Історія Ленківці

Історія села Ленківці Кельменецького району

Відомісті про автора

 

Дєдов Ігор Никанорович – вчитель історії та українознавства середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів села Ленківці, вчитель-методист, спеціаліст вищої категорії. Автор ряду навчальних програм: «Основи допоміжних історичних дисциплін», «Історія Північної Бессарабії», «Музеєзнавство», «Фолькльор та етнографія». Автор навчально-методичних посібників та монографій «Основи допоміжних історичних дисциплін», «Ігри та конкурси на уроках історії рідного краю», «Історія села Ленківці Кельменецького району Чернівецької області». Керівник методичного об’єднання вчителів суспільно-гуманітарного циклу Ленковецької школи, член виконавчого комітету Ленковецької сільської ради, голова Кельменецької районної організації товариства «Просвіта». Автор ряду статей в районній газеті «Рідне слово», обласній газеті «Освіта Буковини», та статей до обласних навчально-методичних посібників. Закінчив історичний факультет Кам’янець – Подільського державного педагогічного інституту.

 

 

 

 

В С Т У П

Так склалося століттями, що територія нашого краю і села перебувала під  владою різних сусідніх держав. Сусідні держави встановлюючи панування над нашим краєм, включаючи наші землі до свого складу, змушували українців  ставати не українцями, змінювати своє віросповідання, економічно знесилювали селян тощо.

   Але правдива історія краю почала досліджуватись  в останні 5-10 років. Вивчення історії малої батьківщини, свого села є недостатнім з точки зору  відсутності єдиного джерела повної історії села. В останній час з’явилося багато літератури з історії рідного краю, де можна знайти опис того чи іншого періоду історії села, або окремої події. Велике значення в масштабі держави має розпочата робота для створення  нового багатотомника з історії міст і сіл України. Я поставив собі за мету простежити  історію рідного села Ленківці  від появи первісних людей, до  сьогодення.

Час зберіг для нащадків чимало  матеріальної культури, що дає нам багатий археологічний матеріал. Дійшли до нас численні писемні документи, або фрагментарно, або цілком

Зрозуміло, що історія села ХХ століття відобразилась в різноманітному архівному матеріалі. Велику роль в написанні роботи відіграв архівний та джерелознавчий матеріал новоствореного музею історії села Ленківці. Тому я поставив  перед собою завдання: за допомогою  музейних матеріалів, наукової літератури, відтворити цілісну, об’єктивну картину історії села.

Робота написана в науково-популярному стилі, і розрахована на всіх, хто цікавиться історією рідного села, відтворює аромат  та подих певних  періодів історії  села та рідного краю.

Герб і прапор села Ленківці                                     

Рання історія Ленківців

Археологічні розкопки, проведені в 50-60-х роках ХХ ст.. на території села, свідчать що ця місцевість почала заселятися людьми понад 6 тисяч років тому.

Найбільше виявлено знахідок трипільської культури (ІV тис. до н.е.). Значна частина цих знахідок виявлена в урочищі Гамалія, за яром, та в урочищі Баба. Тут розкопано 10 жител та господарську споруду.

Археологи встановили, що перші жителі селища мешкали в п’яти невеликих землянках овальної форми. Згодом у селищі були збудовані просторі наземні хати, найбільша з яких мала 18 метрів ширини і 9 метрів довжини.  Основу стін складали стовпи, а стіни випліталися із пруття і обмазувалися з двох сторін глиною. Підлогу  вимащували глиняними валками, які відтак зарівнювали. Всередині хати робили  одну – дві невеликі глиняні печі. Поряд з піччю виготовляли з глини підвищення з рівною поверхнею. Чи це були «столи», чи щось інше судити важко. Тут трипільці виготовляли знаряддя з твердих матеріалів – кременю, з міді робили прикраси.

 Трипільське поселення на горі Баба та курган залізного віку

 В Ленківцях знайдено мідний  браслет. Трипільці майстерно виготовляли посуд та інші керамічні вироби: дрібні горщики, посудини на високих, порожніх всередині, ніжках, є черепки. Подібне начиння прикрашає орнамент з двох згибних ліній, які утворювали різноманітні спіралі. Іноді лінії інкрустували червоною фарбою. На уламках таких посудин трапляються відбитки зерна, пшениці, проса. Землю обробляли вручну за допомогою мотик. Урожай збирали серпами з рогу, в пази яких виставляли тонкі і гострі кремнієві пластинки. Борошно мололи кам’яними зернотерками. Важливу роль відігравало скотарство. Але крім цього займалися полюванням і рибальством. Цьому сприяло географічне положення трипільського поселення на горі Баба. Воно було розташоване на півострові за 4 км. на північно-західному напрямі від сучасного села. З однієї сторони поселення омивалося річкою Дністер, з іншого річкою Сурша.

Характерною ознакою культури трипільського поселення є глиняні жіночі фігурки. На ранньому етапі вони зображали сидячих жінок з витягнутими вперед ногами у вигляді конуса. Фігурки орнаментовані спіральним узором, ромбами , ямками, рисочками. У кожному житлі Ленковецького селища знайдено від однієї до восьми статуеток, а загалом 89 цілих екземплярів і уламок. Лише три із них передавали чоловічу постать. Крім того тут знайдено знаряддя праці з сланцю та кременю і фрагменти модельок жител .

Археологічні розкопки, що проводилися в селі, показують залишки поховань скіфського часу. Під час розкопок кургану, поблизу села Ленківці під кам’яним насипом виявлено залишки вогнища, в якому знайдено 28 бронзових наконечників стріл, бойову сокиру, залізний кинджал, браслети залізних вудил, бронзове зеркало і точильний камінь. Біля вогнища стояли глиняні посудини – дві корчаги та три миски. Такі кургани насипали в пам’ять воїна, що загинув у бою, і тіло не було знайдено. Ці поховання називаються кінотафами. В околицях села трапляються безкурганні поховання у скрині складеній з шести брил. Обряд поховання нагадує «ямний». Біля села Ленківці знайдено могильник сарматів-язичників. Небіжчики були поховані  у ґрунтових ямах. Місцеве ж населення спалювало померлих, рештки яких засипали в урни і закопували в землю.

