Історія Дністрівка

Роботу виконала

Власова Ольга Аркадіївна

Учениця 8 класу

школи І –ІІ ступенів с. Дністрівка

Керівник роботи Грифлюк Леся Анатоліївна.

 

села Дністрівка Кельменецького району Чернівецької області.

 

Як проникливо і щемливо звучать з дитинства милі серцю слова: рідна земля, отчий край, сивий Дністер.

 

І кожне з них зберігає у собі частинку великого таїнства буття дністрівчан, минулого і прийдешнього.

 

Народ, котрий не знає своєї історії, не вартий майбутнього. Чому?

 

Мабуть, тому, що він приречений знов і знов повторювати помилки минулого, платячи за них знівеченими долями та й самим життям мільйонів своїх дочок і синів. То, чи вартий народ майбутнього, якщо не цінує життя людини?

 

На території села виявлені пам’ятки Трипільської культури, ранньозалізного віку, черняхівської культури і слов’ян ІХ – ХІ ст. Село Дністрівка має свою історію, що сягає кількох століть. В архівних документах знаходиться свідчення про, те що село (на той час називалося Рестео-Атаки) було засноване приблизно в 1756 році княгинею Марією Гікою, донькою молдовського господаря Григорія Гіки. Її батько купив землі навколо Липкан, Єдинець та в околицях сучасної Дністрівка у турків і подарував їх Марії. Коли княжна вийшла заміж, то вирішила оглянути свої володіння. Милуючись чудовим пейзажем, Марія вирішила організувати тут місце для літнього відпочинку. За її наказом сюди було привезено

 

25 – 30 сімей кріпаків з села Христинівка, що на Черкащині. Ці поселенці і стали першими жителями нашого села. Перші хати знаходились у західній частині сучасного села біля урочища Шипіт,

 

де нині знаходиться церква.

 

Пізніше за часів Катерини ІІ, тут поселилися кілька сімей козаків, що рятувалися після віроломного розгрому Запорозької Січі.

 

У 1756 році спільними зусиллями сільської громади і княгині в селі будується перша невелика деревянна церква.

 

В другій половині ХІХ  століття в нашому селі оселилася внучка Марії Гіки – Роксандра Миколаївна  і її чоловік відставний люблінський генерал – губернатор Костянтин Андрійович Лішин (додаток 1). Жили вони у своєму розкішному маєтку в центрі села. Це були освіченні люди. К. А. Лішин був художником, знавцем медицини, мав власну аптеку, дуже любив музику. Кінцівку свого життя сім’я присвятила служінню народу. Про це свідчать історичні документи «Кишинівські єпархіальні відомості» за 1884 рік.

 

12 березня 1883 року в селі сталося лихо – вогняне зарево освітило все село, це горіла церква. Знайдена на попелищі частина хреста послужила основою для відродження церкви. Люди зібрали 3 тисячі рублів, але цих коштів було недостатньо для побудови нової церкви. Сім’я Лішиних пожертвувала ще 9 тисяч рублів і розпочалось будівництво нової церкви.  Проект її власноручно створено Костянтином Андрійовичем (додаток  2 ). Церква дерев’яна, на кам’яному фундаменті й побудована чисто в російському стилі. Особливо милує око іконостас, який, на замовлення і за ескізами самого Лішина, виготовили майстри живопису в Санкт-Петербурзі.  Ця церква діє в нашому селі по сьогоднішній день, носить ім’я Покрова Пресвятої Богородиці і є історичною архітектурною пам’яткою(додаток  3 ).

 

Час побудови церкви співпав з часом виходу «Положення про  церковно-приходські школи і школи грамоти». Генерал бачив, що в місцевому приході немає грамотних людей і задумав велику справу  – відкрити церковно-приходську школу для місцевих селян. Школу засновано в 1884 році. Лішин виділив будинок для школи, найняв учителя (додаток  4 ). Правда, спочатку селян потрібно було переконувати, що їх діти повинні вчитися грамоти. Для заохочення Костянтин Андрійович нагороджував дітей грішми, взуттям, одягом. Школа носила назву «Церковно-приходська школа відставного генерала К. А. Лішина с. Рестео-Атаки, Хотинського повіту, Бессарабської губернії». Вона була трикласною, з чотирирічним навчанням.  В школі навчалося до 40 дітей і школа з 1884 року по 1895 рік випустила більше 150 чоловік. Діти в школі крім основних наук,  навчались доглядати за пасікою, садом, городом, вивчали основи медицини, розвивалися фізично.

