Духовність Подвір’ївка

 

 

 

     Матеріал зібрала та оформила

уч.8 класу Бабинчук Ірина

 

 

Згідно історичних оповідань, саме в ХIV – XVII на Україні (у Києві, Львові, Чернігові, Луцьку, Хотині) почали споруджувати церкви, собори. А оскільки наше село належало до Хотинського повіту, то і в нас в цей час спорудили церковицю. Якою вона була? Невеличкою, дерев’яною, можливо, такою, як ми бачимо на ілюстраціях в підручниках з історії, чи такою, якою була Миколаївська церква в Чернівцях. Старі люди пам’ятають одне: це була дерев’яна церква.

Найдавнішим документом, який говорить про існування церкви в селі Кишло-Замжієво, є «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села Кишла-Замжієво за 1859 рік»:

 

В них можна знайти, що церква  в селі була побудована в 1803 році стараннями прихожан. Церква – дерев’яна, покрита гонтою, з кам’яною дзвіницею. Престол в церкві – один, на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Церковного начиння і облачення священників – достатньо, а книг – мало. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах.

При церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу).  На землю заведено документи. Записано священника Мардарія Тимофійовича Несторовича,  дяка  Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. Будинки у них свої, дерев’яні, на поміщицькій землі.  В цьому ж документі записано, що село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в м.Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі  (чоловіків – 372, жінок – 405) – православні, інших вір немає. Згадується також і поселення Зелена, яке належить поміщику дворянину Стефану Івановичу Ємандію, що проживає в Балківцях.

В 1861 році згадується вже інший священник – Ігнатій Миколайович Ватрич.

А в 1868 році, 22 березня  одержано дозвіл на будівництво нової, вже кам’яної церкви. Нова церква була побудована в 1873 році. Церковного начиння, облачення і книг було достатньо.  Згадується вже інший священник – Іван Миколайович Дочул.

Стареньку дерев’яну церкву, видно розібрали, і довгий час на місці її престолу стояла капличка, яку десь в 60-х роках уже ХХ століття зруйнували.

За даними 1878 року згадується священник Яків Антонович Струтинський, 1885 року – священник Єлізарій Іларіонович Симашкевич. За даними 1887 року село Кишло Замжієво належить поміщику графу Олсуф’єву, що проживає в м. Санкт-Петербург.

В 1889, 1899 рр. за допомогою прихожан, священника і коштів поміщика Олсуф’ва в церкві було проведено ремонт. Станом на 1892 рік в селі проживало 584 чоловіки та 609 жінок.

За даними 1895 року згадується вже інший священник – Микола Григорович Мошняга. Населення  села – 623 чоловіки та 627 жінок.

При великих монастирях організовувались друкарні, створювались бібліотеки, а при малих сільських церквах існували одно-дворічні церковноприходські школи, чи церковнопарафіяльні як їх тоді називали. Саме в них діти опановували секрети грамотності. Була така школа і в нас. Це можна знайти в одному із церковних документів 1896 року. Вона знаходилася у найманому будинку, який винаймали за громадські кошти. Під орудою священника Миколи Мошняги та псаломщика Івана Михайловича  діти вчили Закон Божий, церковний спів, вчилися читати, писати, рахувати.           Ці документи мають надзвичайно важливе значення для дослідження минулого села. Саме за цими джерелами можна прослідкувати, як змінювалася кількість  населення села  в другій  половині  ХІХ століття:

Рік	Кількість дворів	Кількість населення
		Чоловіків	Жінок
1859	93	372	405
1861	90	361	389
1863	96	384	384
1865	92	369	365
1872	102	410	409
1873	102	410	409
1880	108	432	441
1882	121	483	481
1883	124	497	477
1884	128	512	477
1885	120	480	467
1886	147	589	572
1887	143	575	555
1888	141	567	576
1889	143	573	582
1891	142	569	575
1892	147	584	609
1894	155	621	636
1895	155	623	627
1896	157	630	639
1902	224	898	844
1903	233	934	890
1905	231	924	875

 

В шкільному музеї фотографія церковного хору, організованого псаломщиком Кравченко в день призначення священником отця Дометія Матвієвича:

У лютому 1906 року було одержано дозвіл, підписаний губернатором Бессарабії, на перебудову церкви. Священником був Олександр Єфимович Проценко.

Як згадували старожили,  про стан храму піклувалися пани – графиня Сологубова, що проживала в м. Санкт-Петербург, а згодом граф Олсуф’єв.  Хазяйнував  управитель – Лапацон Захаров. Він особисто наглядав за реставраційними роботами у церкві, виділяв необхідні кошти.

Пам’ятають подвір’ївчани, як в 50-х роках горіла церква, як кинулись всі рятувати її. На щастя, пожежу погасили, постраждала лише дзвіниця.        З того часу кілька разів у церкві робили ремонт. Вона була побілена ззовні. Та стіни затікали від дощу і ремонт потрібно було робити знову:

  

Під керівництвом священника отця Іллі (Костенюка) прихожани взялися до роботи, хоча їм мало вірилося в швидкий успіх справи. І ось 21 вересня 2007 року церква Різдва Пресвятої Богородиці села Подвір’ївка гостинно приймала гостей на престольне (храмове) свято. В оновленому виглядіботами у церкві, виділяв необхідні кошти.

