Історія Іванівці

 

Екскурс в історичне минуле

 

Іванівців

 

 

 

В 1514 році Північна Буковина з Молдавією були під владою Туреччини. Придністров’я було ареною боротьби турків з поляками та угорцями. Рятуючись від гніту польських панів, багато кріпаків тікало за Дністер і поселялися вони у ярах, балках. Так, приблизно в 1604 році  виникло поселення в Поливаному Яру, а пізніше – у 1659 році – Янівці.

 

В документах вперше село згадується у 1659 році. Найбільш древньою є західна частина Іванівців. Село не раз зазнавало спустошень від нападів татар і турків, які великою мірою гальмували зростання населення. У 1771 році тут налічувалося 7 садиб. А за переписом населення 1774 року їх кількість зросла до 17 садиб.

 

З другої половини XVIII століття селяни мали працювати в маєтку поміщика 12 урочних днів та виконувати інші повинності. Насправді ж селян примушували працювати у 3-4 рази більше, бо поміщик визначав на кожний урочний день такий обсяг роботи, який можна було виконати щонайменше за 3-4 дні. Крім того, селяни сплачували великі податки. Становище мешканців села, як і всього краю, ускладнювалось ще й непосильними утисками з боку турецьких загарбників. Турки не тільки накладали великі податки, але й часто грабували село, а здорових чоловіків і жінок забирали у неволю. Селяни не раз повставали, протестуючи проти утисків, тікали в Карпати і степові райони. Одне з таких повстань відбулося у 1769 році. Селяни відмовилися працювати на панському полі, прогнали наглядачів,не виконували вимог поміщика і властей. Для придушення повстання сюди прибув військовий загін. Кілька днів селяни чинили опір. Лише зброя примусила їх скоритися.

 

В 1812 році Росія перемогла Туреччину і територія сучасних Іванівців увійшла до складу Хотинського повіту Бессарабської губернії. Але і після приєднання Бессарабії до Росії становище селян майже не змінилося. Село належало то одному поміщику, то іншому. Збереглися майже всі повинності селян, які існували раніше. 1817 року в селі налічувалося всього 180 жителів. Така кількість населення не забезпечувала поміщицьке господарство робочими руками. Тому поміщик заохочував окремими пільгами поселенців з інших сіл, у тому числі з лівобережжя Дністра. Селяни займалися землеробством, ремісництвом (кожумяцтвом, бондарством, гончарством, ковальською справою, ткацтвом та інш.)

 

 

 

Не поліпшили становище селян і реформи шістдесятих років ХІХ століття. Відповідно до «Положення 14 липня 1868 року», наділ землі мав визначатися за добровільною угодою між селянами (царанами) і поміщиками. Це призвело до великих зловживань поміщика Казиміра, який тоді панував у селі.

 

В післяреформений період на початку ХХ століття Іванівці – важливий пункт на шляху торгівлі хлібом в Бессарабській губернії. Велику роль відіграло будівництво залізниці, яка була пущена у 1892 році. Залізничну колію прокладали селяни і китайські робітники, а саму будівлю залізничного вокзалу на станції – австрійці. В роки Великої Вітчизняної війни сапери сильно зруйнували залізничну колію і для її відбудови знадобилося два місяці.

 

У січні 1918 року в Янівцях встановлено Радянську владу. Вперше селяни обрали свій орган влади – Раду. Почалося нове життя. Поміщицька власність на землю ліквідована згідно з ленінським декретом Про землю.

 

Та вже наприкінці лютого 1918 року село окупували айстро-німецькі війська, а в листопаді того ж року їм на зміну прийшли війська королівської Румунії. Але село не корилося загарбникам. Селяни брали активну участь у Хотинському повстанні 1919 року. Під гнітом румунських окупантів селяни страждали від утисків та безземелля і малоземелля. Проведена в 20-х роках так звана аграрна реформа не розв’язала земельного питання, бо захищала інтереси поміщиків і куркулів. Переважна більшість селянських дворів була наділена невеликими клаптиками (1-3 га) малородючої землі. Однак, не маючи коштів на викуп землі і тяглової сили для її обробітку, селяни швидко втрачали і ці мізерні наділи. Землю прибирали до рук сільські багатії. Розорені ж селяни змушені були здавати в оренду землю та йти наймитувати до поміщиків і куркулів. Безземелля було причиною великих трагедій. У пам’яті старожилів й досі збереглись страшні спогади про те, як селянин Федір Семенюк у 1936 році вбив свого брата за клапоть землі.