Експонати трипільського поселення з музею історії села Ленківці

 

 

 

 

 

 

 

 

На захід від села виявлено курган діаметром 26 метрів і висотою 3 метри. Тут знайдено 18 поховань ІІ ст.. н.е. Простий тут обряд поховання і знахідки (глиняний посуд, намисто, прясельця) характерні для сарматських племен, які прийшли сюди з причорноморських степів. Біля села є поселення черняхівської культури (ІІ – VІ ст.. н.е.) в урочищі Сурша, Баба на Бурдеях і Кар’єр.

За 4 км на північний захід від села в урочищі Баба на високому мисі розташоване давньоруське городище.  Його майданчик 40х50 метрів з настільного боку укріплений валом і ровом.

В 60-х р. ХХ ст.. під час розкопок на майдані городища, біля валу, виявлено рештки наземного дерев’яного будинку з глинобитною  піччю. Мис, що протягнувся на 1км укріплений  ще двома більш меншими земляними валами, які очевидно були насипані в епоху раннього заліза (1 тис. до н.е.).За 3 км на північній захід від села в урочищі Гамалія, на високому березі Дністра розкопано вісім давньоруських поховань. Ранньо-слов’янські поселення черняхівської культури виявлено в урочищі Сурша, Кар’єр, на Бурдеях.

Село часів Молдавського періоду.

        На початку молдавського панування наше село було в занедбаному стані. Землеробство і скотарство перебувало на низькому рівні. Будинки, як правило, з глини і соломи. Саме цим періодом відмічається перша документальна згадка про село, яка датується 1559 роком. Назва села на протязі своєї історії неодноразово змінювалася: Макарова Лука (1559 р.), Линкова (1584 р.), Ленкауць (1670 р.), Ленкоуцей (1804 р.), Ленківці (1812 р). Часто мінялися і власники села, які пограбувавши,  перепродували його один одному.  Це призвело до занепаду села.  Наприклад 28 травня 1584 року радівецький єпископ Георгій купив у У. Милича та його брата Н. Глушка “половина села от Оверковцы і от Макарова Лука, что сь тепер именует Линкова и сь млин на Шурши (нині р. Сурша) за пять сот злот татарских”. В цей час село входило до Хотинської волості.

Село мало чітко визначені межі (готар), які позначалися вкопаними каменями і спеціальними знаками, вирізаними на стовбурах дерев. Основою господарства було землеробство і скотарство. Саме в цей час в селі були створені перші водяні та вітряні млини. Млини обов’язково вказувалися у купчих грамотах, коли село переходило від одних власників до інших. Жителі села за користування землею платили різноманітні податки та виконували повинності. Крім того їм доводилося терпіти утиски від турецьких поневолювачів, особливо, коли село входило до адміністративної одиниці Хотинська райя або нахіє.

Легенди розповідають як селяни-утікачі збиралися в печерах Цимбалевої церкви над Дністром, і звідти часто нападали на турків та місцевих феодалів.

Частина жителів села перейшли сюди на постійне місце проживання в кінці ХУ111 століття  частково з сусідньої Камянець-Подільської губернії , утікаючи від польської шляхти та кріпосної залежності. Частина переселенців з Галичини , а частина із Буковини. Є між ними і молдовани, що переселилися сюди з молдавських сіл  за сімейними обставинами .

Село в складі Російської  імперії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Документи періоду ХІХ століття

 

Після російсько-турецької війни 1806-1812 років згідно Бухарестського  мирного договору село Ленківці, в складі Бессарабії, перейшло до Російської імперії.  Значна частина документів цього періоду знаходиться в музеї історії села Ленківці. Найбільш цінними з них є укази російського імператора, видані з 1820 по 1910 рік. Крім того «Штат Управления Бессарабской области» (датований 1921р.) «Учреждениє для управления Бессарабской облас-ти (за 1828 р.)», Маніфест імператора про відміну  кріпосного права (за 1861 р.) та інші. Після приєднання села до складу Російської імперії населення позбулося сваволі турецьких завойовників, більше ніж в

Документи періоду ХІХ століття

три рази зменшились державні податки.  Але основною проблемою на селі залишалося безземелля та малоземелля. У 1817 р. із 148 селянських господарств 113 користувалися невеликими наділами землі, 17 не мали зовсім.

У 1828 р. до села прийшов документ «Учреждениє для управления Бессарабской области».  В той час основні державні документи реєструвалися церковною канцелярією, де і зберігалися. Згідно цих документів село входило до Кельменецької волості Хотинського повіту Бессарабської області. Адміністративне управління селом не враховувало національних особливостей і служило важливим знаряддям русифікаторської політики. Доказом цього є документи ХІХ століття, що знаходяться в сільському музеї історії села.

Основну масу населення села в ХІХ столітті становили селяни. Після 1812 року чисельність населення села почала зростати за рахунок природного приросту, так і завдяки переселенню сюди населення з інших місцевостей. Хоча  перепеси населення проводилися необ’єктивно і нерегулярно, про кількість православного населення села можна судити з «Исповедной роcписи выданой из Кишиневской Духовной Консистории».

Наприклад згідно цього, документу за 1890 рік в селі нараховувалося 2676 чол. православного населеня.

 Гроші періоду Російської імперії

З них:17 духовного стану, 68 військових, 4 статських і 2587 селян із стану царани, які реєструвалися в розділі «Царане и их домашниє». Крім того в селі проживала значна частина євреїв, які мали власні крамнички та промисли, синагогу.ЦаранЗи були особисто вільними селянами, на відміну від всіх кріпаків імперії,але залежні від землевласників тим, що він виділяв для них земельні ділянки. Дане становище селян виходило з § 4 «Учреждения для управления Бессарабской области», в якому записано, що «крестьяне не смогуть быть  вь крепостномь владеніи ни у Бессарабскихь помещиковь, ни у Дворян Россійскихь». Жителі села, згідно цього документа були звільнені  від рекрутської повинності

У 1819 році жителі села подали скаргу до Хотинського повітового суду на поміщиків.

Деякі селяни переселялися в інші  місцевості. 1856 р. поміщики Червонводаль та Андріяш подали в  листі до  царського уряду скаргу про самовільне переселення кількох сімей на  південь Бессарабії.

В ХІХ столітті з розвитком капіталістичних відносин помітно зросло і село Ленківці. Якщо в 1817 році в селі налічувалось 148 дворів, то в 1883 році їх вже було 357.Збільшилася кількість населення , про що свідчать архівні документи.

