Home / Кельменецький район / Вороновиця / Історія Вороновиця

Історія Вороновиця

 

image002

Сторінку підготували: вчитель Польська І.П., учні Білик К.А., Романіка К., Польський В.

 

Історія давніх часів

 

Історія нашого краю сягає в далеке минуле.Понад 10 млн. років тому на землях Північної Бессарабії котило хвилі неглибоке і тепле Сарматське море. Близько 7 млн. років тому морське дно почалось підніматись, а вода відступила на південь. Утворилися височини з коралових рифів.   Суходолами потекли річки, серед яких був і майбутній Дністер.

 

Дослідження   науковців дозволяють твердити,  що заселення території Середнього Придністров’я   розпочалося ще в ранньому палеоліті, в так звану ашельську епоху. Близько 200 тис. років тому, на берегах Дністра оселяються неандертальці – кремезні, сильні первісні люди.     Вони вміло обробляли тонкі кусочки кременю, яким надавали потрібної форми, і використовували їх   для   обробки   вбитих тварин. Це були го­стрі наконечники, скребла, невеликі рубила, ножеподібні пластини.

 

Кількість   поселень первинних людей Середнього Придністров’я значно зростає в епоху палеоліту (40-10 тис. років тому). Їхні рештки виявлено в багатьох населених пунктах Дністра. Найвідомішою з них є багатошарова стоянка Вороновиця І (південний захід), на Барвінській горі—мисі високої тераси правого берега Дністра. Під час розкопок стоянки Вороновиця І в нижчому, солютрейському шарі знайдено залишки вог­нищ, крем’яні знаряддя, кістки великої кількості (майже 25 видів) викопних тварин (мамонт, кінь, північний олень, носо­рог, ведмідь та ін.). У верхньому, мадленському шарі, в урочищі Барвінкова гора, крім кісток викопних тварин, виробів з кременю та кістки, виявлено залишки впер­ше відкритого на Дністрі напівземлянкового палеолітичного житла. Розкопані рештки зимових (заглибле­них в землю) та літніх (у вигляді куреня) жител.  Каркас будівель складався з жер­дин, що сходилися в   центрі   і зверху накривалися шкурами тварин та гілками де­рев. У центрі жител розміщувалися вогнища.

 

Порівняно з попереднім часом у пізньому палеоліті збільшується асортимент кам’яних знарядь праці та полювання. На стоянках знайдені різні вироби з кісток і ро­гу:  проколки, наконечники дротиків і списів, скребачки, ножі, гарпуни.

 

Для цього періоду характерне колективне полювання, яке забезпечувало насе­лення їжею, одягом, сировиною для виготовлення знарядь праці та жител. В пе­ріод    мезоліту, 10-11 тис. р. тому,  було одомашнено собаку, бика, свиню, пізніше вівцю і козу.

 

В 60-70-х роках в околицях села виявлено поселення трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.) і поселення раннього заліза (І тис. до н.е.). Поселення черняхівської культури (VІ ст. н.е.)  характеризувалося висо­ким рівнем розвитку ремесла та промислів. Та   господарський розквіт був порушений навалою кочових орд гунів. Місцеве населення під   їх натиском відступило за Дністер.   Сміливці-наддністровці,  що   залишилися    почали споруджувати оборонні укріплення і лінії троянових валів. Ці земляні споруди були висотою майже 8м, вершини їх укріп­лювались товстими колодами. Вони відгороджували від плато луки, утворені Дністром. І нині простягається   вздовж с.  Вороновиця Троянів   вал довжиною близько 4 км.

 

Народні легенди по-різному трактують час споруджен­ня Траянових валів. Одні говорять, що їх збудував рим­ський імператор Траян для оборони своїх володінь. Ця легенда особливо пропагувалася в буржуазній Румунії. Посилаючись на неї, румунські буржуазно-націоналістичні історики намагалися довести, що нібито кордони римської провінції Дакії, що займала частину території сучасної Соціалістичної Республіки Румунії, простягалися аж до Дністра, хоча добре відомо, що землі Середнього Подні­стров’я ніколи не входили у володіння рабовласницького Риму. В інших легендах стверджується, ніби вали збуду­вали турки, примусивши місцевих селян викопати вели­чезні підземелля під укріпленнями. Щоб приховати таємницю підземель, яничари після закінчення робіт всіх бу­дівників знищили, а в темних підземеллях заховали свої багатства.

