею,   до   певної міри   15   чи   35   арів, їм   додавали   землю .Ця   частина      поля   дістала   назву На додачі.

 

Криниці, які   тепер   копають майже   не   називають. А   всі   давніші, особливо   польові, мають  свої   назви. І   ці   назви   збереглися  до   цих   пір, і   далі   будуть,   передаватися   з   покоління в   поколін­ня.

 

Перше, що   можна сказати, криниці   називали   іменами    людей які   їх   викопали. Криницю, яку   викопав   Тимофій, назвали   Тимофієва криниця. Це   ж   саме   можна   сказати   про   Матеєву   та    Павлову   криницю. Є   ще   в нас криниця   з   журавлем. ЇЇ викопав   чоловік, на Ім’я   Іван. В   селі   було   багато   Іванів, і   щоб   знати   котрий   саме   Іван   її     викопав, назвали     криницю   ім’ям   і   по   батькові –  криниця   Івана   Петрового.

 

Називали   криниці   за  професією    тієї людини, яка  лишила   після себе пам’ять.

 

Чоловік  був   ковалем, викопав   криницю, то   її  називають Ковалева криниця.

 

Криниці   називалися   не   тільки   за   ім’ям   чи   професією людини, яка   її   викопала, а й за   прізвиськом. Павучкову   криницю  називають   так   тому, що її викопав   чоловік   на   прізвисько Павучок. До   зараз   ходять   люди   по   воду   до   голубки, ця   криниця розміщена   біля   господарства   жінки   на   прізвисько   Голубка.

 

Людина, яка   копала   криниці   носила   прізвисько Кирничник.  Діти, онуки   та   правнуки   так   і   мають   прізвисько Кирничник, а криниця, яка   знаходиться   біля   їхньої     хати   носить   назву Кирничникова   криниця.        Село   наше   велике,   людей     багато, Воно   ділиться   на   кути. Ось   як   про   ці   кути   розповідають   старожили.

 

Є   в нас   кут   Гасанівка, Кажуть, що   тут   жила     колись   дів­чина в якої   було   дивне   ім’я   Гасана. З   тих   пір   і   називають цей   дальній   кут   села   Гасанівка.

 

Тепер   людей, які   живуть   в   центрі    села, називають  з   центру які   живуть біля   центральної   дороги – Коло   шляху.

 

Є в   Перківцях   місце, де   люди постійно   копають   глину   для  мазання   хат   або   будівництва. Цей   мікрооб’єкт і навколишню місцевість   називають   Глиниско.

 

Наше   село   розкинулося   на   двох   горбах, які   розділяє   річка  Цари – Лунга. По   сільському   ці   горби   називають   горами. Люди   один   одних   називають   з   тої   гори, а   скорочено   сто горянами. А   селі   Існує   назва –     На тій горі.

 

Окремо можна виділити назви ємашів – пасовиськ  (діал. імаш «,пасовисько»).

 

Імаш   Балки   називають   так   тому, що   після   тривалих   дощів утворилося   багато   ям   та   зсувів, які   заросли   травою. Під  час дощів   збирається   стояча   вода – балти (Діал.. балта «стояча непроточна   вода»), звідси і     назва   пасовиська   Балки.

 

На   другім   пасовиську є жолоби, з   яких   напувають   худобу. Таких   жолобів   ніде   нема   більше. Тому   це   пасовисько   називають Коло   жолобів.

 

Давно за селом було дуже багато ставків. Для них вибирали зручне місце по долинах струмків, де б можна поставити греблю. Тепер на місце колишніх   ставків – пасовиська. Одне пасовисько називають Коло Першої греблі. Те, яке знаходиться далі від села – Коло Другої греблі. Перша гребля і Друга гребля дістали свої назви від дальності розміщення віл села, одна з них розміщена ближче, а друга більш віддалена.

 

А один із ємашів, де колись був став, зараз носить назву Стависько.

 

Є Імаш, який носить назву Гертопи. Та навіть найстаріші люди нашого села не знають. Чому саме так його назвали.

 

Частину назв, які ми розглянули вище, пам’ятають усі люди, інші ж збереглися тільки в назвах, вони передаються з покоління в покоління. Адже ці назви – наша історія, наше життя.

