Традиції Росошани

  Вишиваний рушник… оздоблений квітами, зірками, птахами… Скільки він промовляє серцю кожному з нас. Від сивої давнини і до наших днів, і в радості і в горі рушник – невід’ємна  частина побуту росошанців. Його порівнюють з піснею, вишитою  нитками на полотні. Без рушника, як без пісні. Не обходиться народження, одруження, поховання людини. Простий, скромно оздоблений рушник висів у кожній хаті. Ним витирали руки, з ним доїли корову, поралися біля печі.

Не обходилось без рушників і в хліборобських обрядах. У перший день огляду озимини йшли в поле гуртом. Частіше родом. Попереду йшов батько і ніс на рушнику хліб-сіль, різне частування несла в кошику мати, накритому рушником. На земне поле стелили рушник, а на нього клали їжу і пригощались.          Весільний рушник кожна дівчина готувала  заздалегідь. Вишивати рушники як і сорочки,  мати навчає дочку ще змалку. Зокрема, майстринями вишивання в Росошанах є Бурлака Т.В., Самарова М.П. Кулібаба Т.М. та багато інших майстринь, вишивали багато на  вечорницях довгими осінніми та зимовими вечорами.

 

Весілля – одна з найважливіших подій у житті людини. Зустріти свою половину, того чи ту, з ким прагнеш прожити все життя, продовжити рід – це важливо не тільки для кожної молодої людини, це важливо і загалом для народу, який прагне відтворення і розвитку. А.тому у весільному дійстві закладався глибокий зміст, що стосувався навіть більше майбутнього, ніж сучасного. Саме дійство, починаючи гід сватання і завершуючи весіллям, було спрямоване на те, щоб закликати Божу ласку (чи давніше – ласку богів) на майбутню сім’ю, вшанувати і возвеличити рід, дати обереги напуття молодим на сімейне життя. В ньому народ втілив свої погляди на шлюб і родинні взаємини, розуміння цінностей сім’ї. І сьогодні, коли ми присутні при ренесансі народної символіки, звичаїв, народних традицій особливо актуально помітити й зафіксувати все, що збереглося в народній пам‘яті та.народному вжитку, що змінилося і що знову входить у звичай.

До теми українського весілля зверталося багато дослідників. Описи традицій, пов’язаних з народженням нової сім‘ї, знаходимо що в спогадах відомого французького інженера Г. Боплана (1650 p.), автора одного з найдавніших описів українського весілля – Г.Калиновеького (1777), Українські весільні звичаї описували П. Чубинський, М.Лисенко,О.Рошкевич і І.Франко, В .Верховинець, І.Демченко, Б.Грінченко. Ще зарадянських часів була видана академічна 2-томна робота „Весілля” із серії „Українська народна творчість”, де вперше було опубліковано понад 20 описів весіль… Зараз

дослідженням буковинських народних обрядів, зскрема весільних, займається професор Чернівецької о університету Г. Кожолянко.

Я знаю ,що Україна багата на розмаїті весільні обряди. У кожному регіоні цей обряд має свої відмінності. Я зацікавилася цією темою і взялась за написання науково – дослідницької роботи про обряд одруження.

« Їм  в парі судилося стати на вишитий щастям рушник»

До щастя стежина стелилась ,

І двоє зустрілись на ній

Вона їх серця поєднала ,

Даруючи радість надій.

Їм в парі судилося стати

На вишитий щастям рушник.

Тож хай же кохання і вірність вони збережуть на весь вік!

Самостійну основу для цієї наукової роботи склали  дослідження весільного обряду в с. Росошани  Кельменецького району Чернівецької області. У моєму  селі весілля збереглося як ціле театральне дійство. І хоча з’явилися нові звичаї, вони логічно вписалися в давню канвурозвитку весільних подій. У цьому дослідженні зроблено спробу показати давні традиції та їхнє продовження в сучасному житті. Я опитала понад два десятки людей, записала весілля, яке відбулося 5 вересня 2010 року у Дмитра та   Людмили   Мітітюків.

