Духовність Вороновиця

 

Сторінку підготували: вчитель Польська І.П., учні Білик К.А., Прокопенко Д. Літавщук В.,

Хапатівська К., Парасій К., Бабій В..

 

Історія

християнської православної Церкви

Різдва Пресвятої Богородиці с. Вороновиця

1.1 Заснування церкви

Історія вона є в кожного села, міста, а також церкви.

Історія нашого села сягає в далеке минуле. З спогадів мешканців села Вороновиця записано легенду про заснування села: «Коли купець Воронов плив біля мальовничих берегів і бачив їх красу, вирішив тут залишитися. На його честь було названо  село Вороновиця».  Воно і дотепер відрізняється від інших сіл своєю гарною місцевістю, природою, Дністер омиває село з трьох боків, гарні нові оселі. Якщо ж згадати історію то перша згадка про село датується 1652 року. Цікавий історичний факт : влітку 1672р.  величезна турецька армія на чолі з султаном Магометом  ІV  і великим візиром Ахмедом Копрілі  почали форсувати Дністер біля села Вороновиця. 11-13 серпня все турецьке військо було переправлене через Дністер через збудований міст і захопило Жванець. Це період  російсько-турецьких війн. І саме з цього періоду є унашому селі і перші відомості (перекази старожилів) про існування Християнської церкви. Більшість церков того періоду (як і за переказами внашому селі) так званого «хатнього типу»: велика зрублена хата без куполів. З переходом під протекторат Туреччини розвиток краю гальмувався. Високі податки, часті війни та стихійні лиха справили негативний вплив на населення, господарство, культуру краю.

7 травня 1775 році край був офіційно приєднаний до Австрії. І це сказувалося на церковному житті, заборонялися будівництво церков, почалося будівництво костьолів, православні церкви закривалися. Ситуація почала змінюватися в 1812 році.   Саме в цьому році, коли Хотин увійшов до складу Російської імперії і пізніше став повітом, центром Бессарабської губернії, саме цим роком і згадується побудова православної Церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селі Вороновиця. В саме цей важкий час коли ішла війна з Францією, в якій Україна відіграла важливу роль, чоловіки йшли на війну, а жінкам залишалося лише молитися, тому дякуючи народу почалося це велике будівництво. Ікони люди малювали самі, з благословення настоятеля церкви. Для прикрашення іконостасів жінки, дівчата вишивали власноруч рушники. Свічки, які люди несли до церкви, вони робили власними руками.

Кожної неділі жінки, чоловіки ходили на службу, не дивлячись на втому після важкої роботи.  Найбільше народу церква збирала на великі свята. ІГРИ Великодні.

В 1864 році здійснено капітальний ремонт церкви. Побудували дзвіницю укріплено фундамент.

В «Київських єпархіальних відомостях» 1906 року повідомляється, що священик Іван Платонов був переведений в місто Кишинів в храм при дитячому притулку, тому появилося вакантне місце священика. На той час в селі Вороновиця нараховувалося прихожан 409 душ чоловічої статі (не рахуючи жінок і дітей) 33 десятини землі, церковний дім.

Найважчі часи для Буковини настали 1918 року коли Румунія окупувала Буковину.  Проводилися масові арешти серед української інтелігенції, та духівництва край охопив страх коли 30 грудня 1918 року король затвердив декрет  – закон про «возз’єднання» Буковини з Румунією. Таким чином, великі держави знехтували правами населення краю вирішуючи долю Північної Буковини та Бессарабії  за рахунок «недержавних націй». В краї встановлювався жорстокий режим. Була створена сигуранца –спеціальна служба безпеки, що вела боротьбу з інакомислячими. «Виховну» роботу з населенням проводили військовослужбовці румунської армії, практикувались тілесні покарання, арешти та заслання. Але не дивлячись на це богослужіння в церквах проводилися, але таємно.

« 1918 – 1940 – такі крайні роки – рубежі перебування краю у складі королівської Румунії. І один і другий рік до та після окупації асоціювався у свій час з величчю злету національного духу буковинських та бессарабських українців, світлих надій, а незабаром – розчарувань… 1940 рік знаменував кінець ненависної окупації і породжував у багатьох надії на здійснення їх сподівань на національне визволення, краще життя разом з усім українським народом в єдиній Українській державі…

Та на них чекало нове випробування.» {Джерело: Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998 р. – с.250}.

1.2 Церква в Румунський період

«  1918 – 1940 – такі крайні роки – рубежі перебування краю у складі королівської Румунії. І один і другий рік до та після окупації асоціювався у свій час з величчю злету національного духу буковинських та бессарабських українців, світлих надій, а незабаром – розчарувань…»{Джерело: Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998 р. – с.250}.

