Історія Лівинці

Боячись турків із с. Лівинці повтікало більше половини жителів, як і в цілому по Хотинській землі. Щоб повернути втікачів, турецька адміністрація оголосила звільнення жителів на один рік від усіх податків і повинностей, що сприяло масовому поверненню населення в рідні села.

В селі земля належала Сіпаху – начальнику

яничар. Селяни сплачували податки і виконували державні повинності: ремонтували дороги, мости, перевозили вантажі. Також виконували спеціальну повинність – «конак» -здавали продукти на утримання турецьких військ.

Жителі села з другої пол. XVIII ст. до реформи 60-х років належали до категорії царан. Взаємовідносини між лівинецькими царанами і поміщиками визначались різними «правилами», «пунктами» та «положеннями» виданими молдавськими

господарями та царським урядом. Згідно «пунктів» виданих молдавським диваном у 1810 році, за користування поміщицькою землею кожне тягове господарство царан повинно було давати поміщикові десятину свого врожаю, обробити півфальчі панського поля, скосити фальчу сінокосу, привести віз дров, дати дві курки, від кожних ста дійних овець – відро бринзи, міток пряги, платити щорічно 10 левів за так звані панські дні, тощо. Однак на практиці поміщики ніколи не дотримувались зазначених пунктів і збільшували повинності на свій розсуд. До того ж, царани повинні були сплачувати різні державні податки.

Підневільне становище трудящих ускладнювалось ще й тим, що власники Лівинців здавали село в оренду. З метою наживи орендарі збільшували повинності, нещадно експлуатували населення. Експлуатація та знущання поміщиків і орендарів не раз викликали протести царан. Від нещадної експлуатації і знущань орендаря купця Гройсмана частина лівинчан тікала у південні райони Бессарабії, а ті, що залишались, відмовлялися виконувати збільшені повинності. У 1854 році Гройсман подав скаргу до суду на селян за те, що вони не виконали повинностей і цим завдали йому збитків на 9880 крб. Судова справа тяглася майже 12 років. Нарешті суд був змушений визнати, що селяни настільки розорені і збіднілі, що неспроможні сплатити таку суму орендареві.

Не поліпшили економічного становища лівинчан і реформи 60-х років. В Лівинцях земельні наділи розміром близько 8 десятин, як передбачалось «Положенням 14 липня 1868 року», одержали 25,5 % селян, решта – незначні клаптики землі. Однак частина тих, хто одержав наділи, змушені були відмовитись від землі через високі викупні ціни. Після реформи розшарування селян поглиблювалося. Більша частина розорялася, а наділи їхні переходили до сільських багатіїв. У 1905 році Зарожанському промисловому товариству, якому продав свої угіддя Рафалович, належало у Ліванцях 1326 десятин землі, а селянам (близько 300 дворів) – лише 616 десятин. Майже 60% селянських дворів були безземельними або ж мали мізерні клаптики землі.

Безземелля і злидні змушували лівинчан орендувати землю у поміщика і багатіїв за високу плату. Бідняки брали також землю у заможних селян за половину і третину врожаю або за відробітки. Частина селян йшла на сезонні та постійні заробітки в південні райони Бессарабії, у найми до поміщиків і куркулів. Водночас господарства сільських багатіїв економічно міцніли. Розбагатілі селяни створювали підприємства для переробки сільськогосподарської продукції. У 1902 році в селі уже було 4 млини. Важким тягарем лягали на селян податки та різні повинності. В 1903 році, наприклад, лівинчани мусили дати для військових потреб 29 підвід, на етапну повинність – 69 підвід і 170 чоловік для супроводження в’язнів; на дорожну повинність виставити 210 робітників і 95 підвід для ремонту шляхів.

Посилення експлуатації і свавілля поміщиків та сільських багатіїв, важкі умови життя призводили до частих заворушень. У 1896 році селяни спалили частину панського маєтку. У 1905 році лівинчани зруйнували економію і розправилися з представниками адміністрації Зарожанського промислового товариства.

