Освіта Нагоряни

Освіта

 

Згадка про школу в с. Нагоряни розпочинається з післявоєнного 1946 р. На території сучасного магазину до війни був трактир. будівля велика, вкрита соломою. Господарями там були чоловік із жінкою єврейської національності (Лейка і Абрамко).По закінченні Великої Вітчизняної війни ця будівля була передана під школу, адже її господарі емігрували за кордон.

 

На території сучасної школи у своєму домі жив священик Микола Остапов, який правив службу в Нагорянах. У нього був добротний будинок вкритий черепицею з коридором. В одній із своїх кімнат він навчав дітей. Невдовзі після війни йому довелось також залишити село. Прощаючись із учнями та прихожанами св. Остапов подарував церкві ікону Святого Миколая, яка і зараз там зберігається. Будинок священика також став школою (фото 1).

 

(фото 1)

 

У приміщеннях класів були тримісні вузькі парти. Діти сиділи на лавах за цими партами. Дошка пофарбована в чорний колір, проте розлінійована.

 

На наступній фотографії учні 2-4 класів зі своїми вчителями. Це відмінники навчання: Китайгородська Віра Андріївна, Ганзюк Тамара Володимирівна (верхній ряд); Веселовський Віктор Миколайович, вчителі Заяць Катерина Тихонівна та Сірковський Пилип Аксентійович (середній ряд); Китайгородська Вікторія Андріївна (майбутня відома буковинська килимарниця) та Шашкевич Наталя Яківна (фото 2).

 

(фото 2, 1947 р.)

 

1949 рік … (фото 3). Дітей навчають вже Луговий Ілля Іванович та Лугова Ніна Федорівна. На наступній фотографії (фото 3) діти 1940-1943 років народження та їхні вчителі. Більшість із них сироти, батьки яких загинули на війні. В передньому ряду сидять босі діти, проте вони тягнуться до знань, люблять школу і вчителів, бо всім хочеться жити гарно, прагнути щастя  і радості в цьому житті. Суворе обличчя в кожної дитини: це війна залишила на кожному свій страшний відпечаток.

 

 

(фото 3)

 

Але вже через 8-10 років вони стануть хорошими хазяями: хто працюватиме в колгоспі на виноградних плантаціях, хто піде служити в армію, хто здобуватиме  професію лікаря, бібліотекаря, шофера, тракториста, а хто працюватиме на тваринницькій фермі.

 

В 1951 році в школу, яка служила колись трактиром, прийшли працювати вчителі-подружжя Кушнір Ілля Іванович та Кушнір Марія Андріївна. На фото 4 вони серед учнів, Це діти, які народилися в 1946-1948 роках Всі вони піонери, що знали заклик «Будь готовий!», відповідь була «Завжди готовий!». «До чого готовий?». «Готовий до навчання, до праці, до захисту своєї Батьківщини». Вони в майбутньому здобули професію, чесно працювали на всіх ділянках виробництва.

 

 

 

(фото 4)

 

До цих пір учні Іллі Івановича та Марії Андріївни згадують своїх вчителів. Вони, учителі. завжди були серед односельців і у вихідні дні, спілкувалися в центрі села, фотографувалися з ними (фото 5). Ці вчителі працювали в Нагорянах до 1963 р. (в цьому ж році Марії Андріївни не стало).

 (фото 5)

 

Спогади Кушнір Галини Василівни про вчителів і школу

 

(вчителька початкових класів в с. Нагоряни)

 

«Моє село… В уяві постає, ніби повита голубою димкою, дорога, що веде в ярок, звідки має виходити череда худоби. А пообіч дороги звисають густі прутики гав’язу. цю рослину в 50-ті роки садили на межі городів як захисток, тобто огорожу від вулиці. Мене тримає на руках мама. Ми чекаємо вдвох нашу корову…

 

