Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Моє село – мій рідний край
Маленька Батьківщина
Воно чудове, наче рай,
Прекрасне і єдине.
Село Мошанець розташоване за 8 км. на захід від районного центру Кельме-нці та за 11 км. від залізничної станції Ларга на мальовничому березі Дністра.
Назва села Мошанець походить від слова „мушія”, що означає «земельний наділ». Люди, які мали багато землі, називали її своєю мушією. Звідси і пішла назва.
В 19 ст. село називалось Мушанцем і в 20 ст. має назву Мошанець. Вперше село згадується в документах 1725 р.
Стара частина с. Мошанець називається „Майданом”. До турецької окупації там була дерев’яна церква, яка була зруйнована. Вона мала назву ім. Івана Богослова. На тому місці люди побудували кам’яну.
Неподалік від Мошанця, в урочищі „Пуцита”, знаходилось село „Павлиха”, яке було спалене турками. Старих і жінок було вирубано, а дітей забрано в полон і по Дністру вивезено до Константинополя. У Мошанці мешкає фамілія „Бурлака” – це вихідці і корінні жителі села „Павлиха”. Із розповідей старих людей відомо, що на тому місці, де було село, довгий час знаходили срібні монети – талери, жіночі прикраси із золота (фібули) – приколка у коси, срібний гребінець, печатки, зброю, кераміку.
Понад два століття назад у селі процвітали народні ремесла: обробка металу, шкіри, дерева. Майстри по металу робили знаряддя праці, майстри по дереву робили предмети побуту, майстри по ткацтву – ткали коври і вишивали рушники та прикрашали узорами одяг, майстри по шкірі – шили взуття, кожухи, шапки, упряж для коней. Навіть була майстерня, де палили гіпсовий камінь. Були також майстри, які робили ґудзики для нижньої білизни.
Понад 200 років тому у Мошанці фальшивомонетники карбували волоські гроші (монети). Пізніше, за часів Румунської окупації карбувалися леї.
Село Мошанець пережило багато різних культур такі як: трипільська, графська, лукашівська, черняхівська культури.
Археологічні знахідки цих культур знайдені на території нашого села. Це кам’яні топори і рубила періоду трипільської культури, бронзовий топор і залишки від коня і воїна, прикраси, кераміка, грузила до неводів, бруски якими заточували періоду черняхівської культури 2-4 ст. н.е.
Ще в давнину через село пролягав один із шляхів на Хотин та найкоротший – на Румунію, тут була велика корчма, п’ять приватних торгових точок, заїжджий двір, чотири водяних млини, п’ять вітряків, великий водяний млин, яким мололи гіпсовий камінь, та солодовня, в якій виготовляли солод для пивоварень.
Свято шануємо ми історичні факти, легенди, традиції і звичаї нашого села, не забуваючи про те, що минуле народу, мов для дерева коріння.
Краю мій вербовий, тополиний. Краю золотого поля і блакитного неба! Скільки ти звідав за суворі віки?! Топтали тебе чужинці, плюндрували ясну красу. Якби могла ця земля, то розповіла б нам свою історію.
Багато наших односельчан віддали своє життя за тебе і за Батьківщину в цілому. В центрі села височіє пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам. І коли думаємо про героїв, які віддали своє життя за те, щоб над нами сіяло сонце, ця краса стає дорожчою.
Розквітає моє село, зігріте сонячними променями та любов’ю людей.
Йдуть роки… Тече життя невичерпна ріка то стрімко, то бурхливо, то спокійно. Змінилося на вигляд і наше село, яке розкинулось серед пишної зелені, обабіч яру, по якому протікає невеличкий струмочок, на правому березі річки Дністер, своїми чепурними хатинками.
Рідний отчий дім. Кожна людина завжди з великою любов’ю згадує ті місця, де промайнуло її дитинство в затишній батьківській оселі. То родинне вогнище. Для кожної людини є святою земля, де вона зробила перші кроки, вимовила перше слово, почула мамину пісню – колисанку, а потім народну пісню, пішла стежкою до школи. Ці почуття святі, бо людина не має права бути безбатченком.
Одна Батьківщина і двох не буває.
Місця, де родились, завжди святі.
Хто рідну оселю свою забуває,
Той щастя не знайде в житті.
Красиве наше село в будь-яку пору року. І тоді, коли пишним цвітом цвітуть сади, коли колоситься хлібними нивами, і коли по лісах і полях ходить щедра золота осінь, і коли земля спить під сніговою ковдрою.