Найважчі часи для нашого населення настали 1918 року коли Румунія окупувала Буковину. Румунські кола краю разом з абсолютною більшістю буковинського духовенства, очолювані поміщиком Янку Флондорем, зібралися на “конституанту”, неправомірно проголосили споконвічно українські землі Північної Буковини та православну церкву виключно румунськими й вирішили приєднатися до Румунії. 8 листопада 1918 р. румунські окупанти вторглися на Північну Буковину. 11 листопада вони загарбали її адміністративний центр м. Чернівці. Усе населення краю, за винятком поміщиків-румун та вищого духовенства православної митрополії, було проти насильницької окупації Буковини. Митрополія Буковини висловила задоволення з приводу окупації і придушення визвольного руху в краю, надавши військам Румунії свої приміщення. 28 листопада 1918 р. відбувся   “генеральний конгрес”, який проголосив резолюцію про «безумовне і на вічні часи воз’єднання  Буковини з королівською Румунією».

Таким чином, великі держави знехтували правами населення краю вирішуючи долю Північної Буковини та Бессарабії  за рахунок «недержавних націй». В краї встановлювався жорстокий режим. Була створена сигуранца –спеціальна служба безпеки, що вела боротьбу з інакомислячими. «Виховну» роботу з населенням проводили військовослужбовці румунської армії, практикувались тілесні покарання, арешти та заслання.

За вказівкою влади буковинське духовенство на чолі з митрополитом Володимиром Рептою, якого окупанти знову поновили в сані, провело в жовтні 1921 р. конгрес Буковинської церкви, внаслідок чого Буковинська митрополія до 1940 р. і в 1941—1944 рр. стала складовою частиною Румунської церкви і придатком “Великої Румунії”.

Релігійний фонд був найбільшим власником краю. Майно фонду в 1939 р. оцінювалося на суму понад 2 млрд. лей. До власності православного релігійного фонду належала четверта частина земельних ресурсів краю, в тому числі понад 50% лісних угідь (231648 га), 1424 га орної землі, 2589 га пасовищ і 1819 га сіножатей. Кожен приходський священик володів земельною ділянкою 12 га. Третина капіталу Північного банку (10 млн.лей) належала фонду. Боржниками Буковинської митрополії були адміністрація Буковини, окремі префектури, регулярні військові частини, численні організації та впливові особи.

На догоду окупантам керівництво Буковинської митрополії та духовенство сприяли насильницькій денаціоналізації українського населення. Служителі церкви переслідували національну культуру українського народу, його мову. В церквах Буковини розпорядком єпархіальної ради Буковинської митрополії за N4934 від 28 квітня 1937 р. заборонили вживання у богослужіннях і діловодстві української мови. В секретному донесенні 4 квітня 1938 р. митрополит Віссаріон Пую пропонував окупаційній владі вжити жорстких заходів до тих, які розмовляють українською мовою.

Із спогадів старожилів спів хору та богослужіння повністю проводилось в цей час на  на румунській мові. Для цього не тільки дітей , але й дорослих навчали румунської мови. На жаль, церковного архіву не збереглося, але відомо, що ноти церковної служби були  на румунській мові. Крім того все церковне діловодство (опис майна, видача довідок тощо) проводилося на румунській мові. В цей період замість шлюбного свідоцтва видавалася церковна довідка про вінчання. Крім того церква була єдиною установою на селі, де надходили та зберігалися державні документи.За румунської влади священники проводили в школі заняття Закону Божого.

Зі спогадів Ягодзінської Ольги Юхимівни життя людей під час румунської окупації було надзвичайно  важке. Воду з Дністра роздавали по годинах. В інший час не можна було підходити до води –  військові зі зброєю відразу стріляли. Навчання в  школі проводилось  румунською мовою,  українською розмовляти було заборонено, тому вчителі і учні розмовляли лише румунською мовою.  « Я пам’ятаю, – згадує Ольга Юхимівна, – як вчитель музики після уроків закрив клас і ми тихенько співали українських пісень, і то пошепки, щоб нас ніхто не чув. Згадую, що Вороновицька церква працювала, кожної неділі проводилося богослужіння на румунській мові.  Ті, хто не хотів іти до церкви їх примусово заставляли. Переслідувалися суботники. Людей, які ходили до цих зібрань заарештовували, відводили до річки Дністер. Військові просили відмовитися від своєї віри, почати ходити до церкви. Багато хто  відмовлявся –  їх розстрілювали.

А ще я пригадую свою бабусю, яка проживала на території кладовища, у землянці, поблизу храму.  Колись разом жінками навколишніх сіл вона зібралася і пішли пішки в Єрусалим. Вона розповідала мені, як переховувалась від митників в корчах, як їх помітили, коли  вони проходили у терновнику і над ними почали літати чайки. Та солдати відмовилися туди лізти, розвернулися і пішли звідти. Перечекавши небезпеку, жінки вийшли і пішли далі. Так моя бабуся побувала у той важкий час і в священних місцях – Єрусалимі».

