Історія Бурдюг

Матеріал зібрали та узагальнили

Присяжнюк Ілона та Андрущак Богдан

під керівництвом вчителя історії Зензюк І.М.

 

Я народилася і виросла в невеличкому селі – Бурдюг. Тут виросли моя мама, моя бабуся, прабабуся… Моє село для мене найрідніше, наймиліше в усьому світі. Дарма, що воно маленьке, але яке воно гарне і затишне. Я дуже люблю своє село!

Не знаю, як далі складеться моє життя, але, мабуть, щоб не сталося, я завжди буду повертатися сюди – додому, адже Бурдюг назавжди залишиться моєю найріднішою домівкою.

Ніколи не буде щасливою людина, яка по своїй волі розірвала невидиме коріння, що з’єднували її з місцем народження.

Як можна зневажати чи забувати село, де у боях проливалася кров дідів і батьків, де у сирій землі спочивають предки, де врешті-решт завжди витає часточка твоєї душі?!

А сільська природа… Небесна височінь ніби ввібрала в себе синь озер. Сонце гаряче цілує землю, яка вкрита різнобарвним килимом буйнотрав»я.

Повітря – чисте, свіже і …рідне. Зимою спить усе живе. Завмирає і село. Занепадає село…Будиночки стають пусткою без своїх господарів…

Наука розвивається, технічний прогрес піднімається вгору. А духовність наша, звичаї, традиції? Все це гине в людині, що залишається без стін рідної домівки. Отже, якщо зникне село, то пропаде й українська нація, її висока культура.

Тож досліджуючи історію села ми дізналися, що…

 

Село Бурдюг лежить на північ від районного центру , за 3 км від дороги Кельменці – Сокиряни і за 1 км  від залізничної дороги Львівської залізниці .

Село знаходиться в лісостеповій зоні. Грунти сірі лісові. Територія села Бурдюг охоплює 578 га , а разом із лісовими масивами і земельними угіддями 1782 га. Розкинулось село вздовж Центральної вулиці. В селі проживає 829 жителів.

Вперше в документах село згадується в XVІІІ ст.. В його околицях виявлено рештки поселень Трипільської культури ( ІІІ тис. до н. е.) та доби бронзи     (ІІ тис. до н.е.).Старожилами на території кладовища знайдено хрест, на якому напис датовано 1447  р.    Відомо, що в період, коли наш край перебував у складі Молдавської держави, на території села Бурдюг, а також прилеглих сіл  Бабині, Бузовиці відбулося  повстання царан (1769 р.).

Село було не велике розташоване в долині по обох берегах невеличкого струмочка, що дає початок річці Вілія, яка впадає зліва в річку Прут. Хати були низькими з підсліпуватими віконечками і покриті соломою. В них жили селяни, що спочатку були кріпаками, а потім були «звільнені» від особистої залежності і від землі теж.

Землі бурдюзьких селян були розкидані навіть за треті села. На краю села, на пагорбу височів панський двір, який став здобиччю «червоного півня» в 1905 році. Репресії періоду реакції села не зачепили.

Саме в цей час була побудована сучасна споруда церкви, яка датується 1905 р. Будівля зроблена із дерева (старожили твердять, що в селі до побудови нової церкви існувала стара Турецька церква, названа так тому, що її побудували турки, місце розташування її позначено кам’яними рештками).

В роки Першої  світової війни село, як і весь  західний край, було втягнуто у вир подій зразу, як тільки почалася Перша світова війна : з приходом військ і особливо після жорстоких боїв в районі Чернівці – Новоселиця. В нашім селі стояли частини російської армії. Солдати, якої вели революційну пропаганду серед селян. З  лютого по листопад 1918 року село було окуповане Румунією. Окремі жителі села взяли участь у Хотинському повстанні. Після придушення повстання учасники відступили за р. Дністер і брали участь у братовбивчій громадянській війні. Зокрема житель села Бурдюг Дмитро Васильович Каленчук був помічником командира кавалерійського полку в бригаді Г. І. Котовського. В 1941 році загинув під містом Клин, що під Москвою.

У 1918 р. наш край опиняється у складі Румунії. Саме тоді, згідно з переказами старожилів, розпочинається розвиток загальної освіти, коли було започатковано румунську школу.