Глибоко філософським, тісне пов’язаним з природою був погляд наших предків на створення сім’ї в дохристиянські часи, існував культ Роду – бога над богами, творця Всесвіту. Жіночі божества Рожаниці опікувалися продовженням роду, народженням дітей. Уявлення наших предків про рід, сім’ю, ми й сьогодні маємо на вишиваних рушниках. Це широковідомі мотиви Дерева Життя, дерева Роду.   Етнографічні експедиції навіть у XX столітті знаходили зображення, що ведуть довгу розмову про куницю-молоду дівицю, яка вбігла в цей двір і цю хату, і просять її віддати князю (який увесь цей час стоїть біля дверей)…

У Росошанах сватання відбувається так: – розповідав І.І. Дячук,1930 р.н., який на своєму віку – засватав не один десяток дівчат із села.

– Жених просить двох своїх родичів, щоб ішли за старостів. Ті, разом з женихом, йдуть ввечері з колачами до хати молодої. „Добрий вечір!”- „Добрий вечір!” „А чи знаєте, чого ми прийшли?” (Ще розказують деколи, звідки прийшли). „Ми чули, що у вас продається теличка”…. І з цієї телички – доводять до кінця: „Чи ви згодні, щоб наш парубок та взяв вашу дівчину?”  Що робить при цьому дівчина? Стоїть, сперлася до одвірку чи стіни… Чи піч не колупає? Ні, у нас не колупає. Слухає собі. А тоді, коли питають її, каже, що згодна, – згдона ж ,уже“знак” дала. Тобто, мета старостів – дізнатися, чи згодні обидві сторони, а вже потім, – коли буде могорич, назвуть дату весілля.” (Тут і надалі я зберігаю діалектну вимову.)

При взаємній згоді батьки нареченої говорили. „Хліб святий приймаємо і рушниками вас пов’язуємо”.  Молода виносила рушники іпов’язувала, старостів. Якщо ж усе-таки з якоїсь причини була відмова, дівчина, повертаючи хліб, казала: „Вибачайте, може, ви в другій господізнайдете, що шукаєте”. Делікатність буковинців, як правило, не допускала до зневаги гідності старостів. Тому якщо вже так сталося, що треба відмовляти, про це прямо старостам не казали. „Ми ще подумаємоі вам перекажемо”, – казали батьки.

 

Могорич або заручини відбуваються в домі молодої десь за місяць перед весіллям. Значення їх полягало в закріпленні остаточної згоди нашлюб і оприлюднення цієї звістки, домовленості про те, коли самевідбуватиметься весілля, як воно відбуватиметься, яким коштом, зякими гостями, які кому дари готувати. На могоричі присутні батьки молодого і молодої, їхні родичі, старости. І на могоричі вперше з являються весільні “батько й матка”, яких у Росошанах та навколишніх селах називають „нанашками”. „Батько і матка” -другі за важливістю люди на весіллі після молодих, засвідчує буковинський етнограф Георгій Кожолянко. Саме вони є свідками і таким чином поручителями за молодих під час реєстрації шлюбу. На весіллі батько й матка є головними розпорядчими. Але найголовніше, що з моменту весілля нанашки є найближчими наставниками молодої сім’ї на все життя. Відтепер у всіх сімейних подіях вони будуть поруч з ними: радити, допомагати, підтримувати.

…Запрошують на весілля своїх гостей молодий і молода – окремо, кожний зі своїми дружбами і дружками. Так молода і дві її дружкиходять по селу з корзиною жевн або жевнами, зав’язаними у великухустку (жевна – обрядовий хлібчик, спечений наче вісімка), або невеличкими калачами, нанизаними  як намисто на рівну довгу палицю, яку за кінці її несусь дві дружки. Молода вклоняється низько ізапрошує своїх гостей: „Просили батько , мати, і я вас прошу…” ї залишає хліб у тій господі, куди заходить.