Важко уявити наше село без вишневих садків, барвистих палісадників, без оповитих рожево-білим цвітом яблунь, у кронах яких так мелодійно гудуть бджоли, без повітря, яке ніби настояне на пахощах яблуневого цвіту, молодих листочків і нагрітої сонцем ще вологої землі.
Лине пісня дзвінка у безмежні простори
Ніби чайка зліта над рікою Дністром
Я люблю ці поля і засніжені гори
Журавлине „курли” над квітучим селом.
Кожне село має якусь свою примітну ознаку. В одному – столітній дуб зберігає таємниці предків, у іншому селі чи не в кожному дворі стоїть криниця—журавель
А у нашому селі при долині розкинули свої віти – коси верби і тополі, під якими б’ють джерела, що сріблястою річечкою в’ються поміж долин і ведуть свої невеличкі води до шумуючого батька Дністра. Верби ніби всміхаються і мов запрошують спочити і погомоніти з ними. Прийдеш сюди ввечері – і потрапиш в казкові хороми, де коли – не – коли хитнеться гілка, засюрчить коник. Як не любити цей затишний куточок природи ?
У Х-ХІІ ст.. територія, де стоїть село, входило до складу Київської Русі. У середині ХІІ ст.. територія міжріччя Дністра та Пруту була відрізана від Русі половцями. Русичі, що жили по Дністру (нащадки уличів і тиверців) пішли в ліси кодрової зони Молдови і Хотинської лісовоїзони . У ХІІ-ХІІІ ст. територія нинішнього села перебувала майже на самому кордоні Галицько-Волинського князівства. Кордон проходив у хутора Галиця (нині – Сокирянський район) і чи входила територія, яку на цей час займає село, у Галицько-Волинське князівство – не відомо, як не відомо і те, чи взагалі існувало саме в ті часи поселення на місці Мошанця. Галицько-Волинське князівство згодом підпало під владу Золотої Орди. В 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх з правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини, з середини XIV ст. – до складу Молдовської держави.
У 1768 році спалахнула чергова російсько-турецька війна, яка тривала до 1774 року. Територію від турків у 1769-му році звільняла російська армія під командуванням генерал-фельдмаршалакнязя А.А.Прозоровського. Бойові зіткнення відбувалися на території сучасного Кельменецького району. Достеменно відомо, що 16 квітня 1769 року значна частина армії разом з князем зупинялася на постой в селі Мошанець. 17 квітня армія перейшла в табір під селомНовоселиця, а ввечері перейшла під село Нелипівці. О 6-й год. ранку 18 квітня князь отримав рапорт від підполковника Жандра, що неприятель на 30-ти конях наближається до форпостів, а за півмилі ще видко деяку кількість ворогів. Підполковник Жандра свої полки донських козаків поставив під горою і оманливо відступаючи фланкерами, заманив противника, якого згодом відрізала сотня козаків. Але їм заважало болото, через яке перебралося лише декілька козаків. Незважаючи на це, ці декілька воїнів напали на турків, відразу вбили трьох, решта османівпочали тікати. Прапорщик Ставицкий гнав їх до основних турецьких сил, вбив ще п’ять турецьких вояків. Турки ретирувалися до Хотина. З російського боку було поранено 2 козаків і 1 кінь.
Того ж дня російська армія розташувалася правим флангом до с. Вартиківці. Саме там відбулася одна з битв з турецьким військом під командуванням Алі-Паши. По флангах російського війська розташувалися козаки підполковника Жандри і отамана Поздєєва. По центру – гусари. Війська ще витягувалися по фронту, коли був помічений неприятель: турки – до десяти тисяч вояків йшли по хотинскій дорозі до Дністра без будь якого строю. Турки атакували першими в бік гусар, прямо так – кучами. Козаки отамана Поздєєва мали їх атакувати, але вони зупинилися і почали відступати, не зважаючи на присутність князя. Але як раз підійшли п’ять ескадронів Угорських і Охтирських гусар, та князь атакував ними ворога. В той самий час, в іншу наступаючу кучу турків на лівому фланзі з одинорогів вистрілили гранатами та турки трохи розсіялися. Отаман Поздєєв атакував неприятеля. Гусари бригадира Текелія за підтримки полковника Чорби з трьома харківськими ескадронами та з трьома Охтирськими ескадронамирозігнали обидві кучки, і ті почали втікати по дорозі до Хотина. Козаки з 11-ма ескадронами гусар кололи, рубали і гнали їх з півтори милі аж за село Мошанець. Острогожський полк і Чорний ескадрон під командою полковника Сатіна прикривав з правого боку цю атаку. На лівому фланзі прикриття здійснювали бригадир Текели з Сербським полком. За ними йшли декілька гармат з єгерями. У неприятеля було відбито чотири прапори, два бубни (цей значний символ турецької армії), вбито більш як 300 вояків, відбито 200 коней.