В цей період вдосконалюється побут селян та збільшується кількість промислів.

У 1869 році жителі села відмовились від виконання повинностей на користь поміщиків. Для придушення виступу в село прибув каральний загін жандармів. Приводом до цього стало те, що селянська реформа на Хотинщині була запроваджена не в 1861, а в 1868 році.

Великого розвитку в селі досягли домашні  промисли. Вже в 1897 році в селі діяло 7 водяних млинів на р. Сурша, 9 вітряних млинів та 2 олійні, а в 1902 році ще 2 кінні млини та 4 вітряні.

16 березня 1914 року надзвичайним земським зібранням прийнято програму будівництва у Хотинському повіті 300 верст шосейних доріг. Першою вже в 1915 році планувалося побудувати дорогу станція Ларга-Ленківці (10 верст).

На жаль початок 1 світової війни не дав можливість втілити у життя цей надзвичайно потрібний для села план. На територію Бессарабії бої 1 світової війни перекинулися 13 червня 1915 року. Для села, і військ які тут стояли вона називалася«окопне сидіння». Свідченням цьому є окопи, які збереглися до сьогоднішнього дня на південний захід від села в Копаному лісі, що носить назву від окопів. Війна негативно вплинула на жителів села. Місцеве населення мобілізовувалося до російської армії, і виконувало оборонні роботи у прифронтовій смузі. Погіршився стан розвитку економіки та життя селян. Для потреб армії проводилася ревізія зерна, поголів’я худоби, вози. В селі на постої  проживала частина чиновників та офіцерів.

Ленківчани – військовослужбовці російської армії

Коли до села надійшла звістка про революцію в Петербурзі 1917 року, селяни разом з солдатами 29-го шляхового загону, що квартирував тут, розібрали хліб з маєтку поміщика  Друза. 3 січня 1918 року село перейшло до складу Австро-Угорщини. 24 липня відбулася сутичка між загоном окупаційних військ  і місцевими жителями. Окупанти безжалісно розправилися з селянами, наклавши  20000 крб. контрибуції. Коли населення не сплатило її каральний загін обстріляв Ленківці, а потім забрали в селян хліб, коней, худобу, майно. В серпні мешканці села напали на австрійський жандармський пост, розправившись з представниками окупаційних властей.

Господарство і побут ленковецьких селян в ХІХ ст.

Головне заняття ленковецьких селян для власного матеріального забезпечення становило хліборобство і городництво. Вони сіяли на своїх полях пшеницю, ячмінь, овес, кукурудзу. На городах селяни сіяли цибулю, часник, моркву, петрушку, буряк, картоплю, всі роди бобових, капусту, огірки, кавуни і дині. Але сільське господарство, за відсутності агрономічних знань та правильного обробітку землі не завжди приносило кількість плодів бажаних для селян.

У ленковецьких поміщиків , які мали кращі засоби і можливість раціонального ведення господарства, хліборобство розвивалось набагато краще. Селяни за недостатньої кількості землі мало утримували корів, волів, коней, кіз, овець тощо. Хто з селян був більш багатий, віддавали частину землі на випас в першу чергу робочих волів, сплачуючи поміщикам за кожного вола по 5 рублів за голову. Через це в селі мало було таких господарів, які б мали свій плуг з двома, або трьома парами волів, одну або дві корови і до 50 овець.

Посіви збиралися вручну. Для розпушування грунту застосовували чотирикутну борону. Вона мала міцне рало з дерев’яних брусків, що скріплювалися чотирма-пятьма поперечками, в яких закладалися від 5 до 7 зубців. Кукурудзу сіяли за плугом, що полегшувало подальшу обробку цієї культури. Озимі хліба збирали серпом, а ярові переважно косою. Селяни обробляли свої землі стародідівськими знаряддями праці – сапами.Більшість селян – народ бідний,  і окрім хати – мазанки не мали ніякого господарства. Окремі селяни займалися вивозом за плату єврейського хліба в                      

Кам’янець – Подільський, Хотин, Бричани. Частина селян працювали у поміщиків та посесорів. Більшість ж населення, перебуваючи в крайній бідності, вважали для себе роботу в інших приниженням, і говорили, що «ліпше буду на печі сидіти, чим служити, бо сором, і будуть з мене люди сміятися». Якщо у селян взимку залишився на току не вимолочений хліб, то вони вдень в ясну погоду займаються молотьбою хліба, використовуючи ціпи. Інших способів молотьби (кіньми, волами, машинами), так як на півдні Бессарабії, тут не використовували.

 

 

 

Пізньої осені і взимку чоловіки проводили більшу частину часу в пустослівних розмовах. Селяни лягали спати в 7 годин вечора і вставали о 7 годині ранку. А жінки навпаки, до пізньої ночі сиділи за роботою: пряли коноплю і овечу шерсть на своїх оригінальних прядках, які називалися куделями.

 

Господарство селян складалося з хати, огорожі біля дому, току (гумно), городу, саду, загону для худоби.

Хата мала форму прямокутника, будувалася без всякого плану, де-небудь, і тому в Ленківцях не було планування вулиць. Це підтверджує сучасна частина старого села. Хати будувалися дерев’яні, обмазані глиною. Під час будівництва хати по вуглах закладалися сохи (стовби), на них встановлювалися і кріпилися платви (балки) для даху, на яких встановлювалися зверху крокви. Дах покривався соломою в кількості від 3 до 5 возів. Стелю робили з товстих пруттів (кіля), що ставилися на верхню частину балків, перекинутих через сволок (довгий дерев’яний круглий стовбур). Кругом стіни ззовні для укріплення ставили призьби. Потім хату білили або білою глиною, що добували навколо села, або гіпсом, що купувався в Хотині, рідко вапном.

Переважно така будівля складалася з трьох частин: хатчини (малої кімнати), сіней і великої кімнати «велика хата». Дана термінологія частково збереглася в селі і до сьогодні. В хатчині сім’я жила постійно. Там мурувалася піч, біля неї топчан (припічок). На печі спала вся сім’я. А у великих сім’ях спати лягали на топчані та лавках, які були розміщені вздовж стін кімнати. У печах також готували їжу. Влітку часто лягали спати надворі у возі, та на сінажі.