 

Коли діти поступово почали оволодівати грамотою, у Костянтина Андрійовича з’явилося бажання утворити церковний хор із школярів, які б на свята співали Божественну Літургію в місцевій церкві. До школи купили фортепіано, найняли вчителя, який вчив дітей на скрипці. Змішаний хор півчих складався з 35 голосів, щорічно поповнювався новачками. Цей хор запрошували в повному складі співати на освячення церков в уїзді, при вінчаннях, похоронах. Хор на кошти Лішина одягнули в однакову форму. Ось, наприклад, як у «Кишинівських єпархіальних відомостях» описується одяг учасників хору (мовою оригіналу): «Все певчие имеют особую костюмировку  на средства генерала: мальчики одеты в красные рубахи, черные суконные безрукавки, синие панковые шаровары и ботфорты; на девочках же малороссийские рубахи, черные безрукавки  и коричневые платья. У каждой шея украшена множеством бус и несколькими рядами настоящих кораллов, а на голове малороссийский убор. В общем, такая костюмировка довольно красива и придает хору много привлекательностей. По прекрасному пению, хор один из выдающихся».

 

Генерал К. А. Лішин і його дружина не залишали без уваги здібних дітей. Обдарованого, здібного юнака Якова Івановича Гречанюка відправили на навчання до Петербурзької консерваторії.

 

Після її закінчення Яків Гречанюк став першим керівником хору, вихідцем із села. Яків Гречанюк ще й створив ансамбль балалаєчників.

 

З ініціативи К. А. Лішина в селі побували композитори Фадєєв та Березовський, твори яких були в репертуарі хору.

 

Роксанда Миколаївна померла в   1897   році. Костянтин Андрійович на її честь облаштував у садку біля церкви майданчик пам’яті (додаток 5  ). На одному із пам’ятників на гранітній плиті викарбуваний вірш, складений  Костянтином Андрійовичем. Ось ці рядки:

 

 

 

« Отрадно мне, мы снова вместе.

 

Но под венцом уже земли.

 

В Рестео – милом тебе месте,

 

Где дружно так мы жизнь вели.

 

Здесь стар и млад  тобой роднились,

 

Ученья свет ты всем зажгла.

 

Больные за тебя молились.

 

Зачем Роксандра ты ушла?»

 

 

 

Їхні могили знаходяться на території церкви, за ними доглядають учні школи (додаток 6).

 

На даний час гордістю села є народний самодіяльний хор, який зберіг своєрідність співу від часів Лішина.

 

Будинок першої в селі школи не зберігся, його, як і маєток Лішиних , зруйнували.  Зате зберігся інший панський будинок побудований в 1903 – 1906 роках (додаток 7). Зараз там знаходяться складські приміщення та кладова.

 

За румунської влади в центрі села збудовано дві будівлі. У 1931 році  – адмістративний дім «Плутоній» , на першому поверсі була казарма для «граніцерів» (прикордонний гарнізон), а на другому – адміністрація (сучасна Сільська Рада, додаток   8). Це двоповерхова кам’яна споруда із бутового каменя ракушняка, площею 201м , висота приблизно 6 – 8 метрів. А  в  1932 році побудували нову школу, кам’яне приміщення, в якому 4 великі кімнати (6м    12м) і одна невелика (3,50м   3,80м). З 1970 року в цьому приміщенні дитячий садок. (додаток  9)

 

У 1939 році Північну Бессарабію приєднано до СРСР. Розпочалася колективізація. 23 лютого 1941 року в селі був організований колгосп імені 23 річниці Робітничо-Селянської армії. Але продовжити розпочату справу не вдалося.

 

22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Проте населений пункт ареною боїв не був. В село повернулася румунська влада. Голову сільської ради Костельняка П.І. румуни розстріляли. 2 березня 1944 року село було звільнено від румунських окупантів. За роки Великої Вітчизняної війни з села було організовано два призови до армії: в 1941 році 42 чоловіки, в 1944 році – 344 чоловіки. Всього було призвано 386 чоловік, з них 92 на роботи в тил. У боях з фашистськими окупантами загинуло 120 наших односельчан. 266 повернулося до дому.

 

Багато лиха приніс жителям села  голодомор 1946 – 1947 року.

 

Із слів дністрівчан, які пережили цю біду, стає зрозуміло, що голод був влаштований Радянською владою, щоб змусити господарів вступати в знову організований колгосп. Односельчани свідчать, що 1947 року був неврожай, але навіть того, що вродило на цій благодатній землі, вистачило, щоб пережити зиму – весну, та навіть засіяти знову поле, якщо б спеціально організовані загони не вимели з селянських господарств все дочиста. Марчук Віра Федорівна, 1935 – го року народження згадує : «Після збору урожаю по селу ходили голова села та два помічники і забирали в людей все, шукали скрізь,  де тільки здогадалися шукати. Люди залишилися без зерна і без будь-якого наїдку. Тоді мені було 12 років і я дуже добре пам’ятаю ті події. Односельчани їхали до Станіслава на даху поїзда і міняли речі хоча б на кусочок хліба.  Їли і жом, і качани від кукурудзи, і серцевину із соняшниння. Страшна то була зима. Весною почали варити лободу, акацію, будь-яку зелень. Багато людей померло від голоду.»

