Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Історія
Матеріал зібрали та узагальнили
уч. 11 класу Василова Катерина
та уч. 10 класу Глушко Роман
Як розповідає легенда, першими поселились на території нашого села втікачі із-за Дністра, які не терпіли кріпосництва. Переховуючись від панського гніту, справжніх своїх прізвищ вони не називали. Ось чому в Подвір’ївці так багато Беженарів, Чумаків, Бурлак…
На сторінках письмових джерел село вперше згадується 17 червня 1429 року.
З ХVІ по ХVІІІ ст. Буковина разом із усією Молдавією була підпорядкована туркам. Проживали вони і на території нашого села, а землями навколо села також володіли турки. Старожили переказують, що там, де зараз великі горби землі (поле колишнього ТзОВ „Подвір’ївське”), колись ховали турків. А в них був звичай насипати високі кургани над могилами. А коли восени трактори орали в полі, то знаходили рештки посуду, речей людей. Знайдено навіть кам’яну сокиру без ручки.
Колись наше село називалось Кишло-Замжієве. Перша частина назви села походить від турецького „кишлак”, що означає „стоянка” (інша версія – „kisla”- казарма. Так називали поселення, стан, місце, де стояло турецьке військо і розташовувалась адміністрація.
Було три брати – турки, які володіли землями навколишніх сіл: Наджім, Замжій, Салій. Отже, Замжієве – друга складова частина назви села – від імені Замжія.
Хати в селі почали будувати десь 430 років тому. Потім почалася панщина, були батраки, які робили на панів.
Великим паном був граф Улсуф’єв. Жив сам у Парижі. В селі з’являвся дуже рідко, мабуть від нудьги. А то весь час їздив по столицях, веселився, програвав у карти гроші, які визискував із селян. Орендатори і управителі змушували батраків працювати за безцінь. Бувало, за день роботи на полі селяни заробляли на кусок господарського мила. Управителем був Лапацон Захаров з Росії. Маєтки пана управителя були на місці, де зараз сільський магазин промислових товарів.
Під час роботи з одним із документів, з’ясувалося, що школа в селі відкрита в 1896 році при церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Вчителем в ній був священник.
В 1900 році в село приїхав вчитель Ковач Володимир Петрович, який і став першим вчителем у селі. Розпочалося будівництво школи. Було навіть і таке: що вдень побудували, вночі розібрали. Урядник став сторожувати і наказувати.
Школа була побудована. Селянські діти дістали змогу навчатись. А в 1902 році високоосвічений вчитель організував хор хлопчиків та дівчаток:
В 1919 році село окупували румуни. За переказами жителів, вони у 20-х роках роздавали людям, які не мали нічого, по 3,5 га землі. На тому місці, де зараз зерновий склад, один із паничів мав землі 100 гектарів і наймав на роботу людей.
За архівними даними, в 1939 році відбувся страйк 150 сільських батраків проти орендатора Фіхмана за збільшення зарплати з 30 до 40 леїв у день. Було викликано жандармів, але селяни свого добились.
В 1940 році з ініціативи Басько Євгена було створено підпільну комсомольську організацію. Люди вірили в ідею партії і комсомолу і підтримали рух в інших українських територіях.
28 червня 1940 року село було звільнено від румунських окупантів. Але після того, як німці пройшли через село, вони повернулися. Зайшли до першої хати, вивели звідти двох хлопчиків – школярів, і тут же, на краю села, постріляли. Не пожаліли й батька, який кинувся захистити дітей. На тому місці довгий час стояв кам’яний хрест, як символ невинних душ, загублених зайдами.
Під час другої світової війни бойових дій на території села не було, бій відбувся в лісі. Залишилися тіла кількох радянських бійців та німецьких солдат. На території села було поховано двох радянських солдат, але згодом їх останки перевезено до братської могили смт.Кельменці.
Здружилися дві родини – Волицьких і Криворчуків. Адже на руках матері колишнього вчителя школи Криворчука Миколи Івановича помер поранений солдат – Микола. Під страхом смерті мати не видала ворогам пораненого хлопця. Та рана була смертельна і врятувати його не вдалося. В село приїхала родина Миколи Волицького. Збереглася фотографія цієї події в шкільному музеї:
А в березні 1944 року наш край був звільнений від німецько-фашистських загарбників.
В роки війни 330 жителів села пішли на фронт. Імена тих 195, які навіки залишилися на полі бою, щороку звучать під час мітингу 9 Травня. Фото загиблих односельчан зберігаються в шкільному музеї.