Отакою вперше я побачила вулицю в наших Нагорянах. А ось ще одна уява-картина. Я стою біля нашої хати, збудованої нашим дідом-мельником. Біля мене на землі лежить мішок з кукурудзою. Струки темно-червоні, ніби галунки. Біля мене півень з таким самим червоним хвостом. Я годую його червоним зерном кукурудзи. це було осінню. А на друге літо мама принесла мені звідкись зелену книжечку. На ній була картинка: за партою сидять дві дівчинки в коричневих платтячках і чорних фартухах. Біля них стоїть вчителька. Красива, струнка, з гарною зачіскою. Мама мені пояснила, що з цією книжечкою я буду ходити до школи. Вона пахла новим папером і ще чимось, досі мені невідомим. В цій книжці були чорно-білі, але дуже гарно виконані малюнки. Це був підручник «Українська мова» за редакцією проф. Чавдарова, рік випуску – 1959-ий (фото 6)

 

 

 

(фото 6)

 

В цьому році я переступила поріг школи, де мене зустріла вчителька Марія Андріївна. Вона була точно такою красивою, з такою ж зачіскою, як на обкладинці підручника. Правда, я знала вже всі букви (друковані й писані), бо мене навчив їх читати і писати мій дідусь Василь.

 

Від Марії Андріївни я лише вчилася каліграфічно виводити літери, акуратно вести зошит. І як мені було радісно, коли вчителька вперше показала мій зошит перед усім класом. Вона хвалила мене за красиву каліграфію і акуратність. Від тих пір я вирішила: буду також вчителькою. Мені подобалось гарно писати, читати «Читанку», записувати кожну цифру в окрему кліточку. А ще часто я організовувала гру. робила чомусь маленькі зошити. В них червоним чорнилом писала зразки букв та цифр, а фіолетовим писала за різних учнів – ляльок, яких сама робила з різного клоччя. Потім підкреслювала помилки, навмисне мною зроблені, і ставила різні оцінки, яких заслуговували мої «учні». Я згадую свій клас, новенькі парти, пофарбовані кришки, що відкривались, в чорний колір. Парти завезли новенькі. Адже школу відкривали в Нагорянах взимку 1960 р. Відкриття відбувалось перед новим роком. І бажаючих побачити свято було набагато більше, ніж міг вмістити великий читальний зал. більшість дівчаток красувались в білих накрохмалених платтячках з марлі. а хлопчики були в синіх шароварах з обстриженими чубчиками. Ми співали новорічні пісні, обов’язково демонстрували танці, навіть акробатичні вправи були обов’язковими в наших концертах.

 

Роки летять… я вже в 5 класі. На ліній ці 1 вересня ми зустрілися із своїми ровесниками з Грушівців. Нас ділять на два паралельні класи. В кожному по 28 учнів. Прощаємось з деякими однокласниками, на очах виступають сльози. Нам так хочеться бути разом. Ми розчаровані. Але розчарування швидко минає. Нові друзі, однокласники… як добре, що я знайшла нову подругу! Вона гарненька дівчинака, заплетена в дві короткі косички. Швидка мова, рішучість, вміння дати здачі хлопчикам захопили мене. В мене цих якостей не було. Ми ніколи не розлучалися. це була Надя – моя найкраща подруга дитинства.  нею ніколи не сумно. з нею завжди добре і весело. Ми ходили разом в кіно, переписували одна одній пісні, співали, їдучи до лісу збирати жолуді.

 

Пора дитинства закінчується дуже швидко – і я вже студентка педучилища. Іноді часто задумуєшся над лексичним значенням слів. Якби мене спитали в той час:

 

– Яке найкраще слово?

 

Я б відповіла: «Педучилище».

 

Якби мене спитали:

 

– Який найщасливіший рік у твоєму житті?

 

Я б відповіла: «1967-ий. Тоді я вступила в педучилище».

 

Я дуже хотіла стати вчителькою. І хоч як важко було вчитися, як хотілося бути вдома з рідними, слово «педучилище» було найвище за усе.

