Історія Лукачівка

ІСТОРІЯ СЕЛА ЛУКАЧАНИ

 

Hехай які маленькі Лукачани

Та я без них – без деревини плід

М. Ткач

                                         Сива давнина.

 

Перша писемна згадка про наше село датується 1437 роком. Але люди тут жили іще з раннього палеоліту (300 – 100 тис. років тому). Це підтверджується археологічними матеріалами: на території села знайдено кам’яні рубила, шкрябачки, сокири і наконечники стріл.

Є також значне нашарування старожитностей трипільської культури: фрагменти кераміки, жіночі глиняні статуетки.

В VІ-VІІ ст. Територію села заселяли слов’янські племена. У VІІІ – Х ст. Тут жили племена тиверців. Впродовж Х – ХІ ст. Наше село входило до складу Київської Русі. З другої половини ХІ ст. Воно входило до Теребовлянського князівства, а з середини ХІІ ст. – до Галицького. З кінця ХІІ до середини ХІV ст. Воно входило до складу Галицько-Волинського князівства.

1630 – 1650 рр. с. Лукачани – село загублене між горбами і вербами. Село як село. Люди роботящі і сумирні дуже бідували, бо ненажерливий боярин Кость Капотич мав їх не за кріпаків, а за рабів.

Село розташоване в глушині. Ніхто сюди не заглядав, ніхто не обурювався, і ніхто не дивувався сваволі боярина. Тому він не боявся ні людей, ні Бога. Чинив все що хотів і як хотів. Лукачанські кріпаки смертельно ненавиділи свого кривдника і втікали світ за очі, особливо молоді, повні сил. Таким чином багато лукачанських людей опинилося в селах Хотинського повіту. Саме в цей час  йшла визвольна війна 1648 – 1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. По всій Україні  козаки били панів, йшли на їхні замки. На Буковині цю війну очолив Мирон Дитинка.

Зберігся переказ, який передавався з вуст у вуста, про те, як козаки розправилися із Лукачанським паном. Коли в’їхали до пана, то ще з далеку було видно високий, показний, з великими вікнами і дубовими дверима, будинок. З паном довелося повозитися, поки виштовхали його на подвір’я. До панського двору покликали всіх людей із села. І тоді отаман промовив:

–                    Ти, боярине, не будеш панувати в цьому селі, а ці люди від нині вільні.

Та козакам захотілося трохи посміятися з пихатого пана. Вони викотили з будинку дві бочки меду і вилили його у викопану яму. Свіжий травневий мед розтікався у всі боки, наповнюючи повітря густим приємним запахом. Згодом з будинку винесли перину.

–                    Ну що, боярине, любиш кріпацький мед? Качайся, аби люди качалися від сміху – і кинули його в калюжу з медом.

Потім його підняли і кинули в розпорену перину. Пан на очах у всіх перетворився на біле опудало, що форкало, як коняка, пір’я ж обліпило очі, ніс, рот. Це опудало підняли між грушею і дахом будинку. Ватага і лукачанці від реготу за животи хапалися, потім ватажани взялися роздавати людям панське добро. На Капотича більше ніхто не звертав уваги, хіба що ціла хмара бджіл та всілякої комашні.

Старе поселення було розташоване вздовж правого берега річки Вілія. Після реформи 1861 р. Село було перенесено на лівий берег. За переказами це було зроблено так: пан який володів Лукачанами роздивився, що ті поля де було раніше село, більш родючі і рівні, а на лівому березі – місце горбисте, вкрите ярами. І вирішив пан забрати це поле собі. Він видав указ за яким один за одним будинки руйнувалися, а люди переселялися в глиб Молдавії, а ті, що залишилися, змушені були селитися на лівому березі. Річка ніби-то була кордоном між панськими і селянськими землеволодіннями.

Зберігся переказ про те, що в нашому селі жила одна бідна вдова, і мала вона хатину. Коли вийшов указ пана переселитися на лівий берег річки, жінка запротестувала, вона пішла скаржитися на пана губернаторові, що жив тоді у м. Кишиневі. Поки вдова повернулася назад пішки в село, то вже хати своєї не застала, з наказу пана її було знесено.

                                               Про панів.

Довго не міг знайти щастя на землі наш народ. Одні пани змінювалися іншими. Так, за у винагороду участь за участь у російсько-турецькій війні полковник Макаров одержав наше село. За переказами він жив на місці теперішнього будинку культури і володів всією землею.