 

До 1950 року на території села було організовано 3 колективні господарства «Перемога», «Більшовик», «Нове життя», які злилися в один колгосп «Перемога». 50 ті – початок  80 – тих років був досить продуктивний період в історії  села та колективного господарства. В 50 – х роках село було електрифіковано,  з’явилися радіоточки в оселях громадян, а згодом і телевізори. Вирощуються різноманітні сільськогосподарські культури: озима та яра пшениця, ячмінь, овес, гречка, цукровий буряк та кормовий, соняшник, кукурудза, тютюн, картопля,  горох, соя, овочеві. На полях урожайність  зернових становила 30 – 40 центнерів з гектара, цукрових буряків понад 300 ц/га. На протязі 1963 – 1982 років збудовано 7 корівників, свинарники.  В селі з’явилася нова сільськогосподарська техніка. У 1967 році побудоване нове адміністративне приміщення колгоспу.  Жителі села зводять нові житлові будинки. Появляються пункти побутового значення: лазня, магазин, перукарня, будинок побуту.

 

Ще в 1957 році будується Народний дім, кам’яна будівля площею 539,3  кв. метрів (додаток 10). Цей будинок зводився самими дністрівчанами, використовувався місцевий будівельний матеріал. Святкове відкриття відбувалося в листопаді 1957 року.   Ця будівля стає центром культурного життя села. Тут є сільська бібліотека, в якій налічується більше 1200 примірників книг, великий актовий зал, в якому відбуваються різні церемонії (весілля, родини) та концерти сільської творчості, тут збирається на репетиції відомий Дністровський хор, в  цій же будівлі і кінотеатр та стаціонарна кіноустановка (в ті роки фільми демонструвалися по 5 разів на тиждень). В 1970 році збудований фельдшерсько – акушерський пункт, люди почали одержувати швидку кваліфіковану медичну допомогу.

 

Нову, велику, світлу школу, в якій і по сьогодні навчаються діти,  збудували в 1970 – 1973 роках.

 

У 1963 році в центрі села зводиться обеліск Слави, а в 1991 році на цьому ж місці (обеліск Слави демонтується) зводиться

 

Пам’ятник – скульптура воїна, біля якої встановлено 8 плит з прізвищами загиблих односельчан, перед скульптурою горить вічний вогонь.

 

В роки «застою» та незалежної України нові загально сільські  будівлі не зводилися.

 

1997 року зоотехнік  нашого села  Вишинська    Марія Олексіївна за хорошу роботу, за вміння працювати  і перемагати, інших за собою вести, нагороджена орденом княгині Ольги

 

У 2004 році загальними зусиллями жителів села (на власні кошти), село газифіковане.

 

У період  із 2004 по 2005 рік здійснили ремонт церкви приурочений 250 річчю села, придбали нові ікони. Кошти на ремонт і на ікони пожертвували односельчани – спонсори, це Паланійчук А. В., Рагульський В. Л., Телешман В. Г., Вишинська М. О., Рубаняк С. П., їхні імена записані в церкві при вході.

 

На дзвіниці поміняли старі дзвони на нові, вилиті на чернівецькому машзаводі. Кошти на цю хорошу справу пожертвували Телешман В. Г. та Паланійчук А. В. На території церкви звели пам’ятний знак про старі дзвони за кошти Рагульського В. Л. На будівництві безкоштовно працювали жителі села Грифлюк А.В., Грифлюк М. В., Надольський О. В., сільський голова Цекало В. М.

 

У 2005 році відбувся ремонт Народного Дому, на який затрачено 34 тисячі гривень (додаток 10).

 

На цьому дослідження історії нашого села не завершується, старшокласники ведуть літопис нашого села, який зберігається в історичному кабінеті.

 

В процесі написання роботи було з’ясовано та досліджено багато цікавих подій,  нових подробиць в  історії нашого села.

 

Звичайно, що залишається багато недосліджених подій, про які б ми і не дізналися, не працюючи над роботою. Тому, ми і надалі продовжуватимемо дослідницьку роботу.

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

 

1.Кишинівські єпархіальні відомості № 14 – 15 від 15 серпня 1894р. Кишинів.

2.Кишинівські єпархіальні відомості № 14 від 1890 р. Кишинів.

3.Кишинівські єпархіальні відомості  № 24, 1891 рік, Кишинів.