Духовність Дністрівка

Духовність

Роботу виконала Цекало Юлія В’ячеславівна,

учениця 8 класу   школи І – ІІ ступенів с. Дністрівка

Керівник  Цекало В. М

 

 

Історія церкви та церковно – приходської школи с. Дністрівка

 

Село Дністрівка на Кельменеччині, на перший погляд, нічим таким не відрізняється від сотень подібних сіл наддністрянського регіону. Такі ж тут густі сади, біленькі хати, трудолюбиві люди.

 

Наше село розташоване на правому березі річки Дністер, в північній частині району. Віддаль від районного центру – 17 км, до найближчої зал залізнодорожної станції Бурдюг – 9 км, віддаль до міста Чернівців 110 км.

 

Наше село засноване княгинею Марією Гікою, яка об’їжджала свої володіння і зупинилась на одній із круч Дністра, де перед нею відкрився прекрасний краєвид. Сподобалась княгині ця місцевість і вирішила вона заснувати тут село. Для цього вона переселила 25 сімей з одного із сіл, що на Черкащині, яке належало княгині. Так жителі села Христинівка заснували село, яке назвали Ростяне (Рестео). Точної дати заснування села ми визначити не можемо, вона припадає на період 50-х – 60-х років XVIII століття, але старожили села вказують на 1756 рік.

 

А початок цьому дала та ж сама княгиня Марія Гіка, яка у 1757 році збудувала першу церкву в нашому селі. Адже для переселених людей єдиним місцем, де вони могли почерпнути культурного розвитку,   могла   служити тільки   церква.   Перша церква була дерев’яна, невеличка, але така потрібна людям.

 

Про це свідчить такий факт, коли 12 березня 1883 року місцевий священик, змучений сповіддю прихожан, після вечірні відправився додому відпочивати – сталося лихо. Через дві години вогняне зарево освітило все село і церква згоріла до тла. Деякі речі вдалося врятувати. Але на наступний день на попелищі зібрались убиті страшною звісткою селяни, які в розпачі плакали за єдиним місцем спільної молитви, а поряд з ними плакав священик. Люди залишились без духовної матері-Церкви Божої.

 

Знайдена на попелищі частина хреста послужила основою для відродження церкви на селі і відкриття школи при ній.

 

Дійсно, на допомогу засмученим прихожанам Бог послав володарів цієї місцевості в особі відставного генерал-майора Костянтина Андрійовича Лішина та   його   дружини   княгині Роксандри Миколаївни – внучки Марії Гіки

 

Відставний генерал-губернатор і його дружина в цей час жили в своєму розкішному маєтку в центрі села. Вони були освіченими людьми. К.А. Лішин був художником, знавцем медицини, мав власну аптеку, дуже любив музику. Кінцівку свого життя ця сім’я посвятила служінню народу. Про це свідчать історичні документи «Кишинівські єпархіальні відомості . 1884рік.

 

Люди зібрали три тисячі рублів, але цих коштів не вистачало для побудови нової церкви. Тоді сім’я Лішиних пожертвувала ще дев’ять тисяч рублів і розпочалось будівництво нової дерев’яної церкви на кам’яному фундаменті, проект якої був власноручно створений генералом Лішиним. Ця церква діє в нашому селі і по сьогоднішній день та носить ім’я Покрова Пресвятої Богородиці

Час побудови церкви співпав з часом виходу положення про церковно-приходські школи і школи грамоти. Генерал бачив, що в місцевому приході немає грамотних людей і задумав велику справу – відкрити церковно-приходську школу для дітей місцевих селян. Лішин виділив будинок для школи, найняв учителя. Правда, спочатку селян потрібно було переконувати, що їх діти повинні вчитися грамоти. Для заохочення Костянтин Андрійович нагороджував дітей грішми, взуттям, одягом.

 

Дивлячись на те, що діти потрібні були дома для виконання господарських і польових робіт, дуже важко було переконати батьків присилати дітей на безперервне навчання в школі. Але шість заможних селян погодились на це і їх діти склали ядро першої в Хотинському уїзді, зразкової церковно-приходської школи.