 

Населення було позбавлене і політичних прав, страждало від національного гніту. В селі таємно проводили святкування роковин Великого Жовтня, відзначався День Паризької Комуни та інші революційні дати. Характерними рисами політики румунських окупантів були насильна румунізація, заборона української національної культури. В школі предмети викладалися виключно румунською мовою. Основна маса жителів залишилася неписьменною.

 

Медичного обслуговування населення фактично не було. В селі не було жодного медичного працівника. Населення часто хворіло на тиф, трахому, коросту, віспу та інші епідемічні хвороби.

 

27 червня 1940 року Радянський Союз пред’явив ультиматум Румунії і дав строк за 3 доби звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Після цього ультиматуму румунські війська, поміщик, чиновники і священник Антонович залишили село і повернулися в Румунію. 28 червня 1940 року населення вітало своїх визволителів. Першим головою сільської Ради став В.І.Гуцул. Поміщицьку землю передано безземельним і малоземельним селянам. Бідняки одержали 237 га засіяної панської землі. З перших днів визволення трудівники села відчули турботу Радянської влади про людину. Радянська влада багато зробила для задоволення культурно-освітніх запитів населення. В селі почала працювати семирічна школа з рідною українською мовою навчання.

 

У 1935-1940 роках в Яноуцах населення значно збільшувалося, появився надлишок робочої сили. 3 га землі на одну сім’ю  було замало. Без землі дівчину заміж не брали, бо земля на селі була джерелом життя. З 1947 року усім робітникам і службовцям на виробництві давали по 0,15 га землі, а вчителям і медикам – по 0,25 га.

 

З 1946 року село Яноуци було перейменовано на Іванівці.

 

На початку липня 1941 року Янівці окупували німецькі і румунські фашисти. Інтервенти встановили режим насилля і терору. 6 липня вони схопили сільських активістів – засідателів районного народного суду – І.Ф.Чепурняка, І.А.Кушніра, М.М.Дудчака, І.М.Харабару та комсомольського вожака – В.П.Триднівку. після звірячих знущань усіх їх розстріляли румунські жандарми біля села Молодового і трупи скинули в Дністер.

 

Населення постійно чинило опір окупантам. Активну підпільну діяльність проводила молодь. В 1942 році І.С.Чепурняк та

 

 

 

М.В.Рудий заснували підпільну комсомольську організацію, до складу якої ввійшли М.В.Семенюк, В.П.Шевчук, В.В.Адамчук, І.М.Корогода, М.С.Рябий, В.Г.Корнієць та інші. На кінець 1943 року організація налічувала 12 чоловік.

 

Жителі села, що перебували в лавах Радянської Армії, хоробро боролися проти німецько-фашистських загарбників. 580 чоловік з Янівців брали участь у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 роки). Майже всі вони нагороджені орденами і медалями. На фронтах Великої вітчизняної загинуло або пропало безвісти 201 чоловік. Іванівчани приймали участь у бойових діях на різних фронтах: трьох Прибалтійських, трьох Білоруських, чотирьох Українських, Ленінгрідському і на Далекому Сході проти милітариської Японії. Більше 100 чоловік було передано в так звану «трудову армію» на військові заводи Уралу і Сибіру де виготовлялися танки, літаки і військові бойові припаси, а також на шахти Кузбасу.

 

27 березня 1944 року 133-я стрілецька дивізія 40-ї армії 2-го Українського фронту визволила село від фашистського рабства. У селі зразу ж була відновлена Радянська влада. Головою сільської ради було обрано Д.М.Чижевського, а секретарем – Михайла Ганзюка.

 

Потім головою села обиралися: І.С.Чепурняк, І.Бербека, І.Макаровський, І.А.Рудий, В.А.Семйонов, С.І.Грицук, Ф.В.Лозінський, В.В.Базь, І.С.Харабара, М.І.Кувіла, А.Г.Фортуна, а з 2010 року – Анастасія Миколаївна Стаднійчук. Секретар – Анатолій Григорович Фортуна.

 

До 1940 року крім спиртзаводу (гуральні) \перші згадки у документах 1879 року\ працювали приватні кузні, два млини (один поміщика Казиміра, другий – Кирила Равлюка). Чотири водяних млини знаходилися на околиці села в урочищі «Скала», а 10 – у Поливаному Яру.