Після того як з невідомої причини померли його діти, полковник Макаров продає свої землі єврейському поміщику Бернштейну. Але в той час існував закон, за яким заборонялося продавати землю євреям, тому землю оформили на бідного чоловіка Івана по прізвиську „Червоний”, жителя нашого села, який і не довідався про те, що він був таким багатим. У старого Бернштейна, ім’я якого не вдалося встановити, було чотири сини: Борис, який жив в кінці с. Котюжани і мав Санкауцький млин; Ісак – жив на місці теперішнього будинку культури; Янкель – де теперішня ферма; Льова – на місці теперішнього с. Браїлово. До всіх чотирьох братів на той час були проведені телефони і в них було світло. Бернштейни мали свій порт в Одесі. Це були дуже знамениті пани. Сюди з’їжджалися люди зі всієї України, Румунії, Молдавії, залишалися тут жити. Працювали хто в полі, хто в дворі. Для приїжджих були збудовані бараки – це ніби гуртожитки. В селі є люди, які там жили і працювали. Панський двір називався одаєю. Ці люди розповідали про своє минуле.

У панів було дві кухні; біла і чорна. На білій варили їжу для панів, а на чорній для кріпаків. На панських полях працювали люди з навколишніх сіл: Нелипівців, Вовчинця, Росошан. Багато людей працювало на Санкауцькому млині. Млин славився на всю Бессарабію. Тут мололи сім сортів борошна, манку і т.д. Це борошно відправляли в країни Європи і навіть США. На етикетці писало: „Автоматичний млин ім. Бориса Бернштейна”.

Під час революції Борис Бернштейн з дружиною виїхав до Одеси, а своїм донькам, Ользі і Кокі залишив млин, а синові – 200 га. землі. Млин працював до початку Великої Вітчизняної війни. Коли почалася війна радянські війська за наказом „не залишати ворогові нічого” взірвали  млин. Горіла пшениця, борошно – горіло все. Коли прийшли німці, євреїв, які жили на одаї розстріляли. Всіх убитих і навіть живих загорнули в яму. Очевидці говорять що довго було чути їхній стогін і хиталася земля. Бернштейни були останніми лукачанськими панами.

 

 Про владу Рад.

 

Прийшла радянська влада. Люди стали вільними. Радянська влада на території нашого села була встановлена: перший раз у червні 1940 р. і остаточно у березні 1944 р. Село було звільнено Червоною Армією: перший раз 28 червня 1940 р. і остаточно у березні 1944 р. Визволитель – 132 стрілкова дивізія.

Перші органи Радянської влади в с. Лукачани були створені у липні 1940 року. В 1940 році було проведено часткову мобілізацію. Люди які були мобілізовані працювали на трудовому фронті. В 1944 році всі чоловіки віком до 50 років були мобілізовані і брали участь у війні. Село Лукачани було окуповане 26 червня 1941 року румунськими загарбниками і звільнене у березні 1944 р.

На фронтах  Великої Вітчизняної війни загинуло 89 односельців. В селі споруджено пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам.

У березні 1946 року у нашому селі було створено колгосп ім. Шевченка.

Голова колгоспу  – Присяжнюк Василь Тимофійович

Замісник  – Гордич Максим Іванович

Бухгалтер – Данилюк Мойсей Іванович

КОЛГОСПНИКИ

Гайсенюк М. Я.

Доманчук Л. А.

Головачук О. І.

Шелестинський А. І.

Гордич Н.

Заболотнюк В.

Момотюк Г.

Завоцький Ф.

Ілин І. Т.

Рижий Ф. Т.

Рижий П. Ф.

Восени 1947 року завершено колективізацію в селі Лукачани. В 1951 році колгосп ім.. Шевченка с. Лукачівка об’єднано з колгоспом „Перше травня” с.Браїлавка в один колгосп ім.Шевченка. 1959 року колгосп ім.. Шевченка с. Лукачівка об’єднано з  колгоспом „Червона Армія” с. Нелипівці в один колгосп „Прогрес”.

12 жовтня 1974 року колгосп „Прогрес” і колгосп ім.. Фрунзе с. Вовчинець об’єднано в один колгосп „Росія” з центром в с. Нелипівці. 19 лютого 1992 року роз’єднано колгосп „Росія” – відокремлено Вовчинець, в складі залишаються: Нелипівці, Лукачівка і Браїлівка. Назва колгоспу „Вілія”. Голова колгоспу – Горецький Олексій Гордійович.

Через 1-2 тижні колгосп очолив Беженар Василь Петрович. Колгосп перейменовується у „Прогрес”. У грудні 1992 року схід села Лукачани, загальні збори колгоспників вирішили відокремитися і організувати свій колгосп „Вілія” (агрофірма). Голова колгоспу Ткач Михайло Прокопович, а у 1995 – 2007рр. спілку очолив Яніогло Петро Григорович.

Сільської ради спочатку в селі не було. Село підпорядкували Нелипівській сільській раді. 14 жовтня 1990 р. була створена сільська рада в Лукачанах. Голова – Косташ Віктор Олександрович; замісник – Гуцол Анатолій Іванович.

В селі є дитячий садок, спортивний майданчик, стадіон, ФАП, відділення зв’язку і будинок культури, дві бібліотеки: шкільна і сільська.

Будинки одноповерхові. Водопроводу і каналізації в селі немає. У 2004 році в село проведено газ. На відкритті газопроводу в селі був присутній славетний поет Михайло Миколайович Ткач.