 

Коли діти поступово почали оволодівати грамотою, з’явилось бажання утворити церковний хор із школярів, які б на свята співали Божественну Літургію в місцевій церкві. З енергією взявся за цю справу К.А.Лішин. Запросив, за свої гроші, народного вчителя з сусіднього села, який знав трохи церковний спів, і таким чином з 1848 року почалась важка справа – навчання майже неграмотних і напівдиких хлопчиків і дівчаток – церковному співу.

 

Більшість місцевих жителів і самі діти з недовірою відносились до цих починань і нововведень, так як батьки стверджували, що церковний спів і, взагалі, грамота не потрібна дівчаткам. Та поступово такі думки розсіювались.

 

В село знайшли самостійного вчителя, який добре володів скрипкою та якого призначили псаломщиком на прихід. Таким чином спів почав розвиватися краще. Діти почали вчитися грі на скрипці. До школи купили фортепіано. Тепер, коли сформований хор, одягнений у однакову форму співав у сусідніх селах на освячені церкви, співаки отримували грошову винагороду і похвалу   від людей – діти зрозуміли користь від навчання.

 

Змішаний хор півчих складався з 35 голосів, щорічно поповнювався 10-12 новачками. Цей хор запрошували, в повному складі, співати на освячення церков в уїзді, при вінчаннях, похоронах.

 

В школі щороку навчалося до 40 дітей і школа з 1884 року по 1895 рік випустила більше 150 чоловік. При школі був запасний унтер-офіцер, який навчав хлопчиків військовій справі, гімнастиці. При цьому один учень командує стройовим навчанням, яке проходило під барабан. Станом на 1895 рік в школі було два регенти хорового співу, два помічники сільського вчителя, три пасічники, три помічники садовода-городника, одна помічниця повивальної бабки, чотири конюхи-форейтори, шість скрипалів.

 

Це дає змогу робити висновок, що діти в школі крім основних наук, навчались доглядати за пасікою, садом, городом, і т.д.

 

Що стосується морального впливу Рестео-Атацької церковно-приходської школи на місцеве населення, то він має велике і постійно збільшуюче значення: п’янство в народі значно зменшилося, відношення батьків до дітей і дітей до батьків стали м’якшими і культурнішими згідно повчань заповідей Божих, які школярі вносять у свої сім’ї зі школи.

 

Гарний мелодійний спів дітей змушує і приваблює їх батьків до частого відвідування церкви і Богослужінь. Приємну і зворушливу картину являє собою церква, коли хор починає співати молитву Господню і коли тати і мами, навчені своїми дітьми, повторюють про себе “Отче наш… “та інші молитви і церковні пісні.

 

Генерал К.А.Лішин і його дружина не залишали осторонь і здібних дітей. Як результат, вони знову не поскупились коштами і здібного, музично обдарованого юнака з багатодітної сім’ї Якова Івановича Гречанюка, який виділявся талантом серед учнів церковно-приходської школи, відправили на навчання до Петербургської консерваторії. Після її закінчення Яків Гречанюк став першим, якщо не зважати на настоятелів церкви, керівником хору вихідцем нашого села.

 

Яків Гречанюк керував хором, та ще створив ансамбль балалаєчників. З ініціативи К.А.Лішина в селі побували композитори Фатєєв та Березовський, твори яких були у репертуарі хору.  

 

Таким чином ми прослідкували вплив церкви та церковно-приходської школи нашого села на культурно-освітній розвиток жителів. Основа була закладена міцна і з кожним роком ця справа покращувалась. Будинок першої школи в селі не зберігся, його, як і маєток Лішиних, у свій час зруйнували. Зате є друга школа і сучасна, третя, в якій і навчаємось. На даний час гордістю села є народний
самодіяльний хор, який зберіг своєрідність співу від часів генерала
Лішина.