Важливу роль виконував в обряді весілля вінок в Україні він мав сонячну символіку. Крім того, в народі вінки вважали оберегами відбудь – якої нечисті. Перед весіллям дружки молодої ішли збирати барвінок. „Намагалися  брати його в хорошому місці, у господаря на обійсті, щоб була злагода”, – розповідала Ольга Чабан, 1951 р.н. (Подекуди на Буковині барвінок рвуть через отвір калача, та ще й через хустину але такої традиції: в Росошанах немає). Назбиравши, несли до молодої додому, сідали в кружечок і рвали листочки. Жінка з родини молодої нашивала листочки барвінку на червону стрічку червоною ниткою так, щоб її не було видно. Не можна було допустити, щоб порвалася нитка – щоб не обірвалося життя молодої у шлюбі. Потімнаречена сама плела маленький віночок та пришивала до квітки молодого.

Готовий сплетений вінок обв’язували навкруг хліба, а потім клали його на голову молодої. Цей віночок підкладали під вінок чи корону, яку, сучасні дівчата чіпляють на голову. Вінок дівчини і вінок (квітка) нареченого залишалися з ними на все життя як оберіг. Жителька села Росошани  Домніка Дячук, 1923 р.н. показала мені два віночки, якізберігалися під склом образу Божої Матері. Цю ікону молода несла до церкви в день свого весілля.

У Росошанах не завивають традиційного „Гільця”, роль його виконує вінок (квітка), звитий з паперових (вощаних) квіток, житніх колосків, перевитих барвінком, вставлених у весільні калачі. Зате над воротами обійстя, де відбувається весілля, сплітають гілля ялини чи смереки (вічнозелене гілля символізує нескінченність любові), перевивають його різноколірними стрічками (биндами), а тепер – прикрашають і повітряними кульками.

Обрядовий хліб на весіллі – калачі, символ достатку, продовження роду, єднання молодих. На відміну від традицій, які побутують у центральній Україні та навіть гірських районах Карпат, коли коровайниці- збираючись пекти обрядовий хліб зносили докупи борошно, молоко, яйця, у Росошанах усе необхідне дає той, хто робить весілля. І це дещо міняє філософію процесу, адже якщо в першому випадку хліб, по суті, дарують, молодим, то о другому жертвоприношення хлібом робить родина молодого чи молодої – на щастя, на долю. За тим, як печуться калачі: чи вистачило тіста наформи і чи не залишилося його, які вийшли калачі, – робили передбачення молодій сім’ї на майбутнє. „Дуже важливо, – каже відома в селі „коровайниця” Надія Скрипник, – щоб калачі вийшли рівненькі, однакові – без западин, без тріщин, інакше, як вважається, життя молодих буде таким же.”

У суботу ввечері, напередодні весілля, відбувається обряд, що називається „міняти дари”. Це Дівич-вечір молодої. Востаннє воназбирається з дружками. Але це не просто вечір споминів. Це вже підготовка до завтрашнього дня. В цей вечір молоді обмінюються дарами. Ось як розповідала про це Доміка  Дячук: „Берут  сито,зав‘язують його шовком, а в сито кладут жевну, коржики, горіхи , подарунки від молодого молодій.  А потім приходят дружби від молодого, вони теж прйносят дари: „юхкают”, з ситом гуляють, хлопці дівчат запрошуют до танцю. Але молодого серед них нема.'”

„Коли приходять дружби від молодого, вона їм кланяється. Мати молодої накладає в принесене сито те саме – подарунок, солодощі, гроші, зав‘язує сито в хустку, дає молодій, і та передає дружбам, які несуть дари до молодого”, -розповідає Марія Мотронюк.

Власне весілля, що відбувається в неділю, розбите на кілька„етапів”: спершу старости йдуть за весільним батьком, щоб потім з ним із весільною маткою повернутися до хати молодого; після цьоговідбувається обряд виведення молодого; далі – обряд виведеннямолодої; зустріч ,на шляху”; вінчання і „записування”; розламування калачів – і далі події, що відбуваються в палаті (кафе тощо)…

 

 

Коли „виводять молодого” його садять на стілець, на який кладуть подушку (аби життя його в новій ролі було легким і приємним,, або раніше стелили кожух, вовною догори. („Будь же, зятю, багатий, як кожух волохатий”, – скаже потім теща. Вовна – символ достатку).Весільна матка (нанашка) пришиває йому на правий бік квітку з довгими стрічками – вінок, який з дарами напередодні ввечері йому прислала наречена. Матка пришиває квітку старшому дружбі і старшій дружці молодого, ті проробляють цей ритуал із іншими дружбами – дружками…