Важкі умови життя, голод і злидні, відсутність медичної допомоги були причиною частих епідемічних захворювань, високої смертності населення. У 1874 році в Лівинцях дуже лютували віспа і холера, від яких померло багато жителів. Із 1208 жителів (610 чоловіків і 598 жінок за обліком 1859 року) на кінець 1874 року залишилось всього 533 чоловіка (266 чоловіків, 267 жінок). На початку XX століття в селі не було жодного медпрацівника.

Наш край в роки Румунської окупації

Ще більше погіршилось становище людей під час Першої світової війни: багато сімей залишилось без чоловіків, зросли податки і повинності. Війна прискорила занепад селянських господарств. Тому селяни все сильніше виявляли невдоволення політикою царського уряду. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції вони почали захоплювати землі Зарожанського промислового товариства.

Згідно рішення IV Селянського з’їзду Хотинського повіту в січні 1918 року в Лівинцях було проголошено Радянську владу. З перших днів своєї діяльності місцева Рада почала впроваджувати в життя ленінський декрет про землю. Малоземельні і безземельні селяни Лівинців одержали наділи – 1 га на кожного члена сім’ї.

Але радість людей була недовгою. В кінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Загарбники встановили режим жорстокого терору і насилля. Всі завоювання Радянської влади були ліквідовані. Окупанти відібрали у селян землю, закрили школу, конфіскували худобу, зерно, силою зброї примушували виконувати різні повинності. На початку листопада австро-німецьких інтервентів змінили війська королівської Румунії. Найперше, що зробили нові окупанти,- це встановили в селі жандармський пост. Жандарми з допомогою військових частин забирали у селян продовольчі продукти, худобу, примушували населення виконувати непосильні податки і повинності, глумились над українцями і їх культурою.

Терор і насилля посилювали ненависть населення до окупантів. Селяни відмовлялися платити податки і виконувати повинності, саботували розпорядження властей, піднімались на боротьбу. Майже все доросле населення Лівинців брало участь у Хотинському повстанні 1919 року.

На чолі лівинецьких повстанців став місцевий житель, учитель П. М. Бурденний. Син селянина-бідняка, який закінчив Кам’янець-Подільську вчительську семінарію. Але вчителем йому не довелося працювати, його забрали до царської армії, відправили на фронт. Після Лютневої революції 1917 року Бурдейний повернувся в Лівинці людиною з революційними переконаннями, вів серед односельчан революційну агітацію, за що зазнавав переслідувань. Напередодні повстання жителі Лівинців С. Г. Перепічка і М. М. Паращук привезли з Хотина зброю і роздали односельчанам. Дехто з селян мав зброю, збережену з часів Першої світової війни. Лівинчани в складі 2-го Хотинського полку мужньо боролись з окупантами. В бою біля села Козиряни особливо відзначилися А. М. Банар, М. М. Єремук, Ф. П. Шмичко, М. М. Паращук, С. Г. Перепічка, І. П. Старий, І. Н. Урсул,,

А. О. Шевчук та інші. Після поразки повстання частіша лівинчан перейшла за Дністер і боролася за Радянську владу в складі кавалерійської бригади

Г. І. Котовського.

Захопивши село, війська королівської Румунії жорстоко розправились з населенням. Після знущань окупанти розстріляли активного учасника повстання

А. М. Банаря. Розправились окупанти і з П. М. Бурдейним. Після катувань він був засуджений військовим судом до 3-х років тюрми. Румунсько-боярські власті встановили в селі суворий поліцейський режим. До 1925 року тут постійно перебувало 14 поліцейських, які нещадно розправлялись з найменшим проявом незадоволення чи протесту/ Людям заборонялось виходити увечері на вулицю, збиратись групами.

В роки румунської окупації селяни страждали від безземелля і малоземелля. Не поліпшила їх становище і земельна реформа, проведена королівським указом в 20-х роках. Більшість кращих угідь залишилась або ж перейшла до рук сільським багатіїв. Безземелля, постійні злидні гнали селян у найми до панів і куркулів, на заробітки на нафтові промисли Румунії, на лісорозробки в Карпати. Селян примушували безплатно працювати і вносити кошти на будівництво приміщення примарії.