 

Ні одна з цих легенд не підтверджується науковими даними. Немає жодних підстав побудову Траянових ва­лів приписувати римському імператору Траяну (98 — 117 рр. н. е.) . Тут не виявлено будь-яких слідів перебу­вання римських легіонів. До того ж вали, що проходять між Прутом і Дністром, своїм вістрям спрямовані на пів­день, де за часів Траяна були римські володіння. Не міг Траян будувати укріплення проти своїх же володінь. От­же, вали захищали землі місцевого насе­лення і від рабовласницького Риму, і від степового пів­дня.

 

Найімовірніше, що місцеві жителі у слово «Траянові» вкладали інше значення—«давні», «стародавні»: «Це було ще за часів Траяна». Ім’я римського імператора, який завоював Дакію і загрожував землям Подністров’я, було добре відоме слов’янському населенню. Не випадко­во ім’я імператора в «Слові о полку Ігоревім» згадуєть­ся кілька разів. Протягом століть на Русі зберігалися перекази про Траяна. Йому й приписували побудову грандіозних земляних споруд.

 

Немає ніяких підстав приписувати спорудження валів і туркам, історія перебування яких на території Північної Буковини добре відома за писемними джерелами. Турецькі поневолювачі не будували подібних укріплень.

 

Хто ж і коли насипав Траянові вали? Деякі дані про це дало археологічне вивчення самих валів.  Будівники валів добре знали і враховували рельєф місцевості. Як природний оборонний рубіж використали повноводний Дністер з його високими, стрімкими берега­ми. А там, де береги були низькими і доступними, збуду­вали вали і рови. Отже, вали перегороджували доступні для нападів проміжки між природними перешкодами.  Бу­дівничі дбали й про те, щоб оборонні лінії були якнайко­ротшими. Тому й не дивно, що вали біля нашого села насипані й там, де Дністер має високі береги, але дуже покручені .

 

Ці вали не могли бути споруджені в ті часи, коли в Північному Причорномор’ї кочували войовничі скі­фи (VII—ПІ ст. до н. є.), бо тоді існувала інша система оборони. Тоді місцеві землеробські племена обороняли свої землі за допомогою городищ. Найімовірніше, що це сталося в період великого переселення народів (IV— VIIст.), коли до кордонів багатої Римської імперії рину­ли маси різних племен. Вони рухалися Причорноморськими степами, але намагалися проникнути й в глиб лісосте­пу, щоб поживитись за рахунок місцевого землеробського населення. Зокрема, багато лиха місцевому населенню при­несли тюркські племена гуннів, які з’явилися в південних степах у 70 роках IV ст. н. е. Вони, як повідомляє рим­ський історик Амміан Марцеллін, просувались «серед гра­бежів і різанини сусідніх народів». Цей народ, за його висловленням, «потрясає і знищує все, що попадається йому назустріч». Створивши свій центр в долині Серед­нього Дунаю, гунни безперервно нападали на землероб­ські села, спустошували і витоптували засіяні поля, палили оселі, вбивали їх мешканців. Щоб відвернути загрозу гуннської навали, населення Подністров’я змушене було звести грандіозну систему оборонних споруд. Можливо, що саме в другій половині IVст. і були в основному збудовані Траянові вали.

 

Ймовірно також, що Траянові вали збудовані корінним населенням котрі залишили відому черняхівську культуру. Вали разом з природними рубежами були серйозною перешкодою для кочівників з їх числен­ними табунами і валками возів. Завдяки цим захисним спорудам, слов’янське населення вело успішну боротьбу з численними ворогами, які намагалися підкорити або пограбувати ці землі.

 

В ІХ-Х ст.. все Подністров’я, від верхів’я Дністра і до його гирла, а в тому числі і наш край, входило до складу Давньої Русі, що підтверджено давньоруськими літописцями. В ХІІ – першій половині ХІVст. територія належала до Галицького (з 1199р.  – Галицько-Волинського) князівства а після його занепаду  в середині ХІVст. відійшла до Молдавського князівства. На початку ХVІ ст. Молдавія потрапила під владу султанської Туреччини. Жителі Буковини терпіли подвійний національний гніт.

 

Перші згадки про село

 

Залишив свій великий слід в історії села період  російсько-турецьких війн , коли в документах1652 р. вперше зустрічається назва населеного пункту – Вороновець. Цікавий історичний факт : влітку 1672р.  величезна турецька армія на чолі з султаном Магометом  ІV  і великим візиром Ахмедом Копрілі  почали форсувати Дністер біля села Вороновиця. 11-13 серпня все турецьке військо було переправлене через Дністер через збудований міст і захопило Жванець. Після десятиденної облоги  досягли і своєї мети походу – захопили м.Кам’янець- Подільський.