Господарі турбувалися, щоб в хаті було більше ікон, які ставили на почесне місце в кутку. Меблі були простими. Попід стелею полиці з дощок. Простий дерев’яний стіл ставився на почесному місці. Інші меблі носили такі назви : мисник, ослін, стільчик, скриня тощо. Домашній посуд: горшки, горщики, близнята, гладущі, миска, полумисок, казан, діжка, діжечка, цебер, дійниця, цідилко, коцюба тощо. Господарка накривала лавки пислою з овечої шерсті, а потім веретою. На стінах були килими (переважно на 2 – 3 квітки).

Заможні селяни ставили ряд подушок, наповнених курячим пір’ям і вишитих по краях червоною, або чорною ниткою (рідко гаптовані).

«Хата велика» завжди була прибрана. Там проводилися весілля, похорони і всякі урочисті заходи. Інтер’єр цієї кімнати був простим: великий довгий стіл, навколо якого широкі лавки, а під стелею полиці. У сінях завжди було повно диму. В хаті все було прокурене димом, бо дим з печі через димохід виходив в сіни, піднімався на під (горище),і поступово крізь солому виходив назовні. Позитивом цього було те, що в хаті було тепло, враховуючи дуже маленькі вікна. Двори селян огороджувалися плетеними заборами (тинами). В дворі були також інші господарські споруди: стодола(приміщення для зберігання хліба та іншого майна), обори(загін для худоби), кошниця(місце зберігання кукурудзи), плетені з пруття, комора(приміщення для зберігання господарських запасів).

Одяг ленковецьких селян періоду ХІХ століття

Одяг жителі носили переважно з домотканого полотна виготовленого з коноплі. Для цього використовували такі знаряддя праці, як верстат, бердо, дергівка, веретено, цівки, прядильниця, мотальниця, кросна, щітківниця, мотовило, віялки, плітальниця.

Чоловічий костюм складався з : довгої та широкої білої полотняної сорочки з широкими рукавами ; вузьких, білих полотняних штанів; крайки; ременя; чугая(верхній одяг з домотканого білого або чорного сукна, що одівався поверх сорочки); кожух; лейбик (верхній одяг без рукавів, гарно розшитий узорами); шапка  ( головний убір з ягнячих смужок чорного або сірого кольору); капелюх з пшеничної соломи; чоботи пошиті з юхтової шкіри; постоли пошиті з товстої шкіри тваринЖіноча одежа складалася з : довгої , білої полотняної з широкими рукавами сорочки, вишитої на грудях; спідниці з домотканого полотна ; крайки ; сардак; юхтові черевики ; кацавейки (довгий кожух); чугайки (коротенька жилетка ) ; манту; шерстяної катрінці

Різні зміни одежі вважалися поганим, і осуджувалося людьми «а дивіться такий то, або така то вже пнеться до панства».З розвитком капіталістичних відносин наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в селі поступово стиралися відмінності між окремими невеликими соціальними групами , посилювався процес майнового розшарування населення.

 

Румунський   період  історії  села

 

В листопаді 1918 року село захопили війська королівської Румунії. Рівень життя  населення  знизився, почалася масова румунізація. Жителі села взяли активну участь в Хотинському повстанні 1919 р. Активістами Ленковецького загону були В. Крючков, Ф. Мотрюк, Х. Марандюк. І. Соколовський, Г. Мартинюк, Ф. Герман. Вони заснували ревком, який створив загін з 150 чоловік. Але в результаті розгрому Хотинського повстання загін переправився через Дністер та вступив до Кавалерійської бригади Г. Котовського.

Румунські окупанти відібрали землю в селян і повернули поміщикам. Зростання незадоволення селян примусило уряд королівської Румунії здійснити аграрну  реформу. В селі, за реформою, селяни одержали по 1-3 га землі  на двір.

Посвідчення особи румунського періоду

Проте селяни сплачували велику кількість податків, розмір яких постійно зростав. На кінець 30-х років з 843 селянських господарств 79 не мали землі, 340 мали лише 1га, 158 мали 1-2 га землі.

 

документ періоду румунської окупації

В той же час три поміщики мали близько 300 га землі.  Безземелля і малоземелля було причиною ворогування родичів і односельчан. Часто брати і сестри та батьки роками судилися в Хотині, Чернівцях, Бричанах. Земля була предметом купівлі-продажу, а тому відбувалося розшарування селян на бідні і багаті верстви. При одруженні дівчини, земля була приданим, в результаті чого були випадки, коли сім’ї створювалися не по коханні, а за придане – землю.

Багато ленківчан наймалися у поміщиків та багатіїв, або йшли на заробітки на південь Румунії та Бессарабії. Крім того румунська влада проводила румунізацію населення. У школі навчання проводилася на румунській мові. Місцева примарія друкувала посвідчення особи на румунській мові з відбитками пальців власника.

 

 

 

Документи румунського періоду зараз зберігаються в місцевому краєзнавчому музеї. Румунізація населення проводилася в усіх сферах громадського життя. Село Ленківці було перейменовано на Ленкауци. Багато українців власті насильно записувати румунами.

За румунів на північно-західній околиці села знаходилося приміщення прикордонної застави, так як річка Дністер була кордоном між Румунією і СРСР. В приміщенні прикордонної застави знаходилась чергова частина, звідки на кордон розводились наряди прикордонників-граничерів. Жителі села вимушені були Багато українців власті насильно записувати румунами.

 

 

 

Документи періоду румунської окупації

утримувати прикордонний загін. Офіцери знімали в селі квартири, а  комендант загону одружився на ленковецькій дівчині.  Майже кожної неділі біля приміщення прикордонного посту вчиняли над кимось розправу – били лопатою по п’ятах. Били з будь–якої причини. Сільські хлопці не пропускали жодної нагоди , щоб помститися жандармам за збиткування .  Бувало , що набють якогось жандарма , котрий відзначився особливою жорстокістю , та ще й  дьогтем вимажуть і у пір’ї виваляють. Граничери не звертали уваги на перехід селян Поділля через кордон на сторону Бессарабії, хоча радянські прикордонники цих утікачів розстрілювали під час голодомору  1932-1933р. Крім служби на кордоні граничери контролювали дотримання комендантського часу в селі з 12 годин вечора до 5 годин ранку, так як село було прикордонне.

За румунського періоду жителі села дотримувалися стародавніх традицій, звичаїв та обрядів, що передавалися з покоління в покоління.  Житло селян було примітивним та непривабливим .