 

Я часто зупинялась на вулиці, супроводжуючи очима школяриків. Я готуюсь до відкритих уроків. Я пишу стінгазети, бо в мене найкрасивіший почерк. Витрачаю на їхнє написання 9-10 годин. Я захоплююся майстерністю свої викладачів. Дуже хочу бути схожою на них. Я співаю в училищному хорі. Ми зі своїми однокурсниками їдемо на екскурсії, працюємо в піонерському таборі, готуємось до екзаменів. А роки йдуть. І от уже випускний в педучилищі. Невже я вчителька? Це слово для мене дуже високе… Воно зобов’язує. Перші два роки працюю в Долинянах на Хотинщині. Але мої Нагоряни мене кличуть.

 

А роки йдуть. Ні, вони мчаться! Ось уже 42 рази 1 вересня я заходжу в клас. І кожного разу на серці боязно. А як зустічатимуть мене цього року мої вихованці? Чи захочуть сприйняти все те, що я хочу вкласти в їхні душі? Як би не образити кого невмілим словом? Чому не завжди в мене виходить так, щоб я була задоволена? Чи пам’ятатимуть довго мої уроки і настанови?

 

Я люблю свою професію. Ніколи не поміняла б на іншу. Я люблю дітей. Мені подобається їх навчати, виховувати добрі почуття, радіти й переживати разом з ними. Я граюсь разом з ними, танцюю разом з ними. Я з ними живу. Я живу в цьому маленькому селі, розповідаю дітям про його минуле. Ми разом збираємо матеріали про його давню давнину, про історію села і школи. Бо моє село – це моя доля. Кожен мій учень повинен знати свій родовід, шанувати все, що створено руками батьків, дідів-прадідів, бабусь-прабабусь…»

 

Вона, сучасна Нагорянська школа, побудована із каменю, щор добували на прискалках Дністра. Його вивозили кіньми вгору і складали стіни, широкі, добротні. Будувало все село. Бо люди хотіли мати в ньому те, що найнеобхідніше: школу. Коли її відкривали (а це було перед новим 1960 р.) все село збіглося туди, щоб порадіти, відчути, яке добро вони зробили для своїх дітей та онуків. В цій школі працювали  і виховували своїх учнів Хтема Олександр Петрович, Філіпчук Людмила Семенівна, Кушнір Ілля Іванович, Кушнір Марія Андріївна, Романенко Любов Сергіївна.

 

Людмила Семенівна… Це її голос лунав незвичайним тембром В Нагорянській школі 38 років. Це її присутність чи то на уроках, чи на педрадах надавав усім якоїсь неймовірної радості і впевненості. ЇЇ, голубооку красуню, довго носитимуть у серцях й учні, і батьки (фото 7, 8).

 

 

 

 

(фото 7, 1980 р.)

 

 

 

(фото 8, 1987 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Спогади Куцюруби Лідії Василівни

 

(вчителька початкових класів в с. Нагоряни з 1986-2013 р.)

 

«Серпень губив із вербової корзини яблука по дворах і пригашува соняшники. А в хаті Віри Андріївни Тимчук зійшло два сонечка, зарожевіли, мов поранкові пелюстки дикої ружі.

 

– Ота зватиметься Лідуня, а оця Валечка, – підказав чоловік.

 

Поскрипує колиска, мелькотять у ній крильцями малі рученята, а колискова складається сама по собі:

 

Засвітило у віконечко

 

Два сонечка, два сонечка.

 

А щаслива мати вже мріє про майбутнє своїх донечок.

 

– Оця буде вчителькою, а ця – фельдшеркою».

 

Ці слова взяті з нарису Віри Китайгородської «Віруня», надрукованого в «Наддністрянській правді», присвяченому моїй матері – колишній ланковій колгоспу імені Ватутіна.

 

Слова мами виявились пророчими. Щиро раділа вона, коли з сестрою вимовили перші слова, коли зробили перші самостійні кроки, коли пішли до школи в 1 клас. А там нас зустріла «друга мама» – вчителька Людмила Семенівна Філіпчук. Добра, чуйна, уважна, справедлива, одразу стала моїм ідеалом і мала вирішальний вплив на мою подальшу долю. Це про неї з’явились такі справедливі слова інспектора шкіл райво Василини Василівни Малої в статті «Із зернятка зростити колос».