 

Наступна згадка про село датується 1812р., періодом, коли Хотин увійшов до складу Російської імперії і пізніше став повітовим центром Бессарабської губернії. Саме цим роком датується побудова християнської православної Церкви Різдва Пресвятої Богородиці.  В 1864р. здійснено капітальний ремонт, коли була добудована дзвіниця і укріплено фундамент.

 

Кишинівські єпархіальні відомості 1906р. повідомляють, що з 24 вересня  в с. Вороновиця, яке належало до  1-го округу Хотинського повіту, вакантне місце священика:  409 душ чоловічої статі, 33 дес. землі, 300 рублів платні, дім церковний.

 

 

 

Історія із розповідей старожилів.

 

130

 

1918р. боярсько-румунські війська окупували наш край. Розповіді старожилів свідчать про тяжкий і строгий режим, принизливі правила вітання населення з румунськими офіцерами, про численні податки про складність навчання в румунських школах . Кожній людині було видано румунський паспорт, новонародженим видавалися свідоцтва про народження на румунській мові і взагалі , відбувалося повне насадження українському населенню чужої румунської мови. Так , як село було прикордонною зоною , то порядки були ще строгіші, ніж у інших місцях. Траплялися навіть випадки, коли румуни вбивали, якщо людина їм не підкорилась. Так, було вбито молодого хлопця за те, що він не зупинився, коли йому наказали (боявся, що будуть бити і продовжував бігти).

 

В період румунської окупації в 20-х роках в  селі було багато євреїв, які тримали землю. В садах вони вирощували груші, яблуні, на полях садили кавуни. Не витримавши важкого режиму, чоловіки-євреї Урій, Золман , Псахель і з ними ще дві жінки-єврейки виїхали до Америки.

 

Залишилися в пам’яті старожилів також імена французьких панянок («баришнів») Растіди і Лянці, які проживали в селі приблизно з 1937р. Вони мали близько 100 га  поля біля села. Сестри були дуже добрими до людей, давали землю в оренду селянам. Свій будинок мали також у Хотині, який здавали військовим. Та із приходом більшовиків у село в 1940р. одна із сестер помирає, а другу, Растіду, і «американця» (так  називали в селі чоловіка, який побувавши на заробітках у США,  повернувся на рідну землюпридбав 25 га землі, одружився, народилися діти.) засилають до Сибіру. Землю і будинки у них було відібрано. Кажуть, що Растіда не доїхала, померла по дорозі.

 

Розвиток села в радянський період

 

28 червня 1940 р. румунських бояр витіснено радянськими військами з Північної Буковини та Бессарабії. І включено до складу УРСР. За Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 15 серпня 1940 р. вся земля з її надрами , лісами і водами на території Північної Буковини оголошується державною власністю. Тому у селі Вороновиця ,одним із перших в районі,було організовано колгосп ім. Леніна.  Ініціаторами його створення стали сільські активісти. Головою колгоспу було обрано Дудка Ананія Тимофійовича. В колгоспі  налічувалося 900 га землі, з них орної 884 га, 13 га саду, 18 га виноградників. Напрям господарства – зерново-буряковий.  Значно розвинуте м’ясо-молочне тваринництво.  Налічувалось 10 тракторів, 5 комбайнів, 7 автомобілів. В цьому ж році в селі створено комсомольську організацію, відкрито першу початкову школу. Її директором і вчителем була Пивоварова Зінаїда Ерастівна. До цього часу дітей навчали у сільського дяка, де вони освоювали Закон Божий, а також арифметику і румунську мову.

 

Але із початком Великої Вітчизняної війни колгосп припиняє свою діяльність. Цей період 1941-1945р. залишив глибокий слід і в історії нашого села. 27 березня 1944р. Кельменеччину звільнено 42 гвардійською дивізією і 163 стрілковою дивізією. Біля м. Кам’янець-Подільський оточена 21 німецька дивізія. В оточенні німці хотіли прорватися в напрямку Хотин-Вороновиця. У зв’язку з цим 133 дивізія на березі Дністра села оволоділа переправою, щоб не  допустити прориву противника. За словами свідків того часу страшим видовищем була річка Дністер, по якій пливло сотні трупів.

 

Та коли частина німців прорвалися і переходили через село, мирне населення вони не зачіпали, могли попросити щось попоїсти.

 

Життя 63 чоловік навічно залишаться в пам’яті односельчан, яких поглинула війна.