 

В 1812 році наше село було приєднано до Росії.

 

11 листопада 1918 року Хотинський повіт, до якого входило і наше село, і вся Буковина були окуповані румунськими військами, а з січня 1919 року румунський король підписав декрет про включення Буковини до Румунського королівства.

 

28 червня 1940 Хотинський повіт, разом з нашим селом, було включено до складу радянської України.

 

Здавалося, ось вона довгоочікувана воля і щасливе заможне життя. Та не так сталося, як гадалося.

 

Селяни, які мали невеликий клаптик землі і примітивний реманент вважалися багатіями і, відповідно до законів того часу, розкуркулені, а найбільш небезпечних, з точки зору тогочасної влади, були висилені до Сибіру.

 

Не обминула ця біда і наше село Перківці. В 1940 році Дудко Олександра Мефодійовича, його дружину Євдокію, дітей Миколу і Марійку було виселено до Сибіру. Забрали їх вночі, нікому нічого не пояснюючи, посадили в машину і відвезли на станцію. Там посадили в товарний поїзд з колючим дротом. Їхали довго без їжі та води. По дорозі Марійка померла. Товарняк не зупинився і тому був даний наказ викинути тіло прямо на ходу.

 

Там на Півночі Микола одружився на дівчині – українці, яка теж була виселена.

 

Після смерті Й. Сталіна  їм дозволили переїхати в Донецьку область. Але туга за рідним краєм не покидала їх.

 

В 1986 році труну із тілом дружини Микола Олександрович привіз у рідні Перківці. Сам тоді вирішив повернутися на батьківщину, щоб хоч перед смертю пожити в рідних місцях. Його рідну хату за роки радянської влади було розбито. Тодішня влада обіцяла дати квартиру, виплатити компенсацію. Тимчасово виділили квартиру в пристосованому приміщені.

 

Та смерть була невблаганною. Родичі та односельчани провели в останню путь Дудко Миколу Олександровича і поховали його в Перківцях поряд із дружиною. Вже тільки після смерті навічно повернулась сім’я Дудків до рідної землі.

 

У червні 1941 року мирна праця людей була перервана віроломним нападом німецько – фашистських загарбників. В 1944 році наше село було звільнене від   німецько – фашистських загарбників і ввійшло до складу Радянського Союзу.

 

Після прийняття «Акту проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року схваленого 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням село входить до складу суверенної, незалежної і демократичної, соціальної, правової держави, яка носить назву Україна.

 

 

 

Значні для села історичні події.

 

Однією із найважливіших подій нашого села було будівництво церкви в 1847 році. Жителі звели її на власні кошти.

 

Наш храм носить ім’я великого служителя Божого – предводителя воїнства небесного, заступника людства – Архістратига  Божого Михайла.

 

Храм збудований у вигляді корабля. А це означає, що церква, мов той корабель, несе нас по морю життя до вічної пристані у Царстві Небесному.

 

Габаритні розміри церкви: ширина – 8м, довжини – 15м, висота – 3м, купол – 3м.

 

Спочатку це була проста дерев’яна сільська  церква, в 1984 році її реконструйовано: зроблено цегляну кладку стін, штукатурку, підлогу викладено керамічною плиткою.

 

Рік тому церкву газифіковано.

 

В цьому році наша церква буде відзначати 160-річчя і це буде також визначна подія в історії нашого села.

 

Храмом науки називають в селі школу.

 

В 1902 році в Перківцях було побудовано невелику школу на дві класних кімнати. В цій школі навчалося 10 учнів: 8 хлопчиків і 2 дівчинки із 240 дітей шкільного віку, що становило 4% всіх дітей.

 

В роки румунської окупації життя трудящих села ще більше погіршилося. Одним із перших актів окупаційного режиму на Буковині було заборонено українську мову.

 

Законом від 24 січня 1934 року було заборонено навчання на рідній мові  і було введено тільки румунську мову.

 

В 1940 році була відкрита школа з рідною мовою навчання. Однак віроломний напад  фашистської Німеччини в 1941 році ліквідували успіхи освіти.

 

Тільки в березні 1944 року у село прибули працівники культури і освіти.