Пам’ятають подвір’ївчани, як в 50-х роках горіла церква, як кинулись всі рятувати її. На щастя, пожежу погасили, постраждала лише дзвіниця.        З того часу кілька разів у церкві робили ремонт. Вона була побілена ззовні. Та стіни затікали від дощу і ремонт потрібно було робити знову:

  

На  тому місці, де колись стояв престол церкви, зараз  побудовано каплицю

 

Усе звідала, все пережила наша Подвір’ївка. Проживали тут турки,  господарювали молдавські і румунські господарі. Багато несправедливості пережили й жителі села. А церква стояла в центрі села, на узвишші, як святиня, що допомагає людям пережити лихо і біду. І завжди гуртувала навколо себе людей-прихожан. На чолі церкви завжди стояли освічені, добрі, хазяйновиті і безвідмовні люди.

За допомогою церковних документів та спогадів старожилів вдалося  згадати майже всіх священників, які правили службу Божу від початку існування церкви в селі. Знайдено фото майже всіх священників. На жаль, за відсутністю даних за деякі роки ХІХ століття неможливо точно відтворити періоди, в які служили настоятелі церкви.

До нас дійшли розмови про дяка Кравченка. Коли в 1939 році румуни змушені були повернутися за Прут, пішов з ними і священник Думінтей. Дяк залишився сам. Жив він поруч із церквою,  день і ніч наглядав за нею. І коли нова влада почала вимагати, аби розібрати добротний кам’яний паркан, яким було обнесено храм, він категорично відмовився. Розумів, що ризикує життям своїм і своїх рідних, але відстояв недоторканість церковного майна. А по смерті похований  на території церкви.

Зі слів старожилів вдалося відтворити деякі дані про священнослужителів нашого Храму.

Люди згадують, що отець Дмитро (Латковський) в часи суворих гонінь і переслідувань не зрікся своєї обітниці. Дуже важко було в ті часи залишитися священником і не зрадити віру. Та він зміг вистояти, всупереч усім перешкодам.

Отець Петро (Горбуль) запам’ятався жителям Подвір’ївки ласкавим, добрим, чуйним священником, який правив службу Божу у 80-ті роки. Тому при зустрічі з ним  вони завжди бажають йому здоров’я, Божої ласки і сили.

Залишив слід у серці прихожан і отець Дмитро (Зеленюк). Він вчив добра, милосердя, поваги один до одного, намагався зробити кращим світ, за що заслужив повагу й шану людей.

Недалеко сьогодні служить отець Іван (Зозуляк) – у сусідньому селі Зелена. І коли отець Ілля з якоїсь причини відсутній, то отець Іван завжди приходить на допомогу  своїм колишнім прихожанам. Такого священника, як він – спокійного, м’якого, врівноваженого, неможливо забути.  Душу огортає проповідь священника, заставляє шукати правильний шлях в житті.

Чи не найдовше в храмі служив отець Василь (Пелепець). Намагався вчити віруючих доброті, любові. Тож люди пам’ятають його слова, хоч він вже давно править  в Чернівцях. А ще віруючі зустрічаються зі священником під час престольних свят у Чернівцях. Кожного року кілька прихожан їдуть до Чернівців і зі сльозами на очах зустрічаються із отцем Василем.

Зовсім молодим прийшов до нашої церкви отець Дмитро Припа.  Недовго він і служив при храмі. Та це не означає, що люди не пам’ятають священника. Він був для них взірцем добра і залишив слід у серцях подвір’ївчан.

Отець Ярослав (Рудейчук) вчив наших односельців всім серцем любити Бога, щиро молитись і прощати ближнього. Він не раз говорив про те, що дорога в житті може бути тернистою і непростою, важкою, проте йти по ній треба впевнено і не звертати, долати все на своєму шляху з допомогою щирої молитви.

Сьогодні церква має  вигляд такий, як колись. Зовнішня і внутрішня краса Божого храму – це вже заслуга отця Іллі (Костенюка) – молодого, енергійного, невтомного священника, який відроджує не тільки будівлю, а й дух віри. Щиро радіє, коли її поріг переступають діти. Він –  постійний гість у школі під час проведення свят:

  

Восени 2008 року церква святкувала своє 140-річчя.Яке це було свято! А скільки гостей на ньому було! Отець Ілля запросив всіх священників, які правили службу Божу від початку існування церкви. Під час виступів вони не могли стримати сліз радості зустрічі з прихожанами церкви:

   

 

А які гарні ворота біля церкви! Їх вінчають купол та хрест. Оберігають вхід до Божого храму величні ікони Преподобного Іова та Амфілохія Почаївських.  А над вівтарем дивиться на прихожан Почаївська ікона Божої Матері, ім’я якої і носить церква. Тільки на Великдень кожного року з благословення отця Іллі Хресним ходом йдуть люди по селі і несуть Ікону. Стати під неї може хворий і нещасний, бідний і багатий.

Учні школи відвідують церковні богослужіння. Ними було інсценізовано Різдвяні події у Вифлеємі:

   

Церковний дзвін…  Він  пробуджує від гріховного глибокого сну серця, що сумують за Богом, закликає полишити суєтні земні справи. Кожен крок на цій благословенній землі народжує в душі думки про покаяння, пробуджує совість, подає надію на те, що не все втрачене в цьому світі, який понівечений злістю і ненавистю, наперекір всьому збереглися для людини вічні істини і вічні цінності.