Незважаючи на суворий поліцейський режим і терор властей, жителі Лівинців не припиняли боротьбу проти окупантів. Дехто з лівинчан, не витерпівши окупаційного режиму, тікав на Радянську Україну і звідти допомагав своїм односельчанам пізнати правду про життя в Радянському Союзі. З 1921 і по 1940 рік за Дністер перейшли С. А. Банар і А. А. Єремук . М. І. Рябчик постачав їм радянську літературу. Пропагандистську роботу в Лівинцях проводили Іван і Марія Рябчики. У 1932 році румунські власті захопили Марію Рябчик і ув’язнили на 7 років.

Боротьбою проти окупантів керувала підпільна організація, створена в Лівинцях у 1925 році. В архівах жандармського управління Хотина збереглись документи про те, що на чолі цієї організації стояв учасник Хотинського повстання П. М. Бурдейний. Повернувшись з тюрми, він жив у Лівинцях під наглядом поліції. В тому ж році він створив організацію в Лівинцях. Активну діяльність у ній брали Г. Баблюк. М. Банар. А. Васильчук. Підпільники поширювали радянську літературу, листівки, піднімали лівинчан на боротьбу проти бояро-румунських окупантів. Поліцаї і жандарми вистежили П. Бурдейного і Ф. Німичку, які в 1926 році були арештовані і засуджені.

 

Лівинці в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. 28 червня 1940 р. в село ввійшли радянські війська. Розпочалася радянізація села. 6 липня 1941 року Лівинці окупували німецько-румунські війська. Повернулися старі порядки. Земля, яку одержали селяни за Радянської влади, була у них відібрана. Окупанти арештували активістів і «підозрілих». Фашисти вигнали на каторжні роботи 66 громадян села. Але люди не корились «новому» порядку. Вони саботували розпорядження властей, зривали поставки хліба і худоби, не виходили на роботи.

Звільнення нашого краю від окупантів відбувалося зі сходу військами 2-го Українського фронту, із півночі військами 1-го Українського фронту . З 22 березня по 8 квітня 1944 р. в результаті Проскурівсько – Чернівецької операції село  Лівинці було звільнено.

Селяни добре пам’ятають березень 1944 року, коли Лівинці стали ареною жорстокого бою радянських воїнів проти фашистів. Війська 1-го Українського фронту вели наступ з району Волочиська на Чортків – Чернівці. Вони форсували Дністер в районі Заліщиків і вибили ворога із Заставни, Кіцманя, Малого Кучурова, Садгори. В той же час 163, 133 та 42- а гвардійські дивізії 2-го Українського фронту в двадцятих числах березня одержали завдання форсувати Дністер і завдати удару по ворожих позиціях в межиріччі Дністра та Пруту. Як згадував командир 163 стрілецької дивізії Ф.В.Карлов, уже 21 березня передові підрозділи вийшли до Дністра в районі сіл Лядоватої та Серебрії. Для форсування річки у весняних умовах створили групи сміливців-розвідників, які без попередньої підготовки в різних місцях переправилися на правий берег Дністра, захопивши досить зручні плацдарми для дальшого просування дивізії. Завдяки таким заходам 168 дивізія успішно форсувала Дністер  і

24 березня визволила Сокиряни. На правому крилі її підтримувала 133 дивізія, на лівому – 42-а гвардійська.