 

Вже 1 вересня 1944 – 45 навчального року частина дітей шкільного віку сіла за парти, а в червні 1951 року відбувся перший випуск сьомого класу – 23 учні.

 

В 1959 році Перковецька семирічка № 14 була реорганізована у восьмирічку, а в 1966 – в середню школу. У 1968 році був перший випуск з десятирічним навчанням, 41 учені отримав атестат зрілості. /Додаток    /

 

В 1970 р. було введено в експлуатацію типове чотирьох – класне приміщення з двома майстернями на 160 учнівських місць.

 

Надзвичайною подією в нашому селі було відкриття нової школи на 640 місць, яка діє і по даний час.

 

Не обминули наше село і сумні події: голод 1946 – 47рр.

 

Учні школи провели пошукову роботу «1946 – 47рр. в нашому селі». Із спогадів свідків, які пам’ятають ті події, вдалося встановити, що в нашому селі під час голоду померло 48 чоловік, серед них 9 дітей віком від трьох до дев’яти років.

 

Створено «Книгу пам’яті жертв голодомору 1946 – 47 рр.».

 

Учнями школи проведено пошукову роботу по виявленню захоронень німецьких солдатів, убитих під час  вітчизняної війни 1941 – 45 рр. За словами очевидців на території села Перківці у березні 1944р. було проведено 4 захоронення німецьких солдатів і три за межами села на колгоспному полі.

 

Кількість убитих і заборонених становить 23 чоловіки. Могили, де були захоронені німецькі солдати, не збереглися, залишилися тільки спогади перківчан.

 

В 1946 році на території села було створено два колгоспи, які носили назву «ім. Суворова» та «ім. Кутузова». Колгоспи розмістилися на двох пагорбах, які розділяла річка Цари – Лунга.

 

В 1949 році ці колгоспи та колгосп «ім. Щорса» на хуторі Путрино, були об’єднані в один колгосп «Дружба народів».

 

З 1999 року на території села товариство з обмеженою відповідальністю «Дружба» та фермерське господарство «Колос».

 

В 50-х роках на території села починає роботу ФАП. Спочатку він знаходився в пристосованому приміщені. А з 1988 року і по сьогодні працює в новому типовому приміщені.

 

З 1948 року на території села працюють дитячі ясла. В 1988 році було збудовано нове приміщення дитячого садка, на жаль, знаходиться в аварійному стані. Дитячий садок з 2002 року працює в приміщені двох класних кімнат в школі.

 

В 1955 році в будинку Волощука Федора Миколайовича було відкрито сільський клуб. В 1961 році було побудоване нове приміщення будинку культури, яке діє по сьогодні.

 

На території села є пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам, який було збудовано в 1977 році. Це кам’яна скульптура воїна, величеною в 2,5  м на постаменті. По ста мент оцементований, в формі куба з сторонами : 1,5/1,5/1,5. Справа бетонна стеля, розмірами 2/4, 2/3 м, з висіченими списками загиблих.

 

На пам’ятнику напис: « Вічна слава героям односельчанам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасний стан села.

 

 На 1.11.

2001року

На 1.01.

2007року

ü Кількість дворів

ü Населення села

ü Чоловіків

ü Жінок

ü Працездатного населення

ü Пенсіонерів

ü Молоді до 28 років

ü Смертність протягом останніх 15 років

ü Інвалідів війни

ü Учасників війни

ü Вдів, загиблих воїнів

ü Одиноких пристарілих

ü Дітей – інвалідів

ü Орної землі налічується

ü Садів

706

1671

749

922

762

516

426

850

24

10

36

79

12

1564 га

40 га

575

1262

——

——

559

553

298

З 2001 по2006р – 206 чол

16

4

23

72

15

1564 га

29 га

 

 

 

На полях вирощується пшениця, ячмінь, соняшник, цукрові та кормові буряки.

 

На тваринницькій фермі утримується.

На 1.11.2001.

На 1.01.2007

ü Свиней

ü Телят

ü Корів

ü Птиці

107 гол.

122 гол.

61 гол.

1330 шт.

0 гол.

0 гол.

0 гол.

0 шт.