Перший радянський період історії села

 28  червня  1940 року з  боку села  Вороновиця до Ленківців увійшли радянські війська. Румуни перед відходом демонтували залізничну колію та міст сполученням Ларга – Кам’янець – Подільський , що проходила через Ленківці.  Розпочалася  радянізація  суспільного життя. Створено  сільський комітет. 15 серпня  1940 року  створено раду народних трудящих, яку очолив Герман Федір Михайлович, учасник Хотинського повстання 1919 року. Сільська рада, за допомогою активістів, взяла під охорону майно поміщиків, що втекли до Румунії. Новообрана комісія в серпні 1940 року розподілила між селянами  298 га  землі. 29  січня  1941 року  відбулися  збори  селян,  які прийняли  рішення організувати колгосп. Це був перший колгосп Чернівецької області.  Правління  колгоспу  очолив  М. Андріяш. Організаторами  колгоспу  стали  С. Білий, Д. Мотрюк, І.Мартинюк, Ф.Герман, Н. Андріяш. Колгоспу передано садиби, майно та землю що раніше належали поміщикам.

Перші колгоспники 1941 року

Питання колективізації сільського господарства в області контролювалось Чернівецьким обкомом КП9б)У.Так згідно його відомостей від 18.01.1941 року повідомлялось про підготовчу роботу у Кельменецькому районі, де в селі Ленківці є 1 ініціативна група, в якій подано 62 заяви про вступ до колгоспу ( в т.ч. 16 середняків).

Саме по питанні створення колгоспу у Ленківцях була Постанова бюро Чернівецького обкому КП (б)У « Про організацію колгоспу в с. Ленківцях Кельменецького району» від 28 січня 1941 року. В ній було написано :

«Задовільнити клопотання селян с. Ленківці Кельменецького району, дозволивши їм об’єднатися в сільськогосподарську артіль. Доручити Кельменецькому РК КП (б) У провести організаційне оформлення сільськогосподарської артілі в с. Ленківці»

В газеті «Радянська Буковина № 25 від 31 січня 1941 року писалося «П’яту годину тривають збори, але до кінця не видно. До залу все йдуть та ідуть бідняки і середняки, які ще 2-3 години тому вагались, а тепер твердо і назавжди вирішили працювати в колективі….. Колгосп розпочав роботу. Вчорашні одноосібники почали нове, радісне життя.»

7 лютого сільгоспвідділ наводить статистичні відомості про те, що у Ленківцях у колгоспі нараховується 55 селянських господарств, 165 га землі, 17 коней, 19 возів, 10 плугів. 1 контору, 1 конюшню.

В довідці Чернівецького облвиконкому про економічні показники колгоспу писалося:

1. Район Кельменецький с. Ленківці

2. Прийнято до колгоспу 55 дворів, відмовлено у прийнятті 15 господарствам. Наявна кількість населення в 55 дворах – 193 чоловіки, з них працездатних – 110.

3. Всієї землі – 122 га, в т.ч. орної – 103 га. Є вільна орна земля – 60 га. Разом – 163 га. Озимого посіву – 37 га. Робочих коней – 17 шт. Правління колгоспу обрано в складі 5 чол.: 3 бідняки і 2 середняки ( з них одна жінка) Головою правління колгоспу обрано тов. Андріяша Никифора.

Весною 1941 року колгосп  одержав  від  держави  позику 10000  крб.  на прид-бання тягла, корів, насіння, добрив. Велику роль в діяльності  колгоспу  відіграла  Кельменецька МТС. В листопаді 1940 року в селі створено комсомольську  організацію. Цього  ж  року  відкрито  неповну  середню  школу  з  українською  мовою  навчання. При  школі  і  на  десятихатках  діяли  групи  грамоти  навчання. У довоєнний  період  розпочали  роботу  заклади  культури:  клуб,  бібліотека. Запра-цював  акушерський  пункт  і  амбулаторія, відкрито  кілька  магазинів  і ощадна  каса. Проте всі  заклади  підлягали суворому ідеологічному контролю.

З  початку  румунсько-німецького  нападу  на СРСР в селі  розпочалася  мобілізація  чоловічого  населення. Всі мобілізовані чоловіки  села  влилися  в  коло-ну  мобілізованих, яка  проходила з  Кельменців через  село  Ленківці  до Вороно-виці, а  там  переправлялись через Дністер  на Кам’янець-Подільський. Не  всі  мо-білізовані  1941 року  потрапили в Червону Армію. У зв’язку  з тим, що край довгий період перебував у складі Румунії, і крім того за румунського періоду  чоловіки  проходили  військову службу в румунській армії, радянський уряд не довіряв їм, відправивши значну частину в трудову  армію  на  заводи  Сибіру. Деякі з них  загинули з голоду. Один  з  них Василь Гуменюк  помер з голоду на  війсь-ковому заводі в м. Челябінськ. Деякі його односельчани, що вижили, стали свідками таких фактів.

Ленківці в часи Великої Вітчизняної війни

На  початку  липня  1941 року  Ленківці  захопили фашисти, які передали владу румунським  воякам. Повернувшись  поміщики знову  відібрали  землю. Влада встановила  режим  насилля  і  грабежу. Вже  в перші  дні вороги розстріляли 26 селян. Окупанти пограбували село. У селян забрали 120 коней, понад 100 підвід, корів, овець, птицю, зруйнували частину житлових приміщень. На початку війни заарештовано всіх євреїв села і разом з євреями навколишніх сіл їх провели під конвоєм до урочища Пуцита, де всі були розстріляні. Частина з них живими були закопані в землю. Майно євреїв конфісковано румунською владою. Відновлено діяльність  прикордонної  застави,  жандармського  посту  та  комендантської  години.