 

Були три олійні з ручними кресами (у Василя Селиського, Дмитра Рудого і Федора Рудого). Чотири кінних січкорізки з малими млинами мали можливість найняти і бідніші селяни. Була і молотарка, яку купив Михайло Скибінський в Угорщині. Більш заможніші селяни наймали за гроші молотарку і молотили зернові, а бідні обмолочували снопи у стодолах ціпом вручну. У поміщика була своя молотарка і сівалка.

 

У вільний від сільськогосподарських робіт час селяни, які мали коні, возили в бочках спирт у м.Хотин, їхали євреям за крамом у Бричани чи у Чернівці.

 

В Яноуцах у 1940 році велику роль у господарстві відігравали євреї. На той час налічувалося більше 50 сімей. Основне заняття євреїв – це комерція (торгівля). Продавали будівельні матеріали, гас, крам, взуття, бакалію. Крім того, був ще аптекар, швець, кравці, перукарі (всього 8 чоловік).

 

 

 

Навесні 1941 року в селі розпочалася організація колгоспу. Було подано багато заяв від селян. Але почалася Велика Вітчизняна війна. На початку 1945 року в Янівцях організовані 4 земельні громади: Горянська, Березна, Бричанська, Низова. Для проведення сільськогосподарських робіт влітку 1940 року утворена Кельменецька МТС (директор М.С.Хоменко), яка містилась в селі в садибі колишнього поміщицького маєтку. МТС надавала допомогу колективним господарствам в обробітку землі в селах Кельменецького та Сокирянського районів. В

 

різні часи керівниками підприємства були:

 

з 1950р. по 1959р. директором працював М.Ф.Горбатенко;

 

з 1962р. по 1964р. – І.І.Тудиль;

 

з 1964р. по 1974р. – М.І.Херсонський;

 

з 1974р. по 1994р. –

 

І.М.Сливка;з 1994р. по 1998р. – О.Г.Мотрюк; з 1998р. по 2005р. – А.І. Холявчук.

Пізніше МТС було переіменовано на Іванівецьке відділення «Сільгосптехніки», в якому функціонувало два підрозділи: ремонтна майстерня і механізований загін, який у 1971 році відійшов до пересувної механізованої колони №2 (ПМК – 2), керівник І.А.Перепічка, а з 19985р. – Г.Д.Дзик.. У 1987 році Іванівецьке відділення «Сільгосптехніки» було перейменоване у Іванівецьке ремонтно-транспортне підприємство (РТП).

 

 

 

ПМК – 2 на період створення нараховувало 36 робітників. Виконувалися різні роботи по монтажу, водопостачанню каналізації, опаленню, наладці обладнання, електрозабезпеченню, газифікації. ПМК –  2 обсуговувала Кельменецький, Сокирянський та Хотинський райони. Механізована колона працювала на відбудові господарства після аварії на Чорнобильській АЕС та після землетрусу у Вірменії.

 

В 1948 році була створена промартіль «Червона Зірка», яка підпорядковувалася обласному управлінню промислової кооперації. Спочатку контора артілі була розташована у колишньому єврейському будинку в центрі села, а пізніше перейшла в будинок репресованого селянина Арсенія Двірського. Прізвище першого голови правління промартілі невідоме, а з 1949 по 1953 рік головою  був Борис Іванович Періус. Робітники артілі (200 чоловік) сушили на лознях фрукти, моркву, часник. Сировину закуповували у місцевого населення через заготівельників. У 1956 році промартіль «Зірка» перейшла до складу харчокомбінату.

 

Зростає, розширюється промисловість села. У 1948 році було створено інкубаторну станцію (директор В.А.Мельников), яка за рік виводила 199 тисяч курчат, 22 тисячі каченят та ін..

 

На шляху до станції Іванівці звелися цехи рай харчокомбінату і з 1958 року – плодоконсервного заводу, продукція яких ішла за межі області. На заводі були цехи: консервний, засолювальний, сушильний, цех з виробництва соків, холодильник і склад для тари. Завод з кожним роком збільшував обсяг виробництва консервної продукції, і на початку 1971 року, за наказом правління облспоживспілки, завод було перейменовано на консервний.

 

В швейній майстерні працювало 8 чоловік і вона повністю задовольняла зростаючі потреби населення. Працювали дві шевські майстерні для ремонту та пошиття жіночого та чоловічого взуття. Годинникова майстерня, перукарня і фотоательє були до послуг селян.