 І ось уже молодь, взявшись за руки.. , кружляє стіл”. Під музику „До вінка” вони тричі обходять стіл, при цьому молодий щораз вклоняється хлібу (калачам чи жевнам, які лежать на кожному з чотирьох кутків стола), і щораз на виході із кола він низько вклоняється батькам, які тримають на весільному рушнику два уквітчані калачі (із гільцем, сіллю), і у відповідь батьки торкаються хлібом синового чола, благословляючи його на важливий крок у житті. Потім старший дружба просить благословення в головного старости вивести молодого з хати. Дружби й дружки, продовжуючи триматись за руки, виходять з хати і під музику творять коло, потім тричі сходяться до центру кола ірозходяться.

Молодий вклоняється батькам, хаті, людям – на три сторони. Обабіч нього стають весільні батько й матка і виводять його з рідного подвір’я.

Ця процесія з музикою виходить у центр села і зупиняється за перехресті або, як кажуть у селі, „на шляху”.

Тепер центр весілля переміщається до молодої. „Доки не прийде музика, наречена ходить у платті, але без вінка”, – уточнює Людмила Воскобойник . Але ось здалеку долинає музика. З музикою йдуть два абочотири старости молодого, серед них обов’язково ті, хто її сватав, такілька дружбів. Вінок молодої уже лежить на калачі. Батьки підносятькалачі з вінком до доньки, вона їм вклоняється. Тоді одна із більш досвідчених родичок одягає на молоду вінок. Дві дружки стають по обидва боки від молодої, беруть її за руки ,піднімають. Котра з них потім перша сяде на стілець, тій і заміж виходити першій.

Хвилини ці дуже трепетні. Рідні, особливо мама, плаче. Далі повторюється той же обряд, що і в домі молодого – виведення нареченої.І знову молода разом з дружбами і дружками, взявшись за руки, кружляє стіл, вклоняється батькам. Батьки торкаються хлібом доньчиної голови. Старший дружба, попросивши благословення, виводить весь цей молодіжний „кортеж” на вулицю. Мама молодої посипає ззаду доньку барвінком і житом…

Обряд зустрічі „на шляху” обставлений також урочисто: адже  не тільки наречений буває раз на віку князем, але й наречена – княгинею…„Коли молода підходить зі своїми гостями на шлях і стає напроти гостеймолодого, розповідає І.І. Дячук, – той залишає своїх гостей і робитькілька кроків їй назустріч… Вона також відступає від свого почту іробить стільки ж кроків йому назустріч. Між ними ще залишається метрів десять – п’ятнадцять…. Вони вклоняються один одному, дістають заготовлені новенькі хустинки, або тут кажуть „бастічки”, і через них подають один одному руки й цілуються”… Здійснивши ці дії, кожний проходить далі в своєму напрямку,

Наречена підходить до родичів нареченого, вітається і цілується з батьками і родичами нареченого. Молодий вітається з рідними молодої, забирає їх до своїх гостей. Сходяться два роди… Молодий і молода в центрі, весільні батьки обабіч, всі гості за ними… І далі йдуть у церкву та до ЗАГСу.

Потім повінчані та розписані вони кладуть квіти до пам’ятника загиблим під час війни односельчанам. Молодий ламає принесені тля цього калачі – весільний хліб і роздає людям, а молода обходить людей з підносом із солодкими коржиками, цукерками.

Коли весільна процесія йде до молодого додому, їм багато разів „переливають дорогу”. “Беруть чисте відро чи велику літрову кружку, -розповідала Марія Мотронюк, – набирають з криниці води чистої, щоб ніхто її не пив, І коли йдуть молоді, цю воду переливають прямо перед ними через дорогу, а відро чи кружку перевертають догори дном іставлять прямо на дорозі. Староста або родичі молодих (кому це доручено) кладуть на відро чи кружку гроші, коржики, цукерки. Обдаровують ними дітей і старих, а то й просто, обсипають присутніх цукерками і дрібними грошима”,