Під час  відступу радянських  військ  у  1941 році радянське підпілля  в краї фактично створити не вдалося. Керівник Чернівецького підпільного обкому КП/б/У  О. П .Боярко та  Кельменецького  райкому  партії  З. Д. Гліб  прибули в Ленківці   10 липня 1941 року. Вони  перейшли лінію фронту і в середині серпня дійшли  до Дні-стра. В селі Межигір’я  Хмельниччини зустрілися з заступником голови Ленковець-кої  сільської  ради  Д. Мотрюком. Той  розповів  їм  про обстановку  в селі  і  пере-вів на підпільну квартиру М.Польського. Керівники підпілля зробили невдалу  спробу  налагодити  зв’язок  з  окремими  селами та Хотином. Але  господар  явочної  квартири вів себе  підозріло. Іншої  явочної квартири  не  було. І тоді  Глєб  і  Боярко вирішили скористатися помешканням голови  Ленковецької  сільради,  який  ева-куювався  з  сім’єю.  Проте 29 серпня керівники підпілля потрапили до рук жан-дармів. Окупанти довго допитували їх і 23 березня  1942 року  розстріляли.  Другий  період  румунської  окупації  села характеризується ще більшою жорстокістю, ніж перший.

 

Подяка ветеранам Великої Вітчизняної війни

 

В  1944  році  радянські  війська  підійшли  до  нашого  краю. До  кінця  дня  28 березня 50 стрілецький корпус та воїни 4-ї гвардійської танкової  бригади визволили село від окупантів.  Червона Армія наступала з боку сіл Вороновиця та  Макарівка  і  зайшли  в  село  по  напряму  від  річки  Сурша.  Доросле населення, здатне  носити  зброю, зразу  ж  мобілізовано  до  лав  Червоної Армії.  Хоча  окремі  переховувалися  всю  війну. У Великій  Вітчизняній  війні брали  участь  459  жителів  села. Понад  300  з них  за  героїзм  і  мужність нагороджено орденами та медалями. 191 загинув у боях проти фашистів.  На початку квітня 1944 року у зв’язку з небезпекою прориву  оточеної німецької армії в районі міста Камянець-Подільский створено укріплену лінію оборони в районі сіл Бабино-Ленківці-Мошанець. На щастя оточені фашисти були розгромлені.

Другий радянський період  історії села

 

29 березня 1944 року відновлено роботу сільської ради. ЇЇ  очолив Шпаркий Олександр Олексійович. 4  вересня 1945 року відновлено роботу колгоспу, який носив ім’я Сталіна. Головою правління  обрано Ф.М.ГерманаПерший післявоєнний рік не приніс покращення життя. 1946 рік видався надзвичайно посушливим. За 1946-1947р. від голоду в селі вимерло майже чверть села.

План земель сільськогосподарської артілі імені Сталіна

В селі було створено загін, який в народі називали яструбки. Цей загін нишпорив від хати до хати, забирав останні зернини, виконуючи продовольчі податки державі. Багато жителів села вижили за рахунок поїздок на Західну Україну, так звану «западну». Там вимінювали на одяг продукти,  наймалися  на роботу, привозили додому жом для їжі. Виїздили навіть малолітні діти на заробітки. Так із сім’ї Романіка тільки старша дівчинка Надія вижила за рахунок того, що поїхала на заробітки. А батько, мати, та 8 братів і сестер померли один за одним від голоду. Для їжі готували юшку з лободи, замість хліба мелені на жорнах  кукурудзяні качани з невеличкою добавкою крупи, назвавши цю їжу малай.

У післявоєнний період в районі сусіднього села Макарівка діяв загін Дімітрюка. Гасло цього загону колгоспам не бути. Загін існував близько 5 років, займаючись грабуванням. Від їх рук загинули і зовсім невинні  жителі села Ленківці.

4 вересня 1947 року в селі організовано ще один колгосп імені Жданова, який усуспільнив 250 га землі, 2 водяних млини, 16 коней, молотарку. Головою артілі було обрано  Пилипа Корнія.

 

Перші трактори в селі «Натік» та «Універсал»

 

На кінець 1948 року завершено суспільну колективізацію жителів села. У серпні 1950 року на загальних зборах колгоспників прийнято рішення про об’єднання двох Ленковецьких колгоспів, та колгоспів села Коновка і Макарівка в один. Головою об’єднаного колгоспу обрано Т.А.Хохуляка. В господарстві нараховувалось 3981 га землі, з них 3259 орної, 417 голів ВРХ, 279 свиней, 490 овець, 268 коней, 170 плугів, 24 сівалки, 9 соломорізок, 2 молотарки, 8 сортувалок, одержали перші трактори Колгосп  об’єднав 1230 селянських дворів. 30 вересня 1951 року на загальних  зборах працівників колгоспу вручено Акт на довічне користування землею, який зараз зберігається в місцевому краєзнавчому музеї. Після об’єднання в колгоспі для утримання  корів споруджено 12 типових приміщень.

Трактористи в полі (фото 1952 року)

Поганим було економічне становище селян. Пенсії не виплачували , на трудодні часто сплачували копійки або грами зерна. Допоміжні промисли заборонялися, в тому числі і утримання великої рогатої худоби. Село переживало крайню нужду , селяни жили впроголодь. В магазинах не продавали молочні та м’ясні вироби. Масла взагалі в продажу не було.

Культурний відпочинок колгоспників

 

Тваринництво і рослинництво стали основними галузями господарства. Крім того запроваджено нові галузі,такі як садівництво, виноградарство, овочівництво, бджільництво. У тваринництві  діяли три молочні ферми, свиноферма, вівцеферма, ферма відгодівлі великої рогатої худоби, птахоферма. Проведено внутрігосподарське планування земель, згідно якого розподілили між колективами колгоспу рільничі землі.

В 1954 році колгосп затверджено учасником виставки  на ВДНГ в м.Москва.  За успіхи у рослинництві та тваринництві колгосп нагороджено Дипломом 1 ступеня. Малу золоту медаль одержав тоді голова артілі Хохуляк Т.А. Велику срібну  – тваринник Гавазюк Г.Ф. і Малу срібну –  агроном Козлов І.В. Ще дванадцять чоловік – учасників виставки були нагороджені грамотами і цінними подарунками

У 1959-1960 роках райком партії вжив заходів щодо організаційного зміцнення  колгоспу. Головою артілі рекомендовано  другого секретаря  райкому партії М.І.Макаренка, який вніс значний внесок в розвиток господарства.