Російські війська понесли значно менші втрати. Були вбиті: 3 гусар, полковник козачий Пушкарьов, 1 осавул, 13 козаків, 4 коней. Поранені: 1 вахмістр, 1 капрал, 1 трубач, 7 гусар, полковник козачий Федотов, який на другій день від рани помер, 4 осавулів, 5 хорунжих, 1 сотник, 1 п’ятидесятник, 19 козаків.
Після завершення цієї війни Мошанець (як і вся Бессарабія) входять до складу Російської імперії. Точніше, формально на той час це була нейтральна територія, яка не підлягала заселенню ні турецькою ні російською сторонами, але фактично вона перебувала під контролем Росії.
М.І.Кутузов, який був призначений головнокомандуючим Дунайскої армії, у квітні 1811 року запропонував тим, хто побажає оселитися у Бесарабії, вільні землі, які вони самі оберуть, пообіцяв захист від місцевих поміщиків, звільнення на декілька років від податей та повинностей. Щоправда, це більше стосувалося іноземних переселенців, наприклад болгар, німців, греків. Після того, к 1812 р. кількість переселенців у Бессарабію виросло з 4 тиc. у 1809 р. до 25 тис. Але з від’їздом Кутузова з Бесарабії через війну з Наполеоном, управління у краї стало здійснюватися за місцевими законами і звичаями. Переселенців позбавили прав на особливе становище і відновили його лише у 1818-му році, коли про порушення дізнався імператор Олександр І.
По Бухарестському мирному договору 1812 р., укладеному між Туреччиною і Росією, ця територія остаточно була приєднана до Росії. Село стало волостним центром Хотинськогоповіту Бесарабської губернії. Адміністративним центром губернії став Кишинів – колишнє монастирське володіння.
Перша половина ХХ-го сторіччя (до 1944 р.)
Після жовтневої революції 1917 року, а саме наприкінці лютого 1918 р. австро-німецькі війська захопили Мошанець. Після розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, примусові реквізиції. Спалахнуло Хотинське повстання.
Тривалий час з початку румунської окупації на території Хотинського повіту діяла гайдамацька група Поліщука і Буди, які зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і євреїв, які прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них народ складав легенди, та навіть пісню молдавською мовою. Поліщук – колишній унтер-офіцер царської армії, грамотна людина. Буда був неграмотним селянином, але не менш відчайдушним. Владі декілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу. Але все ж, через деякий час, жандарми у черговий раз впіймали Поліщука і щоб позбутись, спровокували його втечу, та під час цієї спроби застрелили. Буда сидів у тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.
У Х-ХІІ ст.. територія, де стоїть село, входило до складу Київської Русі. У середині ХІІ ст.. територія міжріччя Дністра та Пруту була відрізана від Русі половцями. Русичі, що жили по Дністру (нащадки уличів і тиверців) пішли в ліси кодрової зони Молдови і Хотинської лісовоїзони . У ХІІ-ХІІІ ст. територія нинішнього села перебувала майже на самому кордоні Галицько-Волинського князівства. Кордон проходив у хутора Галиця (нині – Сокирянський район) і чи входила територія, яку на цей час займає село, у Галицько-Волинське князівство – не відомо, як не відомо і те, чи взагалі існувало саме в ті часи поселення на місці Мошанця. Галицько-Волинське князівство згодом підпало під владу Золотої Орди. В 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх з правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини, з середини XIV ст. – до складу Молдовської держави.
У 1768 році спалахнула чергова російсько-турецька війна, яка тривала до 1774 року. Територію від турків у 1769-му році звільняла російська армія під командуванням генерал-фельдмаршалакнязя А.А.Прозоровського. Бойові зіткнення відбувалися на території сучасного Кельменецького району. Достеменно відомо, що 16 квітня 1769 року значна частина армії разом з князем зупинялася на постой в селі Мошанець. 17 квітня армія перейшла в табір під селомНовоселиця, а ввечері перейшла під село Нелипівці. О 6-й год. ранку 18 квітня князь отримав рапорт від підполковника Жандра, що неприятель на 30-ти конях наближається до форпостів, а за півмилі ще видко деяку кількість ворогів. Підполковник Жандра свої полки донських козаків поставив під горою і оманливо відступаючи фланкерами, заманив противника, якого згодом відрізала сотня козаків. Але їм заважало болото, через яке перебралося лише декілька козаків. Незважаючи на це, ці декілька воїнів напали на турків, відразу вбили трьох, решта османівпочали тікати. Прапорщик Ставицкий гнав їх до основних турецьких сил, вбив ще п’ять турецьких вояків. Турки ретирувалися до Хотина. З російського боку було поранено 2 козаків і 1 кінь.