 

 «Л. С. Філіпчук досконало вивчає пошуки і відкриття, радості і біди класу-комплекту. Все це допомагає сягнути таїн педагогічної праці. Секрет майстерності вчительки проявляється в знанні своєї справи, багатій внутрішній культурі, в материнській любові до дітей. Наполегливо, цілеспрямовано працює вчителька. Її учні успішно засвоюють матеріал, продуктивно трудяться на уроках. І не було випадку, щоб вони не підтвердили свої знання, навчаючись у старших класах…».

 

Навчаючись у початковій школі, я всі чотири роки просиділа за першою партою, перед вчительським столом (була найнижча за зростом). І почувалася щасливою. Уважно слухала чітку, образну мову улюбленої вчительки, ловила кожен звук, кожен жест, відчувала найменші зміни її настрою. кожне її слово лягало у нашу свідомість, як зерно у добре підготовлений ґрунт.

 

І незчулася, як на «відмінно» закінчила Грушовецьку восьмирічну школу, потім – шкільний відділ Чернівецького педучилища (з відзнакою). І в цьому вбачаю заслугу Людмили Семенівни.

 

В 1974 році отримала направлення В Комарівську восьмирічну школу, на клас-комплект в Майорівку (раніше і не чула, що існував такий населений пункт у Кельменецькому районі). Радості не було меж. Нарешті збулася моя мрія. Я вчителька, одна на село, як Людмила Семенівна. Нелегко, ой як нелегко було. І тут прийшли на допомогу мудрі й повчальні уроки моєї першої вчительки. Щоденно готувалася до 12-15 уроків. Добросовісно, днями і ночами писала щоденні плани, детально продумуючи кожен етап. Звичайно, не все одразу виходило так, як хотілося, та старалася бути схожою в усьому на Людмилу Семенівну. Власноруч виготовляла наочні посібники, роздатковий та дидактичний матеріал, індивідуальні картки-завдання. хороші в мене були учні, хороші і їхні батьки. Розуміли мене, допомагали. Довколишня природа, доброзичливе ставлення людей надихали на творчу працю. В комплекті всього було 9 учнів. Вони любили школу, любили свій хутір, гордилися своїми батьками, пишалися мальовничими куточками рідного краю. Із задоволенням показували мені чудові краєвиди, де любили проводити свій вільний час. Згодом я знала всіх жителів поіменно. Була частим гостем в сім’ях учнів не тільки В Майорівці, а й в Поливаному Яру, й на Іванівській горі ( і звідти були школярі). З хвилюванням вдивлялась в допитливі оченята найменших. Так хотілося виправдати їхні надії і сподівання, дати їм якомога більше, щоб в майбутньому не було соромно за плоди своєї праці.

 

Це були найбільш пам’ятні роки в моєму житті. Не раз ставали в пригоді поради В. О. Сухомлинського. Ще з років навчання в педучилищі книга «Сто порад учителю» стала для мене настільною. Часто в своїй уяві я порівнювала маленьку школу в Майорівці зі «Школою під голубим небом». Через 2 роки мене по-батьківськи прийняли в свій колектив колеги з Комарова. Мені довірили 28 шестилітніх першокласників. З великим ентузіазмом ми оформляли в новозбудованій школі класні кабінети, кімнату казок, спортивний зал, коридори. З першокласниками мені найбільш цікаво працювати, адже тут чітко видно результати своєї роботи.

 

Згодом, в зв’язку з сімейними обставинами опинилась у військовому містечку Арциз-2 Одеської області. 37 дітей стали моїми учнями в міській середній школі №5. Це були діти військових різних національностей. Навчання проводилося на російській мові. були, звичайно, і труднощі, були і переваги. Все-таки один клас, а не комплект. Вагому допомогу надавали батьки. Завдяки їм ми зайняли перше місце в конкурсі «На кращий кабінет району». цікаве, насичене життя вчителя міської школи стало ще однією незабутньою сторінкою для мене. І знову ж таки у зв’язку з сімейними обставинами влітку 1985 року повернулась в рідні Нагоряни. І знову робота з класом-комплектом. І вже я колега Людмили Семенівни. 38 років працюю з учнями початкових класів, 26 із них – в малокомплектній школі. 18 разів набирала перші класи, отже на моєму рахунку 18 випусків. 8 моїх випускників обрали професію вчителя. Дві з них працюють нині в нашому колективі. Я можу ними гордитися. В 2000 р. нагороджена значком «Відмінник освіти України». В 2006 р. учениця 4 класу Мельник Іра зайняла призове місце в районному конкурсі знавців рідної мови ім. П. Яцика. В  2008 році учениця 4 класу Шелест Люба зайняла призове місце в районному конкурсі науково-пошукових робіт «Ерудит – 2008»