 

Голова колгоспу, Герой Соціалістичної Праці Гедзіра Всеволод Іванович

 

Наприкінці 1961 року колгосп кілька разів  змінював свою назву: 28 листопада 1961 року імені Сталіна, 5 грудня колгосп «Промінь», з 12  грудня колгосп «Промінь комунізму». В січні 1962 року колгосп став називатися «Росія». З квітня 1963 року назва колгоспу  Радянська Україна. З 13 березня 1974 року після об’єднання з колгоспом села Вороновиця  колгосп став носити назву імені Леніна. Саме в ці роки велику роль в зміцненні колгоспу відіграли  голови колгоспу різних періодів: Микола Васильович Сливка ( 1963 – 1965 р.), Павло Онисимович Шум ( 1965 – 1970 р.), Всеволод Іванович Гедзіра – Герой Соціалістичної праці ( 1970 – 1973 р.), Михайло Павлович Савін ( 1973 – 1976 р.). та Микола Іванович Перстинчик ( 1976 – 1992 р.).

На святкуванні 50-ї річниці жовтневої революції

У 1966 році колгосп удостоєний Почесної Грамоти Президії Верховної Ради УРСР. 1973 року Грамотою Верховної Ради УРСР за успіхи в тваринництві. У 1985-1986 роках колгосп вийшов переможцем Всесоюзного змагання і був нагороджений Почесною Грамотою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, та ЦК ВЛКСМ.

Саме в період  70-80-х р. урожай зернових та цукрових збільшився в кілька разів. Значних успіхів досягнуто в тваринництві. В 1977 році колгосп знову став переможцем на Виставці досягнень народного господарства в місті Москва.

В 1961 р. колгосп став міліонером. Значно зріс автомобільний та тракторний парк. За досягнення у виробництві орденом Леніна двічі нагороджено передовиків виробництва О.Г.Герман, В.Д.Корній, Г.Г.Хохуляк. В цей період активним учасником міжреспубліканського змагання була Хохуляк Глафіра Григорівна

Хохуляк Глафіра Григорівна – двічі орденоносець Леніна

 

60-80 р. це період покращення соціального розвитку села. На початку 50-х років відновлено залізничну колію на Кам’янець- Подільський.Завершено електрифікацію села, побудовано асфальтову дорогу, що  сполучала село з райцентром та центральні дороги села. Відкрито  роботу побуткомбінату, відділення зв’язку. Ще з 1948 р. в селі працювала лікарня, а з  1953 р. профілакторій та аптека. Сільською радою закладено сквер, обладнано стадіон.  З 1952  р. сільський клуб перенесено  до приміщення колишньої єврейської синагоги, а в 1975 р. побудовано нове

приміщення Будинку Культури за типовим проектом. В ньому кінозал на 450 місць, кімната урочистих подій, дискозал, бібліотека. В 1984 р. в Будинку культури відкрито музей історії першого колгоспу на Буковині. З 1974 р. в селі працює філіал районної музичної школи, а  з 1978 року з  учнів  школи  створено  духовий оркестр, інструменти для якого закупив колгосп.

З 60-х років в селі працювала  машино-тракторна станція. Пізніше на її базі  у 70-80х р. створено районне  об’єднання  «Сільгосптехніка», яке  обслуговувало всі колгоспи  району автомобільною технікою.

Вже стало традиційним у практиці Кельменецького і Єдинецького райкомів партії організовувати роботу агітпоїзда «Дружба», який кілька разів побував у колгоспі імені Леніна.

Олександр Григорович Герман, Василь Дмитрович Корній, Глафіра Григорівна Хохуляк (двічі) , Ганна Михайлівна Добрецька, Вікторія Іллівна Українець та Ілля Опанасович Дєдов удостоєні ордена Леніна.

Передовики колгоспного виробництва

Дмитро Семенович Галай, Сергій Олександрович Назарчук і Василь Володимирович Галай – ордена Жовтневої Революції. А всього орденами і медалями нагороджено понад 50 колгоспників. Як кращого механізатора правління колгоспу преміювало Хохуляка Віссаріона Ілліча туристською путівкою в Німецьку Демократичну республіку.

Великий внесок  у соціальний розвиток села  вніс депутат Верховної Ради УРСР  М.І.Перстинчик. Саме в цей період побудовано нове приміщення  дитсадка, сауна, баня , господарські приміщення колгоспу.

Перстинчик Микола Іванович – депутат Верховної Ради УРСР, голова колгоспу

 

70-80 р. це період масового будівництва  житлових споруд. На зміну старим будівлям під дранкою і соломою приходять цегляні будівлі покриті шифером і бляхою.

В цей період колгосп став багатогалузевим господарством, що досягло 30 відсотків рентабельності, мав один міліон 200 тисяч чистого прибутку. Всі види діяльності колгоспу приймалися на різноманітних зборах, нарадах, конференціях, плануваннях тощо.

Колгоспники працювали над вдосконаленням техніки по збору урожаю. З цією метою проведено ряд раціоналізаторських пропозицій по вдосконаленні техніки, які були зареєстровані раціоналізаторськими органами.

В 1990 році на кущових партійних зборах кращий бригадир Хохуляк Віссаріон Ілліч був обраний делегатом ХХУІІ з’їзду Компартії України.

В кінці 80х р. укрупнений колгосп імені Леніна  став колгоспом гігантом, де  керівництво не могло дати ради собі  з  величезним господарствами  розкиданими    по великій території.

Ленківці  в період незалежності України

1 грудня 1991 року жителі села одностайно проголосували за підтвердження  Акту про незалежність  України від 24 серпня 1991 року. Здобуття незалежності стало закономірним явищем багатовікової боротьби українського народу  за свою державність. Але розпочалася економічна криза, яка  охопила всі галузі розвитку   села.  Інфляція, ріст цін та інші негативні явища цієї кризи  ми  спостерігаємо на історії розвитку села. Високі ціни на паливо-мастильні матеріали, запасні частини, мінеральні добрива, засоби захисту рослин та техніку і низькі  ціни  на   сільсько-господарську  продукцію  привели  до  розпаду  колгоспу.  Колись  перший  колгосп  на  Буковині,  колгосп-міліонер  став  масово  розпродавати  ВРХ,  що  була неефективною  для  господарства.

Більшість  галузей  занепала. Різко  впало  виробництво  сільськогосподарської продукції. В той  же  час  різко  зросла  частка  приватного   сектора   у тваринництві   та  рослинництві. В  результаті розпаювання  земель, значну  кількість землі одержали селяни. На початку  1999 року колгосп  перетворився  у  товариство  з   обмеженою відповідальністю.