І так, доки дійдуть додому, їм можуть перелити дорогу багато разів. А вже коли молоді заходять на подвір’я до молодого, то маманареченого зустрічає їх з майже повним відром води, і ще раз переливає їм дорогу на щастя і теж перевертає відро догори дном…

Чимало красивих обрядів, на жаль, відійшли у минуле. Один з них– коли „Молодий приїжджає на коні, а молода стелила на коня дорожку. Він ступав на неї’, а потом вони обмінювалися жевнами. Коня файно вбирали таку попону на нього чіпляли з кутасиками, у гриву стрічки вплітали, – розказувала Марія Мотронюк – …Тато мені казав, – додає пані Марія, – що він так коня витренував, що той прямо в хату заходив. Я пам’ятаю, що налавник, який стелився „на коня”, у великій пошані в хаті був. Мама, коли посилала мене до “великої хати”, всьо застерігала: “Ти той налавник не чіпай я його татові „на коня” кидала”.

Виконувався також обряд перевезення дзейстр (посагу молотої) – дуже колоритний і один з небагатьох, де в Росошанах розігрувалася сцена викупу.

… Донедавнього весілля з Росошанах здебільшого робили в палатах, але в останні роки росошанівці дедалі частіше надаютьперевагу  кафе, яке спеціально збудували для цього.   Але хоч і в палаті на 700 чоловік, хоч і в хаті чи стодолі, „те, що положено” з народнихобрядів має бути виконано. У Росошанах, на жаль, обрядових пісень не співають, тому особлива роль належить музиці, яка завжди „знає” що до чого грати…

Коли починається весілля, до столу запрошує старший староста, і старости, і батьки нареченого підходять до кожного столу, запрошують налити, пригощають. Коли грає музика, люди встають, танцюють зчарками, плещуть в долоні. Весь вечір горять свічки, з якими булананашка: за ними спостерігають, як житимуть молоді: рівно й однаково горять – на довге і щасливе життя.

Дуже цікавим є обряд танцювання з подушкою. Мама молодого – починає танцювати з великою і красивою подушкою, потім від неїперехоплює цю подушку її нанашка, інша родичка, потім мама нареченого знову забирає подушку, тричі обтанцьовує з нею палату і за кожним таким проходом підходить до матері нареченої робить вигляд,наче дає їй, але насправді вручає їй що подушку аж за третім разом, „Таким чином вона вшановує свою сваху, маму нареченої за те, що виховала таку гарну чемну дитину”,  – пояснює мені Галина Боднарчук.Потім маму молодої садять на цю подушку, а все весілля, пританцьовуючи з чарками, п‘є за її і здоров’я молодих.

Обряд покривання молодих наближає їх до події, заради якоїробиться весілля – поєднання двох людей у єдину сім’ю. – продовжуєГалини Боднарчук. – Біля молодих ставлять хлопчика й дівчинку, дають їм нові білі хустинки. 

Старший дружба бере за обидва кінці хустину, складену клином (або ї вішають йому на дві тесані палички), танцює з хусткою по всій палаті, підтанцьовуючи наближається до молодих. Ті наче й не проти,щоб їх покрили: нахиляють голови, але діти відмахують від них старшого дружбу з хусткою. І так тричі. І аж на третій раз молоді нахиляють голови, і їх обох накривають хусткою – зв’язують воєдино… Молода потім чіпляє цю хустку собі на плечі, це її оберіг… Але вона все ще залишається у фаті та вінку ..”

… Як тільки подали солодке, весільний батько починаєдемонстративно і привселюдно мити руки. „Приносять таз, воду,рушник, батько миє руки, бо має гроші рахувати”, – каже І.І. Дячук.Починається обряд дарування, який присутній на будь-якому весіллі, і зміст якого цілком прозорий – шанувати молодих та їхніх батьків, побажати їх гарного подружнього життя та полегшити їхні перші кроки… „Першими – дарують нанашки, – продовжує І.І. Дячук. – А батьки нареченого віддаровують їх… А потім уже музика грає і грає, бо це безкінечно. Нанашко виходить з-за столу, бере великий таз і починає танцюючи рухатися по палаті. Іде ціла процесія – батько з маткою, старости, все весілля за ним… Люди піднімаються назустріч, плещуть в долоні, в таз кидаюгь гроші”. Суми, як засвідчує І.І.Дячук, – „залежно від часу” і місця.