 

У 1959 році було організовано Іванівецьке лісництво загальною площею 3 724 га, яке входило до Сокирянського, а пізніше –Хотинського лісгоспу. 28 січня 2008 року Іванівецьке лісництво ввійшло до складу державного

 

 

 

підприємства «Сокирянське лісове господарство». У лісництві функціонує базисний лісовий розсадник площею 20 га, на якому вирощують садивний матеріал таких лісо утворюючих порід як дуб звичайний, дуб червоний, клен гостролистий, клен-явір, ясен, липа дрібнолиста, а також декоративний матеріал – самшит вічнозелений, ялівець козацький, ялівець колоновидний, туя, шипшина, бирючина.

 

 

 

 

 

Взимку 1947 року в приміщенні єврейської синагоги і деяких репресованих  розташували дитячий будинок для 120 дітей-сиріт, який проіснував до 1952 року. Всіх дітей, які закінчили 7 класів направляли у технікуми, а молодших – у дитбудинок села Бабин. Директором дитбудинку була стовбова дворянка Ксенія Попова, завгоспом Іван Рудий, а кухарем – колишній фронтовик Микола Мельник, який героїчно пройшов фронтовими дорогами з Німеччини до Японії і повернувся у рідне село тільки в січні 1947 року.

В будівництві нового життя хлібороби обирають шлях колективного господарювання. 12 березня 1947 року в селі був організований перший колгосп імені Кагановича (голова – Василь Андрійович Семйонов). Восени 1947 року у західній частині села було створено другий колгосп імені Крупської (голова Василь Захарович Лісковський). У Поливаному Яру, в тій частині, яка належала Іванівецькій сільській раді створили колгосп імені О.Кобилянської (голова Петро А. Якубенко). Важко було селянам розлучатися зі своєю худобою та реманентом. Спочатку коней утримували в сараях селян, а згодом побудували конюшні і стайні для великої рогатої худоби.

Значним поштовхом до поліпшення ведення господарства було збільшення колгоспів. В серпні 1950 року відбулося об’єднання у колгосп «Більшовик». Головою колгоспу був обраний рекомендований райкомом партії Василь Миколайович Радавчук.

З року в рік міцніє колективне господарство, підвищується продуктивність праці. В колгоспі працює дві польові бригади, будівельна бригада, садово-городня, тракторна бригада, автопарк. Тваринницька ферма налічувала приблизно 1 000 голів, зросла врожайність сільськогосподарських культур. Колгосп нагороджено дипломом ВСГВ ІІ ступеня. В.М.Радавчука було нагороджено малою золотою медаллю ВСГВ, а секретаря парторганізації М.Г.Попович – малою срібною медаллю. Колгосп розраховувався з селянами вже грішми, а не натуроплатою. План продажу державі зерна виконано на 106,6%. Доярці М.І.Піжовській, яка одержала по 5 002 кг на фуражну корову, вручено грамоту та грошову премію в сумі 20 крб., а в 1974 році вона зайняла ІІ місце серед доярок району і нагороджена орденом «Знак Пошани».

 

 

Повагою користувалися механізатори Г.М.Кувіла, І.В.Семенюк, В.М.Гончарук. Понад 30 колгоспників і спеціалістів сільського господарства нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Завдяки самовідданій праці трудівників колгоспу врожайність пшениці в роки семирічки зросла на 77%.  У 1965 році в колгоспі була вже могутня техніка – 21 трактор, 10 комбайнів, 11 автомашин. Найбільш урожайним на нагороди був 1974 рік. Розглянувши підсумки соціалістичного змагання серед колгоспів району по виробництву і продажу державі м’яса за 1974 рік, бюро райкому компартії України та райком профспілки працівників  сільського господарства і заготівель присудили І місце колгоспу «Більшовик». Колгоспу вручили перехідний Червоний прапор і Диплом І ступеня. ІІ місце присуджено кращій доярці району М.І.Піжовській. Портрет Марії Іванівни було занесено на дошку пошани газети «Наддністрянська правда». Також ІІ місце було присуджено тракторній бригаді (головний інженер В.В.Базь), де працювало 27 механізаторів перших і других класів.

Колгосп давно вже став мільйонером. Зміцнення економіки колгоспу дало змогу широко розгорнути господарське і культурно-побутове будівництво. За післявоєнні роки колгосп побудував понад 20 нових тваринницьких приміщень, електростанцію, тракторний стан, зерносклади, пожежне депо та інші підсобні приміщення. У 1967 році споруджено Будинок спеціаліста, тютюновий склад, сушарку для тютюну, Будинок тваринника. Працює профілакторій, їдальня, бібліотека.