У 90-х роках колгосп був перейменований у сільськогосподарську спілку , що мала спочатку назву «Буковина» , а потім «Нива-Л». В цей період спілкою керували Лазарюк Валерій Ілліч, Мартинюк Віктор Володимирович, Круглий Володимир Петрович, Хохуляк Віссаріон Ілліч.

1991 року спілка відмічала 50-річчя заснування першого колгоспу на Буковині. На замовлення правління спілки до цього ювілею вийшов святковий номер газети «Надддністрянська правда»

В цей  період новим явищем  сільського  господарства  стало фермерство. Ще  1998 року Микола  Кушнір та ще  5 фермерів фактично кооперували 150 га ріллі, 90 га  власних  земель,  31  га паїв  жителів села Макарівка, та   29  га  взятих  в оренду  від  сільської  ради.

Із настанням реформування в 90-х роках, колись один із найбільших колгоспів області було розпайовано, і на його території  створено ряд фермерських господарств, які і донині продовжують свою роботу. Сьогодні значний внесок в розвиток сільського господарства села вносять фермерські господарства Хохуляка В.І., Алєкси Л.В., Мартинюка В.В., Круглого В.П., Бабія М.І. та інші.

З  власниками  паїв  розраховуються  пшеницею  та  ячменем

Наприкінці  травня  1997  року  в  урочистій обстановці  відкрито  пам’ятник Т.Г.Шевченку  в селі, навпроти сільської  ради, автором  якого є скульптор  з  Чернівців  В.Кузьмін

Економічна  криза  кінця  90-х років   позначилась на  життєвому  рівні селян.

Зросла  смертність, знизилась народжуваність  людей.  У  зв’язку  з  розпадом  колгоспу  більшість жителів села  залишилося  без  роботи. У пошуках заробітку багато  селян  виїхало в інші країни на  заробітки – в Італію, Іспанію, Росію, Португалію, Ізраїль, де  працюють  10  і  більше років.

Велике  значення для села стала  його  газифікація.  В серпні  2004 року  в  урочистій  обстановці  відкрито газорозподільчу  станцію,  і  голубий  вогник  пішов  до  будівель селян. Хоча  газифікація села  здійснювалася  виключно  за  власні  кошти  громадян. З  цією  метою  було  створено  товариство з газифікації,  яке  очолило  цю  роботу. Так,  як   матеріали  та  обсяг  робіт  коштували  недешево, в середньому  по  кілька  тисяч  гривень  на  сім’ю, то  матеріально  незабезпечені  групи,  як  правили  не  змогли  газифікувати  своє  житло.

З  початком   незалежності   жителі  села  почали  проявляти  інтерес  до  політичного  життя  суспільства.   В  селі створено осередки   політичних  партій  Батьківщина,  Наша  Україна, соціалістичної  партії, партії  регіонів, комуністичної  партії. Селяни  активно  приймали  участь  у  виборах, під  дією  агітації  політичних  партій.  Хоча  в  останніх  виборах  30  вересня  2007 року  прийняли  участь  61  відсоток  виборців  села, через  зневіреність  людей до  обіцянок  політичних  партій  та  їх  лідерів.

Село  Ленківці  славиться  своїми  талантами. Чимало  вихідців  села  є  видатними  людьми  світу, регіону, району.

Ленківці є малою батьківщиною народного артиста України  Павла  Дворсь-кого,  який  часто  приїзжає до  родичів  у гості. Тут народився колишній народний депутат України Анатолій Корчинський. Із  села  вийшли вчені, діячі,  службовці. Серед  них   Кондрацька Н.К. – доктор медичних наук,  Цвинтарний  Л.П. – голова Чернівецького облвиконкому, Хохуляк  Г.В. – доктор  медичних наук, Кушнір Н.К. – доктор  медичних  наук,  Грушка В.М. – доктор медичних наук, Буряк І.А. – заслужений лікар України, Вдовічен О.Д. – головний лікар обласного діагностичного центру, Моторнюк А.В. – зав. відділенням  хірургії  обласного  госпіталю, Хохуляк В.В. – кандидат   юридичних  наук, викладач Чернівецького  університету, Швець О.І. – викладач Чернівецького університету, Дєдов  В.І. – голова  районної  ради, Шарагова Т.М. – начальник відділу  культури райдержадміністрації, Присакар  Т.О. – начальник  районного  відділення  Пенсійного Фонду, Мотрюк  О.Г. – начальник  управління  сільського господарства райдержадміністрації. Попович Г.Г. – начальник відділу апарату контролю райдержадміністрації , депутат районної ради 5 – ти скликань. Попович  Олексій Дементійович – кандидат наук , викладач Чернівецького національного університету ім.. Ю. Федьковича , директор фірми «Захід автолюкс».

Багато  вихідців  села  командири  військових частин Вдовічен А.В., Корній М.П., та  інші.  Випускниця  школи  Хіміч  Мар’яна  закінчила університет  у  США.

Ми не  знаємо, що принесе  нам завтрашній день. Але людина жила і живе  вірою  та  надією  на  краще. А  щоб   жити краще, треба краще працювати.  Тим більше, що люди в Ленківцях  працьовиті.

 

Резюме

Ленківцям   в 2009 році  450 років. Але тут найперші поселення трипільської культури, давнього залізного віку, давньослов’янського періоду.

По різному в різні епохи складалася історія села. Воно переживали періоди піднесення  і етапи падіння. Ленківці  впродовж своєї тривалої історії  перебувало у складі давньоруських держав, Молдавського князівства, Османської імперії, Російської імперії, Румунії, Радянського Союзу. Із здобуттям Україною незалежності  село вперше в історії  перебуває у складі тієї держави, яка є для неї матір’ю.

Кожна з епох  внесла в життя села щось нове, особливе. Тепер лиш можна будувати здогадки, що було б, якби… Але сталося по – іншому. І життя села  визначається тими обставинами, які складалися за часів його нового володаря.

17років село перебуває у складі незалежної держави. Важко триває цей процес. Але інакше не може й бути. Хотіли б ми того, чи ні, але переживаємо справді революційні, мирні перетворення. А вони вимагають  певного рівня організованості суспільства, тривалого часу, сприятливих умов тощо.

Ленківці з всією Україною працюють над розвитком суспільства, економіки, освіти, культури, створення сприятливих  соціальних умов, відкрито наслідуючи традиції наших пращурів.