І ось кульмінаційний момент цього дня – знімання квітки молодого, вінка і фати молодої, пов’язувані я її хустиною. Цей обрядздійснює  нанашка. Знову ставлять стілець, на подушку сідає молодий.Музика починає грати щемливу мелодію „До вінка”. Матка знімає з молодого квітку і чіпляє її старшому дружбі. Тепер на коліна молодому сідає молода. (буковинський етнограф А.Ф. .Яківчук записав весілля, в якому молодий із зав’язаними очима має ще впізнати свою наречену.  Але в Росошанах  „не розбавляють” такий відповідальний момент елементами гри. Нанашка повільно, підкреслюючи важливість кожної хвилини, знімає з молодої вінок, відчіплює фату і передає матері нареченого. Після цього вона пов’язує молоду хусткою, яку сама ж для цього придбала. Молода високо підкидає свій весільний букет. 

Як і в інших місцях України, вважається, що дівчина, яка підхопить букет, першою вийде заміж… Молоді танцюють свій перший „сімейний вальс”.

А тим часом нанашка чіпляє вінок та фату старшій дружці  молодої. Починається обряд „перегулювання вінка”. Всі дівчата і всі хлопці, які є на весіллі, мають спробувати себе в ролі молодих: аби не залишитися в житті без пари.

За гарним українським звичаєм, весілля у неділю не закінчується. Воно продовжується в понеділок, вівторок, середу, а подекуди  цілий тиждень. Цей звичай покликаний пом’якшити перехід молодих людей всімейний статус, допомогти їм відчути себе сім’єю.

Зранку в понеділок молодій хазяйці намагаються,” зробити  шкоду”, в основному, сміття порозкидати по хаті, щось розлити…,Увечері молодий і молода уже не сидять за столом. Вони – господарі, і самі приймають гостей. А щоб молодята краще відчули себе „хазяями”, гості несуть їм в цей день подарунки, які знадобляться в господарстві:рушники, каструлі, відра, кукурудзу в качанах … і багато курей. „Я з іншого села і цього звичаю не знала, – пригадує Людмила Мотронюк.- А тут все кури вручают та вручают. Кажу чоловіку: от би ще корову хто привів.. Можна було б хазяйнувати .”

У цей день на весіллі пере вдягаються. Як правило, розігрується той же весільний сюжет, але „навпаки” „Ми перевдягнулися ,- розповідає Галина Боднарчук, – Я ніби матка, з кукурудзою замість свічок, а Машка – батьком вирядилася, костюм начепила, штани підв’язала…”

У вівторок якщо хочуть батьки молодої, то беруть до себе гостей. Усереду – гостей приймає весільний батько. Через тиждень у неділю батьки молодої роблять похлібини. До дого часу молода не має права переступити материн дім. І так поступово весілля переходить у будні, алевідтепер усі його дійові особи – і молоді, і нанашки, і їхні батьки єоднією великою сім’єю.

Український народ споконвіку глибоко шанував родинні традиції.Честь роду, звичаї, народна мораль, духовні обереги – це поняття, якініколи не були порожнім звуком, це те, що люди берегли і передавали з покоління в покоління. Буковина, незважаючи на те, що в цьому краю завжди жили представники багатьох народів, які переймали один в одного краще, через століття пронесла суто українські звичаї і традиції. І це свідчить про те, що крім кордонів державних, крім територій, окреслених ними, є ще спільні ареали душі, ментальності, національних кодів, збережені в єдиних традиціях, які проявляються, зокрема, в таких обрядах, народних театральних діях, як весілля.

Дерева життя на дверях українських хат. Імена чоловіків писали на листках цього Дерева, імена жінок – на пелюстках квітів. Колипомирав хтось із роду, біля його пелюстки чи листочка ставили хрестик.Коли народжувалося дитя, – домальовувався листочок або квітка.