В 20 – 30–х роках ХХ ст.  в селі діяла підпільна комуністична організація, яка боролася за возз’єднання нашого краю з Радянською Україною. Керували організацією Іван Миколайович Соцький та Василь Михайлович Ковальчук.           1940 року на територія Північної Буковини увійшли радянські війська.  Розпочалася  радянізація  суспільного життя. В липні 1940 р. були створені перші органи радянської влади.  Першим головою сільської ради було обрано Ковальчука Василя Михайловича, а секретарем – Заворотного Петра Васильовича. Поміщицька земля була розподілена між селянами.

У 1918 р. наш край опиняється у складі Румунії. Саме тоді, згідно з переказами старожилів, розпочинається розвиток загальної освіти, коли було започатковано румунську школу, яка по 1937 рік налічувала 4 класи. В 1938 ця школа стала семирічною.

З 1 вересня 1940 року в селі була організована початкова українська школа. Та з початком Великої Вітчизняної війни вона припинила свою роботу.

 

З 1942 по 1944 роки в селі знову працює початкова румунська школа, а з 1944 по 1949 рік – початкова українська школа, яка налічувала чотири класи. З 1949 року школа стала п’ятирічною, в 1953 році в школі перший випуск     7-го класу, а 1961 році – перший випуск 8-го класу. З того часу школа почала називатися Бурдюзької восьмирічною школою.

Щодо приміщень школи, то до 1944 року школа була по хатах. У 1944 році школу розмістили в трьох приміщеннях: в панському дворі, старій сільській раді та теперішньому молитовному будинку.

У зв’язку із збільшенням дітей шкільного віку в селі та застарілим приміщенням старої школи за сприянням Кельменецької районної Ради було побудовано нову школу, яка вступила в дію в 1966 році. В червні 1967 року нова школа випустила у світ своїх перших випускників.

В 1941 році внаслідок окупації українських земель німецько – румунськими військами  було розстріляно першого голову сільської ради

В. М. Ковальчука і знищені єврейські родини села.

В 1941 – 1944 роках близько 400 –х жителів села мобілізовано до лав Радянської Армії.

90  з них загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Ширша розбудова села почалася, коли наш край перебував у складі Радянського Союзу. В цей час в 1947 р. на території села створено колгосп    «Шлях до комунізму» , пізніше він змінив назву на «Спілка ім. Гагаріна» ,  с/г «Колос».

У 1958 р. село елекрифіковано , а з 1957 р. радіофіковане. У 1972 р. в селі відкрився фельдшерсько – акушерський пункт , який працює і до сьогодні.

 

Через 3 роки , тобто в 1975 р. побудовано Будинок культури, в приміщені якого почала працювати сільська бібліотека. В 1970 р. відкрито приміщення, де розташувалась сільська рада і пошта , пізніше його використовують для дитячого садка (з 2000 р.). У 1983 р. сільська рада і пошта перемістились у сучасне приміщення.

 

 

 

 

 

 

 

 

В  1965 р. в селі з’являється обеліск воїнам визволителям Великої Вітчизняної війни , який в 2005 р. реконструювали і відкрили  як пам’ятний знак жертвам голодомору 1946 – 1947 рр..

 

 

 

А в роки незалежної України (в 1995 р.) відкрили пам’ятник  в честь 50 –ї  річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Жителі села Раренко Віктор Ілліч, Караван Віталій Петрович та Бордюжан Василь Володимирович брали участь у бойових діях на території Афганістану.  На жаль, Бордюжан В. В. трагічно загинув в мирні дні.   У 2002 р.  розпочинається широка газифікація села , саме тоді звичайні сільські вулички отримали свої назви .

 

Перелік назв вулиць:

 

1.вул. Центральна – 1,8

 

2. вул.. Садова – 0,6

 

3.вул. Бессарабська – 0,8

 

4. вул.. Л. Українки – 0,69

 

5. вул.. Тиха – 0,25

 

6. вул.. Шевченка – 0,64

 

7. вул.. Молодіжна -0,6

 

8. вул.. Українська – 0,5

 

9. вул. Новий квартал -0,3

 

10. вул. Північна – 0,2

 

11. вул. Карпатська – 1,3

 

12. вул. Залізнична – 0,35

 

13. вул. Підлісна – 0,5

 

14. вул. Гагаріна – 0,4

 

15. вул. І.Франка – 0,25

 

16. вул. Коцюбинського – 0,45

 

17.вул. Буковинська – 0,7

 

18. вул. Лермонтова – 0,3

 

19. провулок Яблуневий – 0,15