Ветерани війни щороку приходять до школи на зустріч з учнями і розповідають про ті страшні роки:
Радянська школа працювала в селі з 1944 року. А під час війни в приміщенні школи знаходився лазарет для поранених червоноармійців. Директором школи була Пронович Діна Петрівна. Школа була семирічною.
Половина села в 1946 році об’єдналася в колгосп ім.Молотова. Очолив його фронтовик Іван Сидорович Галяс.
Друга половина села створила свій колгосп – „Країна Рад” в 1947 році. Головою став Леонід Андрійович Кормуш. Було дуже важко. Колишній бригадир рільничої бригади Желізний С.І. розповідав, що мали лише 17 пар коней, не вистачало фуражу. Вже у 1948 році з’явився перший трактор. Почали сіяти кукурудзу, цукрові буряки. Засіяли озиминою 40 гектарів.
В 1950 році обидва колгоспи об’єдналися в колгосп ім.Мічуріна. Головою став Пантелей Омелянович Погоріловський. Збирали по 32-35 ц. зернових з гектара, 35 ц. кукурудзи і 342 ц/гацукрових буряків. У шкільному музеї збереглося фото активу колгоспу, зроблене в 1959 році:
У 1971 році колгосп нагороджено орденом „Знак пошани”. Голова колгоспу Всеволод Іванович Гедзіра удостоєний звання „Герой соціалістичної праці”, а 7 жителів села нагороджено орденом Леніна. Близько 70 колгоспників за сумлінну працю нагороджено орденами імедалями.
Гедзіра В.І. Погоріловський П.О. Бабин М.Л.
Беленчук О.І.
Боштан П.В.
Желєзний С.І.
Круглянко М.П.
Фото орденоносців села Подвір’ївка
В 50-х роках в селі було проведено перший телефон. Сільська рада, в якій він знаходився, була у будинках жителів. Першим головою сільської ради в 40-х роках став Ніщенко Юхим.
В 60-х роках в селі було побудовано кафе, будинок культури. А в 1961 році відкрито 8-річну школу в приміщенні, де зараз знаходиться прикордонна застава. Кабінетів не вистачало і молодші класи вчилися в кількох інших приміщеннях. Наочність виготовляли самі. Вчителі давали відкриті уроки, семінари. В 1968 році школа стала середньою.
У 1969 році побудовано приміщення дитячого садочка, де знаходилися діти жителів села під час робочого часу батьків.
У 70-х роках було побудовано 3 магазини. З 1987 року заасфальтовано 8,1 км дороги в селі.
В 1976 році, під час осінніх канікул, діти жителів села перейшли до нової школи – світлого приміщення, в якому вистачало кабінетів, був спортзал, актовий зал, майстерня, бібліотека. Зараз школярі навчаються в цьому ж приміщенні. А біля школи – алея ялинок, посаджених руками колишнього вчителя школи, фронтовика Проновича Бориса Миколайовича – славного продовжувача вчительської династії Проновичів. І пам’ятають ялинки галас не однієї сотні школярів…
У кожного своя є батьківщина… У кожного вона одна. Так як одна для нас Подвір’ївка.
Чимало літ промайнуло, води немало утекло… Змінилося життя нашого села. Та й саме воно змінилося. Де й поділися старенькі хатинки із маленькими вікнами. Хіба тільки в музеї на фотографіях можна побачити. Багато жителів знаходяться на роботі за кордоном (у Іспанії, Португалії, Італії), тому село розбудовується, стає красивішим і впорядкованішим.
В Подвір’ївці знаходиться прикордонна застава 2195, частими гостями на якій є учні школи. Вони щороку в День прикордонної служби готують урочистий концерт для прикордонників:
В 1999 році відкрито дорогу в село:
І відтепер в Подвір’ївку можна дістатися тільки по ній. Село є прикордонною територією з Молдовою.
На сьогоднішній день в селі відкрито кілька приватних продовольчих магазинів, приватний магазин промислових товарів. Добрим є сполучення з обласним центром – 4 рейси щодня, та з смт.Кельменці – 1 рейс щодня. До речі, перевізниками є теж приватні підприємці.
Село має свої проблеми. Одна із них – це стан доріг. Інша – молодь за нестачею робочих місць виїжджає до Чернівців. Залишається проблемою те, що велика кількість будинків пустують – їх власники виїхали в місто на постійне місце проживання.