Наші предки були переконані, що продовження роду –  це призначення людини на Землі. А головна передумова втілення цього призначення – створення нової сім’ї, перехід від дівочо-парубоцького життя до дорослого. Ця подія була настільки важливою, що вона оточувалася спеціальними обрядами. Звідси – принесення богам жертв – випікання спеціального обрядового хліба, пригощання на весіллі, перев‘язування і донині особливо важливих гостей – весільних батьків, старостів – рушникам?-., основним візерунком яких є давній український оберіг – дерево роду, плетення вінків і обмін обручками, символами кола. Обряди різання (ламання) короваю, весільне багаття перед входом молодої до дому молодого, саджання молодих на вивернутий вовною догори кожух – елементи жертвоприношення. А давні весільні пісні – своєрідні молитви, звернені до Богів Однією знайдавніших весільних пісень є та, що збереглася на Поділлі. Вона про те, як Даждьбог зустрічає князя молодого „рано – рано” і поступаєтьсяйому місцем, бо тільки раз у житті кожний молодий буває князем.

З давніх-давен в Україні „гуляли весілля”, зберігаючи старовинні традиції, церковне ж вінчання стало обов’язковим: тільки в XIXстолітті Дуже часто весілля для родини було важливіше відіграти, ніж повінчати молодих. І це свідчить про надзвичайну важливість для родини дотримання всіх деталей весільного дійства, бо за кожною з них стояв досвід предків, магічна сила продовження роду, передавання новому поколінню символів та оберегів для майбутнього. Можливо, сім’ї були міцнішими і чисельнішими саме тому, що дорожили цим надбанням наші предки.

У буковинському, як і загалом в українському весіллі, розрізняють три періоди: передвесільний, весілля і післявесільний. Передвесільний період полягав у знайомстві молодої пари та домовленості двох родин про шлюб. Із передвесільного періоду у Росошанах можна виділити старовинний звичай, який називається „ дати  знак”.

Якщо справді, йдеться до сватання, хлопець просить підтвердити згоду дівчини вийти за нього заміж. Дати „знак”. Щоб переконати хлопця, що вона згодна вийти за нього заміж, дівчина дає йому щосьцінне з себе. Зараз цей „знак” має більше символічне значення, ніж справді матеріальну гарантію того, що дівчина не відмовить старостам. Дещо інакше було раніше.

Коли ж дівчину приходили сватати, це називалося „пити слово”, а коли відбувались заручини – “могорич”. Класичне сватання, як про це йдеться, приміром, у праці П.Чубинського „Труды этнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край”, передбачає двохстаростів і  молодого, які ввечері йдуть з палицями (для поважності), буханцем хліба і дрібкою солі до хати дівчини, тричі стукають у двері, коли заходять, кладуть хліб і сіль на стіл і ведуть довгу розмову про куницю – молоду дівицю. Проте головна мета старостів – дізнатися чи згодні обидві сторони , а вже потім , коли буде могорич , назвуть дату весілля.

Отже , весілля – це не тільки велична народна драма , а й важливий складник культури нашого народу. Це відображення в ньому  світогляду , моралі , поетичних уявлень трудового народу , родинних і суспільних відносин на певному історичному етапі . Вивчення обряду весілля у моєму рідному селі дає мені можливість серцем торкнути отих витоків , духовних скарбниць народної мудрості , якими так багата наша Буковина. Пригадуються слова В.Сухомлинського « Пізнаючи цінності народного мистецтва , людина пізнає людське в людині , піднімає себе до прекрасного».

Мов прохолодну джерельну воду з отчої  криниці черпаємо з народних джерел знання звичаїв , традтцій та обрядів зеленобарвного буковинського краю, що славен у віках багатством матеріальної і духовної культури.

Наше завдання- відроджувати , збагачувати та пропагувати народні скарби.

Людське безсмертя з роду і до роду,

Увись росте – з коріння родоводу ,

І тільки той , у кого серце чуле ,

Хто знає , береже минуле

І вміє шанувать сучасне ,-

Лиш той майбутнє

Вивершить прекрасне !

 

І це майбутнє будувати нам , молодим. Адже проблема духовності , національної свідомості , інтересу до звичаїв , традицій рідного народу – одна з найважливіших тем сучасності.