 

В 1946 р.  колгосп відновив свою роботу.

 

В післявоєнний період Головою колгоспу став Циганюк Єфрем Васильович. Саме ці роки були найважчими роками, бо в цей період на території краю розпочався голод.

 

Нестача їжі  змушувала жителів села долати далекий шлях в західну Україну (Львівська, тернопільська обл. та ін.) . Вони несли все, що було в хаті: килими, верети, домоткані вироби, для того щоб заміняти на продукти харчування (картоплю, олію, крупи).  Іноді сім’ї залишалися без останньої ряднини. В цей період значно скоротилося населення села. Бідою для селянських сімей було і те, що в цей час молодих незаміжніх дівчат забирали на роботу в Донбас (через нестачу чоловіків в післявоєнний період). Там вони працювали в шахтах, на заводах. Одна з них там і загинула, що ще більше турбувало матерів, а тому часто заміж видавали дівчат майже з 15 років.

 

В перший післявоєнний рік було кооперовано половина господарств, а в 1947 р. завершено колективізацію.Люди трудилися і  колгосп став багатіти, почав  зростати і добробут населення. В селі працював клуб з кіноустановкою, медпункт, пологовий будинок, ясла, школа, промтоварний магазин.  В 1951р. починає працювати партійна організація. В 1959р. колгосп був учасником Виставки Досягнень Народного Господарства СРСР в Москві. В районі він був найбагатший колгосп –  колгосп- мільйонер.

 

В цьому ж році встановлюється перший пам’ятник воїнам-визволителям.

 

13 березня 1974р. колгосп об’єднано з колгоспом с. Ленківці  і залишається спільна назва – колгосп  ім. Леніна. За сприятливого мікроклімату родючі землі Вороновиці давали гарні врожаї. Буряки сягали максимальних розмірів. Щорік вправнішими були люди у вирощувані городини. Село рясніло вишневими та яблуневими садами. Населення гордилося зручністю транспортного зв’язку. Населений пункт ріс, розбудовувався. Вороновиця, здавалося остаточно розмістилася на рівнині, простори якої тулилися до самісінької води. Ніхто не міг і подумати, що прийде недалекий 1977р.,  який стане початком нової перебудови села через те, що споруджувалась Новодністровська ГЕС . Дністер мав залити їхні городи, подвір’я, сади, квітники…Люди вірили і  не вірили, що це станеться.. Але всі, як один, за винятком жителів верхньої вулиці, що не підлягала перебудові, взялися за будівництво нових жител, за щораз поглядаючи на спокійну ріку, яка не виходила зі своїх берегів. Кожен будував домівку собі. Проте були й такі споруди, про які дбали усією громадою. Про такі святині, як православний храм, про пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам…

 

Сьогодні про ці події у Вороновиці згадують, як про сторінки історії. Очі страхалися об’єму роботи,  серце тяжіло до тієї оселі, в якій народився і виріс. Дуже нелегко було подо­лати непосильний пси­хологічний бар’єр, який виставила доля на життє­вому шляху. Здавалось, що там було більше сонця, тепла, більше ра­дості і щастя. У всіх снах бачилися до болю знайом стежки…

Очі страхалися, а руки творили нове житло, са­дили молоді вишні і яблуні писали нову сторінку в історії Вороновиці. За роки свого існування молоде село зацвіло яблуневим і вишневими садами. За цей час зве­дено 292 добротні оселі, одна від одної кращі.

 

Особливістю села є його мікроклімат. Саме це, та ще родюча земля (як кажуть у селі, пісковина) сприяють ранньому достиганню городніх культур (овочів, ягід), плодових дерев (особливо черешні та вишні). Та й люди тут живуть працьовиті. Вони своїми руками квітчають рідне село, працею його звеличують, любов’ю зігрівають. Це завдяки дружній, працьовитій громаді в Вороновиці налагоджено централізоване водопостачання.

 

В 2005р. під керівництвом Тимчука М. та Дєдова А.П. в село , силами знову ж таки громади проведено газ. Половина жителів села в переддень сільського храму (21 вересня) запалили в своїх домівках довгожданий голубий вогник. Громадою було вирішено підвести газ і до школи.

В 2006 році при сприянні районного відділу освіти, сільськаї та батьківської громади газифіковано школу, переобладнано котельну та підведено  парове опалення до всіх приміщень. У 2008 році за сприяння сільського голови Дєдова А.П.з цієї ж котельної підведено тепло і в ДНЗ.