Того ж дня російська армія розташувалася правим флангом до с. Вартиківці. Саме там відбулася одна з битв з турецьким військом під командуванням Алі-Паши. По флангах російського війська розташувалися козаки підполковника Жандри і отамана Поздєєва. По центру – гусари. Війська ще витягувалися по фронту, коли був помічений неприятель: турки – до десяти тисяч вояків йшли по хотинскій дорозі до Дністра без будь якого строю. Турки атакували першими в бік гусар, прямо так – кучами. Козаки отамана Поздєєва мали їх атакувати, але вони зупинилися і почали відступати, не зважаючи на присутність князя. Але як раз підійшли п’ять ескадронів Угорських і Охтирських гусар, та князь атакував ними ворога. В той самий час, в іншу наступаючу кучу турків на лівому фланзі з одинорогів вистрілили гранатами та турки трохи розсіялися. Отаман Поздєєв атакував неприятеля. Гусари бригадира Текелія за підтримки полковника Чорби з трьома харківськими ескадронами та з трьома Охтирськими ескадронамирозігнали обидві кучки, і ті почали втікати по дорозі до Хотина. Козаки з 11-ма ескадронами гусар кололи, рубали і гнали їх з півтори милі аж за село Мошанець. Острогожський полк і Чорний ескадрон під командою полковника Сатіна прикривав з правого боку цю атаку. На лівому фланзі прикриття здійснювали бригадир Текели з Сербським полком. За ними йшли декілька гармат з єгерями. У неприятеля було відбито чотири прапори, два бубни (цей значний символ турецької армії), вбито більш як 300 вояків, відбито 200 коней.
Російські війська понесли значно менші втрати. Були вбиті: 3 гусар, полковник козачий Пушкарьов, 1 осавул, 13 козаків, 4 коней. Поранені: 1 вахмістр, 1 капрал, 1 трубач, 7 гусар, полковник козачий Федотов, який на другій день від рани помер, 4 осавулів, 5 хорунжих, 1 сотник, 1 п’ятидесятник, 19 козаків.
Після завершення цієї війни Мошанець (як і вся Бессарабія) входять до складу Російської імперії. Точніше, формально на той час це була нейтральна територія, яка не підлягала заселенню ні турецькою ні російською сторонами, але фактично вона перебувала під контролем Росії.
М.І.Кутузов, який був призначений головнокомандуючим Дунайскої армії, у квітні 1811 року запропонував тим, хто побажає оселитися у Бесарабії, вільні землі, які вони самі оберуть, пообіцяв захист від місцевих поміщиків, звільнення на декілька років від податей та повинностей. Щоправда, це більше стосувалося іноземних переселенців, наприклад болгар, німців, греків. Після того, к 1812 р. кількість переселенців у Бессарабію виросло з 4 тиc. у 1809 р. до 25 тис. Але з від’їздом Кутузова з Бесарабії через війну з Наполеоном, управління у краї стало здійснюватися за місцевими законами і звичаями. Переселенців позбавили прав на особливе становище і відновили його лише у 1818-му році, коли про порушення дізнався імператор Олександр І.
По Бухарестському мирному договору 1812 р., укладеному між Туреччиною і Росією, ця територія остаточно була приєднана до Росії. Село стало волостним центром Хотинськогоповіту Бесарабської губернії. Адміністративним центром губернії став Кишинів – колишнє монастирське володіння.
Перша половина ХХ-го сторіччя (до 1944 р.)
Після жовтневої революції 1917 року, а саме наприкінці лютого 1918 р. австро-німецькі війська захопили Мошанець. Після розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, примусові реквізиції. Спалахнуло Хотинське повстання.
Тривалий час з початку румунської окупації на території Хотинського повіту діяла гайдамацька група Поліщука і Буди, які зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і євреїв, які прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них народ складав легенди, та навіть пісню молдавською мовою. Поліщук – колишній унтер-офіцер царської армії, грамотна людина. Буда був неграмотним селянином, але не менш відчайдушним. Владі декілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу. Але все ж, через деякий час, жандарми у черговий раз впіймали Поліщука і щоб позбутись, спровокували його втечу, та під час цієї спроби застрелили. Буда сидів у тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.