 

Хтема Олександр Петрович (майбутній директор Грушовецької школи) в 1959-1960 навчальному році працював учителем початкових класів-комплектів в Нагорянах. Це він навесні 1960 р. разом зі своїми учнями 2-4 класів вибудував клумби біля школи: посередині круг, з боків прямокутники, що округлювались в кінці. Діти працювали, мов бджілки, сіючи різнокольорові айстри , чорнобривці та портулак. До середини літа все це пахло і буяло біля рідної школи. Ось на наступному фото учні 4 класу, яких навчав Олександр Петрович (фото 9).

 

(фото 9, 1959 р.)

 

В 1986 р. до Нагорянської школи прибула на роботу вчителька Куцюруба Лідія Василівна. Вона працювала в класах комплектах до 2013 р., бо в цьому році вийшла на заслужений відпочинок зі стажем роботи 39 років та зі значком «Відмінник освіти України». І справді розумна, добра й справедлива людина, без якої не були б такими, якими є сьогодні, її вихованці. На цьому фото вона зі своїми учнями 1990-1991 р. н. (фото 10)

 

 

(1998 р. «Перший раз у перший клас»)

 

 

(фото 10, 2001 р.)

 

З 1992 року в школі працювала Кушнір Галина Василівна, сьогодні у неї за плечима 43 роки стажу роботи. Дуже любить свою школу, де навчалася сама в минулому. Намагалась виховувати в дітей добрі почуття: людяність, доброзичливість, любов до рідного краю. Разом з Лідією Василівною вони пропрацювали багато років як в урочний так і в позаурочний час. Дуже старанно і багато проводили репетицій, щоб гарно і яскраво показати батькам ранок чи свято (фото 11).

 

(фото 11)

 

Вчителі, які працювали останніми в Нагорянах радіють з того, що жили тут, у рідному селі, довгі роки. Адже кожний клаптик землі, кожна вулиця, вигін і поле за селом, Говди і Дністер увійшли в їхні душі і серця так, що стали їх сутністю назавжди. Звідси, з цієї школи, вийшли з певним багажем знань відомі в області та за її межами колишні учні: поетеса Віра Китайгородська, Заслужений учитель України Кушнір Анатолій Васильович, відомі лікарі Мельник Борис Олексійович, Цуркан Олександр Володимирович, адвокат Літавський Володимир Олександрович, за ініціативи якого встановлено пам’ятний хрест на Говдах та побудовано капличку біля пам’ятника (фото 12)

 (фото 12)

 

 

 

Також Андрущак Веніамін Антонович, якого діти прозвали «Леонардо да Вінчі», Бучинський Микола Васильович був солістом Буковинського ансамблю пісні і танцю.Вчителі гордяться своїми учнями: Китайгородським Іваном, Дрібним Олексієм, Цуркан Мариною, Цурканом Віталієм, Вербановою Анастасією, Цуркан Алісою, Мельник Іриною, Гриченко Оленою. Вчителі переживають за долі всіх своїх вихованців, бажають їм пам’ятати свою школу, любити свій рідний край, своє маленьке село Нагоряни…. Адже:

 

Тут бабусі, як білі вишні,

 

А діди – молоді й чубаті.

 

У село на горбочок вийшли

 

Та й лишилися там стояти:

 

Парубками – у братськім колі,

 

Ясенами – в далекім літі,

 

І Героями – в рідній школі,

 

І Зірками – у центрі світу

 

(Віра Китайгородська)