У 1930р. священиком нашої церкви РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ призначають о. Григорія Кіхая (Георгій Кудла у мирському житті). Він прослужив в храмі найдовший період –  до 1960 року. Під його керівництвом в 1935 році здійснено капітальне перекриття церкви.

1.3 Церква в радянський період.

«1940 рік знаменував кінець ненависної окупації і породжував у багатьох надії на здійснення їх сподівань на національне визволення, краще життя разом з усім українським народом в єдиній Українській державі…

Та на них чекало нове випробування.» {Джерело: Буковина: історичний нарис. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998 р. – с.250}.

7 серпня 1940 року Буковина увійшла до складу СРСР. Нова влада почала перерозподіл власності, фактично масову націоналізацію. В краї розпочалася масштабна атеїстична компанія. Ліквідовується Буковинська митрополія, а церковні громади передано під зверхність Руської православної церкви. Священики масово виїжджають за межі держави.

Ще в 1933 році було призначено нового настоятеля Вороновицької церкви РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ протоієрея Григорія Кіхайя. Він прослужив в храмі найдовший період –  до 1960 року.

Жорстокою була політика влади щодо конкурента у боротьбі за душі людей  – церкви. За 1959/62 рр. в області було закрито 36 церков, а до 1974 р. – 149. У 1960 – 1962 рр. закрито чоловічий монастир у Хрещатику та жіночий монастир у Чернівцях. Коли церкви по всьому Буковинському краї закривали, нищили, та Вороновицька церква змогла вистояти. За переказами віруючих старожилів це сталося саме завдяки Єлєні. На території кладовища, у землянці, поблизу храму, свій подвиг молитви і посту понесла Єлєна, яку можна назвати блаженною за її спосіб життя. По її молитвах Господь у безбожний радянський період зберіг храм від закриття.

Після хрущовський період 1964 – 1984 рр. у житті народів СРСР й у тому числі України, увійшов в історію як період застою, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що відстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс.

Розбудовувалася держава, і в 1980 році в  збудували в нашій області  Новодністровську ГЕС. Ця подія неабияк вплинула на історію нашого села, а також і церкви. Селу судилося переселитися на нове місце проживання. Дуже боляче і важко було покидати обжиті місця, де жили  діди і прадіди. Разом із селом перенесли і сільську церкву. Отець Петро Чеглей сам їхав до Москви щоб дозволили перенести на нове місце сільську церкву. Це дозвіл він отримав,  але з однією умовою , що церква має бути таких розмірів, якою вона була до переселення, а також дерев’яною. З благословення Московського паптіархату, місцевого священника розпочалася робота по перенесенні церкви. Надзвичайно важка і кропітка була ця робота. На вигляд гарна і готова прийняти всіх бажаючих помолитися,  але з одною умовою, що дзвіниця буде не велика, а куполи і хрести  щоб не було помітно здалеку.»

23 листопада 1980 року при настоятелі о. Петра Цеглея та старости Шерепітка Мелетія, відбулося освячення новозбудованого храму, яке завершив єпископ Чернівецький і Буковинський Варлаам.

Минали роки змінювалися настоятелі храм, але всі вони були пройняті вірою і передавали їх прихожанам. Старостою багато років служив  Шерепітко Дмитро, бухгалтером була Літавщук Зіна, потім Німець Ліда.

1.4Церква в період Незалежності

Церква починає брати активну участь ужитті кожної людини. Прочани  Вороновицької церкви вільно ходять на службу, не побоюючись переслідування з боку влади, настоятель нашої церкви вільно проводив молебень, відспівував померлих. Миряни почали хрестити дітей, брати шлюб. Адже шлюб –  це таїнство перед Богом, який вкладається на небесах. Тому більшість молоді почали узаконювати свої відносини у церквах.

З 1998 року і по цей час настоятелем храму є Протоієрей  Віталій Соболь. Господь благословив його нелегку працю у винограднику Христовому, щоб нести божу науку своєму народу.

І ось стоїть у Вороновиці храм нашої духовності.

1.5 Настоятелі церкви Пресвятої Богородиці (із спогадів людей).

1930 – 1965 рр. – о. Григорій Кіхай, Георгій Кудла, Володимир.

1969 – 1984 рр. – о. Петро Чеглей.

1984 – 1985 рр. – о. Михаїл Гринчик, Симон Табак.

Деякий час служив нинішній Митрополит Кишинівський і всієї Молдови – Володимир (Канторян), який в той час був секретарем Чернігівського єпархіального управління.

1985 – 1989 рр. – о. Михаїл (Миронюк)

1989 – 1990 рр. – о. Олексій

1990 – 1992 рр. –  о. Віктор

1992 – 1994 рр. – о.  Віктор Куцак.

1994 – 1997 рр. – о. Олександр Ілик.

1997 – 1998 рр. – о. Євгеній Задорожняк.

З 1998 року о. Віталій Соболь.