Колись в селі вулиці назви не мали. А зараз кожна вулиця називається по-своєму. Одна називається ім’ям колишнього голови колгоспу-мільйонера Гедзіри В.І., інша називається Музичною, бо на ній проживає колишній вчитель музики, якого знали не тільки в нашому селі – Криворчук М.І. Назви „Прикордонна”, „Садова”, „Гірська”, „Залізнична”, „Ярова”, „Шкільна” та ін. говорять самі за себе.
У центрі села знаходиться відділення зв’язку, ощадкаса, Народний Дім (Будинок культури), сільська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, сільська рада, бар, магазин, бібліотека:
Сільська рада Народний дім Зав. аптекою Джаловська І.В.
Бар «Золотий лев» У приміщенні відділення зв’язку Приміщення бібліотеки
Є також капличка, яку збудували на честь свого діда наші земляки, які нині живуть та працюють в Росії – Чунтул Віктор Васильович та Чунтул Олександр Васильович:
Завдяки стараннями настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці с.Подвір’ївка отця Іллі село з усіх сторін захищають величні Хрести а на узвишші стоїть оновлений Храм:
Діти жителів села навчаються в середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів:
Правда, на сьогоднішній день менше учнів навчається в школі – якщо раніше їх було 350 і більше, то зараз у школі немає паралельних класів і навчається 169 учнів.
У 2006 році школа відзначала своє 30-річчя. Створено музей історії села. В ньому є експозиції, присвячені різним періодам історії Подвір’ївки (історія школи, створення і діяльність колгоспу, експозиції «Війна і село», «Вони служили в Афганістані»). Учнями школи зібрано матеріал з історії села. В ньому знаходяться речі, якими користувалися наші предки:
Нещодавно музей поповнився новими матеріалами, раніше невідомими – спогадами очевидців голоду 1946-1947 рр. в нашому селі. Лише зовсім недавно ми отримали можливість дізнатися правду про ті страшні події. Зі сльозами на очах очевидці тих подій згадували смерть своїх рідних, близьких. Вони до цих пір пам’ятають смак вареної картоплі, якої так не вистачало у голодні 1946, 1947 роки. Школярі під керівництвом вчителів історії збирали матеріал для створення Книги пам’яті жертв голоду.
Є на території села пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам, біля якого щороку проводяться мітинги, уроки мужності:
Після того, як припинив своє існування колгосп, землі у 2000 році відійшли до ТзОВ «Подвір’ївське». У 2007 році, 13 березня, ТзОВ припинило своє існування у зв’язку з банкрутством. І на сьогоднішній день більше десятка приватних підприємців орендують земельні паї у їх власників – жителів села. В них є трактори, зернозбиральні комбайни та інша сільськогосподарська техніка. Вони – справжні господарі. Вирощують пшеницю, ячмінь, кукурудзу, цукрові буряки, соняшник, сою та ін. Поля чисті, оброблені, та й люди отримують зерно за орендований земельний пай.
Славиться село своїми жителями. Вони – чесні, трудолюбиві хлібороби, які працюють, не покладаючи рук.
Молоде покоління несе велику відповідальність перед своїми пращурами за безсмертність української пісні, слова, звичаїв, історії. Адже хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. І слова любові до рідного куточка України лягають віршованими рядками вчителя історії школи Бабинчук Л.О.:
Село моє, для мене ти єдине,
Найкраще з того, що у мене є.
Тут дім батьківський, тут моя родина,
Любов, печаль і щастя тут моє.
„Для нас у ріднім краї – дим солодкий…” –
Сказав поет, бо й справді так і є.
Тут я зробила перші свої кроки
І залишилося коріння тут моє.
Тут, як завжди, тепліше світить сонце,
І зорі в небі – чисті та ясні.
А вишня тихо стукає в віконце
Рясними квітами щороку навесні.
Тут чорнобривці, маки, айстри й матіоли
Високі й гарні пишно так цвітуть.
Тут вперше я колись пішла до школи,-
Цього мені ніколи не забуть.
Як не любить дитячих літ колиску?
Місця, де народилися – святі.
Подвір’ївко моя, ти рідна й близька,
В моєму світиш зіркою житті.
Село моє, єдине ти для мене…
Я народилась в ньому і живу.
Тут неба синь, садів безкрая зелень…
Подвір’ївко! Як я тебе люблю!