27 березня 1944 р. передові підрозділи 163 стрілецької дивізії звільнили Кельменці. На цей час виникла складна обстановка. Великі сили ворога (21 дивізія) були затиснуті, наче лещатами, в районі Проскурова – Кам’янця-Подільського. Над ними нависла небезпека повного оточення. В панічному страху вони поспішали в напрямку Хотина, Вороновиці, Кормані, щоб прорватися на південь і уникнути оточення. У зв’язку з цим перед з’єднаннями Червоної Армії було поставлено завдання: 133-й дивізії захопити переправи вздовж Дністра західніше Хотина і не допустити можливого відступу гітлерівців на правий берег Дністра; 163-й дивізії оволодіти селами Лівинцями, Данківцями, Недобоївцями і цим самим закрити можливість прориву на Липкани – Новоселицю. В районі Кельменців вороже угруповання зазнало цілковитої поразки. Але в районі Лівинців, події розгорталися драматично. Фашисти вибили радянські війська спочатку з Лівинців, а потім з Козирян. Понад 400 гітлерівців, які не хотіли здаватися в полон і чинили опір, було знищено, взято в полон понад 500 ворожих солдатів і офіцерів. Велику допомогу радянським військам під час бою надало населення Лівинців. Брати Петро та Ілля Головачуки, А. X. Головачук, В, Г, Руснак, В. Є. Єремук, С. Ф. Требик з сином Василем вказали радянським воїнам зручні підступи до села, розташування німців, склади боєприпасів. Але ранком, 28 березня, ворог пішов у контрнаступ. Було розстріляно 15 жителів.

Командир розвід групи капітан П.Трофимов зустрів на окраїні Лівинців

14- літнього юнака Ілька Головачука, який допоміг розвідникам реалізувати маневр у результаті якого було розгромлено німецький штаб, взято в полон 200 гітлерівців і крім того до рук розвідників потрапили важливі документи

(За цю операцію капітан Трофимов був нагороджений орденом Леніна), але згодом розвідникам довелося відступити, оскільки фашисти отримали підкріплення. Коли ж до вечора наступного дня бійці Трофимова вдруге визволили Лівинці, Ілька Головачука вже не було серед живих.

Пройдуть роки і указом Президії Верховної Ради СРСР І. Головачука буде нагороджено орденом Вітчизняної війни II ступеня. Фашисти розстріляли відважного юнака разом з іншими лівинчанами тими хто, допомагав

Радянським бійцям під час нічного бою.

 

 

Він бачить, як йдемо до школи,

Як щастям квітує весна,

Із бронзи стоїть юночолий

Іллюша, всміхається нам.

Такий же, як ми, юний – юний,

Хоч шістдесят проминуло літ,

   У кроків вслухаючись луни,

    Як вічність, підвівсь на граніт.

Іллюша, Іллюша, Іллюша,

          Життя не убили кати:

З нас кожен клянеться буть мужнім

І сміливим таким, як був ти!

Тоді загинули В.М. Грубляк, А.Х.Головачук, В.Г. Руснак, А.С.Требик, В.С.Требик, І.В. Требик, П.Ю.Рябчик, В.Є.Єремук, Г.В.Телін, М.С. Гермак, Т.С.Юрій, А.С. Кундій. П’ятнадцятий із розстрілюваних – Данило Юрій був тяжко поранений, але залишився живим. І все ж лівинчани, ризикуючи життям допомагали радянським воїнам. Однією з героїв , які ризикуючи своїм життям та життям своїх рідних була В.М. Кушнір. В хаті лівинчанки Перепічки Олександри засіли фашисти і почали обстрілювати радянських розвідників. Жінка, яку фашисти вигнали з малою дитиною з хати, крикнула розвідникам: «Паліть мою хату разом з катами!». Після війни колгосп збудував О. Перепічці нову хату. Житель села Василь Сафрончук допоміг радянським розвідникам обеззброїти гітлерівців, які зайшли до його хати.

29 березня тривали бої на лінії Козиряни – Лівинці. 30 березня бійці 163-ї стрілецької дивізії знову зайняли названі села і, здійснивши швидкий перехід, перетнули дорогу Хотин – Новоселиця. Вибивши німців з с. Недобоївців, війська 2-го Українського фронту з’єдналися з бойовими частинами 1 -го Українського фронту і остаточно перекрили шлях відступу ворогові. В ніч з 28 на 29 березня 759-й стрілецький полк, яким командував підполковник Д. Д. Бойко, з боями визволив Лівинці. Склалися сприятливі умови для визволення Хотина. Командиру 759-го стрілецького полку Д. Д. Бойку, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Відразу ж після визволення в селі була відновлена Радянська влада.